Минає тридцять років від його відходу у вічність
Давно хочу написати про мого батька щось дуже суттєве. Зазвичай мені легко пишеться, а тут… Брався не раз, але не йде, як хотілося б. Сподіваюся, ця публікація стане стартовим майданчиком, і я таки подолаю перешкоди й напишу.
З цієї нагоди замість тризни публікую уривок із моєї передмови до збірки статей «Трансформаційна місія Українського Козацтва», а також добірку деяких документів, які розповідають про його життєвий шлях як учителя. Для багатьох, і для мене передусім, він став Учителем (з великої літери).
* * *
Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми походили не просто з козаків, а з козацьких старшин.
Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.
Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.
Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пішли з Іваном Мазепою, але все одно становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.
Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Ґлазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить імена обох — Петро-Павлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…
Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтвердження цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля. Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.
ТРУДОВА КНИЖКА
* * *
1933, 1 листопада — 1935, 15 серпня
Вчитель фізкультури й піонервожатий Верхосульської НСШ Штепівського району
*Верхосулка — Вікіпедія
1935, 10 вересня — 1935, 23 жовтня
Керівних молодших класів (четвертого) Катерінивської НСШ
*Катеринівка (Лебединський район) — Вікіпедія
1935, 28 жовтня — 1936, 13 червня
Служив в лавах РСЧА
1936, 23 вересня — 1937, 1 вересня
Піонервожатий і вчитель физкультури у V—VII класах Ганнівської (В)НСШ Улянівського району
1937, 1 вересня — 1938, 13 березня
Вчитель фізкультури, малювання, діловод і бібліотекар Ганнівської (В)НСШ Улянівського району
*Ганнівка-Вирівська — Вікіпедія
1938, 20 березня — 1940, 23 вересня
Класовод молодших класів Луциківської НСШ Штепівського району
*Луциківка — Вікіпедія
1940, 15 серпня — 1941, 11 вересня
Завідувач Федірської початкової школи
*Федірки (Сумський район) — Вікіпедія
1941, 11 вересня
Звільнений з роботи в зв’язку з тим, що прива… в РСЧА
1945, 23 лютого — 1948, 15 серпня
Завідувач Помірчанської початкової школи Штепівського району
*Помірки — Вікіпедія
1950, 20 серпня —
Учитель I класу і вчитель російської мові в 5 класі
1948, 15 серпня —
Учитель I—IV класів, вчитель III класу
1951, 1 липня —
Учитель російської мови V—VII класів Помірчанської семирічної школи
1968, 29 серпня — 1976, 20 вересня
Учитель біології й основ сільського господарства Василівської середньої школи
*Василівка (Сумський район) — Вікіпедія
* * *
ПОСВІДЧЕННЯ ПРО ВІДСТРОЧКУ ВІД ПРИЗОВУ НА ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ
РККА
РККФ
Берег. обор.
УДОСТОВЕРЕНИЕ №22
Настоящим Штеповский Райвоенкомат удостоверяет, что Иваненко Григорий Васильевич, состоящий на службе в Луциковской НСШ в должности учителя, пользуется отсрочкой призыва по мобилизации на основании постановления Центральной комиссии по забронированию от 2 августа 1937 г. за №6.
Военком
Начмобчасти
Без предявления военного билета настоящее удовлетворение недействительно.
Действительно по 20 декабря 1941 г.
Подпись отв. руководителя
* * *
ДОВІДКА ПРО ВІДКОМАНДИРУВАННЯ В РОЗПОРЯДЖЕННЯ НАРКОМАТУ ОСВІТИ
НКО—СССР
Сборный пункт
МОСГОРВОЕНКОМАТА
3 февраля 1945 г
№899
СПРАВКА
В/служащий Иваненко Григорий Васильевич в соответствии с постановлением ГОКО №5414-с от 20.03.44 года уволен из Красной Армии и направлен в распоряжение Наркомпроса РСФСР для использования на должности педагога.
Начальник УПО
Лейтенант Клягин
Зав. Делопр.
Лейтенант Чинаров
* * *
ТАЄМНИЧИЙ БАТЬКІВ СТАРШИЙ БРАТ
Моя дочка Ольга, яка займається нашим родовим деревом, знайшла в інтернеті церковний запис про вінчання батькових батьків; на жаль, на сьогодні цей файл недоступний. З того файлу я запамʼятав лише, що вінчання відбулося десь 1913–1914 року і що моєму дідові Василеві на той час було 46 років.
І батьків батько, і батькова мати, очевидно, були вдівцями, оскільки у них були діти від попередніх шлюбів, про яких ми знаємо не тільки з розповідей батька.
У мого батька, отже, було дві старших сестри по батькові: Параска і Євдокія. Я памʼятаю обох, хоч ми й мало спілкувалися з ними. Ці дві старші сестри мали дітей: в однієї було троє, а в другої двоє. Батько підтримував тісніші стосунки з племінниками, ніж із сестрами, і було це повʼязане з можливостями комунікацій.
Прикметно, що у обох батькових сестер було по синові й по дочці, яких звали однаково: відповідно — Григоріями та Маріями. Можна лише припустити, що Григорії були названі на честь мого батька. Це не зовсім так. Імʼя Григорій — одно із найдавніших і найуживаніших чоловічих імен у династії Іваненків. Найвідомішим із них був Брацлавський полковник Григорій Іваненко.
По матері мій батько мав старшого брата. Ви його бачите на фото середини 1930-х років. Звісно, він мав інше прізвище. Ні його імені, ні його прізвища я не памʼятаю. Мені було років десять-дванадцять, коли мій батько займався його пошуками й щось про нього розповідав.
Зокрема, батько розповідав, що востаннє бачив старшого брата у середині 1930-х років, коли брат начебто був у званні майора (чи прирівняному до майора), їхав до нового місця призначення і заїхав по дорозі побачитися з рідними. Більше батько його не бачив, хоч дещо знав про його місце перебування (можливо, з листування чи за переказами інших людей — такі джерела інформації в ті часи також були поширеними).
Виходячи з військового звання старшого брата, мій батько, памʼятаю, посилав запити до Центрального архіву Міністерства оборони СРСР в Подольск Московської області, але звідти приходили негативні відповіді, і батько припинив пошук.
Уже після смерті батька я згадав деякі деталі з його розповідей про брата, які навели мене на думку, що батько не там шукав слідів свого брата. Батькові треба було шукати в іншому місце, а саме — в архіві Міністерства шляхів сполучення СРСР.
Справа в тому, що з того, що мені згадалося із розповідей батька про свого брата мій дядько був залізничником, які також мали військові звання. Батько розповідав, що перед нападом Німеччини на СРСР його брат начебто був начальником залізничної станції, залізничного вузла, відділення чи цілої залізниці у Львові. З початком війни він начебто евакуювався аж у Середню Азію, а потім услід за радянськими військами повернувся до Львова…
Як відомо, радянські війська двічі брали Львів, тобто німці поверталися до Львова і дуже сильно бомбили Львів авіацією. Отож цілком можливо, що штабний ешелон начальника залізничного вузла чи залізниці потрапив під те бомбування, і мій дядько загинув…
Коли я осмислив і усвідомив цю версію, я зрозумів, що міг би вийти на сліди батькового брата… якби я памʼятав його імʼя й прізвище! З-поміж моїх колег — викладачів факультету журналістики Львівського університету був один, який до переходу на викладацьку роботу був редактором львівської залізничної газети й написав історію Львівської залізниці. Як і я, він опинився в Америці, жив у Чикаго й започаткував газету «Час і Події», я бував у нього вдома… Він міг би мені допомогти, якби я знав імʼя та прізвище свого дядька!
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 