Коли тобі є що сказати свого
Читачі моїх статей і нотаток напевно зауважили, що я практично ніколи не посилаюся на світових авторитетів, і з цього можуть робити висновки чи принаймні припускати, що я належу до тих писак, які не вельми обізнані із світовою класикою.
Звичайно, це не так. Я здобув вищу освіту на факультеті журналістики Московського державного університету імені Міхаіла Ломоносова в ті роки, коли фахова журналістська підготовка перебувала на стадії формування, коли суміжні чи супутні дисципліни, що входять до комплексного навчального плану з журналістики ще не були повністю пристосовані до участі у формуванні майбутнього журналіста як особистості, як громадянина і як фахівця.
Отож моє формування і як особистості, і як громадянина, і як фахівця відбувалося в особливих і, не побоюся цього слова, складних умовах. Хто знає історію журналістської освіти, той памʼятає, що в СРСР вона почалася з філолоґії (спеціалізацію з журналістики було започатковано на відділеннях журналістики філолоґічних факультетів, поки ці відділення не були виокремлені в окремі факультети). З часом паралельно почала розвиватися журналістська освіта у вищих партійних школах КПРС, що увʼязало підготовку журналістів з тим, що тепер ми називаємо політичними науками…
Отже, філолоґічні дисципліни нам викладалися по суті за програмою філолоґічного факультету, і це були ґрунтовні лекції з античної літератури, з літератури світової й літератури вітчизняної. А професорами моїми в цій царині були осоьистості, які стали леґендами: Єлизавета Кучборська, Юрій Шведов, Владімір Архіпов, Ясен Засурський та інші.
Філософські, соціолоґічні, психолоґічні та інші дисципліни викладалися за проґрамами відповідних факультетів. Це було важко, але дало ті знання, яких тепер не дають спеціально пристосовані для майбутніх журналістів курси. Тому я з особливою пошаною згадую таких моїх учителів із цих царин, як професори Юрій Левада, Борис Грушин, Дмитро Іваненко, Сергій Капиця та інші.
Мені не пощастило на так само потужного викладача з лоґіки, але саме в студентські роки знайомство з батьком вітчизняної лоґіки Валентином Асмусом (я бував у нього вдома як у людини, яка була в близькому оточенні Климента Квітки, спадщиною якого я займався), спричинилося до того, що, власне, він запалив мій інтерес до цієї науки, і я її подолав самостійно, коли на початках своєї викладацької роботи в Київському університеті імені Тараса Шевченка відчув нагальну потребу в залученні лоґіки до курсів, які я викладав.
У навчальному плані, за яким в університеті мене «навчали вчитися» (улюблене словосполучення декількох моїх професорів) був і лекційний курс з історії філософії, за допомогою якого нам допомагали засвоювати світовий і вітчизняний досвід філософської думки — від античних часів до наших днів.
Отже, сипати іменами світових авторитетів у тій чи іншій галузі для мене не було б і не є проблемою. Але я не роблю цього з ряду причин, і головною, мабуть, є така: мені є що сказати людям і світові таке, що не обов’язково підпирати світовими авторитетами, а те, що я кажу, так чи інакше я вибудовую на тому фундаменті, яким є моя освіта й самоосвіта.
Сто років тому в музичному середовищі активно обговорювалося питання про те, чи Алєксандр Бородін використовував фраґменти українського фольклору для хору поселян в опері «Князь Ігор». К. Квітка на ту дискусію відгукнувся приблизно так: якщо композитор вивчав фольклор, ті знання підсвідомо мали проявитися в його творчості, і йому необовʼязково вдаватися до дослівного цитування.
Отже, набуті нами знання із світового досвіду проростають у продуктах нашої творчої діяльності самі собою у перетвореному нашою підсвідомістю вигляді, і нам необов’язково вдаватися до прямих посилань.
З досвідом журналістської, літературно-критичної й наукової творчості я також дійшов висновку, що надмірне цитування різних авторитетів чи просто попередників є ще й свідченням реферативності мислення журналіста/публіциста, критика чи науковця. Реферативний метод — не краще надбання нашої культури в широкому розумінні слова. Як на мене, реферативність є свідченням того, що автор не має чого сказати своїм сучасникам.
Очевидно, що людині є що сказати свого, коли активно працює не тільки набутий комплекс знань, одержуваних у родинному середовищі в ранньому дитинстві, потім у загальноосвітній школі, потім у виші, потім у постдипломному студіюванні й постійній самоосвіті, а ще й закладене в її ґенетичному коді.
Сьогодні мені прийшло усвідомлення, що багато з того, про що і як я пишу, справді закладено в коді моєї ДНК, який, як показали результати дослідження моєї ДНК американським Інститутом клітинних досліджень, повністю збігається із формулою ДНК Девіда Юма/Гʼюма (David Hume) — видатного шотландського філософа епохи Просвітництва, історика, економіста, бібліотекаря і есеїстом, який сьогодні, як пише Вікіпедія, «найбільш відомий своєю надзвичайно впливовою системою філософського емпіризму, скептицизму та натуралізму».
Можна навіть подумати, що я є реінкарнацією Девіда Юма/Гʼюма в українському контексті. Богові напевно угодно було послати мене в цей світ, щоб я сказав українцям те, чого їм ніхто не каже, бо не може або й не хоче сказати. Питання лише в тому, чи почують, чи зрозуміють і чи прислухаються.
Звісно, бувши студентом і освоюючи дещицю із спадщини Д. Юма/Гʼюма в історії філософії, освіти й просвіти, журналістики й публіцистики, я й гадки не мав, що пройдуть десятиліття і що аж тепер я довідаюся, що я ґенетично повʼязаний із цією неосяжною особистістю.
Ну, що ж, доведеться не так відновлювати в памʼяті набуті колись знання, як практично по-новому заглибитися у спадщину великого предка. Напевно ж він щось мені скаже чи підкаже, якими будуть або мають бути мої наступні кроки на ниві науки, освіти й просвіти.
З відгуків:
Допис Dr. Ivanenko Volodymyr цікавий із-за багатьох ракурсів, які зачепив автор. Тут і автобіографічне обгрунтування досвіду, і про панування ненайкращого референтного стилю мислення і письма у сучасній культурі… Але вразила мене основна ідея допису: оскільки ДНК автора ідентична ДНК Юма, а його генетична пам’ять не зберегла все написане Юмом, та відчуваючи генетичне поріднення з філософом, автор починає читати його твори. Такий методологічний підхід ще раз засвідчує про три джерела історичного пізнання – артефакти, тексти і сучасна людина у всьому своєму єстві, про що я неодноразово повідомляв на лекціях у ПОІППО. Буду чекати на наступні розвідки проф. Володимира Іваненка
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 