Ірина Магрицька стала жертвою власної пастки
Ірина Магрицька написала на своїй сторінці у Фейсбуці таке: «Українці, як правило, можуть завзято боротися лише з зовнішніми ворогами, а в той час їх нищать не лише зовнішні, а й внутрішні вороги (останні більш підступні і руйнують державу зсередини). Національні ж елітарії бачать корінь екзистенційного зла не лише ззовні, а й зсередини, і готові жертвувати власним життям заради викорінення цього зла».
У дискусії під цим записом узяв участь і я, попросивши авторку назвати «імена таких «елітаріїв» і приклади їхньої ефективної діяльності». Вона мені відповіла: «У тому-то й справа, що зараз їх у нас немає».
У відповідь я погодився з І. Магрицькою і запостив посилання на збірку статей і нотаток «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА», на яке авторка запису зреаґувала більш ніж дивним чином: «Ну і компанія у Вас на обкладинці — усі національні інтелектуальні елітарії))». «Що вам не сподобалося?» — поцікавився я. «Кучміст і медведчукіст Кремень не подобається», — пояснила пані, і я зрозумів, що вона навіть назву збірки не прочитала.
Цей епізод уже став предметом моїх нотаток «СИЛА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ІНЕРЦІЇ», які обговорюються окремо.
Тим часом моя дискусія з Магрицькою під її записом продовжилася. «Проблема є, але її ніхто не збирається розв’язувати», — відповіла вона мені, точно не вникнувши в суть порушеної мною проблеми, але подавши посилання на її власну публікацію «ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І ВІЙНА НА ДОНБАСІ».
Я ознайомився із статтею і зауважив, що І. Магрицька перестала боятися поняття «інтелектуальна еліта» і продемонструвала цікаві спостереження й висловила цікаві думки, за що я її і похвалив:
«Хороший текст. У передостанньому абзаці через чиюсь неуважність тричі повторюється одна й та ж цитата (як один текст).
Так, проблема є, але мене заскочує ваше «ніхто не збирається розв‘язувати». А ми з вами для чого? Обмежуватися констатацією, як робите ви і як до вас робили Дзюба, Маринович і всі інші, кого ви згадуєте у своєму тексті, означає самоусунутися від цієї проблеми.
Хочете, щоб це робила держава в особі влади? Іван Дзюба був цілим міністром у цій владі у перші роки незалежності. Іван Драч також був міністром. І багато інших були тією владою. Вони теревенили багато про що, але не запропонували нічого конструктивного, були нулями як стратеґи очолюваної галузі. Ну, або стенали про морок, як той же Дзюба, чи обіцяли росіянам, євреям та іншим меншинам життя в Україні краще, ніж у Росії, Ізраїлі та інших країнах, як той же Драч…
Проблема є і залишатиметься, поки ви не почнете підтримувати конструктивні й стратеґічно важливі для розвитку України концепції й популяризувати їх, підставляти свої плечі».
І тут пані Магрицьку понесло: «Драч і Дзюба були на високих посадах в Україні й одночасно на службі в КҐБ. А я звичайна пенсіонерка, навіть не викладач уже».
«Це — правда, — погодився я з Магрицькою: — Але вони, наскільки я пригадую, до останнього подиху робили своє діло, не киваючи на свій пенсіонерських статус.
У пенсіонери ми заганяємо себе самі і цим виправдуємо свою бездіяльність. Хоч статус пенсіонера відкриває нові можливості для громадської, наприклад, діяльності.
От чому б вам, наприклад, не зайнятися створенням Руху за Українізацію України?»
«Без участі держави це неможливо. Мій багаторічний досвід боротьби за це дозволяє робити такий висновок», — катеґорично відповіла мені моя опонентка, уже вкотре повторивши як заклинання «Без участі держави це неможливо».
Тут уже прорвало мене, і я написав розгорнуту відповідь. Цей текст (див. нижче) я спробував винести в окремий запис на своїй сторінці у Фейсбуці, але він виявився задовгим для окремого запису, хоч у коментарях місця вистачило.
Виношу сюди мою розлогу відповідь авторці на її застереження, що без участі держави неможливо створювати суспільні рухи, зокрема — Рух за Українізацію України.
* * *
Oце ваша найбільша стратеґічна помилка, спричинена справжньою «чорною дірою» у вашій освіті і, отже, у вашому (і не тільки у вашому, на жаль) мисленні.
Я вже не раз писав, але на сказане мною ніхто не звертає уваги: ДЕРЖАВА Є ПРОДУКТОМ СУСПІЛЬСТВА, інакше кажучи — ДЕРЖАВА Є ВТОРИННОЮ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО СУСПІЛЬСТВА.
Таким чином, держава в особі влади (уряду) здійснює виключно те, що їй делеґує суспільство через своїх обраних (політиків) і призначених (урядовців, чиновників) представників. І політики, і урядовці, отже, є частиною суспільства і відповідають найкращим чи найгіршим якостям цього суспільства.
Українці — такий народ, що зазвичай віддає владу в руки найгірших своїх представників. Ну, а вони уже стають рушійною силою держави. Словом, маєте те, що маєте. Бачили очі, що чи кого висували, — живіть як є.
Кращій частині суспільства, яка бачить і розуміє, що відбувається, яка усвідомлює немічність держави і яка має стратеґічну візію розвитку України, за таких умов немає чого сподіватися на державу чи апелювати до держави, оскільки це — безнадійна справа.
У такий спосіб відбувається трансформація суспільства (через трансформацію суспільної свідомості) й готується ґрунт для системних змін (а не косметичних реформ) у державі через просування в політику та урядування нових людей не за віковим цензом чи гарними зовнішніми даними, а за високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності).
Дуже прикро, що ви і маса таких, як ви, не можете зрозуміти й усвідомити такі очевидні речі, а відтак нарешті почати працювати для творення успішної і квітучої України, яка, на жаль, через вашу сліпоту, гоухоту і тупість (повторюю уже сказане нещодавно) в буквальному сенсі котиться до краю прірви.
Оскільки, як було сказано вище, ДЕРЖАВА — ПРОДУКТ СУСПІЛЬСТВА, краща, розумніша, мудріша, талановитіша частина суспільства за таких умов самоорганізовується, створює відповідні суспільні (недержавні) інститути (орґанізації, рухи) для того, щоб просувати в суспільство перспективні і продуктивні ідеї, нести просвіту в маси загалу й перетягувати на свій бік тих, хто досі творив або сприяв творенню неефективної держави.
Тому мені шкода тих пасіонарних патріотів, які віддають свої життя або стають каліками, здобуваючи мілітарну перемогу над нещадним ворогом, оскільки їхня перемога може виявитися марною через те, що більшості їхнього суспільства, і особливо — інтелектуальній еліті, за великим рахунком, перемога ЗСУ не потрібна, бо вони не згають її ціни.
Адже перемога у війні має бути закріплена трансформацією українського суспільства й системними устроєвими змінами в Україні. А інтелектуальна еліта цього не хоче, та суспільство в цілому не поспішає очищатися. Зате забезпечують можливість арестовичам, ґордонам, дацюкам, романенкам та їм подібним формувати за своїми лекалами громадську думку в Україні й готувати суспільство до чергового наступання на граблі або, як висловився один із моїх коментаторів, на іржаві цвяхи.
ХІБА НЕ ТАК?
Володимир Іваненко
8 липня 2023 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 