МІЙ КЛИМЕНТ КВІТКА
Климент Квітка (1880–1953) займає особливе місце в моєму житті, у становленні мене як дослідника і як особистості. Так сталося, що саме я повернув К. Квітку із забуття, бо радянська влада свідомо замовчувала його як члена уряду Української Народної Республіки (УНР), розповів про його життя й діяльність, а відтак узяв участь в актуалізації його наукової спадщини. Тому я присвячую йому окрему сторінку на своєму сайті.
Вивченню життя і діяльності К. Квітки я присвятив перші десять років мого професійного журналістського й наукового життя. У звʼязку з цим мені трапилося зустрітися й поспілкуватися з десятками людей, які були особисто знайомі з К. Квіткою, опрацювати фонди понад двадцяти архівів в Україні, Москві та Ленінграді (тепер Санкт-Петербурґ), перегорнути сотні книжкових і періодичних видань і, звичайно ж, відвідати багато місць, де жив чи бував Квітка сам чи з Лесею Українкою.
На цій основі було написано десятки й десятки наукових, науково-популярних і публіцистичних статей і розвідок, опублікованих в академічних і фахових книжкових виданнях, у журналах і газетах.
На час закінчення навчання в Московському державному університеті імені М. Ломоносова у мене був готовий рукопис документальної повісті про К. Квітку, рукописом якої зацікавилося видавництво «Музична Україна». На жаль, рукопис «зарізав» внутрішній рецензент доцент Київського державного університету імені Тараса Шевченка Михайло Грицай як фахівець із фольклористики. Головною причиною, через яку повість було відхилено, було звинувачення мене в тому, що я зобразив Квітку в повісті «аполітичною людиною».
Рукопис цієї повісті, на щастя, врятував мене при закінченні університету. Темою дипломної роботи я взяв «Пресу української діаспори». Опрацював з цією метою колекцію діаспорних газет і журналів у бібліотеці міністерства закордонних справ УРСР, але спецслужби не переслали в університет мої конспекти, і захист диплому опинився під загрозою. Відтак я поспіхом переклав російською рукопис своєї повісті про Квітку й на «відмінно» захистив дипломну роботу за темою «Опыт популярного очерка о собирателе народных песен» («Спроба популярного нарису про збирача народних пісень») по кафедрі теорії і практики преси, а не по кафедрі зарубіжної журналістики й літератури, як передбачалося.
Пізніше, працюючи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР, я думав захистити й кандидатську дисертацію за результатами своїх студій над Квіткою. На перешкоді цьому став завідувач відділу фольклору ІМФЕ й головний редактор журналу «Народна творчість та етноґрафія» (в якому я завідував відділом мистецтвознавства, що включало й музичну фольклористику) професор Олексій Дей. Причиною відмови стало те, що я не маю спеціальної музикознавчої освіти. Тому я зробив спробу вступити до аспірантури в тому ж ІМФЕ з мистецької критику по відлілу мистецтвознавства, яким завідував професор Юрій Турченко. Але й тут на перешкоді став О. Дей. За цими подіями чітко вгадувалися ідеолоґічні мотиви, через які, власне, я і мусив піти з ІМФЕ.
Тут до речі буде згадати мою співпрацю над спадщиною Квітки із відомим львівським музикознавцем Володимиром Гошовським, який запросив мене до участі у двотомнику вибраних праць К. Квітки, що його видало московське видавництво «Советский композитор» (див. посилання нижче). В. Гошовський став одним із моїх навчителів і в цілому по життю, підтримуючи мене під час «кризи» в ІМФЕ. Його самого вижили з України, і він закінчив своє життя у Вірменії
Я продовжував займатися Квіткою, коли завідував відлілом культури в газеті «News from Ukraine», публікував статті й розвідки про нього, шукав можливостей одержати вищу музичну освіту, обговорював це у листуванні з ректором Львівської консерваторії імені М. Лисенка професором Миколою Колессою і навіть виклопотав дозвіл Міністерства культури УРСР на здобуття другої вищої освіти (радянська влада дуже лімітувала такі можливості).
Продовжуючи пошуки як квіткознавець, на цей час я зацікавився співпрацею Квітки із видатним угорським композитором і фольклористом Белою Бартоком і почав шукати листування Квітки з Бартоком та записи Бартоком українських народних пісень (понад сто), про які не раз згадував у своїх працях Квітка.
Сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова, яка мешкала в США і з якою я листувався, вивела мене на один приватний архів у Нью-Йорку, де нібито зберігався архів Бартока. Я написав туди листа, але лист той був перехоплений КДБ, і я став persona non grata в «News from Ukraine». Спасибі головному редакторові «Вістей з України» та «News from Ukraine» Павлові Єрмаку, що дав мені час на пошуки нової роботи…
Перехід на викладацьку роботу в Київський університет кардинально змінив напрям моїх наукових і публіцистичних інтересів. К. Квітка відійшов на другий, а потім і на третій план. У цей період музикознавець Анатолій Іваницький запросив мене підставити плече у його праці над збіркою К. Квітки «Українські народні мелодії» (1922), яку він готував до друку разом із Коментарем Квітки до цього видання, який залишався неопублікованим. Я передав Іваницькому зібрані мною тексти пісень до цього збірника і написав якісь ще тексти (див. посилання нижче).
Цим, власне, квітківський період у моїй творчості й завершився. Більше спеціально я до Квітки не повертався. Очевидно, я вже навряд чи зможу видати окремою книжкою мої публікації про Квітку. Залишається сподіватися, що це зроблять мої нащадки.
Свого часу я мав у Фейсбуці тематичну сторінку, присвячену Квітці, але її завалили гакери разом із моїм тодішнім профілем.
Думаю над створенням центру етномузиколоґії у структурі Українського Університету, який носитиме імʼя К. Квітки.
На цій сторінці я розповідаю про те, як прийшов до Квітки, як я студіював його життя і діяльність, які уроки взяв у нього як учений, а також які думки у мене викликають новітні публікації про Квітку.
Бібліоґрафію моїх статей і розвідок про К. Квітку, моє листування про Квітку та мою колекцію ориґінальних матеріалів із архіву Квітки, фотографії тощо можна знайти в моєму архіві, який зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ) України (фонд 1111).
До теми:
Московская консерватория – персоналии — Квитка Климент Васильевич
Квитка К.В. Избранные труды в двух томах. Т.1. — Москва: Советский композитор, 1971. 384 с.
Квитка К.В. Избранные труды в 2 т. Т. 2 — Москва: Советский композитор, 1973. —423 с.
1. Мій Климент Квітка
1.1.
Імʼя Климента Квітки мені було відоме із шкільної програми з української літератури в тому обсязі, в якому нам викладали життя і творчість Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки.
Під час зимових канікул останнього року мого навчання в загальноосвітній школі мені трапилося бути учасником республіканської наради молодих літераторів, що її щозими влаштовувала Спілка письменників України, а я на той час уже з пару років був приписаний до Кабінету молодого автора, яким опікувався літературний критик Володимир Пʼянов.
Під час тієї наради В. Пʼянов познайомив мене із старенькою жінкою, яка представилася Євдокією Прокопівною Листопад і… племінницею Лесі Українки. Вже потім зʼясувалося, що насправді вона була племінницею чоловіка Лесі Українки К. Квітки, тобто дочкою сестри Квітки — Параски.
Є. Листопад саме я зацікавив тим, що на тій нараді молодих літераторів я був єдиним представником Сумщини, і Євдокія Прокопівна просила мене поїхати у село Хмелів Роменського району й порозпитувати людей, які, можливо, ще щось памʼятають про Квіток, а також пошукати документальних підтверджень того, що її дядько Климент народився у Хмелеві.
Наприкінці червня того ж року після закінчення випускних іспитів у школі я осідлав досить потужний батьків мотоцикл ІЖ Юпітер і поїхав на Роменщину, у межах можливого підготувавшись до поїздки. У сумській обласній газеті «Ленінська правда» водночас зі мною друкувався роменський краєзнавець Феодосій Сахно. Отож я завʼязав з ним листування, і Сахно пообіцяв мені допомогти як знавець Роменщини, якому, звісно, дещо йому було відомо і про Квіток.
Ф. Сахно мав гарну садибу у Смілій, на якій перед хатою стояло погруддя Тараса Шевченка, а в хаті він мав велику як для місцевого краєзнавця книгозбірню.
Ровесник мого батька, Ф. Сахно зустрів мене, юнака, вельми привітно. На мотоциклі ми обʼїхали околиці Хмелева, звідки походив К. Квітка, зустрічалися й розмовляли із старожилами. Дехто з них памʼятав Квіток, але нічого суттєвого нам не вдалося почути, і та поїздка так і не дала якихось результатів…
Через рік, під час літніх студентських канікул, я знову сів на мотоцикл і поїхав у Ромни, щоб попрацювати в Роменському філіалі Сумського обласного державного архіву та в архіві відділу ЗАГСу (відділу запису актів державного стану), але документальних підтверджень факту народження К. Квітки у Хмелеві знайти не вдалося: значна частина церковних книг за 1880-ті роки не збереглася…
…Минуть роки, і мій студент і уродженець Хмелевого Валентин Бугрим уже під моїм впливом зацікавиться життям і діяльністю К. Квітки й розшукає чимало цікавого про родину Квіток часів її проживання на Роменщинв.
1.2.
Вступивши на навчання до Московського державного університету імені М. Ломоносова, я одразу записався до Академічного хору МДУ. Хор вважається аматорським, хоч насправді він був на той час професійним: значну частину його частину складали співаки з музичною освітою (випускники консерваторій, музичних училищ або принаймні музичних шкіл). При хорі працювала дворічна хорова студія, яка також була своєрідним профучилищем, заняття в якому вели консерваторські викладачі. Художній керівник хору від часу його заснування у 1930-х роках професор Сєрафім Попов на час моєї участі в хорі завідував кафедрою хорового диригування Московського інституту культури.
Професор Попов був приємним і доброзичливим у спілкуванні, і я розповів йому, що займаюся вивченням життя і діяльності Климента Квітки, який останні двадцять років свого життя був професором Московської консерваторії, де заснував Кабінет народної музики. «Я дуже добре знав Климента Васильовича», — сказав мені професор Попов і допоміг мені налагодити прямі контакти з багатьма безпосередніми колегами й учнями Квітки по Московській консерваторії. Власне, й сам Попов був одним із студентів Квітки, коли у 1937–1942 роках навчався в консерваторії. До речі, С. Попов якийсь час був керівником хору Всеукраїнського радіокомітету.
Так почалося моє студіювання спадщини К. Квітки в Москві.
1.3.
Професор Попов звів мене з аспірантками Климента Квітки по Московській консерваторії.
2. Різне
Віктор Петров-Домонтович
Я не раз згадував ученого, члена-кореспондента АН УРСР Віктора Петрова, відомого також як письменник-прозаїк Віктор Домонтович, бо він мені трапився під руку як сучасник, колега і добрий знайомий Климентв Квітки, життя й діяльність якого я вивчав ще з шкільних років, під час навчання в університеті і перші пʼять років після закінчення університету.
В. Петров згадувався у листах К. Квітки, і один епізод дуже запав мені в памʼять. Десь у другій половині 1940-х років Квітка писав в одному із своїх листів про те, як приїздив з Москви до Києва у справах співпраці з Інститутом фольклору та етнографії і як випадково зустрів на вулиці Петрова. Квітка був вражений, що Петров «вільно ходив по вулицях».
Від моїх старших колег і знайомих, які дещо знали про Петрова, я довідався про те, що Петров залишався на окупованій німцями території, а потім відійшов із німцями й жив у Мюнхені, а потім його звідти вивезли радянські спецслужби (мабуть, він був на межі провалу як розвідник), повернули до Києва, і за цю роботу він був нагороджений, здається, орденом Червоного Прапора.
Я розшукав Петрова і був у нього вдома в академічному будинку біля Палацу «Україна». Він був хворий, отож розмова була недовгою, і ми домовилися, що я прийду до нього улітку, коли повернуся до Києва після закінчення навчального року в університеті, але в живих я його вже не застав.
Про Петрова у мене є невеличка публікація, приводом для якої став відеосюжет Марка Стеха у його блозі про культуру.
Навіяне записом Вахтанга Кіпіані. Мій запис у ФБ.
16 червня 2024 р.
***
Мій колишній студент Валерій Ясиновський, читаючи книжку Ввдима Скуратівського, зауважив моє імʼя в іменному покажчику книжки
Більше тут: «ЗГАДАВ МЕНЕ ВАДИМ СКУРАТІВСЬКИЙ»
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 