Повертаючись до опублікованого
Український телеканал 24 нагадав, що минуло тридцять років від часу зникнення Михайла Бойчишина, випустивши короткий відеокліп. Поширюючи цей відеокліп у соцмережах, я нагадав, що свого часу я виклав своє бачення тієї історії у статтях, що увійшли до збірки «В‘ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. — 201 с.). З коментарів під моїм записом випливає, що цікавим до цієї історії людям ліньки завантажувати мою збірку й шукати в ній текст про Бойчишина. Тому я й подаю один із варіантів моєї статті тут.
* * *
ЧОРНОВІЛ, БУРЛАКОВ, ЗНИКНЕННЯ БОЙЧИШИНА…
Першим головою Секретаріату НРУ був Віктор Бурлаков. Я не був знайомий із ним особисто, хоч бачив його не раз, коли навідувався у справах до офісу Руху. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене, зрештою, й не цікавило, оскільки доводилося спілкуватися із вищим керівництвом НРУ – переважна більшість співголів Руху були моїми давніми знайомцями.
Бурлаков мені запамʼятався з того моменту, як він покинув Рух. Про те, що він покинув Рух, я довідався, переглядаючи на початку 1992 року черговий номер газети „Вечірній Київ”, у якій натрапив на маленьку замітку, яка повідомляла про те, що „Віктор Бурлаков повернувся на роботу в Службу безпеки України”. Саме так і було сказано: „повернувся”.
Перше, що мені тоді подумалося, що хтось у „Вечірці” або свідомо ризикував наразитися на неприємності, або ж мимоволі спричинився до зливу інформації.
Була в тому „повернувся” й очевидна безглуздість: формально Службу безпеки України була щойно створено. Ну, як можна було повернутися туди, чого ще вчора-позавчора просто не було? Очевидно, що йдеться про звичайну зміну вивіски.
Словом, це „повернувся” було для мене ще одним підтвердженням того, що Народний рух України за перебудову був проектом КДБ і що в керівних органах його кишіло офіцерами радянської спецслужби.
З інформації випливало, що В. Бурлаков обійняв в СБУ посаду начальника одного із управлінь, тобто генеральську посаду. Чи був він на той час бодай полковником, хай підкажуть люди обізнані, а от що на Рух він ішов у званні принаймні майора КДБ – це у мене сумніву не викликає… Словом, керуючи Рухом, чоловік заслужив і чергові зірки, і посадове підвищення.
Нещодавно я поцікавився у колишнього штатного співробітника Руху (який, до речі, є членом нашої групи) долею Бурлакова, і ось яку інформацію я одержав:
«Бурлаков після звільнення з Руху, коли в нього стався конфлікт з Чорноволом, пішов на роботу в СБУ. А тепер на пенсії. Я його бачив. коли рухівці старі хотіли зробити відзначення річниці Руху. Там навіть оргкомітет створили. Мені пропонували піаром займатися. Але з усього того вийшов майже пшик. Вони почали сваритися на тему: чи залучати тих рухівців, які з зараз у лавах ПР.»
Очевидно, було б цікаво довідатися докладніше про конфлікт Бурлакова з Чорноволом. Сам Бурлаков навряд чи буде розщирюватися з приводу цього конфлікту й напевно відбудеться загальниками. Сподіваюся, що колишній співробітник Руху проллє світло на цей конфлікт, як він (конфлікт) бачився збоку. Можливо, ще хтось володіє інформацією про це.
* * *
Віктора Бурлакова заступив на посаді голови Секретаріату Руху чоловік на імʼя Михайло Бойчишин. Хто він і звідки він прийшов у Рух, мене так само не цікавило, хоча тепер хотілося б довідатися про цю особу якомога більше, і ця цікавість у мене особисто появилася після таємничого зникнення Бойчишина.
Як напевно багатьом відомо, пропрацювавши головою Секретаріату Руху якихось пару років, Михайло Бойчишин несподівано зник, прихопивши, якщо я не помиляюся, чверть мільйона доларів готівкою. То були гроші, жертвенно даровані Рухові українською еміграцією. Чому така величезна сума грошей зберігалася в офісі Руху, то вже інше питання: хай уява кожного домалює собі, які грошики там крутилися…
Повернімося, проте, до зникнення Бойчишина, про яке тоді дуже багато писалося в пресі, говорилося по телебаченню й радіо. Годі й говорити про розмови на кухнях та в курилках.
Пригадую поведінку В. Чорновола, який кожного разу, виходячи до трибуни Верховної Ради або даючи інтервʼю, буквально волав про те, що ніхто не займається зникненням Бойчишина.
Звичайно, було порушено кримінальну справу, але здавалося, що ні СБУ, ні МВС, ні прокуратура пальцем об палець не вдарили, щоб розслідувати ту справу й вийти бодай на якісь сліди Бойчишина. Здавалося, що ніхто й не збирається, ніхто й не зацікавлений у розслідуванні тієї справи… Наскільки памʼятаю, не було бодай чогось подібного на „розслідування” (свідомо беру слово в лапки) убивства Г. Гонгадзе або отруєння В. Ющенка.
І це справді було дивним: був чоловік – і раптом безслідно зник, були гроші – і раптом безслідно зникли…
Через пару місяців після зникнення Бойчишина мені довелося бути в офісі генерал-майора Вілена Мартиросяна, який на той час очолював якийсь напіввійськовий-напівцивільний комітет, створений Л. Кравчуком, а на початках Руху очолював Раду національностей НРУ, тобто був одним із чільних засновників і лідерів Руху.
Після того, як ми поточили ляси й обмінялися анекдотами, хтось із присутніх (нас було четверо чи пʼятеро) раптом запитав:
„Вілен, а що ви думаєте про зникнення Бойчишина?”
Генерал Мартиросян обігрів кожного з нас своїм теплим вірменским поглядом і після паузи сказав дослідно таке:
„Ребята, о каком исчезновении идет речь? Он в командировке!”
Заглиблюватися в тему він просто відмовився, повторивши:
„Я же сказал, что он в командировке!”
По тому ми фактично й розійшлися.
Із сказаного Мартиросяном випливало, що кому треба знати, куди подівся Бойчишин, той знає. Очевидно, про це знали (й знають) ті, кому належало б розслідувати зникнення і Бойчишина, і грошей. Тому й не розслідували…
Не виключено, що знав про місію Михайла Бойчишина й Чорновіл, а його волання з парламентської трибуни та у спілкуванні з колегами-журналістами було спланованим маневром.
* * *
Що випливає із цих двох епізодів?
По-перше, в обох ситуаціях Чорновіл мав діло із представниками спецслужб, які займали відповідальну посаду в очолюваній ним громадсько-політичній організації і які виконували не тільки завдання, які ставив перед ними Чорновіл як лідер цієї організації, але й завдання, які ставили перед ними інші їхні начальники.
По-друге, очевидно, що Чорновіл і сам був…
Я розумію, як зараз мені почнуть дорікати, що я наговорюю на Чорновола, що я очорнюю Чорновола й т. ін.
Так, прямих доказів співпраці В. Чорновола з КДБ у мене немає. І вони навряд чи й появляться коли-небудь: якщо їх ще не знищили, то знищать.
Існує, однак, ряд опосередкованих доказів, і наявність офіцера КДБ Віктора Бурлакова на відповідальній посаді в НРУ – не найбільш переконливий аргумент на користь того, що Рух був проектом КДБ.
Вище керівництво Народного руху України за перебудову так чи інакше було заангажоване радянськими спецслужбами. Ми всі, хто крутилися в літературних і навкололітературних, мистецьких і журналістських колах 60-х – 70-х років, чули не раз і не два про те, що той чи інший поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, режисер „вимушений був піти на співпрацю”… Про когось говорилося пошепки, про когось навіть уголос, а хтось і сам не приховував своєї заангажованості… Серед співголів Народного руху України за перебудову таких було більшість.
Не поспішаймо їх звинувачувати – спробуймо зрозуміти, ставши на їхнє місце. Такий був час. Не кожен міг повторити долю Василя Стуса або Валерія Марченка.
Одного разу у мене була нагода поговорити із В. Чорноволом про КДБ. Це вже було після проголошення незалежності України. На офіційному відкритті початку навчального року в Києво-Могилянській академії. Почесний президент Могилянки Леонід Кравчук запізнювався на цілу годину, і ми мали удосталь часу на спілкування. Так сталося, що Чорновіл і я опинилися наодинці у читальному залі бібліотеки. Завʼязалася така собі розмова ні про що. Ну, а потім я вирішив скористатися нагодою й розповісти Вʼячеславові Максимовичу, як КДБ притягало мене як свідка у його справі 1973 року (то була цікава історія, і я її виповім у деталях з іншої нагоди).
Я був шокований тим, як повівся Чорновіл, коли я тільки сказав йому, про що давно хотів йому розповісти. Розмова, однак, не вийшла: Чорновіл просто не захотів про те й слухати, і явно не тому, що то було для нього боляче чи не хотілося ворушити минуле. Жест був аж надто виразний.
І тут я дозволю собі зробити відступ і розповісти дещо цікаве, повʼязане із… литовським „Саюдісом”, який, до речі, активно допомагав українському Рухові – у Литві друкувалися більшість рухівських видань.
У травні 1990 року мене було запрошено у Вільнюс на дводеннид захід, присвячений проголошенню незалежності Литви, який проводила Спілка журналістів Литви для своїх колег із інших республік. Це було по суті камерне зібрання: десятка півтора гостей, і я був єдиним представником України.
У перший день нашого „семінару” нам було влаштовано зустріч із Вітаутасом Ландсбергісом, який був засновником і лідером литовського руху „Саюдіс” і який на той час уже обіймав посаду голови Верховної Ради Литви. Ландсбергіс довго й нудно виступав перед нами, й запамʼятався мені тим, що вийняв із нагрудної кишені піджака блакитний ООНівський паспорт „Громадянина світу” й почав хизуватися тим, що може з цим паспортом перейти кордон будь-якої країни світу. Уже тоді мені подумалося: якщо ти такий патріот Литви, чому б тобі не похизуватися тим, що ось ВР Литви ухвалила закон про литовський паспорт, і ось ти вже маєш його у своїй кишені за номером один…
Другого дня нам влаштували аналогічну зустріч із Альгірдасом Бразаускасом, який на той час ще був першим секретарем ЦК Компартії Литви й головою литовського уряду. Він також виступив перед нами із нудною офіційною промовою, а потім відповів на запитання. Хтось із учасників нашого збіговиська попросив його висловитися про Ландсбергіса. Бразаускас зробив затяжну паузу і потім сказав таке: „Сегодня я ничего не буду говорить вам об ЭТОМ человеке – ни хорошего, ни плохого. Придет время, и вы все узнаете”.
Час „узнавания” настав для мене тоді, коли президентом Литви став Валдас Адамкус, який більшу частину свого життя (здається, 45 років) прожив в Америці й був вихований на американських традиціях. Отож, ставши президентом Литви, він відкрив архіви спецслужб і зробив їх надбанням суспільства. На матеріалах тих архівів і було написано розлогу статтю про Ландсбергіса, яку я прочитав на шпальтах газети „Новое русское слово”, яка виходила тоді у Нью-Йорку. З посиланнями на архівні матеріали (номер справи, аркуша, сторінки – як належить), у тій статті говорилося про те, що Ландсбергіс за двадцять років до створення „Саюдіса” активно співпрацював з КДБ. І тоді я згадав сказане Бразаускасом.
Розголос колись таємної інформації не дуже й зашкодив карʼєрі Ландсбергіса – зараз він представляє Литву в Європарламенті.
У цьому світлі, згадуючи гарячі теледебати кінця 80-х між секретарем ЦК КП України Леонідом Кравчуком та співголовою Народного руху України за перебудову Іваном Драчем, думаю собі про те все як про добре відрежисовані спектаклі.
Пройшло зовсім небагато часу, й Іван Драч, Іван Дзюба та інші рухівці й демократи почали обіймати високі посади в уряді президента Леоніда Кравчука.
От тільки у Чорновола щось не склаладося із Кравчуком.
Але це вже – тема іншої розмови.
Володимир Іваненко.
Замість післямови
Про Віктора Бурлакова є тепер більш-менщ докладна стаття у Вікіпедії, яку наводжу тут повністю, бо вона того варта (виділення в тексті двох абзаців моє). При цьому зауважу, що згаданий у тексті Вікіпедії факт присвоєння В. Бурлакову заання генерал-майора 1991 року, коли він ще секретарював у Русі, підтверджує у своїй статті колишній співробітник СБУ Ю. Михальчишин (посилання на його публікацію див. нижче). У публікації на сайті Радіо Свобода Бурлакова називають генерал-полковником. Схоже на те, що у своїй публікації, припустивши, що Бурлаков прийшов у НРУ щонайменше у званні майора, я надто занизив його статус. Він напевно був уже полковником.
Ця історія із офіцерськими й генеральськими званнями — також цікава. Судячи з біоґрафії, можна лише фантазувати на цю тему. За пару років служби у радянській армії можна було вибитися, ну, в сержанти чи старшини. Пояснення до присвоєння генеральського звання можна знайти лише за аналоґією, згадавши, як президент Л. Кравчук своїм указом у ті ж роки дав генерал-майора сержантові Володимирові Муляві.
До речі, я хотів тут розмістити фотографію В. Бурлакова, але його зображень навіть як мера Трускавця знайти не вдалося. Схоже, що зацікавлені фізичні та юридичні особи постаралися зачистити джерела, і це — ще один арґумент на користь мого бачення Народного Руху України.
Бурлаков Віктор Михайлович
Віктор Михайлович Бурлаков (нар. в 1947 році — 27 квітня 2023) — один із відомих засновників Народного Руху України, заступник співголови НРУ (до 1992), Голова міської ради м. Трускавець (1990—1991). Бурлаков Віктор Михайлович Народився 1947
Мотовилівка Помер 27 квітня 2023
Життєпис
Народився в родині сільських учителів в с. Мотовилівка Любарського району на Житомирщині.
Після закінчення у 1965 р. Старолюбарської середньої школи вступив у Львівський політехнічний інститут (ЛПІ).
У 1970 році закінчив ЛПІ за спеціальністю інженера-будівельника.
У 1971—1973 роках служив у армії.
Після армії працював за фахом у Трускавецькому будівельному управлінні тресту «Карпатикурортбуд», тресті «Дрогобичпромбуд», Дрогобицькому управлінні механізації будівництва.
У 1982—1985 рр. — проректор з адміністративно-господарської роботи Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка.
У 1988 року спільно з однодумцями створив у Трускавці ГО «Відродження», яка згодом оголосила себе філією Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). Був членом оргкомітету з підготовки установчого з’їзду Руху, його делегатом. Голова Дрогобицького об’єднаного відділення Народного Руху (1989).
З березня 1990 по травень 1991 року очолював Трускавецьку міську раду.
У жовтні 1990 р. він очолив Секретаріат Руху. Входив до ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ «УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РАДА»[1]
За деякими даними у грудні 1991 р. Голова Служби національної безпеки України Євген Марчук присвоїв В. Бурлакову звання генерал-майора та призначив його начальником Управління захисту національної державності та боротьби з тероризмом (Управління «Т»)[2]. На цій посаді Віктор Бурлаков працював до 1996 року.
Згодом Віктор Бурлаков переїхав із Трускавця і проживав на Житомирщині у місті Любар разом із дружиною та рідними.
Джерела
Примітки
- ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ «УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РАДА»
- Про незручні факти з недавньої історії
З відгуків:
Я попросив одного із ветеранів українських спецслужб висловити своє враження про мою публікацію. Ось що він мені написав:
Відповідаю на порушені Вами питання у листі до мене.
Ваша публікація — цікава, оскільки вона проливає світло на деякі темні сторінки нашої історії у перші роки Незалежності.
Жодного із героїв публікації я не знав особисто.
З усіх цих героїв (чи антигероїв) я можу дещо розповісти про Бурлакова, бо пам’ятаю часи, коли відбулося це небувале призначення рухівця на високу посаду в СБУ. А тепер я ще й спеціально поспілкувався з ветеранами, які з ним працювали у Службі.
Біографіям у “Вікіпедії” (як і деяким публікаціям у ЗМІ) довіряти не слід, особливо біографії Бурлакова, бо, як кажуть поляки, to jest całkowita bzdura.
Не було жодного “повернення” Бурлакова в органи держбезпеки. Він ніколи до 1992 р. не був офіцером КДБ. Припускаю, що під час роботи у Дрогобицькому педінституті на посаді проректора він міг бути довіреною особою чи агентом 5 відділу УКДБ УРСР по Львівській області.
Призначення Бурлакова в СБУ з присвоєнням йому звання майора (особистий номер И-368465) було елементом загравання тодішньої політичної верхівки з НРУ, бажанням показати “єдність” з народом.
До1993 р. він був в.о. нач. Управління «Т» СБУ, звання підполковника отримав у 1993 р. Із 1993 р. до березня 1996 р. Бурлаков був начальником Управління «Т» СБУ, у 1996-1998 рр. — радником Голови СБУ. Звання полковника отримав у 1996 р.
Присвоєння йому нібито звання генерал-майора Марчуком у 1991 р., це взагалі — “бред сивой кобылы”, бо Голова СБУ має право присвоїти офіцерські звання лише до полковника.
Мій товариш, який був начальником одного з відділів Управління “Т”, відгукується про Бурлакова дуже позитивно. Він запам’ятав, що на одній із перших нарад керівного складу Бурлаков заявив, що СБУ тепер має боротися не з американською розвідкою, а з російською. Думаю, це Бурлакову пригадали, коли Головою СБУ у 1998 р. став Леонід Деркач.
Інший мій товариш, який прийшов в Управління “Т” вже пізніше, написав мені таке: “Я його особисто не знав, але деякі люди подейкували, що там була латентна шизофренія. Схвальних відгуків про нього не чув ні від ветеранів, ні від молодих. Абсолютно чужий для спецслужби організм”.
Ось так! Скільки людей — стільки думок!
До теми:
III З’їзд Народного Руху України — Вікіпедія
Юрій Михальчишин. Про незручні факти з недавньої історії України
Установчий з’їзд Народного Руху | Збруч
Історія Народного Руху України | Народний Рух України. Закарпатська крайова організація
Ігор Мельник. МОЇ РУХІВСЬКІ ПРИГОДИ 20 РОКІВ ТОМУ (спогади очевидця) – РІЧ
Тетяна Білько. Спогади про Референдум 1 грудня 1991 року | Народний Оглядач
«Терористи» в Україні: чи не в погонах? – Jane’s Intelligence Digest
P.S.
Спроба поширити посилання на цю публікацію у Фейсбуці провалилася. Мій пост був негайно видалений, а мені надійшло повідомлення:
Повідомлення пояснює мій «злочин» уже не порушенням «стандартів спільноти», а іншим:
«It looks like you tried to gather sensitive information, or shared malicious software.»
Людською мовою це означає:
«Схоже, ви намагалися зібрати конфіденційну інформацію або поділилися шкідливим програмним забезпеченням».
Я не проґраміст-гакер, щоб ділитися «шкідливим програмним забезпеченням. Отже, це — повна маячня.
Ну, а щодо збору «конфіденційної інформації», то це просто дурниця, що напевно зрозуміла і їжакові. Читачі мої свідки, що я не збираю інформацію, а поширюю, і не так інформацію, як осмислення (аналітику) того, про що із зрозумілих, звичайно, причин не хочуть говорити.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 