Як канкістократія і мерітоцид знищують Україну
Вʼячеслав Нестеров поширив у соцмережах зображення обкладинки однієї брошури авторства якогось Б. Сергєєва, виданої ще 1917 року, — Б. Сергеев. Друзья или враги трудовому народу — образованные люди?. — Пг., 1917. — 16 с. Мене ця книженція зацікавила, і я знайшов її в інтернеті й прочитав. Наслідком цієї студії став мій запис у Фейсбуці:
Актуальне запитання
Відповідь на нього напрошується сама собою й дозволяє нам зрозуміти живучість такого явища, як «трудова українська радянська інтелігенція» — плоть від плоті трудового народу.
До речі, автор брошури пояснює інтелігенцію так: «чтобы точне понять, что такое интеллигенція (образованные люди), мы разделим пролетариат на две такие части: пролетаріать, работаююший руками и пролетариат, работающій головой, то есть интеллигенция».
«Что такое интеллигентный пролетарий?» — задається запитанням автор і, зараховуючи до цієї катеґорії, таких людей, як «художники (рисовальщики), писатели, учителя, инженеры, конторщики», замислюється, до якої верстви суспільства вони належать: «К буржуям или пролетариям? По первому взгляду, конечно, их надо отнести к буржуям». Далі автор доводить, що це не так:
«Притесняет ли буржуазия интеллегентный пролетариат? Питает ли своим трудом умственный работник буржуазию? Наживается ли на нем
буржуа так же, как на простом рабочем? Безусловно». «…писатель, тако же, как
простой рабочий, своим трудом дает обогащаться купцу, сам получая за свой трудь столько, сколько пожелает ему дать буржуа (купец)», — пише далі Б. Сергєєв.
«Значит, нужно о трудовой интеллигенции запомнить одно: ее так же угнетает буржуазия, она так же имеет только трудовой источник дохода и своей работой кормит буржуазію: следовательно, их интересы не идуть вразрез с интересами трудового народа и она ему друг, а не враг».
«Чего добиваются образованные люди?» — запитує автор і відповідає: «Образованный, обученный разнымь наукам человек, знающий, как живут люди в других странах, всегда скорее поймет всякую государственную несправедливость, чем темный
человек, живущий целый век в деревне или работающий до устали у станка. Вот почему наша интеллигенция раньше чем рабочие и крестьяне поняла, что у нас все правление идет к притеснению трудовых классов, в то время, как в других государствах трудовому народу
живется легче. А понявь это, интеллигенция захотела это самое растолковать простому народу, чтобы вывести его из тьмы».
Брошура закінчується таким абзацом: «Образованные люди — ваши друзья и верные товарищи. Верьте им и идите за ними!»
Інтелектуальна еліта, однак, являє собою щось інше, ніж «пролетарська інтелігенція», оскільки вона є незалежною, і тому більшовики нещадно винищували інтелектуальну еліту, передусім — українську, і тому наша нинішня інтелектуальна еліта не може й не хоче усвідомити й реалізувати свою роль у системних устроєвих трансформаціях.
До того ж, у час інтернету й соцмереж «трудовий народ» із зневагою ставиться до освічених людей.
* * *
З обговорення
Мій запис викликав інтерес лише у двох осіб — моєї колишньої студентки Ольги Жарчинської та колеґи Івана Забіяки, але їхній обмін думками у коментарях. Тому я переношу ці коментарі сюди.
Ольга Жарчинська: Еліту неможливо створити, елітою треба народитися, роздати дипломи «гегемону» — і сподіватися, що так напродукують еліту, могли лише більшовики. Тому між інтелектуальною та трудовою елітою —прірва. Плоди пожинаємо сьогодні.
Іван Забіяка: До того ж, вона не народжується, а віками “виброджується”, як справжнє вино.
Ольга Жарчинська: Ну, як не народжується? Якщо дід і баба не були з «пролетарію», то внуки хто? Ген пальцем не задушиш… Еліта, може, і неправильне слово. Краще інтелектуальна інтелігенція може?
Іван Забіяка: Звичайно, що ми всі народжуємося. А пригадуєте формулу трьох університетів? У ній щось таки є.
Ольга Жарчинська: Я задавала собі запитання, чому більшовики намагалися стерти пам’ять роду? І для себе знайшла відповідь. Адже в більшості не знали, хто прадід… а так важливо знати, яке коріння.
Іван Забіяка: О, це правда.
Ольга Жарчинська: Покійний Москаленко якось сказав фразу: диплом розуму не дає, оливу треба мати в голові. Я її не зрозуміла студенткою, а коли пішла працювати… осінило! Це геніальна фраза.
Іван Забіяка: Правда. Декому можна одразу вручати дипломи, давши ключові основи з фаху, а декому й магістратура і т. д. не допомагає.
Ольга Жарчинська: І ще особисто мій висновок: на журналістику треба екзамен з математики. Журналістика — це не твори писати. Та це не про сучасну, її вже нема.
Іван Забіяка: Цікаво. Детальніше, будь ласка. Я майже двадцять років працював в ІЖі: в НДЧ, викладачем, то чомусь не відчував такої потреби.
Ольга Жарчинська: Праця викладача і журналіста — то різне, з «філологів» погані публіцисти і ще гірші аналітики (оглядачі).
Що почули, те написали, гарною вишиванкою слів. Не вміють ставити запитання (бачити суть).
Стилістична грамотність — це дуже важливо, бо вміти виразити думку головне для журналіста. І аналіз, вміння аналізувати почуте, побачене і почути те, що не сказано, побачити те, що не показали.
Та зараз важливо вміти гарно «підспівувати» про те, за що тобі платять, ще й премій купу дадуть.
Іван Забіяка: А де ж математика? Логіку розвиває не лише вона. Писання також, особливо — поетичне. У давньому Китаї (здається) складали два екзамени, щоб мати право бути обраним правителем держави: складання віршів — це розвиває логіку, і, будете ще дужче здивовані, — каліграфію. Це розвиває посидючість. З грамотністю згоден на всі сто. Мене в сучасній журналістиці більше непокоїть те, що журналісти стають не кваліфікованими новинарями, а експертами з прийменниковим епітетом.
Ольга Жарчинська: Стосовно віршів… їх складають, на жаль. Образне бачення — це талант. Тому справжніх поетів небагато. Бо, крім таланту, потрібні ще колосальні знання. Особливо історії.
В Римі без риторики — ти був ніхто.
А каліграфія важлива. Тому і її знищили.
* * *
Уроки історії, які ніхто не хоче вивчати
Спеціально повернуся до початку обговорення мого запису, де Ольга Жарчинська та Іван Забіяка висловлюють висхідні думки про еліту, які зазвичай викликають роздратування, а то й гнів у широкого загалу, і особливо — у «трудової інтелігенції», тобто в «інтелектуальних пролетарів», випестуваних як окремий клас у класовому радянському суспільстві, затиснуиий між робітничим класом і колгоспним селянством.
Людина, яка знає про своє походження, про своє ґенетичне коріння, свідома отого «виброджування», про яке пише Іван Забіяка. Мені це дає силу «говорити мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка). Шкода тільки, що багатьом людям з народу це не подобається. Відтак доводиться терпіти навіть прямі образи не тільки від незнайомих «представників народу», а навіть і від людей, які тебе давно знають особисто, і ти мусиш захищатися від таких нападів.
У грудні минулого року мені довелося написати розлогу статтю «Мене закликають “не зневажати Україну”».
У цій публікації я, зокрема, писав:
«…напевно я єдиний в усьому світовому українстві, хто має сміливість називати речі своїми іменами, і посади та імена не мають значення.
<…>
Що поробиш, коли в тобі нуртують ґени кількох найбільших світових королівських династій. Це дуже важка ноша».
Сама згадка про мою належність до знатних родів, і особливо — до королівських династій, у «інтеліґентного пролетаріату» викликає роздратування і ненависть — так, наче є моя провина в тому, що я маю ту ж формулу ДНК, яку мали перший шотландський король Сомерлед, впливові у Великому Князівстві Литовському Радивіли (Радзівіли), турецькі Османи, західноєвропейські Оранські та низка всесвітньовідомих діячів науки, освіти й культури. І це — лише по чоловічій, тобто по батьківській лінії.
Мій батько був шляхетного роду, зачинатилем якого був гетьман Ханської України з осідком у Дубосарах і представником якого був Петро Іваненко (Петрик) — старший писар у Івана Мазепи, а потім і запорозький гетьман та знову ж таки гетьман Ханської України з осідком у Бендерах.
Хоч моя мати походила із звичайної селянської родини, але й по материнській лінії я маю багатовіковий ґенетичний звʼязок із принцесою Діаною, тобто із Спенсерами — родом, з якого походить і… Вінстон Черчіль.
У цьому контексті ви маєте добру нагоду пересвідчитися у важливості глибокого ґенетичного коріння для рівня мислення й стратеґічної візії, зіставивши те, що я пишу в концепції стратеґії розвитку України на тривалу перспективу, із тим, що говорить президент України Володимир Зеленський, якого хтось додумався уподібнити до… Черчіля.
Я розумію: чимало з тих, хто читатиме ці рядки, буде зловтішатися з того, що я приписую особі особливі таланти і що я принижую заслуги Зеленського яко президента України і верховного головнокомандувача Збройних Сил України. Що ж, мені не звикати.
Але факти говорять самі за себе. За останні десятиліття я випрацював єдину в своєму роді україноцентричну концепцію стратеґії розвитку України, якої не спромоглися запропонувати «народний президент» Віктор Ющенко, його наступник Петро Порошенко, який ініціював півтори сотні нікчемних реформ, жодна із яких не мала перспективи, а також наступник останнього В. Зеленський, який щиро зізнався, що йому «ніколи думати стратеґічно», тобто визнав свою стратегічну неспроможність.
Повномасштабна війна Росії проти України і є переконливим доказом стратеґічної неспроможності практично усіх президентів незалежної України. Між іншим, всі попередники Зеленського були кандидатами наук (Л. Кравчук і В. Ющенко — економічних, Л. Кучма — технічних, П. Порошенко — юридичних наук), а В. Янукович навіть мав ступінь доктора наук і звання професора (останнє він писав з помилкою).
Прикметно, що Л. Кучма набрався нахабства примазатися до української родової знаті, замовивши собі герб із використанням державної символіки України. Ось опис цього герба у Вікіпедії:
«Герб Л. Д. Кучми був створений у 1999 році. В щиті, перетятому лазуровим і золотим, лев протилежних тинктур, армований червоним, що йде на задніх лапах і тримає в передніх лапах Державний герб України — золотий тризуб у лазуровому п’ятикутному щиті з золотою облямівкою. Щит увінчаний золотою Українською адміністративною короною, над якою лицарський шолом. Клейнод: на двоколірному бурелеті (лазур, золото) золотий, армований червоним, лев, що виходить, і тримає в лапах срібний тризуб. Намет лазуровий, підбитий золотом. Щитотримачі: два діамантових чернігівських орли, армованих золотом, з червоними язиками. Девіз: RE, NON VERBIS — “Ділом, не словами”».
Художник, який малював цей герб, схоже, не зовсім був обізнаний із ґеральдикою або ж нагромаджував герб елементами відповідно до фантазії замовника. Звідси — неправомірне використання державної символіки, бездумне дублювання окремих символів (зображення тризуба повторюється чотири рази, а леви — два рази).
При цьому не зауважено жодного ґенетичного чи документально засвідченого історичного звʼязку і якимось знатним українським родом.
Ні для кого не секрет, що за десять років перебування на посаді президента України, Кучма так і не спромігся випрацювати стратеґію розвитку України на тривалу перспективу, не був україноцентристом, запамʼятався як політичний флюґер і творець оліґархічної системи урядування.
У цьому відношенні показовою є постать іншого експрезидента України Віктора Ющенка. На відміну від свого попередника Кучми, Ющенко позиціонував себе україноцетристом, але, як і Кучма, прийшов на посаду президента без бодай натяку на концепцію стратеґії розвитку України на тривалу перспективу, як засвідчив Олег Рибачук, без наміру здійснити системні зміни, а його президентську передвиборчу програма, як пише Вікіпедія, Анатолій Гриценко змайстрував йому за два дні.
У роки президентства Ющенка у ЗМІ активно обговорювався родовий звʼязок Ющенка із Петром Калнишевським, однак ця інформація не задокументована в публікаціях ні про Ющенка, ні про Калнишевського. Від 2005 до 2018 року В. Ющенко був гетьманом Українського козацтва. Історія замовчує його досягнення на цій посаді. З різних джерел ми знаємо, що саме на час гетьманства Ющенка припадає занепад козацьких орґанізацій України.
І ще один дуже промовистий факт. Залишаючи пост президента України, В. Ющенко заснував Інститут Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». «Одним із завдань інституту є створення майданчика, на якому інтелектуали проводили б дискусії із різних проблем. Серед завдань — розвиток громадянського суспільства, оцінка тенденцій в українській політиці, збереження культурних цінностей, контроль влади, промоція європейського вектора тощо», — читаємо у Вікіпедії.
Окрім кількох інформаційних повідомлень про реєстрацію інституту в Міністерстві юстиції України, ми не знайшли нічого, що проливало б бодай промінчик світла на стратеґічні ініціативи однойменного інституту Ющенка. Інститут не має навіть вебсайту, блоґу чи сторінки в соцмережах. Таке собі мертвонароджене дитя…
Наскільки стратеґічно ініціативний Ющенко, промовисто свідчить такий фраґмент статті про нього у статті про колишнього і ще досить енерґійного колишнього президента: «В 2023 році взяв особисту участь у створенні тризубу, яким замінили радянський герб на монументі «Батьківщина-мати» у Києві. У власному музейному комплексі «Код Нації» в селі Нові Безрадичі на Київщині допомагав створювати макет тризубу, який потім перетворився на скульптурну форму, — про це в ексклюзивному інтерв’ю повідомив автор тризубу Олексій Пергаменщик». Просто таки ґрандіозні досягнення!
Приклади Кучми та Ющенка свідчать про те, якої «інтелектуальних пролетарів» напродукували більшовики, що складала кістяк компартійно-радянської номенклатури, яка фактично й формувала незалежну Україну.
А от якби ця «трудова радянська інтеліґенція» «віками “виброджувалася” як справжнє вино», напевно доля незалежної України склалася б зовсім не так, як вона склалася.
Розумні й мудрі керманичі робітничо-селянського походження могли б опертися на підтримку ґенетично багатих історичним досвідом представників старовинних родів, але ж компартійно-номенклатурна пиха й самовпевненість ставали на перешкоді. І прикладом цього є досвід одного з найвідоміших у світі українців — професора Богдана Гаврилишина, якого кілька президентів запрошували в радники, але ніколи не прислухалися до нього, а коли й прислухалися — демонстративно робили навпаки.
Президентство В. Зеленського довело ситуацію до абсурду. Запроваджена й утверджена в Україні система урядування набула усіх ознак явища, відомого як какістократія — система управління, яка перебуває під орудою найгірших – найменш кваліфікованих або найаморальніших членів суспільства.
Цей процес супроводжується марґіналізацією або й знищенням справжніх інтелектуалів, тобто мерітоцидом, який проявляється у тому, що певні сили, з метою дестабілізації становища навмисне направляють на керівні посади, в усі владні структури, самих низинних і підлих людей.
Це — найстрашніше, що можна було придумати для нанесення удару по Україні, українському суспільству й українській справі зсередини, який за силою своєю напевно дорівнює повномасштабному вторгненню Росії в Україну.
На превеликий жаль, українське суспільство цього не здатне усвідомити, не кажучи навіть про те, що більшість українців цю загрозу взагалі не помічають.
Характерним прикладом саме такого стану українського суспільства є реакція на мою статтю «Мене закликають “не зневажати Україну”» (див. посилання вище) з боку моєї колишньої студентки, тобто людини з університетською освітою і добрим талантом, але типової представниці «української радянської інтелігенції» («інтелектуального пролетаріату»).
«Хто прочитав цей текст-звіт, не міг не помітити яка величезна кількість тут “Я”, Я створив, я відкрив, я організував, я показав і т.д. Саме цей етичний аспект і предмет нашої дискусії, якщо її можна так назвати, — пише вона в коментарі до статті, в якій я захищаюся від нападок, відстоюю своє право на висловлення своєї власної позиції, тобто однозначно не виступаю від групи людей чи інституції: — Навряд чи хто в Україні вважає цього Володимира Григоровича ворогом, як він тут стверджує. Просто ті недолугі чи які там?) радянські українці не втекли від економічної кризи за кордон, а виживали, як могли, і як уміли несли людям і українське слово, і повертали історичну пам”ять. У тих маленьких районних, міських і обласних газетах сотні тисяч статтей про українське минуле, про репресованих, про наших забутих героїв. Ну, не так, як хотів би пан професор (до речі, коли я вчилась, він не був ніяким професором, а досить сірим на фоні іншого викладацького складу, доцентом). А просвітяни? Я знаю десятки люде які життя поклали пропагуючи цілком щиро і безкорисливо українську ідею. Ну, Просвіта ж усе не так робила. Ось професор нам написав, як треба було. Але саме завдяки роботі отих сотень тисяч не таких, які таки творили українськоцентричний тренд всупереч безликості дерожавної політики, Україна протрималась проти кацапської навали не три дні, а стоїть і досі. А теорії іменитого нашадка ще невідомо наскільки пригодяться українцям. Можливо, стали б у пригоді швидше, аби не захмарний егоцентризм автора. Уявляю, який шквал “Я” буде у відповідь. Але нехай. Українці усь світу йому не вгодили. Хай дискутує далі. Але на цьому крапка».
Отже, наголошую, я говорю від себе самого, від свого імені, і відповідальність моя — персональна.
Моя ж опонентка, наслідуючи славні радянські традиції, уникаючи «якання», говорить від імені не самої себе, не якоїсь соціальної групи чи інституту, а усього українського народу.
На жаль, так нас привчали в СРСР «бути скромними», не випʼячувати себе, не висовуватися, — у такий спосіб формуючи й наше колективне підсвідоме не тільки на рівні окремих особистостей, а й цілого народу.
Перед моїми очима на лекціях пройшло приблизно три з половиною тисячі майбутніх журналістів, декілька сотень майбутніх юристів і кілька десятків майбутніх міжнародників.
Останні дві катеґорії моїх виучнів як незначні й несуттєві — я не памʼятаю жодного з їхніх імен і не відстежую їх долі. Памʼятаю лише одного безіменного юриста-заочника, який приніс мені як сувенір конфіскований в увʼязненого злочинця кишеньковий ніж, змайстрований у тюремній камері, лезо якого викидалося пружиною. «В ділі не був», — запевнив він мене. Цікавий епізод із радянської дійсності, чи не так?
А от студентів-журналістів памʼятаю, звісно, далеко не всіх, але дуже багатьох, а сотню чи дві не тільки памʼятаю, але й відстежую, радіючи їхнім успіхам і переживаючи їхні невдачі. Є серед них десятки справді видатних особистостей. Деякі з них, до речі, тепер дозволяють собі виказувати свою зверхність наді мною. Це кумедно спостерігати, але «така се ля ві». Одна із них — авторка процитованого вище коментаря.
Та мене в моїх колишніх студентах, які нині роблять погоду в українському інформаційному просторі — як медіа менеджери, як державні мужі, як політики, як науковці, як викладачі вишів, — бентежить інше. І це інше — згадане вище колективне підсвідоме, тривко закріплене компартійно-радянською владою в особистій підсвідомості кожного з них зокрема.
Те колективне підсвідоме — незнищенне. Розумом вони, бачу, розуміють, що часи змінилися, СРСР давно почив у Бозі, і незалежна Україна потребує нового слова. Колись «вірні підручні компартії», мої ще радянські студенти також змінилися. Хтось просто пристосувався до нових обставин. Хтось справді трансформувався ментально й світоглядно. Хтось залишився таким, як був…
Мене вчаровує підгрупа, яка утворилася на перетині першої та другої груп із тих осіб, які зробили круті віражі у своїх долях, але їх важко назвати пристосуванцями і в справжню трансформацію їх не віриться. Різку зміну ідейно-тематичного спрямування написаного й опублікованого легко пояснити пристосовництвом, от зміну ідеалів з диктатури пролетаріату на монархічну ідею пояснити непросто…
Подивували мене й мої колишні студенти, які за компартійно-радянського режиму позиціонували себе українофілами (утримаюся тут від поняття «україноценстист»), ходили із зорею колядувати і навіть, траплялося, потерпали від переслідувань, а як постала незалежна Україна — україноцентристами не стали, ба навіть їхнє українофільство наче занишкло.
Звісно, я не розраховував на те, що мої колишні студенти масово підтримають ідею системних устроєвих змін для України, якою я переймався ще працюючи доцентом факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, але мене, щиро кажучи, здивувало, що ніхто із трьох з половиною тисяч моїх студентів не висловився на підтримку ні самої ідеї, ні — тим більше — концепції.
Ну, добре, думав я сам собі, сутнісна українізація освіти й просвіти, відродження українського козацтва як носія ментальної домінанти українського народу, устроєві трансформації тощо — мабуть, не для них. Перше сприйметься як філолоґія, друге — як історія з етноґрафією, третє — взагалі як бозна що незбагненне для журналістів ще радянського крою…
Складовою частиною ідеї й концепції системних устроєвих змін для України є ідея створення україноцентричної системи засобів масової інформації (ЗМІ), над якою я замислився перш за все, ще коли наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років входив до невеличкої групи інтелектуалів, які збиралися у київському Будинку вчених на Володимирській вулиці навпроти Золотих воріт для обговорення перспектив розвитку України…
З цією ідеєю у січні 1990 року мене було обрано на голову Київської орґанізації Спілки журналістів України, і саме завдяки моїм колишнім студентам я набрав 85% голосів — безпартійний і в СЖУ, 85% членів якої були членами або кандидатами у члени КПРС. Це був рік найбільшого розвою свободи слова. Ми горіли ентузіазмом перетворити ЗМІ на «четверту владу» — інструмент формування й вираження громадської думки, а отже — й формування справжнього громадянського суспільства.
Недовго ми веселилися на «святі вільного слова» (взяте в лапки — назва моєї статті у першому номері газети київських журналістів «Четверта влада»). Комуністичні функціонери від журналістики активно попрацювали й змогли здійснити вирішальний вплив на журналістів, зокрема — й на моїх колишніх студентів. «Четверту владу» підмінили «Стадіоном», а мене вижили із СЖУ, з університету, а потім і з України.
Про це я пишу докладніше у своїй статті «Журналісти і незалежність»:
Виштовхнутий із журналістики, із журналістської освіти і з України, я ще більше утвердився в нагальності створення для України україноцентричної системи ЗМІ, і на початку 2000-х знову почав активно просувати ідею в інформаційний простір. Ця ідея з часом стала наріжним каменем ширшої ідеї й концепції системних устроєвих змін, яка сформувалася після ЄвроМайдану й Революції Гідності — Майдану, який через брак стратеґії удруге став утраченим шансом для України.
Буду відвертим: я дуже розраховував на те, що мої колишні студенти — журналісти, медіа менеджери, урядовці, політики, науковці, викладачі вишів, де здійснюється підготовка журналістських кадрів — підтримають мою ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Бо хто ж іще, як не вони?!
Написано безліч статей і нотаток про нагальність створення україноцентричної системи ЗМІ, українізацію інформаційного простору, зміцнення інформаційної безпеки України та інше. Ці статті й нотатки обʼєднані у збірку «Україноцентризм, журеалістика і ЗМ»:
Скільки журналістів України, включаючи й моїх колишніх студентів, підставили свої плечі, приєднавшись до втілення в життя цього проекту? Нуль цілих, нуль десятих.
Скільки журналістів України, включаючи й моїх колишніх студентів, взяли участь в обговоренні ідеї й концепції україноцентричної системи ЗМІ для України? Нуль цілих, нуль десятих.
Скільки журналістів України, включаючи й моїх колишніх студентів, підтримали саму ідею створення україноцентричної системи ЗМІ для України? Нуль цілих, нуль десятих.
Один мій колишній студент, який дослужився до однієї із найвищих посад в Держтелерадіо України визвірився на мене: «Ви знаєте, скільки треба грошей на реалізацію такого проекту?»
Знаю. Ще на початку 2000-х, коли я був головою Міжнародної Асоціації Громадян України (МАГУ), і ми вивчали й можливості творення україноцентричної системи ЗМІ, ми дійшли думки про те, що на повне втілення в життя проекту потрібно пару мільярдів доларів. Це — на порядок менше, ніж Україна витрачала на нікчемні реформи, і це в сто разів менше, ніж Україні та її союзникам коштує нинішня війна, якої в разі створення україноцентричної системи ЗМІ напевно не було б.
Ми двох мільярдів доларів, звісно, не мали, але їх можна було б набути у вигляді спонсорської допомоги США та інших країн, якби ми дружно зайнялися проектом і стали його активними промоутерами.
Уже на той час інтернет давав багато можливостей починати мінімально можливим коштом. Тепер інтернет, і зокрема — Ютюб, дає ще більше можливостей починати з нуля, памʼятаючи, що найбільша за капіталізацією компанія в світі — Apple, Inc — починалася двома хлопцями у домашньому гаражі.
Такий приклад українських журналістів взагалі і моїх колишніх студентів зокрема не надихає. Їм подавай готове і одразу ж із максимально можливою зарплатою, і тоді вони підуть, знехтувавши власними принципами й переконаннями.
У межах наявних у нас можливостей ми створили стартову платформу для популяризації й розбудови проекту — сайт Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ):
Запрошуємо журналістів і блоґерів: приєднуйтеся до нас, пишіть для нас, допоможемо вам започаткувати власний місцевий інформаційно-аналітичний ресурс, допоможемо з технічним обслуговуванням і підвищенням фахової кваліфікації та ін.
Ви думаєте, що до нас вилаштувалися черги? Помиляєтеся! Жоден український журналіст або блоґер з України чи діаспори не став учасником нашої мережі, не надіслав нам коротенького інформаційного тексту чи опінії для публікації на сайті… І це при тому, що кращі матеріали ми обіцяли оплачувати гонорарами й заохочувати преміями.
Такий-от український пофігізм оточує такий надзвичайної ваги проект…
Така ж доля спіткала й інший наш проект — літературно-художній, культуролоґічний і громадсько-політичний журнал «Україна»:
На початку ідея такого журналу зацікавила групу відомих українських письменників, серед яких були й мої колишні студенти, які зголосилися до участі в орґанізаційно-редакційних заходах. Але як тільки дійшло до ліла, ентузіазм вивітрився, і мені довелося займатися усім самому.
Проект починався як один із наших найперспективніших проектів. Це можна судити з того, як нам почали ставити палиці в колеса — спочатку завалювали присутність журналу в соцмережах, а потім і сайт журналу. Зараз ви можете читати на сайті завантажене раніше, але ми не можемо поки що завантажувати нові матеріали та підрихтувати зруйноване оформлення.
* * *
Чому я пишу про всі ці речі саме в цій публікації, присвяченій темі освічених людей?
Справа в тому, що усі наші проекти (Український Університет я зараз свідомо залишаю за рамками статті) повʼязані з інтелектуальною діяльністю освічених людей, до яких ми не можемо достукатися, оскільки в масі своїй вони не є самодостатніми інтелектуалами, належать до сонму «інтелектуальних пролетарів», тобто до «трудової української радянської інтелігенції», яка охоче працює на «дядька» (на державу, на оліґархів та ін.), але не на себе та Україну.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 