Ох, і люблять же мої колеґи в Україні дорікати
У соцмережах активно обговорюють публікацію «ДИПЛОМАТИЧНИЙ БІЗНЕС І ЛЕНД-ЛІЗ», поширену із сайту УСІМ і присвячену бізнесовій діяльності в США родини Надзвичайного і Повноважного Посла України у Вашинґтоні Оксани Маркарової з усіма ознаками, м‘яко кажучи, конфлікту інтересів, а якщо прямо — корупційних діянь.
Перебіг обговорення мене особисто не завжди радує, особливо прикро коли люди перетворюють дискусію на базар, обмежуючись вираженням своїх емоцій і уникаючи розмови по суті. Нічого дивного немає, коли в соцмережах виражають свої емоції люди малоосвічені…
Зовсім інша справа — коли таку реакцію проявляють інтелектуали, тобто люди талановиті, обдаровані умінням критично мислити, аналізувати й оцінювати факти, події та явища, а відтак робити обгрунтовані й переконливі висновки чи коментарі.
Аж ні! Люди з ученими ступенями, професори-академіки, як виявляється, мало чим різняться від актрис або прибиральниць, тілоохоронців чи водіїв. І ось вам черговий — не перший і, на жаль, не останній — промовистий приклад знічев‘я вираженої безпідставної агресії.
Отже, як бачите, тямущий журналіст і науковець, доктор наук і професор Віктор Жадько відгукнувся засмученим коментарем на поширену в одній із груп у соцмережах згадану вище публікацію УСІМ.
У своїй відповіді на його коментар я пояснив йому причину поведінки чиновництва, яке, як і сама держава, якій це чиновництво служить, є суспільство, продуктом якого є держава і невід‘ємною частиною якого є чиновництво.
Причинно-наслідковий зв‘язок у цій ситуації є очевидним для будь-якого аналітика. Притомно зреаґувати на моє зауваження можна в один із двох способів. (1) погодитися з моєю думкою, а отже — і взяти на себе долю відповідальності за те, що відбуваєттся в Україні і з Україною, або (2) спокійно і переконливо спростувати моє твердження.
Панові Жадькові, очевидно, забракло сміливості погодитися з моєю думкою, але напевно забракло й аргументів спростувати мою думку. Тому він і обрав третій варіант — хамувато-базарний.
Виходячи з таких міркувань, я відповів поважаному колезі там же, у коментарях, а потім виніс і в окремий запис на своїй сторінці такий текст:
ОХ, І ЛЮБЛЯТЬ ЖЕ МОЇ КОЛЕҐИ В УКРАЇНІ ДОРІКАТИ!!!
Не полінуйтеся погортати стрічку у моєму профілі, і ви побачите, що зроблено тут, за океаном, із того, що мало б бути зроблене в Україні, де є НАНУ, НАПНУ, НІСД, десятки університетів та ін.
ЗБІРКИ МОЇХ СТАТЕЙ І НОТАТОК у pdf форматі:
Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
ЗАВАНТАЖУЙТЕ І ЧИТАЙТЕ!
«НІХТО НЕ ГАВКНЕ Й НЕ ЛАЙНЕ — НЕНАЧЕ Й НЕ БУЛО МЕНЕ!» (Тарас Шевченко)
* * *
Оскільки обговорювана ситуація є серйозною проблемою інтелектуальної еліти України, бо й сама ця інтелектуальна еліта є проблемою (див.; Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.), тепер я пишу ці нотатки, щоб розширити і поглибити відповідь В. Жадькові, та й розгляд проблеми як такої.
Я систематично й системно пишу про корупцію в Україні, про корумпованість української влади і всього українського суспільства (sic!) від 1997 року. Наскільки мені відомо, ніхто інший, окрім мене, в Україні й українському зарубіжжі не вказав на природу корупції та не запропонував шляхи її подолання, точніше — ефективної мінімалізації (див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.).
На превеликий жаль, ці пропозиції було проігноровано, скорше за все, з причин, які проявилися в позиції В. Жадька. В усякому разі, навіть найактивніші борці з корупцією в Україні, яким ми розсилали публікації, що мусили б їх зацікавити, не виявляли бажання навіть обговорювати проблему. Це — одно із переконливих свідчень фактичної толерантності до корупції або й корумпованості усього суспільства.
Що стосується моєї особистої участі в боротьбі з корупцією, то я цим зайнявся ще раніше, ніж почав про неї системно писати. Недавно я розповів про це у своїй статті «Журналісти і незалежність: Як «Четверту владу» підмінили «Стадіоном» і що з того вийшло». Зокрема, тут я пишу, як мене намагалися купити квартирою і автомашиною, як умовляли піти на співпрацю з компартійною номенклатурою, щоб зупинити ініційовану мною трансформацію журналістики і ЗМІ з «приводного паска» КПРС у «четверту владу». У цій статті я також пишу про розгорнуту проти мене кампанію дискредитації й фактичне виживання мене із Спілки журналістів, потім і з науково-педагоґічної роботи в університеті, а потім і з України.
Можна, звичайно, стверджувати, що в СЖУ зі мною розправлялася компартійна номенклатура, а журналістська спільнота начебто й ні до чого. З боку глянути, це справді так. Мене підтримували мої однодумці, мені співчували рядові журналісти… Однак у масі своїй своєю пасивністю, своєю толерантністю до сильних того, ще компартійно-радянського, світу вони зробили свій вибір на користь не мене і змін, а тих, кого вони й самі ненавиділи. І це були не водії, не касири, не прибиральниці — це були люди розумової праці, тобто частина інтелектуальної еліти.
Виживання мене з університету очолив не робітник-пролетар, а також дипломований і «остєпєньонний» перший секретар ЦК КПУ, а орґанізаторами й виконавцями були цілий академік АН УРСР, доктори наук і професори, кандидати наук і доценти… Усі вони зробили вибір на користь Системи, яка вже тріщала по всіх швах. І всі вони як один — представники інтелектуальної еліти України.
Зрештою, і за межами України я опинився «завдяки» таким же людям, які вирішили для себе, що я назавжди поїхав до США (хоч у мене був квиток на зворотній шлях), рейдернувши мій видавничо-друкарський бізнес… Між іншим, рейдерами також були не «работяґі», а люди розумової праці, деякі навіть також із ученими ступенями, тобто також інтелектуальна еліта.
Усі ці конкретно взяті типові представники інтелектуальної еліти України, напаскудивши мені, зробили водночас і добре діло. Життя в екзилі дало мені змогу побачити здалеку усе те, що неможливо побачити впритул чи зсередини, усвідомити й осмислити те, що я напевно не зміг би зробити в Україні, і за допомогою жменьки тих, хто підставив мені плече, випрацювати україноцентричну концепцію перспектив розвитку успішної і квітучої України.
Отже, я можу стверджувати, що я виконав і продовжую виконувати свою місію.
Ніхто інший ні в Україні, ні в діаспорі чогось навіть подібного, а тим більше кращого, не запропонував, хоч міг би — в НАНУ, в НАПНУ, в НІСД, в якомусь університеті, у якомусь інституті, у якійсь фундації… Ніде! Ніхто! Нічого!
* * *
Зараз я запрошую моїх читачів до неважкої аналітичної розваги. Ось мій новий профіль у Фейсбуці. Сторінка нова. На ній завантажено найбільш знакове і цінне з того, чим я займався упродовж останнього десятиліття і особливо — від 2014 року. Переглянути стрічку і подумки зіставити з подіями і явищами, очевидцями яких ви були й самі, не забере у вас багато часу. Подивіться і оцініть ідейно-тематичне спрямування і актуальність та злободенність опублікованого мною.
Разом із цим запрошую вас зробити те саме, переглянувши, осмисливши і оцінивши тематику публікацій та їх актуальність на сторінці Віктора Жадька. Зверніть, будь ласка, увагу на те, що мій опонент останнім часом не вилазить із цвинтаря. Ні, він не постить записи про похорони героїв російсько-української війни, він не вшановує їх пам‘ять і практично не переймається подіями нашого часу.
Як бачите, шевченкознавець В. Жадько останнім часом закликає: «Не маємо права забувати!» — і публікує серію текстів і фотоґрафій про лауреатів Шевченківської премії та шевченкознавців, могили яких знаходяться на Байковому цвинтарі столиці.
«Вони перші, або — одні із перших, хто започаткував дослідження життя і творчості Кобзаря, друкували наукові статті, роботи про основи шевченкознавства, тобто — наукове вивчення життя та творчості Тараса Шевченка, а також місця його постаті в українській, світовій історії та культурі; присвячували поезію і прозу, пісні, малювали портрети Кобзаря в різні періоди життя, ілюстрували твори. Їхня творчість ознаменована найвищою державною відзнакою», — пише професор Жадько у вступі до кожного запису з розповідями про лавреатів Шевченківської премії ще радянського часу, у такий спосіб фактично ностальгуючи за радянським минулим.
Не знаю, наскільки доречно, актуально, а головне — наскільки етично здійснювати такі прогулянки цвинтарем, коли щодня в Україні гинуть десятки чи й сотні людей, коли кладовища розширюються незліченними свіжими могилами, на яких тужать згорьовані матері, молоді вдови й малолітні діти. Коли серед цих свіжих могил появляється немало й дитячих поховань…
Платон Воронько, Павло Вірський, Сергій Білокінь, Леонід Вишеславський, та й дорогі моєму серцю Микола Вінграновський чи Микола Шудря могли б справді почекати того часу, коли настане мир і відбудується Україна.
* * *
При цій нагоді, очевидно, доречно буде тут поговорити про україноцентризм і еґоцентризм. Це — надзвичайно великої ваги теми, які пересікаються у такому поєднанні: еґоцентризм vs україноцентризм. Мені прийшло це на думку не у зв‘язку лише із цим контроверсійним випадком із В. Жадьком (таких випадків мені трапилося немало), а значно раніше, і я дозволю собі тут обговорити для прикладу пару ситуацій, свідомо не називаючи імен.
Один мій колишній студент написав грубезну книжку про мого давнього друга, а спонсором видання справжнього фоліанта став третій, також знайомий мені особисто чоловік. Зауважу: усі троє — доктори наук і професори.
Герой книжки — справді талановитий учений-енциклопедист у царині своїх інтересів, який зробив великий (не побоюся цього слова) внесок у ту галузь науки, якій він присвятив своє життя. Його науковий доробок належним чином ще не поцінований. Його метаморфози (так-так!) належним чином не осмислені. Отож він справді заслуговує окремих досліджень, зокрема — й моноґрафічних.
Хоч книжка написана доктором наук і професором, вона не є моноґрафічним дослідженням із традиційним критичним аналізом і оцінкою явища. Ця книжка — панегирик, наближчим зразком якого можна назвати лише книжки про Леніна. Житія святих тут не надаються навіть до порівняння.
Мені стало огидно, коли я читав про численні епізоди з дитинства мого давнього друга, про нагородження його якимись нікчемними грамотами якихось орґанізацій тощо. Невже мій друг схвалив, щоб про нього таке писали? Я знаю — він чоловік, який любить, щоб його підхвалювали, але ж не настільки, щоб еґо і марнослав‘я лізло з кожної сторінки.
Я знаю, що між цими двома немає зв‘язків, які можна було б кваліфікувати як корупційні. Усе, що псує «картинку», — це еґоцентризм і одного, і другого, за яким губиться набагато цінніше й важливіше — україноцентризм. Справді, що ці двоє, безумовно, україноцентричних людей зробили важливого для України, щоб були підстави видавати такий фоліант з нікчемними подробицями?
Я не одразу дотямив, хто розкошелився на таке шикарне видання. Спонсора також багато в книжці. Спонсор, як уже сказано, також доктор наук і професор, але тут виступає в іншій іпостасі, і саме це вносить у проект корупційну складову: спонсор — можна сказати, дуже багата особа. Отож може собі дозволити фінансувати книжки навіть у золотому окладі.
Хоча я знаю спонсора віддавна, лише у 1990-х я довідався про його статки, що їх його довірені особи перевозили валізами до США (таке можливе лише через дипломатичний коридор) і клали на приватні рахунки в американські банки. «Ми — найбагатші люди серед українців США», — хвалився «дипфінкур‘єр» спонсора одній моїй знайомій.
Щойно довідавшись про ці операції, я поділився інформацією з тодішнім послом України в США Юрієм Щербаком, а той порадив негайно поінформувати представника СБУ. З подальшого розвитку подій я зробив собі висновок, що спонсор для перевезення грошей в Америку користувався дипломатичним вікном КДБ-СБУ. Звісно, ні автор книжки, ні її герой про особливості джерела фінансування навряд чи знають, хоч припускати можуть.
Другий приклад перемоги еґоцентризму над україноцентризмом буде не менше цікавим. В історії науки дуже поширене таке явище, як «Збірка на пошану видатного ученого ім‘ярек» (назва умовна). Зазвичай таке видання (часом подарункове) ініціюють колеґи й учні ювіляра, а фінансує або установа, в якій ювіляр працює, або самі ініціатори. Сам ювіляр може довідатися про вихід такої книжки уже на урочистостях, коли йому таку збірку даруватимуть.
Не знаю, як воно зараз робиться на всьому пострадянському просторі, а от в Україні я зауважив, що мої колеги готують і видають збірки на пошану… себе коханого. Я напевно про це й не знав би, якби сам ювіляр не звернувся до мене з проханням виступити в ролі зарубіжного рецензента, про що буде вказано у вихідних даних збірки:
«Питаю Вашої згоди стати офіційним опонентом (із заначеням на звороті титулу) моєї нової книги». <…> Чи могли б Ви надіслати рецензію на цю мою адресу до понеділка вечора? У вівторок — Вчена рада. Не хотілося б переносити це питання на місяць пізніше. То не забере у Вас багато часу — підписати і надіслати».
Усе, що я повинен був зробити, так це роздрукувати на фірмовому бланку Українського Університету уже заготовлений текст, підписати його і скріпити підпис печаткою. Я принципово не підписую заготовлені кимось «болванки», не маючи жодного уявлення про зміст збірки. Прямим текстом не хотілося відмовляти ювілярові, і я написав йому, що дуже зайнятий (я справді був дуже зайнятий) і що зроблю це пізніше. На той момент я запропонував своєму кореспондентові запасний вапіант, знаючи, що для нього він неприйнятний:
«Не щастить Вам зі мною. Мої комп‘ютери заблоковані — вихід в інтернет неможливий. Нас серйозно взяли в облогу… Неважко здогадатися — хто. Тому перепрошувати не маю підстав, але все одно прошу вибачення. За «тєх парнєй». Можу працювати лише з телефону, і то далеко за межами постійної дислокації. Отже, усе, що можу зараз зробити, — переслати Вам рецензію з електронної адреси UkrainianUniversity@gmail.com».
До свого повідомлення я додав низку посилань на останні публікації на сайті УСІМ. Цей перелік починався з інформації «МОСКВА ВИЗНАЛА «ДНР» І «ЛНР», ВВЕЛА СВОЇ ВІЙСЬКА В ОРДЛО – УСІМ | UWIN»:
Це було 22 лютого 2022 року, а потім почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну…
Не знаю, чи вийшла книжка, про яку йшлося в листуванні. Мій кореспондент образився на мене і перестав зі мною спілкуватися. Навіть така жорстока штука, як війна, зазвичай не остуджує гарячі голови еґоцентристів. Про україноцентризм тут не йдеться взагалі.
12 березня 2022 року Орґкомітет Руху Світового Українства, який я очолюю, опублікував «APPEAL | ЗВЕРНЕННЯ | ОБРАЩЕНИЕ – УСІМ | UWIN»:
Симптоматично, що згадані тут особи за півтора року так і не додали свої підписи до цього Звернення. Егоцентризм перемагає україноцентризм. Сумно, але факт!
* * *
Усе, що ми зробили й робимо, нагадаю, ми робимо власним коштом, тобто без фінансування з бюджету України, без ґрантів щедрих зарубіжних фундацій, без пожертв і спонсорської підтримки українського суспільства і всього світового українства. Механізм такого самофінансування простий: заробляєш важкою працею гроші й витрачаєш їх не на ресторани, не на вакації, не на туристичні поїздки, не на що там ще витрачають свої статки патріоти України, а на те, щоб україноцентрична стратеґія розвитку України появилася бодай у вигляді концепції.
Попри все це, ми вислуховуємо й читаємо безкінечні претензії до нас від окремих осіб і цілих орґанізацій — так, ніби вони найняли нас на роботу і платять нам неймовірно великі гроші, а ми робимо не те і не так.
Що ж, у кожної фізичної і юридичної особи є шанс запропонувати своє бачення, свою концепцію, свою стратеґію, своїм коштом. Зробіть це краще за нас і своїм коштом, не вдаючись до запозичень (плаґіату) і перекручування на свій копил чужих ідей і напрацювань. При цьому годилося б пам‘ятати засадничі речі:
Скільки ви не писали б собі на лобі «україноцентричний» і скільки ви не кричали б на всіх перехрестях про свій «україноцентризм», але якщо ви продукт кохання чорнобривої з москалем або ультрас прихватизованого через убивство футбольного клубу, гріш ціна вашій україноцентричності.
Україноцентричність — це результат орґанічного засвоєння національних традицій і звичаїв через родинне виховання, освіту й науку. Україноцентричність — це прояв високого рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності). Україноцентричність — це послідовний і добре структурований світогляд, неодмінними складниками якого є совість, честь і гідність.
Здатність до стратеґічного мислення дана не кожному. Це можна спостерігати на прикладах людей, які іронією долі опинилися на посадах, функціональні особливості яких вимагають від кандидатів здатності до стратеґічного бачення перспектив розвитку країни.
Стратеґічний талант — перший критерій у доборі політиків і урядовців. Президент же країни — в ідеалі — повинен бути стратеґічним ґенієм. Огляньтеся на історичний досвід незалежної України і назвіть стратеґічні таланти, які були біля її керма.
Жоден президент України не продемонстрував навіть натяку на здатність до стратеґічної візії. А останній публічно визнав свою стратеґічну неспроможність: «Мені ніколи мислити стратеґічно». Тобто людина навіть не усвідомлює, що люди обрали його якраз для того, щоб він займався виключно стратеґічними питаннями.
Основою стратеґічного мислення є не тільки такі якості, як далекозора мудрість (з її складниками — прозірливістю, передбачуваністю та ін.) й тривка універсальна освіта (з її потужною теоретико-методолоґічною базою), але й талант, ґенетично закорінений у династично-родову традицію (з її природним багатовіковим відбором/селекцією).
Сказане вище — результат багаторічних спостережень відомих лідерознавців.
Поєднання стратеґічного бачення й україноцентризму дає нам образ ідеального громадсько-політичного діяча — кандидата на справжнього лідера українського народу й української держави. Таких людей має бути ціла когорта — для змагальності, для очолювання політичних партій і уряду, міністерств і відомств та ін.
У сучасному політикумі таких людей немає. Їх треба шукати в глибинних прошарках суспільства й готувати до публічної громадської і політичної діяльності. А для цього потрібно створювати якісно нові громадські рухи, налагоджувати якісно нову просвіту, створювати україноцентричну систему ЗМІ… Що ми і пропонуємо. І не так важливо, де ми є: в Україні, в США чи в Антарктиді!
Володимир Іваненко
З липня 2023 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 