Метаморфози долі Артура Білоуса
На фото зображений Артур Білоус таким, яким він хоче, щоб його бачили, у профілі на Фейсбуці… Він зник з мого поля так само зненацька, як і появився, залишивши по собі лише сумну згадку. Скільки було можливо, я стежив за його політичним злетом. А потім він знову просто пропав з поля зору. Ну, пропав, то й пропав… Якийсь час назад трапилася мені людина, яка приятелює з іншою людиною, яка, в свою чергу, була близькою до нього. «Де він тепер?» — поцікавився я. «Та в нього стався нервовий зрив, дах поїхав, десь живе під Києвом на інвалідності», — повідомили мені. З тим я й змирився. А нещодавно мені знову нагадали про нього, і виявилося, що від якогось часу він активізувався у соцмережах…
Вау!!! З ним і справді щось негаразд. Подивіться на його резюме: від 3 листопада 1992 року й понині він — «старший консультант в Адміністрації Президента України»; від 3 вересня 1994 року й понині він — «доцент кафедри політолоґії в Києво-Могилянській Академії»; від 3 лютого ц.р. й понині він — «Народний Депутат у Верховній Раді України»; від того ж 3 лютого ц.р й понині він — «Партнер ТОВ “Юридичне бюоо Юржитло”».
Що ж тут не так? Артур співпрацював зі мною у першій половні 1990-х, і мені відома його скромна біографія того часу. Так-от, на час нашого знайомства А. Білоус був аспірантом-політолоґом і головою Асоціації молодих політологів і політиків України.
Ось що про цю Асоціацію писали в «Політологічному енциклопедичному словнику», який позиціонувався як «навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів» (К., 1997):
«Асоціація молодих українських політологів і політиків (АМУПП) — громадська неурядова, непартійна організація, що була зареєстрована у 1992 р. Серед засновників були такі постаті, як М. Томенко, А. Білоус, Ю. Збітнєв, В. Сташук та ін. Членами організації були молоді політики, соціально активні громадяни, студенти, науковці, яких об’єднував інтерес до аналізу політичних процесів та участі в них. Серед членів Асоціації були депутати різних рівнів, у тому числі Верховної Ради України. Асоціація була загальноукраїнською організацією, на 1995 р. налічувалося 11 регіональних осередків у різних областях України. АМУПП не мала жорсткої ієрархії. Регіональні осередки були фактично самостійними організаціями. Згідно із Статутом найвищим органом об’єднання є щорічна конференція, яка обирає президента, віце-президента та затверджує керівника Секретаріату. Головними завданнями АМУПП є аналіз суспільно-політичних процесів, прогнозування, сприяння підвищенню фахового рівня майбутніх політиків і політологів. У межах напрямків діяльності члени Асоціації брали активну участь у підготовці багатьох законопроектів та поправок до них; безпосередньо в «конституційному процесі» — у підготовчій роботі напередодні прийняття Конституції України 1996 р.; в організації та проведенні виборчих кампаній; у виданні наукового журналу «Нова політика»; в організації та проведенні конференцій, круглих столів, семінарів тощо».
Артур, власне, й представився головою АМУПП, появившись у моєму офісі на Солом‘янській площі в Києві. Не пригадую, за чиєю рекомендацією він потрапив до мене. Направити його до мене міг мій колега по Шевченківському університету Володимир Полохало або хтось із тих політиків, чиї агітаційні матеріали друкувалися в моєму видавничо-друкарському підприємстві.
Білоус напевно похвалився б переді мною тим, що він — цілий «старший консультант» в адміністрації Л. Кравчука чи Л. Кучми. Звичайно, у Кравчука й Кучми були радники, але точно не початківці, а експерти з іменами, як, наприклад, Богдан Гаврилишин. Ну, а на штатних посадах консультантів юнаків точно не було. Отже, ця позиція в резюме Білоуса відгонить перебільшенням або явною вигадкою.
Тепер щодо доцентства в Могилянці. Кафедрою політології, між іншим, там завідував згаданий уже В. Полохало, який під час переходу на цю посаду, настійливо запрошував мене піти з ним, але я відмовився. Нагадаю також: щоб обійняти посаду доцента в університеті на той час треба було мати диплом кандидата наук і мінімум п‘ять років викладацької роботи на посаді асистента та старшого викладача. У вересні 1994 року А. Білоус уже був кандидатом політичних наук, але на доцента, ну, ніяк не дотягував.
Більше того, тієї осені Артур з усім штабом своєї АМУПП квартирував у моєму видавничо-друкарському підприємстві: йому з командою я виділив окрему кімнату на 10–12 кв. м, у якій молоді політологи й політики товклися цілими днями.
Справа в тому, що на той час, коли у мене появився Білоус, я ніяк не міг визначитися з ідейно-тематичним спрямуванням журналу «Ноосфера», який я мав намір видавати як респектабельне видання. Поява цілої групи аспірантів і студентів-старшокурсників з цікавими ідеями і спрагою до роботи підштовхнула мене ухвалити рішення.
Так почалася моя співпраця з АМУПП. По суті журнал «Ноосфера» ставав друкованим орґаном Асоціації. Залишивши за собою функції шеф-редактора, я призначив А. Білоуса головним редактором журналу, Олексія Кордуна — заступником головного редактора і відповідальним секретарем, Андрія Бульвінського — заступником відповідального секретаря, Романа Кривоноса, Максима Карижського, Олександра Белозьорова, Тетяну Калько й Костянтина Ващенка — редакторами відділів і т.д.
Молоді люди активно взялися за роботу, і на кінець року ми сформували перше число журналу на 1995 рік.
Водночас із цим я підписав заявку у фонд «Відродження» на ґрант для «Ноосфери», яку А. Білоус відніс у дирекцію фонду.
У січні 1995 року вийшов у світ перший політолоґічний випуск журналу «Ноосфера» у чорно-білому оформленні — моя друкарня не мала можливостей для кольорового друку, а замовляти бодай обкладинку на стороні було накладно.
У нас було готове до друку друге число журналу й формувалося третє, коли фонд «Відродження» ухвалив рішення видати нам ґрант у сумі $5,000 (п‘яти тисяч доларів США).
П‘ять тисяч доларів не були такою вже й великою сумою. На початку 1995 року моє видавництво видавало книжку «Геноцид в Чечне», за яку замовник (Конґрес Українських Націоналістів Слави Стецько) заплатив нам таку ж суму. Після покриття виробничих витрат мій прибуток як видавця склав менше $500.
Артур Білоус був уповноважений одержати ґрант у фонді «Відродження», але одержані кошти у видавництво він не доніс. Він взагалі більше не появився в офісі мого видавництва. Наступного ранку не появилася в офісі уся його команда. Матеріали другого й наступних чисел журналу пропали разом з молодими політолоґами й політиками.
Ми марно розшукували Артура і його хлопців: усі занишкли, як щурі. Ну, а потім я поїхав у США, і склалося так, що надовго…
Якщо Білоус не заникав ґрант на особисті потреби, то ті кошти, очевидно, пішли на видання згаданого вище в довідці про АМУПП журналу «Нова політика».
Вікіпедія, звісно, нахвалює Артура Білоуса, підтверджуючи чи повторюючи частково інформацію, яку він подає про себе в соцмережах (див.: Білоус Артур Олександрович — Вікіпедія). Правда, попри те, що Білоус продовжує позиціонувати себе як політика, Вікіпедія констатує: «Нині А. Білоус залишив активну політичну діяльність».
Причиною припинення активної політичної діяльності напевно і є той нервовий чи психічний зрив, про який я згадав на початку.
Кібернетик за базовою освітою і політилог за інтернсами й досвідом роботи, А. Білоус тепер позиціонує себе як партнера у ТОВ “Юридичне бюоо Юржитло”, хоча жодних відомостей про набуття ним юридичної освіти немає.
Ґуґл допоміг знайти інформацію про ТОВ “Юридичне бюро Юржитло”. А. Білоус справді значиться у цій фірмі «уповноваженою особою» разом із адвокатом Олегом Святненком. Останній є засновником, керівником та/або бенефіціантом чотирнадцяти компаній. Білоус є партнером Святненка також у компанії з обслуговування нерухомості «Євро-Хаус». Біоґрафічних даних про Святненка знайти не вдалося.
Є чи була ще одна фірма, пов‘язана з А. Білоусом, називається вона «Юґ Компані» і зареєстрована в Гурзуфі (Крим) 2001 року, тобто в роки депутатства Артура у Верховній Раді. Про цю фірму сказано, що вона перебуває у стадії ліквідації, не пов‘язаної з банкрутством (мабуть, через окупацію Криму росіянами). Уповноваженою особою там вказана якась Олена Вальт. Біоґрафічні дані про неї відсутні.
На сайті «ПолітХаб» (Чесно.орґ) знаходимо вельми цікаву з правного погляду інформацію про А. Білоуса.
Виявляться, торік, тобто 2022 року «політика затримали під час отримання хабара. За даними слідства, колишній нардеп вимагав гроші у представника підприємства за обіцянку вплинути на ухвалення позитивного рішення в цивільній справі суддями одного з районних судів Києва й апеляційної інстанції. Підозрюваного затримали під час отримання частини хабаря (92 500 гривень)».
А ще тут же повідомляють, що у 2021-2022 роках наш герой «був спікером на проросійському телеканалі держZрадника Євгена Мураєва “Наш”, також його ретранслював проросійський ресурс “Знай.UA“».
Переглядаючи записи Артура Білоуса в соцмережах, я звернув увагу на те, що поряд із цілком притомними записами на його сторінці появляюттся, м‘яко кажучи, дивні пости. Здебільшого вони є проявами його поетичного таланту. Особливо яскравими є пости у відеоформаті. Ось один із них:
Слухаю Білоуса і думаю собі: а чи не пов‘язане його захоплення щурами з явищем, відомим як щурництво (мовою його поетичної твочості — крысячество), тобто схильність до нечесної гри, крадіжок у своїх і т.ін.? Напевно ж, я був одним із перших, але далеко не останнім Білоусовим партнером, якого він ошукав і зник, як щур.
Можливо, якраз через це у нього і проблеми із здоров‘ям, які й спричинили ранній обрив його політичної кар‘єри, і йому не залишається нічого іншого, як бавитися іграшкою в личині щура. Отакий Артур Білоус тепер…
28 квітня 2023 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 