ЦІННІСТЬ МЕМУАРИСТИКИ

З приводу пʼятикнижжя спогадів Михайла Слабошпицького

Поданий нижче текст навіяний записом Василя Чепурного про пʼяту книжку мемуаристики Михайла Слабошпицького. Щиро кажучи, мене завжди радувала продуктивність Слабошпицького і як літературного критика, і як письменника-прозаїка. Порадів я і його масивним мемуарам. Разом з тим, мене збентежило передчасне возвеличення його як явища сучасної української літератури. З цим не варто поспішати. Дайте час цьому явищу відстоятися.

* * *

Погоджуючись із сказаним у записі Василя Чепурного, хочу вставити і свій пʼятак.

На жаль, я не мав змоги прочитати пʼятикнижжя Михайла Слабошпицького, але з того, що він публікував частинами в соцмережах та ЗМІ, я мав змогу скласти собі уявлення про його мемуаристику. Оскільки Михайло писав про час, події і людей, що їх і я сам спостерігав (з Михайлом мене познайомив наш спільний приятель і його однокурсник по університету тоді, коли його тепер знаний син-кінематографіст ще в пелюшках лежав упоперек ліжка). Деякі з його спогадів я не раз коментував, і Михайло погоджувався з моїми зауваженнями, жодного разу не заперечивши.

Моє бачення його спогадів таке: це — симбіоз власне мемуаристики, літературної критики і белетристики. Шпиць, як називали його в роки роботи в «Літературній Україні», прагне розповісти те, що він бачив і як він це бачив, так, щоб захоплювало читача. Це не могло не спричинитися до домислів, які є дуже шкідливими для спогадів.

У своїх спогадах Слабошпицький дозволив собі вдатися й до літературно-критичних осмислень того, що він пригадував. Це також знижує цінність мемуарів (спогадів) як задокументованих свідчень про людей, події та час, коли ці люди жили і коли ті події мали місце.

Про шкідливість домислів і аналітики, яка не є мемуарною, я дійшов думки як учений, науковець, який досліджував окремі постаті (Климент Квітка, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Ревуцький та ін.) та інститути (ВУАН), який перелопатив сотні (якщо не тисячі) мемуарних джерел і який мав змогу не раз переконатися, окремі мемуари, популярні серед читачів, але нікчемні як документи.

Я сам потроху пишу спогади. У мене є перелік осіб (півтори тисячі імен) і інститутів (з сотня), про яких чи які я хочу написати спогади (якісь уже написані й оприлюднені). Засадничим для мене є такий принцип: писати лише те, свідком або учасником чого я був сам і чого ніхто інший так не опише, як описую я. Звичайно, як мемуарист я субʼєктивний, але я не беру на себе сміливість аналізувати й доповнювати засвідчене домислом, тобто тим, що могло критися за тим, що я засвідчую чи про що свідчу як сучасник.

Спогади часто є єдиним документальним (задокументованим мемуаристом) свідченням про якийсь історично значимий факт, подію чи явище, і саме тому, пишучи спогади, треба мати на увазі, що, можливо, саме це свідчення стане в пригоді майбутньому дослідникові.

М. Слабошпицький міг вивчити цей урок ще тоді, коли він працював над романом про Марію Башкирцеву, який став наріжним каменем його письменницької творчості. Але ж не вивчив.