МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Ще підлітком-старшокласником був я закоханий (це – як “ти – моє перше кохання, останнє уже було”) у дівчину-киянку, а вона була закохана у Миколу Вінграновського (про це я довідався значно пізніше). 

Хто в отротцтві не пробує себе у віршуванні? І я не був винятком. Слава Богу, дуже скоро зрозумів, що у мене – не так необхідний для поетичної творчості образно-асоціативний склад мислення, а логіко-аналітичний, тобто – брак поетичного таланту. Той ранній досвід у віршуванні згодом мені знадобився, коли я захопився поетичним перекладом, і в мене навіть пристойно виходило. Переклади мої друкувалися в літературній періодиці, але ніколи не входили до моєї бібліографії. Так що й сліди їхні погубилися…

Поезія, власне, була й призвідницею моєї закоханості, того мого першого кохання. Центр мого отроцького Всесвіту на той час уже встигла зробити свої перші серйозні кроки у поезії й, за правом доки у віршуванні, як могла учила чи повчала мене. Відтак настійно порадила мені читати Віталія Коротича, Івана Драча й Миколу Вінграновського.

Так у мою свідомість увійшло ім’я Миколи Вінграновського. Моя симпатія на той час уже була знайома з ним і особисто. Відтак бувало, що я використовував ім’я Вінграновського, так би мовити, з тактичною метою.

Справа в тому, що на якомусь етапі моєї закоханості мама об’єкта мого кохання вирішила, що я – не рівня її дочці, й почала перекривати мені спроби вийти на зв’язок із дівчиною. Зателефоную, і як тільки назвуся, вона одразу ж вигадує якусь причину, щоб не передавати слухавку дочці. 

А одного разу у неї стався збій. Якось вона узяла слухавку на мій дзвінок, і я почув, ще не встигнувши привітатися: “Це, мабуть, Вінграновський?” Я хутко зорієнтувався: “Так”, – і тут же слухавку було передано за призначенням. Відтак ім’я Вінграновського стало свого роду ключиком, і пароль діяв, поки шило не вилізло з мішка.

Отже, я любив дівчину, а вона любила Вінграновського. Такий собі, як тепер сказали б, віртуальний “любовний трикутник”. Відтак поставлю крапку у цій частині моєї розповіді тут і повернуся до постаті самого Миколи Вінграновського….

Зазвичай я пам’ятаю якщо не дату знайомства, то принаймні нагоду, за якої довелося запізнатися з людьми, які увійшли в моє життя і справили вплив на становлення мене як особистості. 

З Миколою Вінграновським – усе було не так. Я не можу пригадати, коли і за яких обставин ми познайомилися. У мене таке відчуття, наче він був у моєму житті завжди. Як старший брат: я народився, а він уже є.

Зате пам’ять зберігає численні зустрічі й розмови, перемішані в часі, деякі з яких я й хочу тут згадати. Не в хронологічному порядку, а за якоюсь іншою логікою, яку мені навіть важко визначити.

* * *

Почну з події, прив’язаної до конкретної дати, – похорону Андрія Малишка. Смерть Малишка була однією з найбільших втрат для української поезії взагалі. Для Миколи Вінграновського, наскільки я розумію, це була велика особиста втрата. 

Щойно довідавшись про смерть старшого колеги і Вчителя, Вінграновський написав вірш “На смерть Андрія Малишка”. Цей вірш він прочитав над свіжою могилою Малишка на Байковому кладовищі. І це було, мабуть, найкраще із сказаного про Поета в той день. 

Не знаю, де і чи взагалі був того дня поминальний обід. Напевно ж Любов Забашта, вдова поета, влаштовувала тризну за участю дуже вузького кола вибраних. В усякому разі Вінграновський до того кола вибраних не потрапив.

Коли ми з’юрмилися навколо нього, щоб висловити захоплення його поетичним відгуком на смерть Малишка, Микола сказав: “Поїхали, хлопці, до мене та пом’янемо Андрія Самійловича”.

Відтак невеликою групкою, в якій, крім мене, були Володимир Мордань, а також, здається, Леонід Горлач та ще пару осіб, ми поїхали до тодішнього помешкання Миколи Вінграновського у письменницькому будинку на вулиці Суворова.

Миколина дружина, очевидно, не була рада компанії, яка раптом завалила у квартиру. Щось там вона знехотя приготувала, але більше гостями клопотався сам Вінграновський.

Була там якась скромна випивка і закуска, але більше було розмов про Андрія Малишка і про поезію. На наше прохання Вінграновський щонайменше двічі з властивою йому артистичністю читав свій вірш на смерть Малишка:

НА СМЕРТЬ АНДРІЯ МАЛИШКА

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я присідаю на мить, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вночі, – 

Не сумуй і не плач. Навіть в смерті своїй ти зі мною недаром – 

Будь Христом при мені, будь навіки мені при мені.

1971

Таким я і знаю цей вірш. І не просто знаю: підписаний автором машинопис вірша, з якого декламував Вінграновський свої рядки над могилою Малишка, а потім і вдома у нашій компанії, зберігається в моєму архіві (ЦДАМЛІМ України, ф. 1111).

Я забрав той аркуш у Миколи з твердим наміром опублікувати вірш у «Вечірньому Києві», у відділі літератури і мистецтва якого я тоді працював. Редактор газети Іван Семенець підписав вірш до друку, але редактор Головліту (Головного управління з охорони таємниць у пресі) зняв його з номера. 

Звісно, не смерть А. Малишка була тією стратегічною таємницею, яку цензор зважив за необхідне охороняти, а сила практичних образів Вінграновського.

Хоч я любив і люблю часом смакувати поетикою цього вірша, я ніколи не відстежував, коли і де М. Вінграновський його публікуаав.

…Восени 2000 року сидів я в тісному кабінеті-робітні Миколи Француженка-Вірного, і мій американський колега і приятель розповідав мені про приїзд Вінграновського до США та їхні посиденьки.

І тут вигулькнула з якоїсь полиці невелика збірка поезій Вінграновського, видана уже після мого від‘їзду з України і переслана М. Француженкові наприкінці 1996 року. Побачивши, з якою цікавістю я заглибився в книжку, Француженко сказав: «Візьми її собі. Вдома перечитаєш».

У цій збірці М. Вінграновського я й натрапив на один із улюблених моїх віршів:

* * *

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вві сні, –

Не кричи і не плач. Навіть в смерті своїй я з тобою недаром.

Зоре, будь при мені, будь навіки мені при мені.

1982

На одному із доданих фото ви бачите сторінки збірки з цим віршем, змережені моєю рукою 22 жовтня 2000 року.

Нещодавно в інтернеті я вигуглив цей же вірш уже із посвятою Оксані (не знаю, хто ховається за цим іменем) і також датований 1982 роком:

«І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю…

             Т. Шевченко»

(Див.: Вінграновський. Оксані: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/oksani).

Цим же, 1982 роком датується вірш і в грубезному томі «Вибраних творів» 

Микола Вінграновський, виданих «Смолоскипом» (Київ: Смолоскип, 2012. – С. 291).

Пошук к Ґуґлі видає нагора численні літературознавчі студії про творчість М. Вінграновського. Особливу увагу дослідників привертає поетова інтимна лірика. І чи не в кожному дослідженні обговорюється цей вірш з посвятою Оксані.

І от я собі думаю, як дивовижно склалася доля поетичного твору, написаного на смерть Андрія Малишка, потім, очевидно, на ціле десятиліття загубленого в архіві поета, щоб потім появитися друком у зовсім іншому контексті – як глибоко інтимний ліричний твір, звернений до жінки.

(Далі буде)

21 червня 2016 р. – 8 листопада 2017 р.