НА СМЕРТЬ БОРИСА ОЛІЙНИКА

Смерть Бориса Олійника поляризувала українську спільноту в мережах. Прихильники таланту й політичних поглядів покійного залишилися в меншості, особливо — якщо зважити на агресивність тих, хто не злюбив цього, мабуть, останнього справді видатного поета-комуніста.

Борис Олійник, безумовно, володів видатним поетичним талантом, який не кожному дано. Він був комуністом за своїм світоглядом, який найбільшою мірою проявився в його не найкращих літературних творах, починаючи з поеми “Гора”, присвяченої Ленінові. 

Будучи націонал-комуністом, як поет і громадський діяч, Олійник виявився послідовним прихильником комуністичної ідеї і не поступився своїми принципами, коли Україна здобула незалежність і відмовилася від комуністичної ідеології на відміну від тих своїх однопартійців, які лягли спати комуністами-інтернаціоналістами, а прокинулися незалежниками-націоналістами.

Звичайно, у багатьох із нас це викликало несприйняття або бодай подив: як це так, що такий талант не перефарбувався з червоного на жовтоблакитника чи синьо-жовтого, як це зробили інші?

Симптоматично, що Б. Олійник був останнім партійним вождем українського радянського міністерства літератури — Спілки письменників України і саме йому здавали свої партквитки Олесь Гончар та інші не менш відомі за самого Олійника українські “інженери людських душ”, для яких перебування в КПРС перед розвалом радянської імперії просто втратило сенс.

Послідовність і принциповість Олійника не могли не викликати повагу. Хоча ці послідовність і принциповість не завжди були чином порядності, загалом властивої покійному як людині.

Ось вам приклад із меженя горбачовської перебудови. Дмитро Павличко видав чудову антологію світового сонета у власних перекладах. Моя стаття про це видання була опублікована у двох товстих часописах — українському та московському.

Скорочений варіант тексту готувався до друку в газеті “Правда”. Щойно вичитавши гранки в корпункті газети й діставши запевнення, що моя колонка буде опублікована “завтра — післязавтра”, зустрів я на Хрещатику Д. Павличка й порадив йому не прогавити номер газети. “Сумніваюся, що вона (рецензія) вийде”, — посміхнувся поет. “Чому ж? Я вже гранки вичитав…” — наполягав я. “Ну, побачимо…” — сказав Павличко.

Ні “завтра”, ні “післязавтра” моя публікація про Павличкову збірку світового сонета так і не побачила світ у газеті “Правда”. А ще за пару днів по тому на сторінках головної компартійної газети Радянського Союзу появилася величезна розгромна стаття про Дмитра Павличка, підписана іменем… Бориса Олійника. І була вона не про поетичну творчість колеги по цеху, а про зв’язки Павличка — ще підоітка — з українським націоналістичним підпіллям, з УПА тощо…

Це був публічний донос Олійника на Павличка, пліч-о-пліч з яким він брав активну участь у рухові “шістдесятників”. Йшов час, коли не менше відомих майстрів слова (Іван Драч, Віталій Коротич, Ліна Костенко та ін.) ідеологічні не(з)годи розносили на різні сторони барикад.

Комусь здавалося дивним, що Борис Олійник не пішов тією дорогою, яку він почав було протоптувати разом із своїм земляком і однокурсником по університету Василем Симоненком. Знавши Олійника досить близько упродовж десятиліть, я не пригадую більш-менш серйозних проявів симпатії до Симоненка. Тепер пишуть, що в останні роки свого життя Олійник повернувся до Симоненка й навіть здійснив до нього паломництво. 

Очевидно, мав на те якісь причини…

Я симпатизую Борисові Олійникові як безумовно талановитому майстрові слова, хоч і не писав про його поетичну творчість. Усе, що я написав свого часу про нього, звелося до невеликої статті “Борис Олійник як публіцист”, написаної для університетського видання на прохання іншого Олійникового однокурсника — Анатолія Москаленка.

Хоч мені довелося знати Бориса Олійника досить близько упродовж тривалого часу й немало наговоритися з ним на численні побутові й літературні теми, багато що залишалося незрозумілим і незбагненним, як і багатьом із тих, хто сьогодні дивується суперечливості постаті Олійника як творчої особистості, аж поки…

Треба входити у дуже вузьке коло найближчих друзів, щоб до кінця збагнути людину. Один із моїх найближчих старших друзів, Олійників земляк та однокурсник Микола Шудря, який, власне, й спричинився до початку мого знайомства з Олійником, так і не спромігся прояснити для мене загадковість Олійника як особистості. Навіть при тому, що на початках нашого знайомства мені траплялося бувати навіть у його помешканні.

Була, звичайно, у Б. Олійника група більш-менш наближених до нього друзів у літературних і кололітературних колах. Називають різні імена, і я міг би додати пару. Борис Ілліч був людиною привітною й товариською. Наближчим другом, стверджує Іван Бокий, був поет Михайло Шевченко. 

На момент, коли я відкрив для себе феномен Бориса Олійника, я навіть припустити не міг, що його бодай щось може єднати більше, ніж навчання в університеті, з такою специфічною особистістю, якою був згаданий вище А. Москаленко.

Москаленко, ясна річ, не ввів мене в коло найближчих друзів Олійника, але прочинив у те коло віконце, через яке можна було побачити й зрозуміти феномен Бориса Олійника. Воістину: скажи мені, хто твої друзі… 

Про вузьке й замкнуте коло друзів Б. Олійника я вже якось писав у своїх нотатках з інших нагод, але це не зайве повторити й тут. 

Отже, вузьке й замкнуте коло друзів Олійника упродовж тривалого часу складали не поети, прозаїки, літературні критики чи літературознавці. Ні! Борис Ілліч міг, звичайно, розслабитися з цими людьми (і я не раз ділив пляшку вина з Олійником), але на шашлики як спеціальні заходи з метою “втечі від світу цього” він їздив з іншими людьми.

Ось перелік цих людей в алфавітному порядку:

1. Юрій Єльченко — колишній комсомольський діяч, а наприкінці кар’єри – секретар ЦК КПУ з ідеології;

2. Олександр Капто — також колишній комсомольський діяч, потім також секретар ЦК КПУ з ідеології, зрештою – останній, Горбачовський посол СРСР на Кубі;

3. Леонід Кравчук — колишній завідувач сектору, потім завідувач відділу пропаганди й агітації, пізніше також секретар ЦК КПУ з ідеології, нарешті голова Верховної Ради УРСР і президент уже незалежної України;

4. Анатолій Москаленко — колишній завідувач партвідділу газети “Радянська Україна”, один із помічників першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького (склад групи промовистий: Продан, Потурнак, Москаленко), потім керівник групи помічників другого секретаря ЦК КПУ Соколова, понижений до посади старшого наукового співробітника Секції суспільних наук АН УРСР (відділ наукової інформації) і нарешті декан факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка.

У цьому переліку немає імені ще однієї особи. Москаленко ніколи не називав мені те ім’я, але неодноразово наголошував на статусі цієї особи. Це був… сантехнік, який кожному з перелічених осіб (і Б. Олійникові в тім числі) встановлював і утримував у належному стані унітази і все інше, об’єднане категорією “сантехніка”.

Анатолій Захарович зауважував, що їхнє  коло друзів цілком щиро пишалося своєю дружбою з представником… робітничого класу. Хоч очевидно й те, що шоста особа цієї компанії була не більше, ніж “шестіркою”.

Я намагався спонукати своїх колег-журналістів випитати при нагоді у когось із ще живих перелічених осіб або їхніх родичів ім’я того таємничого сантехніка. Щоб принаймні розвіяти підозру щодо однієї відомої особи, яка починала свій трудовий шлях як сантехнік і яка уже в іншому амплуа дуже специфічним чином була причетна до президента Кравчука.

З’ясування цієї та й інших обставин, пов’язаних із належністю до цього “закритого клубу”, допоможе нам краще зрозуміти таку непросту й непересічну постать сучасної української історії, як Борис Олійник.

Час, звичайно, розставить усе на свої місця. Вщухнуть емоції, забудеться відраза й відійде на задній план упередженість. І Борис Олійник залишиться в анналах української історії таким, яким він був об’єктивно: із своїм поетичним обдаруванням, із своїми націонал-комуністичними поглядами, із своїм українством патріота-малороса, із своєю полтавською добродушністю…

Хіба у нас мало було саме таких неоднозначних, суперечливих особистостей? Ми можемо й повинні засуджувати їхні неправедні вчинки. Разом з тим, нам належить не робити з них кумирів, а помірковано й розважливо аналізувати їхню роль у поступі України й українського суспільства, щоб брати для себе відповідні уроки. 

Борис Олійник, як і Олесь Гончар, був сином свого часу й вихованцем Системи, в якій йому доводилося виконувати функцію “гвинтика”, “привідного паса” та “інженера людських душ”. Сільському хлопцеві із Зачепилівки судилося вибрати не той шлях, яким пішли його земляки-полтавці Василь Симоненко та Григір Тютюнник, а дорогу, на яку спокусив його син шахтарського парторга й майбутній сват майбутнього президента України Анатолій Москаленко.

…Таким мені й запам’ятався блаженної пам’яті Борис Олійник. 

Вічная пам’ть!

Володимир Іваненко

Український Університет

30 квітня 2017 р.

До теми:

Біленко Володимир – http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/borys-olijnyk-hlib-nasushhnyj-nemyslymyj-bez-hliba-duhovnoho/#.WQY29dKLRdg

Бокий Іван – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=645168755682756&id=100005689125694

Бокий Іван – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=645234732342825&id=100005689125694

Винничук Юрій – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1537529266259815&id=100000082686465

Капранови брати – https://www.facebook.com/BratyKapranovy/posts/780800158743479

Маслій Михайло – https://www.facebook.com/mykhajlo.masliy/posts/1924384710921082

Наєнко Михайло – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1450293975045042&id=100001933601206

Портников Віталій – https://www.facebook.com/portnikov/videos/1732642680095458/

З коментарів:

Ґеорґій Бурсов: Написав донос на Павличка. Чи не співвідноситься з “непотопаючим” у час репресій його батьком?. Терпіти один одного не могли, бо місце біля цековського корита було персонально заброньоване для “батькового сина” Бориса Олійника. Історійку про унікальну живучість батька Бориса розповів Павло Загребельний, перебираючи архіви, натрапив на “секретні документи”. Падличко із шкіри вискакував, намагався вскочити до фаворитів ЦК, Тоді не знав про унікальність поета Олійника. Загадкова смерть доньки Падличка Соломії (без свідків у ванні) опосередковано навіює конспірологію про “зведення рахунків з Падличком”… Траплялося, перегибали палку… ХТО? це навічно загадка.