Фейсбук нагадав про одну із моїх публікацій 2018 року, тема якої набула несподіваної актуальності у часі повномасштабного вторгнення Росії в Україну, внаслідок якого мільйони громадян України стали вимушеними біженцями або й еміґрації, а закон про мобілізацію поставив на порядок денний примусове повернення в Україну громадян призовного віку. Нагадаю, що на початку свого президентства Володимир Зеленський носився з ідеєю заохочення добровільного повернення українців в Україну, а тепер-от намагається повернути їх силою. І все чому? Через безглузду політику взаємодії України з українським зарубіжжям.
* * *
Ірина Магрицька (Iryna Mahrytska) наказує: «Усім хвилям української еміграції — повернутися в Україну і допомогти їй стати Українською. Бо “нести український хрест” у ситій Європі або Гамериці значно легше, ніж в Україні».
Двадцять років тому я активно виношував ідею повернення українців Україну. Ця ідея була ключовою в програмі Міжнародної Асоціації Громадян України, яку ми заснували 1997 року з Михайлом Даценком (від 2010 року президент МАГУ). Про це, зокрема, йшлося і в моєму розлогому інтерв‘ю, яке я дав 1999 року відомому журналістові й письменникові українського зарубіжжя Миколі Француженку і яке було опубліковане тоді ж у пресі української еміграції. З текстом інтерв‘ю можна ознайомитися на сторінці «Діаспорознавство».
Відтоді тема взаємозв‘язків України з діаспорою і діаспори з Україною стала для мене однією з ключових.
В Українському Університеті ми започаткували проект «Діаспорознавство».
Однією з найпопулярніших у мережах є наша група «Українська діаспора: учора, сьогодні, завтра».
Чималий резонанс мали мої нотатки «Чи матиме Україна свого Адамкуса?».
А ось що я писав 10 серпня 2017 року у нотатках «СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ»:
Литва, щоб завершити пострадянську трансформацію, не запрошувала урядовців, менеджерів та радників із сусідніх країн. Вона обрала на президента представника діаспори, який зробив те, на що не спромоглися ні демократи-“саюдісівці” (Ландсбергіс), ні націонал-комуністи (Бразаускас). Без нього Литва навряд чи стала б таким активним гравцем у європейській політиці, як ми її бачимо.
Не так уже й давно я писав про це у статті “Чи матиме Україна свого Адамкуса?”
На жаль, Україна не має таких тривких стосунків із діаспорою, як Литва. В українському суспільстві переважає фантом совка – насторожене, а то й упереджено-вороже ставлення до закордонних українців, що його підігрівають кремлівська пропаганда та проросійські ЗМІ в самій Україні.
Тим часом в українській діаспорі є чимало україноцентричних особистостей із стратегічним мисленням, які могли б стати успішними на посадах президента й прем’єр-міністра України, які могли б вивести Україну на широку дорогу успішного розвитку і під орудою яких такі чиновники, як Яресько та Супрун, були б справді ефективними. А без грузинів, литовців, поляків, росіян взагалі можна було б обійтися.
Але ж ні! Ми будемо тисячу разів набивати лоби із зовнішніми та внутрішніми чужинцями, але уперто не будемо звертатися до своїх. Варяги рідніші?
У квітні цього року були оприлюднені мої нотатки «СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО Й РОЗБУДОВА САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ».
Не зайвим буде тут нагадати, скільки мороки ми маємо із силами, які не зацікавлені у налагодженні взаємозв‘язків між Україною та діаспорою і діаспорою та Україною.
Перше — це тривожні тенденції, пов‘язані з погіршенням ставлення дипломатичних місій України до діаспори, яке й без того не було прекрасним, що свого часу спричинило створення Міжнародної Асоціації Громадян України (1997) для захисту громадян України за кордоном від тих, хто покликаний їх захищати.
Друге — наявність т.з. «номенклатурної діаспори» — певного прошарку українців у зарубіжжі, які офіційно виступають у ролі «представників діаспори», пригодованих дипломатичними представництвами й запрошуваних в Україну на різні офіційні й неофіційні заходи.
Третє — негативний образ світового українства, створюваний в інформаційному просторі України. Негатив цей відчувається й у доданому записі І. Магрицької. Перегляньте стрічку новин, і ви ще й не таке прочитаєте.
Не так солодко живеться українській діаспорі «в ситій Європі та Америці», як думає пані Магрицька. Якщо коротко: тут халтурити не випадає, бо самі й американці дуже тяжко працюють.
Отже, є багато проблем, які треба вирішувати й негайно.
Задля цього ми започаткували діаспорознавчий напрямок наукових студій в Українському Університеті, але ми вже ніколи не наздоженемо наших єврейських колег у їхньому діаспорознавстві.
Однією з таким проблем є діаспорні студії. Українська наука ніколи серцозно не цікавилася діаспорою, і те, на що останнім часом науковці почали звертати увагу, являє лише вершину айсберга з того, чим треба було б зайнятися.
Найважливішою з наших проблем я вважаю нагальність налагодження широкого обігу україноцентричної інформації. Цю мету переслідує нещодавно заснована мною Українська Світова Інформаційна Мережа (УСІМ).
Відкрито спеціальний сайт. Маємо сторінку на ФБ. Запрошуємо до співпраці україноцентричних журналістів і блогерів.
Володимир Іваненко
Український Універсисет
6 червня 2018 р.
Післямова
Ця публікація увійшла до збірки «Світове українство — рушійна системних змін в Україні», яка обʼєднує мої статті й нотатки, присвячені світовому українству як явищу в цілому і зокрема українському зарубіжжю та співпраці з ним української держави й українського суспільства.
Прочитавши ці статті й нотатки, ви зрозумієте, чому за десятиліття незалежності Україна не змогла і не може консолідувати зусилля світового українства, а кожна президентська команда, яка приходила до влади, працювала й працює не на обʼєднання українського суспільства й української діаспори, а на розʼєднання, на розкол.
Цей розкол, власне, є однією з причин аґресії Росії проти України і чи не єдиною причиною того, що сто мільйонів сущих у світі українців не стали тією потугою, яка дала б достатньо вояків для збройного протистояння ворогові в Україні і тією силою, яка поставила б на вуха світ справді масовими демонстраціями й протестами на підтримку України в країнах компактного розселення української діаспори.
7 червня 2024 р.
До теми:
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 