ДУХОВНИЙ ФРОНТ УКРАЇНИ

Побачила світ моя збірка статей і нотаток, присвячених становищу українського православʼя

Володимир Іваненко. Духовний фронт України: Статті й нотатки про реліґію та церкву. — Вашинґтон: Україна Інк — 2025. — 120 с.
Книжка доступна на Амазоні у мʼякій та твердій обкладинках: https://www.amazon.com/dp/B0G1JT2MF5 (ISBN: 979-8273428867. Мʼяка обкладинка) та https://read.amazon.com/sample/B0G1LL8GGR (ISBN: 979-8273773523. Тверда обкладинка. Кольоровий друк)

У книжці зібрано статті й нотатки В. Іваненка про стан і розвиток українського православʼя за роки незалежності України. Автор розкриває причини розколів і конфліктів в українській православній церкві, обумовлених зовнішніми та внутрішніми чинниками і висловлює свою стурбованість тим, що руйнівні процеси продовжуються попри спроби розвʼязати проблеми і виктики, а також висловлюе своє бачення перспектив розвитку релігії церкви та перемог на духовному фронті заради розбудови сильної і успішної України.

В. Іваненко — відомий український громадський діяч, підприємець, публіцист і ініціатор міжнародних українських обʼєднань, який активно просуває ідею обʼєднувати світове українство та втілення в життя ідеї системних устроєвих змін для України.

В минулому В. Іваненко на громалських засадах був прессекретарем патріарха УАПЦ Димитрія, головним редактором видавничого відділу Київської патріархії та членом Вищої церковної ради УАПЦ, а також головою Всеукраїнського Комітету Захисту Свободи Совісті та Прав Віруючих.

Вище ви прочитали те, що було оприлюднено у прес-релізі видавництва. Тут же я хочу запропонувати вашій увазі передмову та післямову до збірки, які мають самостійне значення і які можуть бути цікавими для моїх читачів.

ПЕРЕДМОВА

На початках незалежності України у нас визначи-лася тенденція до українізації церковно-реліґійного життя під впливом більшою мірою українізованої православної церкви в діаспорі. Обрання на патріарха УАПЦ митрополита Мстислава було рішучим кроком до створення єдиної помісної всеукраїнської православної церкви. Патріарх Мстислав принципово не визнав митрополита Філарета як ієрарха, з яким можна було б розбудовувати україноцентричну церкву. Він мав достатньо для цього підстав, і я розумію його небажання сісти за стіл переговорів з екзархом РПЦ в Україні Філаретом. Тактично він мав рацію, стратеґічно — відмова Філаретові в аудієнції була помилкою.

Після смерті патріарха Мстислава очільники УПЦ в США й діаспорі вирішили канонізуватися (легалізува-тися) через прихований від вірних цієї церкви перехід під омофор Вселенського патріарха. Тобто УПЦ в США й діаспорі, яка була незалежною (крім неї, в США було ще пʼять юрисдикцій українського православʼя), стала митро-полією Вселенської православної церкви, патріархом якої є Варфоломій І. Ієрархи УПЦ в США стали єпископами якихось нікому не відомих містечок у Середземноморʼї. Це спричинилося до того, що УПЦ в США й діаспорі формально відкололася від українського православʼя і ста-ла частиною грецької церкви (хоч, до речі, у Греції є своя церква, яка не є частиною тієї церкви, предстоятелем якої є патріарх Варфоломій).

…Духовно-реліґійне життя України й українсько-го суспільства, здавалося б, залишалося за межами моєї концепції стратеґії розвитку України на тривалу перспек-тиву. Це — єдина важлива для концепції сфера, якій я ще не присвятив збірку своїх статей і нотаток. Пояснення тут просте: я багато думав про це, але побоювався, що у мене занадто мало публікацій, які могли б скластися у таку збірку. Написане на цю тему ще в Україні залишається недоступним для мене, та, можливо, й неактуальне.
Стягнувши докупи свої статті й нотатки на тему релігійного й церковного життя України й українського суспільства, я побачив, що вони таки складаються у кон-цептуальну збірку, хай і невеликого обсягу.

Мої публікації, що увійшли до цієї збірки статей і нотаток, — це погляд небайдужої людина, яка, до того ж, була й активним учасником процесу останніх десятиліть, коли я був учасником собору УАПЦ, на якому мав виступ, а потім прессекретарем патріарха Димитрія, головним ре-дактором видавничого відділу Київської патріархії й од-ним із троьох цивільних членів Вищої церковної ради УАПЦ (крім мене, до Ради входили Євген Сверстюк та Сергій Головатий), а також головою Всеукраїнського комі-тету захисту свободи совісті та прав віруючих.

Я не ставив перед собою за мету відігравати якусь ключову роль, бо обʼєктивно не міг впливати на перебіг цього процесу, хоч до моїх спостережень і думок при-слухалося духовенство УАПЦ в Україні й УПЦ в США. Мої статті й нотатки, звичайно, не вичерпують увесь комплекс моїх уявлень про взаємини церкви і реліґії (біль-шість людей ототожнюють ці поняття), церкви як суспі-льного інституту і суспільства, церкви як суспільного інституту і держави.

Сподіваюся, що мої статті й нотатки допоможуть читачеві зрозуміти ті речі, про які зазвичай стараються публічно не говорити: одні — з “етичних міркувань”, другі — з остраху, треті — тому, що й самі “не без гріха”… Для мене очевидно, що ці всі три аргументи шкодять набагато більше, ніж замовчування.

Священослужителі — якого сану вони не були б: диякон, протоієрей, чернець, єпископ, архієписком, митрополит чи патріарх, — не є святими аж поки по їхній смерті не відбудеться чудо, за яке причисляють до лику святих. Отже, вони є частиною людського суспільства, виступаючи для більшості із нас духівниками та/або посередниками у нашому спілкуванні з Богом (Вищою Силою), хоч для останнього, за великим рахунком, і не потрібне чиєсь посередництво.

Зауважте, що саме приватизація чи привласнення права на це посередництво якраз і спричинює породження в духовній сфері корупції, розбрату, розколу. Релігійно-церковну корупцію, розбрат і розколи я розглядаю не з реліґієзнавчого, а із суспільствознавчого погляду.

Збірку моїх статей і нотаток відкриває текст доповіді на прес-конференції 22 березня 1993 року, організованій очолюваним мною пресцентром Української правничої фундації та пресцентром Християнсько-демократичної партії України, народного депутата України, голови Асоціації українських правників, президента Української правничої фундації, кандидата юридичних наук Сергія Голова-того зовсім не випадково. Я брав участь у підготовці цього тексту як редактор, а головне в тому, що цей текст дає вичерпну квартину того, що сталося в українському православʼї на початку 1990-х років, хто був призвідцем подій і якою руйнівною силою стала самодіяльнна ініціатива предстоятеля УПЦ МП митрополита Філарета, Усі наступні події в церковному житті православної України були. Лише ефектом доміно. Цей текст уперше було опубліковано у збірці за матеріалами згаданої пресконференції, яку я уклав і видав під егідою Української правничої фундації навесні 1993 року і яку можна знайти в бібліотеках України.

При цій нагоді дякую всім, хто прислужився мені для кращого розуміння процесів, які відбувалися й відбу-ваються в українському православʼї.

6 листопада 2025 р.

ЩО ДАЛІ?

Як мені бачаться перспективи українського православʼя

5 листопада 2025 року ЗМІ й соцмережі заговорили про те, що 26 жовтня Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній відвідував владику Філарета у його резиденції, щоб привітати Його Святість з нагоди 30-ліття від дня інтронізації, а відтак зустрівся уже у своїй резиденції зі Святійшим Патріархом Філаретом.

Згаданий вище Василь Чепурний написав з цього приводу:
“Патріарх Філарет руйнує московські плани про розкол в українській Церкві… <…> На фініші життєвого шляху він відвідує своїх вихованців і стверджує, що Бог — це любов. Цікаво, що в знак смирення Патріарх прийшов без патріаршого кукіля…”

Хотілося б вірити, що такий поворот подій справді є щирим зацікавленням Філарета у замиренні й зміцнен-ні єдності українського православʼя.

Мені ніхто не надасть підтвердження, але інтуїція підказує мені, що патріарх Філарет і митрополит Епіфаній змогли порозумітися не просто так. Очевидно, що моя остання публікація, яку багато хто оцінив як занадто кри-тичну й гостру (бо “принесе більше шкоди, ніж користі”), була таки конструктивною, і її напевно прочитали як мит-рополит Епіфаній (я надіслав йому посилання на публі-кацію у приватну скриньку), так і патріарх Філарет, який завжди стежив за моїми навіть дрібнішими публікаціями.

Церква має бути відділена від держави, але вона не може й не повинна бути відділена від суспільства. Адже вона перш за все є суспільним інститутом. Наріжним каменем суспільства. Відтак в українському суспільстві церква має й мусить бути україноцентничною.

Тут мені скажуть, що за своєю природою православʼя, як і християнство в цілому, не є етнічною релігією. Але я й не говорю про україноцентризм реліґії. Повторю: я говорю про україноцентризм церкви.

Якби митрополит Філарет мав високий рівень на-ціональної свідомості й громадянської зрілості, йому годилося б просто відмовитися від свого сану і як ченцеві приєднатися до відродженої УАПЦ, давши приклад підпорядкованому йому духовенству. Владика Філарет, однак, вирішив піти своїм шляхом і свідомо чи несвідомо став ініціатором і головною рушійною силою розколу в українському православʼї. Наслідки цієї діяльності на теренах України ви всі бачите. А сам він так і не усвідомив свій гріх або якщо і усвідомив, то не вважає навіть за потрібне визнати його і покаятися.

У цьому розкольницькому процесі ще у 1990-ті роки визначилася тенденція, яка наприкінці 2010-х років стала закономірністю і на яку ніхто, крім мене, не звертає уваги.

Це — відрив Української православної церкви в США й діаспорі від українського православʼя. Треба віддати патріархові Філаретові належне: він помітив цю тенденцію і, щойно після смерті патріарха Володимира (Романюка) ставши патріархом УПЦ-КП, повернув свій зір на українську діаспору й почав забирати під свою опі-ку ті парафії УПЦ в США, які не визнали переходу УПЦ в США під омофор Вселенського патріарха. Таких парафій було пʼять чи шість (у деяких із них мені довелося побу-вати й мати зустрічі з громадами). Поза тим, патріарх Фі-ларет активно почав створювати в діаспорі й нові парафії, залучаючи до співпраці священиків, які пішли або яких пішли із УПЦ в США. Один із таких священиків умовляв мене підставити йому плече й очолити нову парафію в околиці Вашинґтону, але я відмовився брати участь у тій афері.

Тим часом в Україні протистояння між УПЦ КП та УПЦ МП перейшло із суто церковного протистояння в протистояння політичне, і одні президенти брали сторону патріарха Філарета (Леонід Кравчук й Віктор Ющенко), інші — сторону митрополита Володимира Сабодана (Лео-нід Кучма й Віктор Янукович). Настав період, коли прези-дент України Петро Порошенко, який навіть проявився як вівтрарний прислужник УПЦ МП, раптом загорівся у по-літично-бізнесовий, тобто в олігархічний, спосіб вирішити церковно-реліґійну проблему України.

Вседенський патріарх Варфоломій одержав від Києва пропозицію, яку не міг не прийняти. Проблему було вирішено просто, оригінально і ефективно — через повер-нення Києву колись втраченого статусу Київської метро-полії Вселенської православної церкви. При цьому було зроблено дуже хитрий хід, що його на початку не помітив і не зрозумів навіть велемудрий патріарх Філарет як один, либонь, із найвидатніших діячів світового православʼя.

Владика Філарет усвідомив те, що сталося вже потім: Україна одержала томос на права митрополії Все-ленського патріархату, обмеженої лише теренами України у нинішніх її кордонах. Тобто Православна церква України (ПЦУ), за цим томосом, не може утворювати свої парафії на етнічних українських землях за межами України (в Росії, Бєларусі, Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії) та в діаспорі. Отже, томос став “берлінсько стіною” між Україною й українським зарубіжжям.

Про створення єдиної української помісної право-славної церкви із своїм україноцентричним патріархом на чолі тепер можна лише мріяти. ПЦУ і УПЦ в США та діаспорі тепер існують як дві метрополії, підпорядковані одному патріархові, який не має зараз і ніколи в принципі не матиме нічого спільного з Україною і для якого україн-ське православʼя — лише опора для виживання цієї напев-но найменшої православної церкви у цілому світі, хоч і називається вона Вселенською.

Єдине, про що зараз може мріяти українськиий православний люд, так це обʼєднуватися в монолітну митрополію на теренах України й ставати найбільшою православною митрополією в православному світі. Ко-лись, на якомусь етапі, складеться так, що стане можли-вим обрання предстоятеля ПЦУ на Вселенського патріа-рха. Якщо на той час УПЦ в США й діаспорі ще збереже-ться як українська метрополія, тоді ця метрополія стане гарантом того, що український владика буде обраний на Вселенського патріарха, і вже тоді той омріяний патріарх матиме змогу обʼєднати в одну Українську правосллавну церкву усе православне українство світу. Але це можливе буде лише ща умови, що той Вселенський українець-патріарх буде україноцентричним і думатиме про Україну, а не про задоволення влсних амбіцій, які допіру демонст-рував патріарх УПЦ КП Філарет.