ДО ПОРТРЕТА ВІТАЛІЯ КАРПЕНКА

Ліг спати комуністом, а прокинувся націонал-демократом

Віталій Карпенко справді цікава особистість з-поміж тих, про кого я упродовж десятків років кажу: лягли спати ортодоксальними комуністами, а вранці прокинулися націонал-демократами. Націоналістом, дякувати Богу, він не став.

Ґеорґій Бурсов своїм спогадом спонукає мене також написати, чим запамʼятався В. Карпенко мені і як склалися мої стосунки з ним. Це варто задокументувати.

Уперше мені трапилося пересіктися з Карпенком, коли він, провінційний журналіст, став інструктором сектору газет і журналів відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, коли тим відділом завідував майбутній президент України Леонід Кравчук.

Звісно, я не ходив у сектор газет і журналів. Інструктор сектору газет і журналів приходив до нас на факультет журналістики «київського КДУ» і влаштовував розноси не тільки в кабінеті декана Дмитра Прилюка, але й у коридорах, гордо проносячи по них своє тіло сановної особи.

Запамʼятався він цими візитами тому, що справді круто гнув лінію компартії і напевно був «святішим» не тільки за свого безпосереднього начальника Кравчука, а й за свого найвищого зверхника Щербицького…

Звідти, з «білого дому» на Орджонікідзе, 11, і спустили В. Карпенка на київську «Вечірку». І був він черговим номенклатурним ставлеником КПУ, якому годі було дорівнятися до одного із своїх попередників — Івана Семенця, за редакторства якого довелося попрацювати у «Вечірньому Києві» й мені.

Осмілів В. Карпенко за горбачовської перебудови, гострим нюхом — треба віддати за це йому належне — відчув, куди й до чого усе йде, і, як тепер модно казати, хутко перевзувся у повітрі.

Бувши редактором ще вельми популярної в Києві газети, Карпенко легко виграв вибори до Верховної Ради України й став народним депутатом і навіть членом опозиційної «Народної ради» — фракції Народного Руху України за Перебудову, очолюваної академіком Юхновським, а відтак і одним із активних членів Комітету із свободи слова і ЗМІ. 

Тут маю подякувати Карпенкові: він підтримав мою кандидатуру на голову Київської орґанізації Спілки журналістів України, напередодні конференції київських журналістів опублікувавши у «Вечірці» мою програму (дет. див.: «Журналісти і незалежність»).

Ставши головою КО СЖУ і формуючи виконавчий комітет правління, я запропонував Карпенкові стати моїм заступником. Мені не треба було, щоб він узяв на себе відповідну ношу реального заступника голови, а от його статус народного депутата міг би прислужитися КО СЖУ, з якої мала початися трансформація усієї СЖУ, очолюваної компартійними чинами вищого рангу (членами ЦК КПУ).

Карпенко відмовився від моєї пропозиції, і з нашої розмови я зрозумів, що націонал-демократ він позірний, а пристосуванець ще той. Він явно програвав навіть у зіставленні із колишнім власкором «Економічєской газєти» Сергієм Правденком, який очолював Комітет свободи слова і ЗМІ ВРУ і на запрошення якого я очолив робочу групу Комітету для випрацювання проекту Закону України про пресу та інші ЗМІ (1990).

В. Карпенко з холодною байдужістю спостерігав за тим, як компартійна номенклатура вставляла мені як голові КО СЖУ палиці в колеса, як обійшлися зі мною на зʼїзді СЖУ, як дискредитували і як, зрештою, мене вижили з викладацької роботи в університеті.

На початку 1990-х я взявся допомогти Сергієві Головатому налагодити роботу прес-центру й видавництва новоствореної Української Правничої Фундації, а заодно подивитися зсередини на один із потужних проектів Дж. Сороса в Україні (якось напишу про це окремо).

Ця робота, якою я займався паралельно із своїм видавничо-друкарським бізнесом, спричинилася до відновлення стосунків із В. Карпенком, і я відкрив для себе інший бік його особистості: запопадливість, улесливість і т.ін.

Ще б пак! Як представник соросівської УПФ я купував у «Вечірці» цілі полоси під рекламно-інформаційні матеріали, повʼязані з діяльністю Фундації: симпозіуми за проектами Конституції України тощо.

Їдучи до США 1995 року, я зайшов до В. Карпенка, щоб запропонувати для «Вечірнього Києва» серію матеріалів про американську глибинку. Карпенко поставився до моєї пропозиції з якоюсь байдужістю: не сказав «ні», але було очевидно, що його це не цікавить.

З часом я зрозумів, чому. Він сам унадився в Америку й строчив свої власні матеріали, які видавав окремими книжками. Якось один із моїх уже покійних діаспорних знайомців Микола Базилюк запросив мене поїхати з ним до штату Нью-Джерсі на зустріч із патріархом УПЦ КП Філаретом.

Як виявилося, Філарета у поїздці до США тоді супроводжував… Карпенко. Ми трохи поспілкувалися… І то була моя остання зустріч і розмова з Карпенком. Це вже був просто безликий чоловік, у якому розчинився позірний націонал-демократ, але в якому не прокинувся український православний, хоч він і їздив з патріархом УПЦ КП.