ІСТОРІЯ З ІСТЕРІЄЮ

Історія як пропаґанда, хамуватий приходько і все таке інше

Мені не хотілося повертатися до цієї особи — Вахтанґа Кіпіані, — з якою я вже мав неприємний досвід кілька років тому. Але він сам напрошується на те, щоб про нього була окрема розмова. Не як про людину, бо на особистість він не дотягує, а як про явище, характерне для журналістики й науки незалежної України.

Перш за все віддам йому належне за голодування на площі Жовтневої революції, за зібрану ним колекцію періодичної преси і за ресурс «Історична правда». Остання, щоправда, важлива тим, що українські історики не сподобилися на солідний ресурс, а Кіпіані взяв і зробив те, що зміг, і так, як зміг. На безриб‘ї, як відомо, і рак риба.

Можливості ж у нього були обмежені тим, що дало йому, приходькові, навчання на історичному факультеті периферійного педаґічного іституту. Учитель історії, який не відбувся, іронією долі прибився до журналістики, в якій пройшов суто емпіричний вишкіл.

І ось наслідок. Серйозного історика з аналітичним і критичним мисленням не сталося. Журналістика перетворила нашого героя на популяризатора історії й історичного просвітника. Але брак аналітичних підходів і критичного погляду на явища вихимерили з нього пропагандиста з історичним ухилом і істеричним несприйняттям усього, що не вписується в його концепцію ідеалізації історичних постатей, а отже — й ідеалізованих історичних подій і явищ.

На жаль, це проблема не одного В. Кіпіані як журналіста, який спеціалізується на історичній тематиці. Таких, як Кіпіані, очевидно, можна назвати десятки, і відрізняються вони один від одного лише масштабністю: національним, реґіональним або локальним рівнем охоплення матеріалу. Кіпіані — історик-пропаґандист успішно працює на рівні національному.

Пропаґандистський підхід до історії — біда не тільки журналістів-істориків чи істориків-журналістів. На жаль, він є визначальною властивістю й української академічної та університетської науки. Це є фантом російської імперської й радянської традиції, коли історія використовувалася й використовується як інструмент творення історичних міфів.

Оцей фантомний біль і спричинює істерику, коли історик стикається з порушенням стереотипів або ідеалізації предмета його любові (наукового інтересу). Істерика в істориків починається не тільки там, де вичерпуються арґументи в дискусії, але й там, де виникає загроза руйнування їхньої концепції, уже сформованого уявлення про об‘єкт дослідження.

Мені довелося спостерігати істерію таких відомих істориків, як Павло Гай-Нижник і Тарас Чухліб. Якщо в безпорадності істерять такі історики, то годі й дивуватися істериці В. Кіпіані, який і теоретико-методолоґічним озброєнням (школа не та), і глибиною занурення в українську традицію (приходько ж) не надається навіть до порівняння з ними.

Схильність до істерики, яка єднає названих (та й не названих) істориків, свідчить про серйозну кризу в українській історичній науці, яка ніяк не може вибратися з радянського пропаґандистського болота й стати інструментом осмислення й переосмислення нашого історичного досвіду, школою для вивчення історичних уроків та засвоєння наших неперехідних національних цінностей задля осмисленого вибору шляхів у майбутнє.

Були б у наших істориків холодні голови й гарячі серця, за роки незалежності України багато чого було б переосмислено й випрацювано тверезі підходи до наших історичних надбань — досягнень і прорахунків. Не було б, зокрема, й возвеличення тих, чиї заслуги позірні, а слава — лише прояв марнославства. Мова тут не тільки про героїзацію Зеленського.

…Отже, на сторінці Кіпіані під його записом, скрін якого подаю нижче, зав‘язалася цікава дискусія, до якої я підключився, підказавши деяким коментаторам, те, що їм не було до кінця зрозумілим.

В. Кіпіані накинувся на мене за те, що в давній уже дискусії про В‘ячеслава Чорновола як явище української історії й політики в однойменній групі я вказав на двері Мирославові Мариновичу, який замість того, щоб висловитися по суті того, що обговорювалося, видав тираду, суть якої зводилася до того, що Чорновола критикувати не годиться.

Це — те, що вирізав із тексту у моїй збірці статей В. Кіпіані (див.:,В‘ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.).

Захищаючи М. Мариновича, Кіпіані тепер уже Мариновича робить недоторканим. «…Ви охрініли, м‘яко кажучи, — пише мені Кіпіані: — хто ви такий, щоб так зверхньо оцінювати цю людину?»

Читачі самі можуть виміряти рівень моєї «зверхності», ознайомившись із повним текстом мого обміну люб‘язностями з М. Мариновичем:

Як модератор дискусії, як бачите, я пошкодував, що пан Маринович залишає групу, і це було його право — залишити її. Ні до того, ні після того я взагалі ніколи не вдавався до оцінювання зробленого Мариновичем, а тим більше до оцінювання його як людини. Була у мене спроба встановити з ним контакт, але Маринович проіґнорував моє повідомлення. Ну, ні, то й ні… Це не змінило мого нейтрального ставлення до Мариновича.

Готуючись до написання цих нотаток, заглянув я у Вікіпедію, щоб уточнити дещо, пов‘язане з М. Мариновичем, і тут я був просто шокований. Стаття про Мариновича виявилася такою розлогою й настільки деталізованою, що годі навіть говорити про її енциклопедичність. Стаття про будь-якого папу Римського напевно менша за обсягом, ніж стаття про пересічного греко-католика Мариновича. Деталізація інформації створює враження, що у Вікіпедію заносять запис про кожен чих Мариновича.

Ущемленим самолюбством назвала це компетентна у такому явищі людина, з якою я поділився своїм враженням від прочитаного у Вікіпедії. На жаль, ми не знаємо, хто є автором цієї статті. Не хотілося б вірити, що її написав і постійно оновлює сам Маринович, — це був би доказ просто манії величності.

Якщо ж автором статті є інша людина, то ця особа має бути із найближчого оточення свого героя, яка має змогу відстежувати й фіксувати кожен крок М. Мариновича. Закрадається припущення, що це може бути герой нашої історії В. Кіпіані, який буквально обожнює Мариновича, судячи з того, як він Мариновича захищає. При цьому доречно згадати, що Кіпіані обіймає викладацьку посаду в Українському католицькому університеті, проректором якого є Маринович.

«Хто ви такий, щоб так зверхньо оцінювати цю людину?» — волає до мене Кіпіані, катеґорично твердячи про мене таке: «ви жили до 1991-го з язиком у відомому місці і маєте нахабство хамити і оцінювати зверхньо внесок цих людей».

Що ж, доведеться відповісти на запитання Кіпіані, а мої читачі нехай уже оцінять чемність його інвективи. Зауважу спочатку, що «ці люди», тобто дисиденти (Маринович, Чорновіл та інші), за великим рахунком, не були антирадянщиками. Вони просто задовго до М. Горбачова хотіли напнути людське обличчя на соціалізм і взагалі на радянський устрій. Прочитайте дисидентські писання І. Дзюби, Л. Лук‘яненка, В. Чорновола та інших. Тому у них і на думці не було змінювати суспільний лад, коли під час Горбачовської перебудови вони потрапили у верхні ешелони влади.

Коріння мого роду сягає сивої давнини й живиться аристократичними та королівськими традиціями, які, з якого боку не глянути, не тикалися до радянського устрою. Мій дід по батькові став однією з перших жертв більшовиків. Мій прадід по матері (бабина лінія) був розкуркулений і висланий з усією родиною на Урал… До мого діда по матері ще у 1930-ті роки був приставлений аґент НКВС, спеціально присланий у наше село й поселений у хату мого прадіда… Моя родина мала підстави ненавидіти радянську владу. У такому антирадянському середовищі й пройшло моє дитинство.

Коли мені було 16 років, доля звела мене з Євгенією Кузнєцовою — дисиденткою, яка пройшла ще сталінські табори, яка справила на мене величезний вплив і чиє ім‘я не раз згадано в «Українському віснику» В. Чорновола. Ще школярем я листувався із Зиновієм Антонюком, а мої друзі — з братами Горинями, також згадуваними у «Віснику». В останні роки мого навчання в школі до мене було приставлено двох аґентів КДБ — учителя фізкультури І. Решетняка та учителя історії О. Горобця; останній через пару тижнів після мого випуску із школи повернувся до виконання своїх прямих обов‘язків заступника начальника райвідділу міліції — начальника особливого відділення (КДБ) у званні капітана.

Попри все, у студентські роки я почав досліджувати життя й діяльність чоловіка Лесі Українки Климента Квітки, який, до речі, був в.о. міністра юстиції в уряді УНР і чиє ім‘я я повернув із забуття. Я листувався й спілкувався з багатьма людьми, які повернулися із ГУЛАГУ (В. Ганцов, А. Костенко та ін.), а також із відомими людьми в діаспорі (напр., сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова). Внаслідок цих студій було опубліковано десятки статей про К. Квітку, Д. Ревуцького, О. Кошиця, Олену Пчілку та інших діячів періоду УНР, Гетьманату та українізації 1920-х років.

Із студентських років я знав особисто М. Руденка. Ю. Бадзьо й В. Марченко були серед моїх приятелів. І. Білик та В. Данилейко були моїми старшими колеґами й друзями…

Мою пошту перлюстрували, книжки й журнали, які мені надсилали з діаспори, до мене не доходили. Мене не раз і не два виживали з роботи, і за мною була «слава» такого, хто «часто змінює роботу»… Надовго я затримався, коли потрапив на викладацьку роботу в університет…

Якби В. Кіпіані був серйозним істориком, перед тим, як зморозити своє «ви жили до 1991-го з язиком у відомому місці і маєте нахабство хамити і оцінювати зверхньо внесок цих людей», він міг би зайти до ЦНБ імені В. Вернадського й заглянути в каталог статей з моїм ім‘ям або не полінуватися здійснити поглиблений пошук у Ґуґлі, щоб дізнатися, що я писав і публікував у ті роки, коли М. Маринович ще навіть не гострив своє перо, а самого Кіпіані ще й на світі не було…

Під написаним і опублікованим мною мені не соромно поставити свій підпис і сьогодні.

Окремої розмови заслуговує оцей закид на мою адресу з боку В. Кіпіані:

«…яка дурня, що Чорновіл був у номенклатурі рівня ЦК комсомолу. критика ваша дилетантська і безпідставно снобістська. чи Ви до 1991 року чи в перші роки незалежності оприлюднили в пресі свої прожекти отих змін капслоком? чому жодна з десятків партій не взяли їх на озброєння? тоді люди були спраглі за ідеями. доведіть, що ви тоді зробили все, щоб змінити курс країни. бо наразі це виглядає непристойно».

Почнімо з В. Чорновола. Факт, що Чорновіл був комсоргом (комсомольським орґанізатором) у статусі секретаря ЦК ЛКСМУ на будівництві Київської ГЕС, є аж ніяк не моєю вигадкою, а частиною офіційної давно оприлюдненої інформації. Дивно, що дослідникові дисидентського руху вона на потрапила на очі. Чи він свідомо її обминув?

Я маю змогу підтвердити цей факт і власним спогадом. За рік до закінчення середньої школи мені випала можливість потрапити у т.з. табір праці та відпочинку для старшокласників на будівництві згаданої Київської ГЕС. Ми жили в наметовому містечку на пустирі неподалік щойно збудованого того літа Будинку культури. Наша праця зводилася до прибирання сміття у тих закутках бетонної греблі, які мали бути затоплені водою.

З годин відпочинку згадуються два епізоди. Перший — як ми лазили в садки при державних дачах у Міжгір‘ї по яблука. Другий — приїзд у наш табір космонавта Германа Титова й олімпійської чемпіонки Лариси Латиніної, яких привіз до нас секретар ЦК КПУ А. Скаба. Гостей водив по нашому таборові… комсорг ЦК ЛКСМУ В. Чорновіл. Особливо запам‘яталося, як гості, роздаючи автоґрафи, оглядалися, на що опертися б. А. Скаба швидко знайшов вихід із ситуації — нагнув Чорновола, і Титов та Латиніна розписувалися на наших папірцях та поштівках на його спині. Мені тоді не довелося навіть привітатися з Чорноволом.

Я попросив свого колегу Віктора Тютюна, який іншого літа також був у таборі праці й відпочинку на будівництві Київської ГЕС, підтвердити, чи був Чорновіл там за його перебування в таборі. Ось що він мені написав:

«Був. Мешкав у гуртожитку з першою дружиною. Зараз місцеві уточнюючи всі факти і хочуть встановити на міськраді меморіальну дошку. Міський голова Момот проти: ” Чіпляйте на гуртожитку!” Цікавий конфлікт розгортається».

Отака-от «дурня» щодо належності Чорновола до номенклатури ЦК ЛКСМУ.

До речі, Левко Лук‘яненко працював у райкомі партії перед тим, як піти в дисидентство. А Микола Руденко до дисидентства був секретарем парткому Спілки радянських письменників України. Це — нормально. Працюючи в партійних і комсомольських орґанах вони могли бачити та знати, і бачили та знали, те, що було незнане іншим співгромадянам, і це спонукало їх повставати проти Системи…

Тут ще можна додати, як мене викликали в КДБ на допит яко свідка у справі Чорновола і як про ту історію я спробував розповісти Чорноволові. Але про це можна прочитати у збірці моїх статей про Чорновола (див.: В‘ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.).

Далі Кіпіані цікавиться: «чи Ви до 1991 року чи в перші роки незалежності оприлюднили в пресі свої прожекти отих змін капслоком? чому жодна з десятків партій не взяли їх на озброєння? тоді люди були спраглі за ідеями. доведіть, що ви тоді зробили все, щоб змінити курс країни. бо наразі це виглядає непристойно».

У статтях і нотатках, які увійшли до збірки «Системні зміни — перспективи для України» (див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.), я пишу про те, що і як робилося у 1990–1991 роках. У нас була ціла група, хай і невелика, яка після ухвалення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) збиралася у Будинку вчених на Володимирській (навпроти Золотих воріт) для обговорення перспектив розвитку суверенної України. Лідером тієї групи був покійний уже політолоґ Володимир Полохало. Як голова Київської орґанізації СЖУ, я був відповідальним за «четверту владу» — журналістику і ЗМІ.

Люди-то «були спраглі за ідеями», але політики — ні. Не тільки націонал-комуністи, але й націонал-демократи з числа дисидентів ставилися скептично до ідеї проведення Установчих зборів і зміни суспільного устрою. «Не на часі», — казали особисто мені І. Юхновський, Л. Лук‘яненко, Д. Павличко, В. Яворівський, І. Драч, П. Мовчан та інші.

Кіпіані присікався до мене: «доведіть, що ви тоді зробили все, щоб змінити курс країни». Ось уже десятки років доводжу — розповідаю, деталізую, називаю імена. І пишу я не про те, «щоб змінити курс країни», а про те, щоб замінити радянський суспільний устрій, насаджений понад сто років тому більшовиками, на якісно новий суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях.

Але ж упереджений Кіпіані замість того, щоб спокійно і вдумливо прочитати мої вже написані тексти, бризкаючи слиною, облаює мене яко найбільшого ворога України. І це при тому, що я народився та виріс в Україні і працював для України, поки мене не витисли з України, а він прийшов на мою рідну землю невідь звідки і невідь чому, щоб ще й шпиняти мене своїми нікчемними домаганнями. Пощо?!

Ну, от скажіть мені, люди добрі, чи це нормально?

Володимир Іваненко

15 серпня 2023 р.