Що різнить і що обʼєднує українських консерваторів та лібералів
Український консервативний філософ, історик релігії, соціолоґ і структурний лінґвіст Сергій Чаплиґін спонукав мене написати розлогий коментар до його запису в соцмережах, який ми розмістили на сайті Української Світової Інформаційної Мережі. На сайті УСІМ мій текст іде після тексту С. Чаплиґіна. Оскільки цей текст має й самостійне значення, викладаю його тут.
* * *
Сергій Чаплиґін, безумовно, має рацію в обстоюванні того, що він пише у своєму тексті. Але він, схоже, не розуміє і не усвідомлює деяких засадничо важливих нюансів.
Прихильники ліберальної ідеї неспроста прагнуть навʼязати Україні копіювання суспільних, політичних чи урядувальних (управлінських) досягнень успішних країн Заходу. Справа в тому, що авторитарно-тоталітарна природа радянського суспільного устрою якраз і надається лише для такого підходу, і тому ліберали не хочуть навіть обговорювати нагальність зміни устрою, в якому продовжує жити Україна.
Закликаючи до прямої участі громадян у «політичній системі», до «спільної справи», українські консерватори наступають на ті ж граблі, що й ліберали, сподіваючись, що республіка в умовах того ж радянського устрою може дати можливість вільним громадянам, керуючись принципами загального блага, спільно виробляти правила спільного життя.
Класичними прикладами успішної «спільної справи», про які чомусь не нагадує С. Чаплиґін, були наша Русь, Велике Князівство Литовське і Річ Посполита. Вони не були традиційними спадковими монархіями (а монархічний абсолютизм туди навіть не навідувався), оскільки їхні князі й королі по суті були виборними. Можливо, Чаплиґіну як філософу це не відоме. Але ж серед консерваторів є й історики та історики права…
І ось тут виникає інша проблема. Вільними можуть бути громадяни з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності). Інфантильне ж (рівень девʼяти-одинадцятирічних дітей) українське суспільство, привчене радянською владою до патерналізму, в принципі не здатне прилучитися до тієї «спільної справи», до якої його закликають наші консерватори.
Очевидно, що для того, щоб запрацювала «спільна справа», ми маємо зайнятися трансформацією українського суспільства, підготувати це суспільство до заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на відповідний суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях, тоді консервативна ідея належним чином і запрацює.
Але ж дивина в тому, що українські консерватори є частиною тієї ж інтелектуальної еліти України, до якої належать і ліберали, і вони впритул не бачать цієї «дихотомії» й не хочуть навіть обговорювати ідею системних устроєвих змін для України. Навіть якщо їм навіть перед очі кладуть цю ідею роки й десятиліття поспіль.
26 жовтня 2023 р.
P.S. Маю перший відгук на мій текст, надісланий, щоправда, у приват.
«Щодо Вашого коментаря, — пише мій кореспондент, — він відкриває можливість до дискурсу в українському суспільстві. І це добре. Але є одне «але», — вибачте, в Україні зараз так лінгвістично не пишуть. Це є рудиментами компартійно-радянської преси на кшталт “Радянської України”».
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 