Як завжди, несподівано актуалізується якась тема, і тоді відкладається на пізніше щось із того, над чим думаєш і працюєш… От і сьогодні три промовистих приклади змусили мене повернутися до теми елементарної грамотності й культури мовлення чи письма публічних людей.
Не так давно двічі академік, віце-президент НАНУ й президент НАПНУ (це — академія, яка опікується освітою в Україні), почесний доктор десятків українських вишів Василь Кремень на своїй сторінці у Фейсбуці похвалився своєю дружбою з блаженної памʼяті Іваном Плющем. Так-от, Плющ залишив про себе памʼять не так своїми ділами в політиці України (типовий компартійно-радянський номенклатурник обласного масштабу), як своєю недорікуватістю. Люди сміялися з його мовних «шедеврів», а сам він мав добре відчуття гумору, щоб не зациклюватися.
Класичним прикладом недорікуватості серед відомих політиків і державників незалежної України є Віктор Шишкін — у минулому народний депутат від НРУ, генеральний прокурор і суддя Конституційного суду України, а тепер ще активний громадський діяч «Суспільної системи». Я близько стикався із Шишкіним у першій половині 1990-х років в Українській правничій фундації та в Асоціації українських правників. Я був шокований тим, як він говорить, особливо — українською мовою.
Колись, у роки моєї роботи на посаді помічника ректора Київського державного університету імені Тараса Шевченка видатний український фізіолог академік Петро Богач казав мені, що у тих, хто послуговується суржиком, така ж «каша» в голові і з фізіологічного погляду. Отже, неналежне володіння мовою дає підстави засумніватися в усіх інших чеснотах особи.
З огляду на це, очевидно, можна зрозуміти, наприклад, нерозбірливість В. Шишкіна в людях. З одного боку, він співпрацює з леґендою українського дисидентства Степаном Хмарою, а з другого — не цурається такого дрібняка, як Назар Мухачов, забруднений звʼязками з людьми В. Медведчука. Тут буде доречно сказати, яким боком повернувся до мене мій давній знайомець Шишкін як правник.
Названий вище Мухачов відомий тим, що він зухвало привласнює чужі ідеї й напрацювання, через що потрапляв у скандали. Зазіхнув і на мою інтелектуальну власність. Схопивши молодика за руку, я написав йому в приват, щоб він додав посилання або видалив списане у мене. Мухачов не заперечував плаґіат, цинічно пояснив своє небажання посилатися на мене тому, що «не хоче робити рекламу» мені, і продовжив пастися в моєму городі.
Коли факти недоброчесності Мухачова повторилися, я поскаржився на нього В. Шишкіну і попросив його пояснити своєму молодому колезі юридичні й моральні ризики привласнення чужих ідей і напрацювань. Шишкін не зважив за доцільне відповісти на мій лист. Мухачов продовжує в своєму дусі, позиціонуючи уже себе як юриста. Виходить, що вони… одного поля ягоди.
ПроФФесора Януковича у контексті обговорюваної теми можна було б навіть не згадувати, але він є унікальним прикладом того, як в умовах пострадянської України невіглас із кримінальної босоти зміг видертися по карʼєрній драбині на самверх української політики й наробити стільки лиха для своєї ж батьківщини й підготувати її до здачі Москві.
Як і компартійно-радянська номенклатура, яка панувала над шостою частиною земної кулі, українська політична «еліта» в масі своїй не вирізнялася й не вирізняється належним інтелектуальним потенціалом, рівнем освіти (з купленими дипломами про кілька вищих освіт та ученими ступенями і званнями) і здатністю хоча б по-житейському мудро мислити. Пояснення тут просте: суспільство висувало й обирало на високі посади собі подібних.
Традиція радянського суспільного устрою, втративши тоталітарний компартійний контроль над собою, створює ідеальні умови і для корупції, і для невігластва, яке найвиразніше проявляється саме в недорікуватості. Деґрадація політиків і урядовців в Україні набрала незворотності, і це легко простежити, зробивши швидкий, поверховий аналіз народних обранців попередніх скликань Верховної Ради, обласних, районних і місцевих рад, а також урядовців і чиновників відповідних рівнів.
Обличчям Верховної Ради України останнього скликання стала Марʼяна Безугла. Візьміть її за взірець і спробуйте знайти таких типажів у попередніх скликаннях ВРУ. Так само можна взяти за «відправну точку» майже кандидата наук Іллю Киву… На тлі цих справжніх марґіналів ті, кого вважали «відстоєм» на початках незалежності, покажуться рівнею найкращим і найдостойнішим серед теперішніх.
Щось подібне спостерігається й у громадському житті. Кількість громадських організацій в Україні множиться, а якість їхньої діяльності стремить униз до нуля. Громадське життя деґрадує з тієї ж причини: недорікуватість, обумовлена невіглаством і неосвіченістю.
Чи варто тоді дивуватися з інтелекту й недорікуватості тих, хто піднімається на вершину української політики?
Кілька років тому у попереднє моє оточення у Фейсбуці прибився один чоловічок (не пригадую його імені) із якогось села на Львівщині, у якого була, і напевно залишається, ідея-фікс орґанізації політичної сили, здатної підняти українське суспільство на… повстання. Усе, що він писав і постив на своїй сторінці і в групах у соцмережах, було звичайною маячнею, але у чоловіка була група підтримки, яка підтакувала йому й поширювала його заклики.
Ну, це приклад такого собі простацького вельми аґресивного невігластва.
У соцмережах до мене прибився якийсь Олександр Полянський — амбітний і самовпевнений молодик, чий рівень грамотності віддзеркалює класична фраза «карати не можна помилувати», яка робить нашого героя недорікуватим. Сам він цього, звісно, не усвідомлює, і будь-які поради для нього як горох об стіну.
Ось одна із сентенцій Полянського, яку я завів у рамочку:
Цей О. Полянський активно просуває у соціум ідею укладення «нового суспільного договору» (так, наче був якийсь старий) і створення політичної партії з геть непартійною назвою — «Сильна заможна Україна». Ця партія бачиться йому як «правоцентрична ліберально-консервативна», тобто як схрещення Слона з Віслюком.
Я спробував подискутувати з паном Полянським, підказуючи йому слабкі місця в його загальній грамотності й фаховій підготовці. Він дякував, обіцяв ознайомитися із моїми збірками статей і нотаток, але порад так і не прийняв, мотивуючи тим, що на навчання, на зʼясування співвідношення понять і катеґорій, на опанування методолоґією та іншими премудростями потрібен час, а творення партії вимагає невідкладних дій…
Уявіть собі, яку партію з квічастою назвою, але без чіткого визначення ідеолоґії, створить із своїми однодумцями (а їх у нього близько пʼяти тисяч) наш герой, які у цієї партії будуть маніфест, програма та інші документи і чим вони відрізнятимуться він програми будівництва комунізму, випрацюваної колись у ще Хрущовському ЦК КПРС.
Не можу не згадати тут і Анатолія Балахніна — ще одного активного громадсько-політичного діяча, який кілька років тому перебрав від Рустама Ташбаєва, зібрав у Києві цілий конґрес і волею пару десятків мітингарів прямо на Майдані Незалежності був проголошений президентом України. У якості такого «президента України» він здійснив невдалу спробу поїхати в ООН на оглядини, але відсутність американських візи не дозволила сісти в літак до Нью-Йорка.
Про А. Балахніна у мене є розлога стаття «Анатолій Балахнін як явище українського протестного руху», написана пару років тому. Як не дивно, але саме ця стаття виявилася найпопулярнішою на моєму сайті — її прочитала рекордна для сайту кількість відвідувачів, і інтерес до цієї статті не спадає.
Оскільки з цієї статті ви можете скласти уявлення про особу Балахніна, тут я зупинюся на одному аспекті, який стосується обговорюваної тут теми. Справа в тому, що Балахнін останнім часом позиціонує себе як експерта у царині… конституційного права й ідеолоґа самостійництва, хоч ні рівень освіти, ні досвід фахової діяльності й не надаються до цього, а от самовпевненість і «президентські» амбіції зваблюють його до цього.
Учасник конституційного процесу в Україні першої половини 1990-х років і докторант з конституційного права в Німеччині (дисертація не була закінчена у звʼязку з переїздом до США), я маю достатньо підстав сумніватися у компетентності Балахніна. На жаль, багато хто, зокрема й деякі правники, захоплюються цим конституційним експертом і ідеолоґом самостійництва, і дарма, що за потоком свідомості у нашого героя нічого навіть не маячить..
Зухвалість і наглість таких «експертів» часом просто вражає. Вони без докорів сумління привласнюють чужі ідеї й концепти, хоч і не можуть належним чином розпорядитися вкраденим (приклад — згаданий вище Назар Мухачов). Нещодавно в одному з коментарів я закинув Балахніну, що йому варто було б підучитися у царині, де він силкується виступати експертом. Балахнін мені відповів, що «немає таких учителів, які знали б більше» за нього.
Очевидно, тепер такі часи настали, що недорікуваті невігласи тепер беруть гору не тільки над високим інтелектом, а й над здоровим ґлуздом. Тим більше, що є на кого рівнятися:
Обговорені вище факти і явища породили люди, які виростали й здобували освіту переважно уже в роки незалежної України. Але вони продукт інтелектуальної еліти України, до якої у мене дуже багато претензій і представники якої названі на початку цих нотаток.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 