СИЛА ІНЕРЦІЇ

«Розборки» на президентському рівні

1.

ВИРОК ДЛЯ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА

“Війни не було — це все Порошенко”, — заявив Леонід Кравчук, вказавши патріаршим перстом на головного винуватця розрухи в Україні, даючи інтерв’ю російському інформаційному ресурсові “Комсомольская правда” (див. тут). Цю сентенцію не варто було б навіть згадувати, зваживши на старечий вік і, очевидно, притуплений віком розум Л. Кравчука, якби не кілька моментів, які не можна проігнорувати.

Чинний президент, схоже, узяв собі за мету з доброї волі чи з примусу зробити все, щоб ув’язнити свого попередника. Він говорить про це прямим текстом, забуваючи про презумпцію невинуватості будь-кого підозрюваного у злочині, поки не буде ухвалено вирок суду. 

Очевидно, невикористана юридична освіта не допомагає, якщо людина з дипломом юриста жодного дня не працювала за фахом. Спишемо це на інфантилізм чинного преЗЄдента, який наразі не думає про те, що не політична, а саме кримінальна відповідальність може “світити” і йому самому після завершення президентської каденції. Отже, не плюй у колодязь, з якого доведеться пити.

Л. Кравчук за фахом не юрист, але людина з величезним досвідом. Тому дивує, як він ревно став на бік свого наймолодшого колеги, нічтоже сумняшеся підтримавши звинувачення у кращих традиціях ще тих років, коли народилася формула “слуга народу”. Здавалося б, патріарша мудрість мала б спонукати Кравчука порадити Зє не рвати вудила, а дати можливість слідству стримано, розважливо і без упередження розслідувати справу, за якою висувають звинувачення колишньому президентові, діждатися вироку суду, а потім уже висловлювати свої суб’єктивні оцінки з емоціями упереміш.

Леонідові Макаровичу такої мудрості забракло. Можливо, вік таки бере своє. Можливо також, що у палкого прихильника “зеленого більшовизму” прокинувся більшовик класичного, тобто “червоного” штибу, досвідчений діяч КПУ-КПРС, який пам’ятає “славну компартійно-радянську традицію” вознесення вірних ленінців-сталінців-брежнєвців і рознесення тих, хто відступив від лінії чи курсу партії.

Словом, тут є над чим поміркувати…

Залишимо на совісті Л. Кравчука, була чи не була війна. Можливо, він і не знає про окуповані Крим та частину Донбасу, про аґресію Росії проти України (і тому називає цю війну громадянською) і про десятки тисяч убитих і поранених.

Мене більшою мірою зачепило інше: бачите, Лeoнід Крaвчук переконаний, щo саме П. Пoрoшeнкo винeн у більшoсті бід Укрaїни, що саме він нeсe відпoвідaльність зa рoзв’язaння “грoмaдянськoї війни” в Дoнбaсі, що саме за час пeрeбувaння Пoрoшeнка на посаді прeзидeнтa в Укрaїні виниклa вeликa систeмa кoрупції, a нaсeлeння oстaтoчнo зубoжілo, а також що Укрaїнa oпинилaся під зoвнішнім упрaвлінням сaмe зaвдяки діям експрeзидeнтa Порошенка. А тeпeр, мовляв, Порошенко безпідставно тaврує Зeлeнськoгo, який ось пoвинeн вирішувaти накопичені ним проблеми. Круто, чи не так?

Нагадаю, що я ніколи не був порохоботом і написав низку дуже критичних щодо президентської діяльності П. Порошенка статей. Найсуттєвіші з них об’єднані в цикл “Слово і чин президента П. Порошенка” (див.: Слово і чин президента Порошенка), та й стаття за результатами виборів, на яких він програв Зеленському, так само своїм критичним вістрям спрямована на Порошенка (див.: Програні вибори як останній урок для України). Ви не знайдете в моїх публікаціях звичнувачень на адресу П. Порошенка аналогічних тим, які висуває йому Л. Кравчук. Порошенка справді можна і треба багато в чому звинувачувати, але не в тому, що йому закидає один із його попередників на посаді президента.

Більшість бід України, розв’язання війни на Донбасі, виникнення великої системи корупції, зубожіння населення, зовнішнє управління Україною почалися не за президентства П. Порошенка. Вони почалися й не за його попередників В. Януковича, В. Ющенка чи Л. Кучми… Кожен з них щось додавав і щось віднімав від цього далеко не повного переліку. І от я зараз тягну цю ниточку, і вона мене веде до самого початку, до першого президента України, ім’я якому – Леонід Кравчук.

Хіба не тоді почалися більшість бід незалежної України, яка вийшла із складу СРСР як одна з найбільших економік Європи і восьма чи дев’ята економіка цілого світу? Хіба не тоді бездумна політика першого президента заклала під національну безпеку України бомбу, яка прогнозовано мала вибухнути раніше чи пізніше? Націоналізація Чорноморського флоту й повернення в Україну 300 тисяч генералів, офіцерів і прапорщиків радянської армії на довгі роки гарантували б національну безпеку України. Про це я досить давно писав у своїх двох статтях про стратегічні помилки президента Кравчука. Ну, а що стосується зубожіння населення, то символом початку саме цього процесу стала сумнозвісна “кравчучка”…

Із тих давніх статей про стратеґічні помилки президента Кравчука нагадаю одну тезу, яка за роки президентства Порошенка у мене розгоргнулася в цілу концепцію системних змін для України. Йдеться про те, що голова Верховної Ради України Л. Кравчук, балотуючись на посаду президента України, не запропонував своєї візії стратеґічного розвитку України на трималу перспективу, не ініціював заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на якісно новий суспільний лад, базований на українських національних традиціях і звичаях та ін.

Пояснення цьому просте: Леонід Макарович не хотів і, якби й хотів, то не міг рубати сучок, на якому сам же й сидів. Кадровий компартійний функціонер, усе життя якого було просуванням по щаблях компартійної драбини аж до посади другого секретаря ЦК КПУ, не здатен був ініціювати повну ліквідацію радянського суспільного устрою. Зате він здатен був зберегти те, розбудові чого він присвятив тридцять років своєї компартійної кар’єри.

Отож, створюючи замість ЦК КПУ інститут президентства незалежної України, Л. Кравчук узяв за основу для адміністрації президента структуру і функції ЦК КПУ. Позавчорашній другий секретар ЦК, який відповідав за орґроботу, президент Кравчук не зважив навіть за доцільне вибрати для АП інше приміщення. Він просто переїхав із “другого” кабінету в “перший”. Коли я бував у тому приміщенні за часів ЦК і потім за часів АП, у мене було таке враження, що на багатьох посадах в адміністрації президента України продовжували працювати люди, які незадовго перед тим протирали штани в ЦК КПУ як інструктори й завідувачі секторів…

Звісно, що президент Кравчук переніс на АП методи й стиль роботи ЦК, відділи якого керували усім і вся, при тому, як допіру компартія, не несучи ніякої відповідальності за результати і наслідки адміністративно-командного урядування. Тільки й того, що раніше посада називалася “перший секретар ЦК КПУ”, а тепер — “президент України”. До речі, саме Л. Кравчукові належала ідея назви “держава Україна” та відмови від будь-якої ідеології державного будівництва.

Нагадаю, що голови уряду України за президентства Кравчука змінювалися кожних півроку. Один мій приятель, якому Кучма запропонував посаду свого прем’єра, на мій подив, відмовився від пропозиції, сказавши: “Ну, ти ж знаєш, прем’єри довго не живуть”. За того турбулентного президентства Кравчука і тих карколомних змін урядів компартійно-радянська номенклатура почала активно корумпуватися і трансформуватися в оліґархію, почалося розбазарювання успадкованого Україною від СРСР добра й — відповідно — зубожіння населення…

Президентство Леоніда Макаровича пішло наперекосяк, “червоні директори” примусили нашого героя висунути на прем’єра Л. Кучму, який зажадав повноважень значно більших, ніж мав президент, і відтак Кравчук мусив оголосити дострокові вибори президента. Звісно, виграв їх Кучма.

Що було за президентства Кучми, потім Ющенка, потім Януковича і потім Порошенка, ви знаєте. Кожен із них “уславився” своїм словом і своїм чином. І кожного з них влаштовував “радянський спосіб життя”, і тому вони трималися за нього, як воша кожуха, вдаючись до нікчемних ситуативних реформ. Буде час — поділюся з вами своїми думками. Зараз же висловлю загальне враження у формулі, яку я вже використовував. Хай простять мені євангелісти за те, що вдаюся до плаґіату, але ж тут так доречно буде нагадати Л. Кравчукові про джерела:
Кравчук породив Кучму, 
Кучма породив Ющенка, 
Ющенко породив Януковича, 
Янукович породив Порошенка, 
Порошенко породив Зє…
Останній, як пригадуєте, сам означив себе як вирок Порошенкові: “Я – ваш вирок”. 

Розвиваючи цю думку, ми вправі сказати, що Зеленський, Порошенко, Янукович, Ющенко й Кучма кожен зокрема і гуртом є вироком Кравчукові, бо він був першим. Звісно, не тільки Кравчукові, а й тим політичним силам часів президентства Кравчука, які не спромоглися здійснити системні зміни, наслідуючи приклад Чехословаччини, Польщі або Литви. Така вона — сила інерції, яка тенденцію перетворює на закономірність, з якої своєю чергою народжується результат.

2.

CONTRA SPEM SPERO

Суто більшовицький підхід «зелених» плутає дві речі: політичну і кримінальну відповідальність політика рівня глави держави або уряду.

За будь-які дії, вчинки, рішення яко президента П. Порошенко несе політичну відповідальність, і виборець уже виніс йому вирок, не обравши на другий строк. 

Кримінальна відповідальність наступає тоді, коли політик чи високопосадовець вдається до дій і вчинків, які можна класифікувати не як політичні, а як кримінальні. Це можуть бути корупція, несплата податків тощо.

Західні політики та експерти розрізняють ці речі. У цьому світлі кримінальне переслідування «зеленими більшовиками» Порошенка є однозначно політично умотивованим бажанням (чи виконанням чиєїсь волі?) «посадити» політичного конкурента.

Чим усе це кінчиться, сказати важко. Напевно, Зє затявся, і зупинити його навряд чи можливо, тим більше – якщо він виконує волю чи побажання Москви.

Зрештою, українське суспільство може пожертвувати Порошенком: він заслужив покарання за те, що захопився позірними реформами і не ініціював системні зміни, незворотність яких унеможливила б прихід до влади «зелених» з їхньою совково-російською політично-кримінальною орієнтацією.

Якщо Зє вдасться посадити По, і Україна опиниться на краю прірви, цей випадок буде вироком не По і не Зє. Цей випадок буде вироком українському суспільствові, українському народові.

Мені не хотілося б тут повертатися до моєї статті «Історична відповідальність народу». На жаль, ця стаття виявилися зависокою матерією навіть для інтелектуалів. 

Я ж зробив для себе однозначний висновок: помітинґувати та побазарувати, влаштувати багатолюдний протест або черговий майдан – ми мастаки, а от увімкнути здоровий ґлузд, проаналізувати уже тридцятирічний досвід націєтворення й державотворення в незалежній Україні, вивчити уроки й нарешті зайнятися системними змінами – тут у нас тонка кишка.

І все ж, я не втрачаю надії і сподіваюся, що Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори буде почуте.

Час спливає. Наступних тридцяти років незалежності в України може й не бути. На підготовку та втілення в життя системних змін, за нашими прогнозами, потрібно 7 – 10 років. Це – за сприятливих умов. Несприятливі умови можуть уповільнити процес до 15 – 20 років. 

Питання не в тому, сприятливий чи несприятливий варіант ви виберете. Питання в тому, коли ви почнете цим займатися. Затягування в часі – це затягування петлі на шиї України. Цю петлю ссукав не зовнішній ворог і не «п’ята колона» всередині України, а той ворог, який сидить всередині кожного з нас.

Отож ДумайТЄ!

13, 19 червня 2020 р.