ПРОДОВЖУЄМО ДИСКУСІЮ ПРО КУЛЬТУРУ

Анатолій Матвійчук узагальнив критику його поглядів на культуру, висловлених у попередній статті, й відповів своїм опонентам новою статтею. Загальний висновок, який випливає із статті, яку подаємо нижче, говорить про те, що саме Матвійчук має обійняти вакантну посаду міністра культури й інформаційної політики. У післямові від редакції я відповідаю на критику з боку Матвійчука і висловлюю своє бачення розв‘язання проблеми. Публікую цей текст на особистому сайті як окрему статтю.

* * *

Неодноразово повторене у статті А. Матвійчука, що повинне робити Міністерство культури й інформаційної політики та що треба зробити з цим міністерством, свідчить про те, що Матвійчук справді прагне обійняти посаду міністра.

Чому б і ні? Якщо А. Матвійчук запропонує конструктивну концепцію перетворення міністерства культури й інформаційної політики і якщо «слуги народу» схвалять і затвердять його кандидатуру, нехай спробує не повторити помилок Івана Дзюби, Івана Драча, Лариси Хоролець та інших попередників, а також, наприклад, Уляни Супрун — у Міністерстві охорони здоров‘я, тобто в царині медицини, яку сам Матвійчук згадує у своїй статті.

При цьому нагадаю, що в одній окремо взятій галузі будь-які реформи марні, якщо вони не є частиною системних устроєвих змін (якраз цим пряснюється сиратеґічна помилка У. Супрун). Але якщо очолене Матвійчуком Міністерство культури й інформаційної політики ініціює системну українізацію України й створення україноцентричної системи ЗМІ, я на громадських засадах (сиріч власним коштом) допоможу йому випрацювати відповідні проґрами, а то й на радника погоджуся.

Тепер подивімося, які претензії висловлює мені пан Матвійчук. Перша з них зводиться до того, буцімто я заявив, що Україні «не потрібне це Міністерство культури».

Якщо ви уважно прочитаєте мою післямову до попередньої статті А. Матвійчука, то напевно не знайдете такого катеґоричного твердження. Натомість ви побачите, що на прикладі США я показую, що є країни, які обходяться без державних орґанів, які реґулюють діяльність у галузі культури.

Мене взагалі вчарувала та частина статті А. Матвійчука, в якій він аж надто багато уваги приділив розвінчуванню моєї непоінформованості в історії США взагалі та в орґанізації культурного життя зокрема.

«Культура в США — це справа національних громад», — повчає пан Матвійчук, і це так, якщо говорити про етнічні групи. Але ці групи, українська — зокрема, не роблять погоду в американській культурі як такій, бо вона дуже багата загальнонаціональними, суто анґломовними центрами й індивідуальними особистостями.

Метрополітен опера (Нью-Йорк), Кеннеді-центр (опера й концертний зали, Вашинґтон), світової слави Смітсонієн інститюшн (комплекс музеїв, Вашингтон), Голівуд (Каліфорнія) та інші культурні центри, а також Френк Сінатра, Елвіс Преслі, Джонні Кеш, Тоні Беннетт, Майкл Джексон та інші уже покійні й безліч живих культурних ікон американської культури обходилися і обходяться без державного реґулятора в галузі культурної політики.

Очевидно, таке ж можна сказати і про Велику Британію. На відміну від США, тут залишається популярним фольклор. Бітли, Роллінг Стоунс та інші британські культурні явища завоювали світ також без допомоги державного реґулятора.

Услід за паном Матвійчуком повернімося, однак, в Україну. Погодимося: упродовж тридцяти років, попри те, що на чолі міністерства культури були такі діячі, як цілий академік НАНУ Іван Дзюба або народна артистка СРСР Лариса Хоролець, влада в особі мінкульту не дбала (і занедбала!) культуру як цивілізаційний чинник. Але!

Якщо українська культура в США успішно розвивається у громадському середовищі (чого варта одна українська американка Квітка Цісик), то що заважало і заважає культурному сектору самоорґанізуватися на суспільному рівні, як я й пропоную? Творчі спілки, асоціації, товариства й інші фахові орґанізації діячів культури могли б і повинні були б стати рушійною силою, замістивши відповідні департаменти міністерства культури.

Цього не сталося. Чому? Та тому, що творчі спілки, асоціації, товариства й інші фахові орґанізації діячів культури, за старою радянською традицією, возносять свої взори якщо не до президента, то до міністерства культури. Шкода, що вже немає відділу культури ЦК КПУ, а то ще й туди апелювали б наші діячі культури. Бо до цього зобов‘язують правила поведінки авторитарно-тоталітарного суспільного устрою, якого сягає своїм корінням українська творча інтеліґенція.

Не полінуйтеся заглянути у збірки моїх статей і нотаток (див. нижче), у яких викладена україноцентрична концепція розвитку (стратеґії) України на тривалу перспективу. Зверніть увагу на те, що кожна складова цієї концепції (українізація України, створення україноцентричної системи ЗМІ, відродження козацтва, а отже — національних традицій і звичаїв, та ін.) безпосередньо пов‘язані з культурою і опираються на культуру.

Біда ж у тому, що, дорікаючи мені менторством (а що то за професор без менторства?), Анатолій Матвійчук — мій не просто студент, а ще й дипломник з обговорюваної нині теми! — не завдав собі клопоту вдумливо прочитати бодай передмови до моїх збірок. Так само й інші: «не читав, але засуджую».

Бо якби читали й думали, засипали мене запитаннями (як бувало на лекціях), арґументовано дискутували (а не розкидалися емоційними загальниками), гляди, були б іншої думки і про моє менторство, і про те, що я волаю до вас. Бо в цьому моя місія.

Для тих, хто після прочитання цього тексту здумає ще закинути мені некомпетентність, дозволю собі концентровано висловити тут те, про що я не люблю розводитися.

Так-от, шановні, культура — моє все. Починаючи із фахової освіти — журналістика й літературна робота. Я з дитинства брав участь у художній самодіяльності, а в студентські роки став лауреатом Московського і Всесоюзного фестивалів художньої самодіяльності.

У студентські ж роки почав займатися вивченням життя й діяльності видатного українського етномузиколога Климента Квітки. На жаль, книжка про нього не була видана, оскільки її «зарізали» пильні внутрішні рецензенти. Опубліковано десятки статей, посилання на найважливіші з них ви можете виґуґлити.

Мій фаховий стаж почався в редакції газети «Літературна Україна», потім я був кореспондентом відділів культури в газетах «Радянська Україна» і «Вечірній Київ», редактором відділу мистецтвознавства журналу «Народна творчість та етноґрафія» і нарешті завідувачем відділу культури газети «News from Ukraine», звідки мене й запросили на викладацьку роботу на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка.

Свою першу дисертацію я мав намір захищати на основі дослідження спадщини К. Квітки. В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР, де я тоді працював, мені офіційно відмовили, мотивуючи тим, що у мене не було формальної музикознавчої освіти (насправді перешкодою була «токсичність» для радянської влади постаті Квітки, який був в.о. міністра юстиції УНР).

(З такої ж причини не дозволено було мені захистити дисертацію з мистецької критики за темою «Олена Пчілка як мистецтвознавець і художній критик». Статтю на цю тему цензура не дозволяла до друку понад десять років.)

Оскільки я багато писав на музичні теми, музикозгавець Тамара Булат і композитор Богдана Фільц рекомендували мене як музичного критика у Спілку композиторів УРСР, і тут також формальною перешкодою був брак формальної музичної освіти.

Так постало питання про одержання другої вищої освіти, на що в СРСР мав бути спеціальний дозвіл. Такий дозвіл для вступу до музичного закладу я одержав у тодішньому міністерстві культури за підписом заступника міністра Івана Буланого. У моєму архіві, який знаходиться на зберіганні в ЦДАМЛМ України (фонд 1111), ви можете знайти моє листування з ректором Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка Миколою Колесою про те, на який факультет доцільніше вступати — на історико-теоретичний чи дириґентсько-хоровий. Микола Філаретович схиляв мене до другого.

Якраз у той рік, коли я зібрався вступати до музичного навчального закладу, мене покликали на викладацьку роботу в «Київському КДУ».

Ну, а вищу музичну освіту пізніше пішов одержувати в Київському інституті культури (тепер університет імені Поплавського) мій син Роман Іваненко, якого багато хто з вас знає як музиканта, композитора, педаґоґа, Заслуженого діяча естрадного мистецтва України, голову Київської асоціації діячів естрадного мистецтва й художнього керівника «Співочого поля» в Києві.

Як не прикро, але мій син є скоріше однодумцем А. Матвійчука (можна сказати: «Спєлісь!») щодо взаємин культури і влади. На жаль, така суспільна тенденція (trend) в Україні, і немає на те ради.

На відміну від моїх опонентів, я не зриваюся на емоції, стараюся бути стриманим і арґументувати свою позицію. За що мене й цінують чужі люди, бо ж немає пророка у своїй вітчизні.

Ось і цими днями одержав прихильний відгук на свою статтю «Суверенна Україна» від Лоуелла Крісті, доктора філософії, колишнього ад’юнкта Університету Джорджа Вашингтона, американського філософа і комп’ютерного науковця, який працює в галузі досліджень і розробок у соціальних і гуманітарних науках загалом і спеціалізується на кібернетиці та системному моделюванні культурних символічних систем, а також є співзасновником Форуму з демократії, що зараз активно допомагає Україні. Ось що він пише:

«У статті “Суверенна Україна” мені особливо резонувала ваша заява про необхідність системних змін. Ваші аргументи щодо заміни тоталітарного та авторитарного радянського суспільного ладу глибоким зануренням у власну історію та культуру українців добре продумані».

Володимир Іваненко