ІВАН САЛІЙ У РЕТРОСПЕКТИВІ

Заслужений журналіст України Анатолій Тарасенко згадує першого столичного мера Івана Салія після відвідання його могили (подаю без редакторського втручання):

«Весь термін перебування Івана Салія на посаді очільника Києва ми з ним конфліктували — він не сприймав мої репортажі про його діяльність — зате коли він уже пішов у відставку то зателефонував і запросив на каву а заодно і подякував за чесну прискіпливість до його роботи —з тих пір ми подружились часто зустрічались і я отримував неабияке задоволення від цього спілкування бо пан Іван знав багато і про проблеми та історію міста і про життя киян — він весело і винахідливо відзначав свій день народження запрошуючи багато цікавих гостей —уже кілька років 2-го листопада на жаль все це в минулому — тож просто згадую свого друга добрим словом —світла тобі Іване Миколайовичу памʼять».

* * *

Я не був другом Івана Салія, але я знав його ще як голову Подільського району Києва. По-перше, Іван був хамуватим компартійним номенклатурником і почав «тикати» мені, коли я вперше переступив поріг його кабінету. По-друге, він був хабарником, рівного якому важко назвати. Скажу про два неспростовні випадки.

Салій був активним у підтримці малих бізнесів, які почали виникати під час горбачовської перебудови. Ця підтримка була дуже своєрідною: на ній Іван робив гроші. 1990 року я зустрічався з ним як голова КО СЖУ з приводу приміщення для редакції газети «Четверта влада», а на початку 1991-го — для власного видавництва «Ноосфера».

Розмова з приводу приміщення для «Четвертої влади» була попередньою і не мала продовження з причин, не повʼязаних із Салієм (див. мою публікацію «Журналісти і незалежність»). А от з приміщенням для «Ноосфери» повʼязано багато зустрічей із Салієм. Упродовж пари місяців я ходив до нього, як на роботу.

Під час мого першого візиту до Салія з документами «Ноосфери» Салій запросив до себе двох своїх заступників: Івана Петровича і Людмилу Миколаївну (назву їх так). Людмилі Миколаївні було доручено зайнятися статутом мого видавництва (це питання менш суттєве, і я не буду його обговорювати), а Іван Петрович повинен був підібрати для мого підприємства приміщення.

Іван Петрович сказав мені, що підбере щось для мене «наступного тижня». Коли я прийшов до нього «наступного тижня», він, повільно перекладаючи папери з місця на місце на своєму столі, почав щось там бурмотіти про складнощі, які у нього виникають (які саме — він не говорив). Словом, чоловік узявся зволікати, очевидно, сподіваючись, що я покладу йому щось «на лапу», але прямо сказати утримувався чи й побоювався.

Відбувши кілька «завтраків» з Іваном Петровичем, я зайшов до Салія з надією, що він прискорить процес. «Іван Петрович знає, що робить. Чекай!» — «заспокоїв» мене Салій. Щось подібне він мені повторював кілька тижнів поспіль, і його роздратування моїм «нерозумінням» наростало. Але й Салій не наважувався прямо сказати, чого він з Іван Петровичем хоче: вимагання не було — для них було важливо, щоб я сам запитав «скільки?»

Зрештою, я залишив Салія та його заступника у безнадії й переключився на Ленінський район, де головою був мій колишній колега по університету і де питання було вирішено без будь-яких проблем упродовж пари тижнів.

Отакий особистий досвід я мав із Іваном Салієм. Люди, які реєструвалися в Подільському районі і з якими мені трапилося пересікатися (зокрема і в приймальні Салія), підтвердили мої підозри і навіть називали суми, що їх їм доводилося платити Салієві або його заступникам.

*

Друга історія не має жодного звʼязку з моїм власним досвідом. Її мені розповіли в середині 1990-х років в США, і героєм цієї історії є американський українець і відомий підприємець Юрій Чопівський — один із багатьох діаспорних інвесторів, які потяглися в Україну як інвестори, коли завдяки перебудові виникли сприятливі умови для створення спільних підприємств та ін.

Ю. Чопівський, звісно, про досвід «спілкування» із Салієм нікому не розповідає і може навіть сказати, що я пліткую. Але з дуже надійного джерела я дістав інформацію про те, що Іван Салій «нагрів» Чопівського приблизно на півтора мільйона доларів.

Хто добре знає Андріївський узвіз і, зокрема, «замок Річарда», напевно не раз звертав увагу на «довгобуд», у статусі якого перебував названий обʼєкт нерухомості, куплений у Салія Ю. Чопівським.