СИЛА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ІНЕРЦІЇ

Чому світ не почув голосу українських інтелектуалів

Сказати, що я в шоці, — нічого не сказати. Можна бути глухими, можна бути сліпими, можна бути тупими… Але ж не настільки!!! Виявляється, що у них не працює жоден із рецепторів, які пов‘язані із свідомістю, із здатністю адекватно сприймати інформацію і реагувати на неї. Їхні рецептори розрізняють лише яскраві зображення, і то лише на емоційному рівні.

Я був щиро здивований, коли Василь Кремень принамні двічі (sic!) уподобав посилання на збірку моїх статей і нотаток «Інтелектуальна еліта України як проблема»: один раз під окремим записом, удруге — під коментарем до запису на його ж сторінці, в якому друзі славословили на його адресу з нагоди дня народження. Мені тоді подумалося: от який товстошкірий чоловік — ніяка критика, ніякі удари по його могутній статурі не доймають його. А сьогодні одна ситуація, про яку мова піде нижче, принесла розуміння.

Двічі (чи скільки там разів) академік, професор, доктор філософських наук і почесний доктор незліченної кількості університетів, В. Кремень возрадувався, як інфантил, побачивши себе коханого на фото, яке колись сам же й виклав у соцмережі. Звиклий до марнослав‘я, до плазування перед його позірною величчю, наш найінтелектуальніший елітарій, напевно не прочитав назву інтелектуального продукту, прикрашеного його ликом.

Академікові Кременеві навіть і в голову не прийшло поцікавитися, з якого дива фото його в компанії інших двічі академіків стало ілюстрацією проблемності усієї інтелектуальної еліти України. Звісно В. Кремень не усвідомлює себе і своїх колеґ як проблему, тобто як причину бід як самої інтелектуальної еліти, так і України в цілому. Справді, загляньте на його сторінку в соцмережах, помилуйтеся його українськістю, порадуйтеся його популярності серед друзів і колеґ, чия любов для нього є уособленням любові усього народу.

Можливо, В. Кремень як давній небожитель радянської науки і освіти навіть не підозрює, що живе в незалежній Україні і що в цій Україні є люди, які не тільки не люблять — ненавидять його як компартійно-радянського функціонера, який робить усе для того, щоб затримати в Україні радянську науку й радянську освіту, замінивши лише червоно-лазурову обгортку на синьо-жовту.

Деякі з цих ненависників ненавидять Кременя дуже конкретно, як, наприклал, Ірина Магрицька, яка бачить у Кременеві лише «кучміста» і «медведчукіста». Цілком можливо, що про ширший спектр «заслуг» Кременя Магрицька не має уявлення, але також можливо, що усе інше в «досягненнях» двічі академіка її цілком влаштовує.

На останнє застереження наводить дивовижна тотожність сліпоти Магрицької та Кременя. Як і Кремень, Магрицька поклала око на фотоґрафію, але не завдала собі клопоту прочитати назву збірки, яка якраз «проблемою» лягає на фотоґрпфію лідерів академічних наук.

Ну, а раз непоміченою залишилася назва «Інтелектуальна еліта України як проблема», про ознайомлення із змістом збірки уже і не йдеться. А там є ціла стаття, що дала назву збірці, у якій я обґрунтовую своє дуже критичне ставлення до таких явищ науки і освіти, як Кремень.

Є у цій збірці не одна згадка і про кандитата філолоґічних наук, доцента І. Магрицьку, з якою у мене були суперечки. Особливо запам‘яталась одна, в якій пані кандидат наук і доцент заперечила свою належність до інтелектуалів (наче вона займається не розумовою, а фізичною працею — прориває буряки чи вирощує кролів), але волночас визнала свою належність до «трудової інтеліґенції».

Нагадаю, що компартійно-радянська система відносила до інтелектуальної еліти усіх людей розумової праці, які мають учений ступінь (кандидати і доктори наук, а отже — й академіки) або почесне звання чи медаль лавреата державної премії. Ці критерії збереглися на всьому пострадянському просторі, тобто і в Україні.

І тут напрошується неоднозначне спостереження: невизнання своєї належності до інтелектуальної еліти є намаганням зняти з себе відповідальність.

Відповідальність, або наукову й громадянську зрілість та доброчесність, в принципі неважко реалізувати в умовах академічних свобод. Ці свободи, хай і по-своєму, в СРСР поважав навіть такий диктатор, як Сталін. В пострадянській Україні їх ніхто не обмежує.

А тепер уявіть собі, скільки магрицьких з ученими ступенями і званнями упродовж тридцяти з гаком років незалежнлсті України відкрито підтримували закріплення, сприяли закріпленню або байдуже спостерігали за закріпленням компартійно-радянської номенклатури на ключових постах науки і освіти у незалежній Україні, що фактично бойкотувало або й саботувало трансформацію українського суспільства, процеси націєтворення й державотворення.

Як наслідок: освіта і наука ув‘язли в радянській системі координат, і тому національна свідомість і громадянська зрілість (відповідальність) українського суспільства не піднялися до належного рівня, в Україні так і не було створено україноцентричні системи просвіти й засобів масової інформації, ідея системних устроєвих змін не заволоділа хоча б інтелектуальною елітою і т. ін. Зрештою, усі ці наслідки безпрсередньо чи опосередковано спричинилися до аґресії Росії щодо України і призвели до такої руйнівної війни.

За такого стану мізків українських інтелектуалів в Україні та й за її межами немає нічого дивного в тому, що українські вчені й діячі культури виявилися найменш активними у підтримці Звернення, ініційованого Орґкомітетом Руху Світового Українства ще 12 березня 2022 року, щодо цієї війни. Світ не почув голосу українських інтелектуалів.

Володимир Іваненко

6 липня 2023 р.