НАВІЯНЕ ЗАПИСОМ ПРО ХОР ВЕРЬОВКИ

У соцмережах поширюють запис Люби Морозової ще від 2019 року, який дозволю собі процитувати повністю (без редакторського втручання):

«UPD: ок, якщо стільки суперечок щодо того з’їзду – грець із ним. Мова про інше.
У Харкові у 30-ті зникли кобзарі. Зникли. Як явище. Були репресовані поодинці чи купою. А на їхньому місці у 1943-му Постановою Ради Народних комісарів УРСР виник Хор Верьовки. Тобто автентичну народну культуру викосили і замінили штучною, радянською, пропагандистською картиною “щасливих селян у вишиванках”
Ну і далі попередній текст:

Друзі, про “славетний хор Верьовки” – ви це серйозно?
На початку грудня 1934 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Сліпих музикантів погрузили у вагони і ростріляли на станції Козача Лопань, а інструменти – спалили. На цьому, власне, заснований фільм “Поводир” Олеся Саніна.
Менше, ніж за 10 років, 11 вересня 1943 у тому ж Харкові організували Хор Верьовки. У більшості біографій сором’язливо значиться, що Григорій Гурійович згуртував довкола себе ентузіастів.
Ні.
Ось що написано на офіційному сайті хору:
“Постановою Ради Народних комісарів УРСР № 246 «Про організацію Державного українського народного хору» був створений наш хоровий колектив, художнім керівником та головним диригентом якого призначено на той час наукового співробітника Інституту фольклору АН УРСР Григорія Гурійовича Верьовку. В постанові говорилося «Організувати Державний українській хор в кількості 134 чоловіки (84 співаки, 34- артисти оркестру народних інструментів, 16 – артисти балету), поставити перед ними завдання: сприяти розвитку українського народного хорового та музично-хореографічного мистецтва та його пропаганди серед трудящих мас”.
Отже
На місці винищення справжньої народної традиції кобзарства під час Другої світової було створено штучний колектив величезного складу, в якому артисти танцювали і співали “строєм”. Ну бо в народі 150 виконавців в однаковому одязі на три голоси оди Сталіну не співають.
Це від початку пропагандистський колектив!
Він таким був усю радянську історію.
Він анітрішечки не змінився сьогодні.
То чому ви дивуєтеся?».

* * *

Створення хору Григорія Верьовки я зіставляв би не з кобзарями, яких було розстріляно, а їхні кобзи та бандури спалено (ця історія до кінця навіть не вивчена).

Я зіставляв би хор Верьовки із Першою Українською Державною Капелою Нестора Городовенка, яку було створено в роки УНР, а також із Другою Українською Мандрівною Капелою (Думка) під проводом Олександра Кошиця, яка зробила фурор у країнах Європи й Північної Америки і слава якої, власне, й спонукала радянську владу до створення хору Верьовки.

Та частина хору Кошиця, яка залишилася в Україні, стала основою академічного хору «Думка», який працював паралельно з хором Верьовки, й зійшов на пси. А от капела «Думка» у Нью-Йорку продовжує працювати.

До речі, О. Кошиць помер буквально через пару років після створення хору Верьовки, і я припускаю, що йому допомогли померти.

Нагадаю, що я був першим в радянській Україні, хто актуалізував імʼя Кошиця статтею «Він поніс нашу пісню по світу», яка була опублікована в щорічнику-календарі, здається, за 1972,рік газети «Наша культура» (Варшава, Польща). Жоден журнал в Україні не взяв цю статтю до друку, хоча мої статті про Климента Квітку й Дмитра Ревуцького публікувалися в товстих журналах України («Народна творчість та етноґрафія», «Прапор» та ін.)…

Хор Верьовки пізніше став активно гастролювати по закордонах, і це дозволило радянській владі взяти контроль над «прогресивною діаспорою» і справляти вплив на українство зарубіжжя.

Після хору Верьовки радянська влада створила ще один колектив — танцювальний ансамбль під керівництвом Павла Вірського, який також немало гастролював по світах…

До речі, й створення камерних хорів та ансамблів у 1960-х — на початку 1970-х років значною мірою було спробою відродження починань часів УНР та початку 1920-х років, коли продовжувалася українізація, яку більшовики навіть спробували осідлати й використати у своїх цілях.

Тоді в Україні виникло багато цікавих чоловічих і жіночих ансамблів (напр., Хоранс — Хоровий ансамбль без дириґента). За тим прикладом уже на моїй памʼяті було створено такий відомий творчий колектив, як Київський камерний хор.