Не може сподіватися на повагу до себе країна, народ якої демонструє зневагу себе самого до себе ж і не проявляє ні честі, ні гідності
Мені доводиться доволі часто чути від американців, які в тій чи тій ролі брали або беруть участь ув експорті американських демократичних традицій в інші країни: чому, мовляв, вони нас не люблять, попри те, що ми щиро допомагаємо їм. Ну, Америка ж не дівчина, щоб її любити, — віджартовуюсь я, інколи пояснюючи важливість поваги до місцевих традицій і звичаїв.
Наразі маємо іншу проблему: мої співвітчизники — українці — враждують на США з іншого приводу. От, мовляв, Америка зневажає нас, здаючи наші інтереси Росії. При цьому наводять цілу низку прикладів з історії. У висліді обговорення цієї проблеми діходимо раптом проявляється, що проблема зовсім не в США, а в самій Україні, точніше — у звиклих до патерналізму українцях, які ніяк не можуть позбутися синдрому меншовартості, і тому страждають від того, що Америка недостатньо няньчиться з ними й недостатньо допомагає Україні.
Нижче подаю виклад невеликої, але характерної для сьогодення, яка виникла у мене із Ольгою Жарчинською з приводу її емоційно наснаженого запису в соцмережах.
* * *
«Одне демократичне падло ЗМУСИЛО віддати ядерну зброю. Друге ЗДАЛО Крим і Донбас. Третє — всю Україну. Та при цьому хтось «заблокував 60 млрд», а вони «любі друзі»(( Клінтон навіть не приховує, що було. Квітень 2023 рік», — пише Ольга Жарчинська, додаючи наступний скрін:
Я прокоментував цей запис так:
«Так-то воно так, але причину наших бід треба шукати не в Демпартії США, яку фактично монополізували нащадки американських комуністів, а передусім у себе. Є одна російська примовка, яка дуже пасує до обговорюваної ситуації: «Сука нє захочєт — кобель нє скочет».
За посиланнями нижче прочитаєте, що я писав з цього приводу упродовж десятиліть, але ніхто не почув і не прислухався.
Зверніть увагу на дві моїх статті під назвою «Чотири стратегічні помилки Леоніда Кравчука».
Клінтон, як процитовано вище, хоч пошкодував, а Кравчук — ні».
Це також стосується обговорюваної теми:
Ольга Жарчинська відповідає мені:
«На фоні США у ті роки ми були ніхто. Вже тоді за непослух нас могли знову передати Кремлю. Як це зробили в Парижі 1919 з “побажання” Вільсона (розділили навпіл) і в Ялті 1945 з “побажання” Рузвельта. Дермократи!
Кравчук стояв смирно в Борисполі в аеропорту, де зупинився Клінтон по дорозі до Москви, даючи наказ усе підписати) Він не приховує, що “змусив”.
14 пунктів Вільсона — які там оди рашці…
Хто зайшов у Кремль у 1917 році? Вони контролюють його і зараз. Бзежинський теж признався, хто управляє “кремлівськими кнопками”».
Відповідаю О. Жарчинській:
«Дякую, що нагадали про історичні факти, про які розповідав мені, ще студентові, у своїх лекціях з америкознавства полковник Лєвітскій. Я американіст за цивільною і за військовою освітою. Дещо знаю про США такого, чого «не вивчають в американських університетах», як сказав мені якось при розмові один американський історик із докторським ступенем.
Повернімось до історії сучасної, свідками якої ми є чи були, і виходьмо з принципу, що американські політики (і лідери передусім) покликані дбати про інтереси США і захищати їх будь-якими засобами. Вони присягали чи присягають на це, і відтак вони за визначенням не можуть і не повинні дбати про інтереси іншої країни та іншого народу, а тим більше — бути патріотами України, Росії чи будь-якої іншої країни.
Отож ви можете їх обзивати як завгодно — їх це не стосується. Якщо у вашій хаті завівся зловмисник, який несе з хати, а не в хату, — не покладайте провину на близького чи далекого сусіда, який купує за безцінь або бере й задарма у вашого зловмисника нажите вами добро.
Можливо, у ті роки ви справді «були ніхто». Таке самовизначення дуже властиве українцям із синдромом меншовартості. Не буду його оспорювати. Натомість скажу: у ті роки МИ мали усі можливості, щоб стати суб’єктом світової економіки, а отже — й політики. Від СРСР ми успадкували восьму чи девʼяту економіку світу (потужнішу за той спадок, що дістався РФ). Нам без війни дісталася незалежність із півторамільйонними збройними силами, і у нас був шанс створити найпотужнішу в світі професійну армію, в якій рядові вояки мали б вищу військову освіту (318 тисяч генералів і адміралів, старших і молодших офіцерів українського походження, які складали кістяк радянської армії, хотіли повернутися в Україну, але Кравчук відмовив їм). Ми могли зберегти і ядерний статус, якби суспільство цього захотіло, але посполиті не повстали проти передачі стратегічного озброєння потенційному ворогові, а журналісти й ЗМІ навіть не пробували формувати відповідну громадську думку в суспільстві. Більше того, миролюбний український народ не тільки сприяв, а й брав активну участь у розбазарюванні й розкраданні як стратеґічного, так і тактичного (та й звичайного!) озброєння. Можу назвати конкретні дуже рядові (на рівні окремо взятого молодика із київського Сирця) приклади.
Отже, збоку глянути — примусу як такого не було, бо якби був примус, то був би й бодай якийсь спротив. Перечитайте уважно Декларацію про державний суверенітет від 16 липня 1990 року. Назвіть мені приклади, які свідчили б, що я роблю голослівні заяви.
Тепер повернуся до цифри з вашого запису — 60 мільярдів доларів обіцяної допомоги Україні від США. Не йдеться ні про які 60 ярдів! Поцікавтеся, що стоїть за цією цифрою. У структурі цього фінансування допомога Україні не складає навіть 10 мільярдів. Це — ніщо для масштабів цієї війни, хоч і така допомога, звичайно, важлива.
Тепер перейдіть на Ґуґл і запитайте в нього, скільки коштів виведено з України в офшори за час повномасштабної війни Росії проти України. Мені траплялася на очі сума на (тримайтеся за щось або сядьте!)… $112,000,000,000 — словами: СТО ДВАНАДЦЯТЬ МІЛЬЯРДІВ ДОЛАРІВ!
І тут до речі нагадати про ленд-ліз, який мав запрацювати, але не запрацював. Я більше, ніж упевнений, що левова частина того, що Україна одержувала б за ленд-лізомспритні люди в Україні перепродували б наліво й направо (щось перепадало б і російському аґресорові), а після закінчення війни Україна і українці мали б повертати з відсотками за те, що не можна повернути натурою або списати як втрачене в бойових діях (такі правила ленд-лізу), бо розбазарене повернути не можна і показати в актах на списання як втрачене в бойових діях також не можна.
Уявіть собі, скільки «позитиву» Україні й українцям принесло б виявлення розбазарених озброєнь і боєприпасів у найнесподіваніших місцях світу, куди сягають волохаті руки «українських» політиків, чиновників або олігархів. Чи ви і в цьому випадку будете наполягати, що лідери США чи інших країн Заходу — сякі-такі по відношенню до України?
Понад двадцять років тому, бувши головою Міжнародної асоціації громадян України, я висував ідею створення незалежного громадського органу для жорсткого й жорстокого контролю за витрачанням західної допомоги Україні. Тоді мене ніхто не почув ні в США, ні в Україні.
Треба було, щоб минуло двадцять років, щоб почалася війна і щоб до Конгресу обралася бухгалтерка з НосОвки на імʼя Вікторія Спартц, яка вийшла з аналогічною ідеєю, і це якраз і застопорило фінансування України в Конгресі.
Але це не зупинило процесу розкрадання коштів в Україні… Будемо звинувачувати за це той же Конгрес?»
Жарчинська стоїть на своєму:
«Хто вбиває в голови 60 млрд? Ліві продемократичні ЗМІ, хоча там 7,8 млрд для України, Тайваню та Ізраїлю – на зброю. Це не Байден товче «республіканці заблокували»?
Хто знищив СРСР? Може, справді Горбачов? Ви реально вірите, що США дозволили б Україні стати незалежною?
Хто зливав від 1919 року Україну Кремлю? Методика у 90-х проста: підсадили на кредити як усі третьосортні держави і пішло-поїхало. Хто блокував вступ у НАТО, навіть ялове?
Елементарно, що могли зробити — дати ленд-ліз. Без жодного долара. Всі долари залишилися б в США. Не дали. Мають самі що пиляти і слугам оплачувати «роботу».
І знову мені доводиться читати цілу лекцію моїй колишній студентці:
«Наскільки я зрозумів із вашої відповіді, ви не маєте уявлення, що таке ленд-ліз, хоч я вище й сказав, як він працює. Тому не вважаю за доцільне продовжувати обговорення цієї теми.
Я не заперечував жодного із названих вами фактів. Більше того, зауважив, що можу назвати значно більше власних прикладів з цього ж ряду. На чому я хочу зафіксувати вашу увагу, так це на конструктиві. У чому сенс нагнітання ситуації через бездумне накопичення очевидних фактів?
Ви хочете почути від мене, хто зливав Україну Кремлю від 1919 року. А чому не від кінця 18-го чи початку 19-го століття, коли, власне, почалася співпраця США з Росією?
Скажу так: зливали, зливають і будуть зливати тому, що в США є надзвичайно потужне російське лобі, в США працює дуже розгалужена мережа російської аґентури — як спецслужб, так і просто аґентів впливу… Значну частину цієї аґентури складають російськомовні вихідці з України та, як не дивно, «корисні ідіоти» з числа україномовних. Є вони й серед працівників дипломатичних місій України.
При всій багатолюдності української діаспори в США (офіційно —,понад півтора мільйона, насправді набагато більше), ця діаспора в масі своїй пасивна. Активно працює так звана «номенклатурна діаспора», прихватизована УККА і прикормлена українською владою. Вона за визначенням не спроможна створити українське лобі, яке було б потужнішим за російське і яке справляло б належний вплив на американський уряд і Конґрес.
Наші намагання створити справді незалежний і потужний Рух Світового Українства не дає бажаного результату. Проблема не тільки у спротиві з боку згаданої «номенклатурної діаспори» та дипломатичних представництв України, але й у… пасивності й байдужості до долі України як усього українського зарубіжжя, так і суспільства в Україні. (Див.: МАНІФЕСТ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА).
Отже, поки ми не розбудимо українське суспільство й українську діаспору, поки ми не піднімемо їхній рівень національної свідомості й громадянської зрілості, інтереси України й українського народу будуть і далі зливатися на користь Москви. А це означає, що не хтось чужий і чуждий зливатиме нас Росії, а ми самі. І все тому, що ми шукаємо причини зовні, а не в самих собі.
Більше тут:
Жарчинська — мені:
«Про ленд-ліз знаю все і не від швеців. Волохаті руки лише при одній фразі-попередженні з Білого дому навіть патрона не продали б, вони робили і роблять рівно те, що їм дозволяють, як і Путіну.
Про наше суспільство і у США навіть не хочу говорити. В одних мізки промиті ЗМІ, в інших — блоґерами. Наявність мізків протестували у 2020 році по усьому світу. Особливо не відрізняються. В Україні 30 років тішилися, що виділили черговий кредит! Про яке мислення мова?)) Війна — крадуть і ніхто пальцем не поворохнув, щоб за це реально покарали! «Віримо в ЗСУ» і «Героі не вмирають» — дві мантри два роки.
Чому не з 19 століття? Тому що до того часу такої відвертої зневаги до України у США не проявляли. От коли доларовий станок опинився в руках «правильних» людей, а в Кремль зайшли більшовики, Україна стала розмінною монетою. Один ділить, другий віддає катам, третій наказує, що робити зі зброєю, четвертий забороняє стріляти, п’ятий пропонує партизанську війну… і всі за «демократичні цінності», при цьому без сорому співчувають терористові(( Я не сприймаю вибори давно, а при цьому законодавстві — це лохотрон. Але ставити галочку навпроти прізвища Зеленського – це або карма, або ментальне імбіцильство».
Моє слово у відповідь:
«Ну, якщо ленд-ліз для вас це — «Елементарно, що могли зробити — дати ленд-ліз. Без жодного долара. Всі долари залишилися б в США», — тоді мені нічим крити. (Буду вдячний, якщо напишете для УСІМ докладну статтю на цю тему.)
А от щодо «такої відвертої зневаги до України у США» скажу так: не може сподіватися на повагу до себе країна, народ якої (в особі суспільства, держави чи уряду) демонструє зневагу себе самого до себе ж і не проявляє ні честі, ні гідності. Про що ви й пишете мені у своїй відповіді. Але в чому ви хочете цим мене переконати?
При цій нагоді не кажіть мені про постґеноцидний синдром. Минули десятиліття після Голодомору, і за три десятиліття незалежності можна було стати самодостатнім народом, згуртованою нацією і національно свідомим і громадянськи зрілим суспільством. Не сталося. Інфантилізм зашкалює. Синдром меншовартості продовжує знищувати українців і Україну.
…Якщо ми з вами як начебто однодумці не можемо порозумітися, тоді як мені достукатися до «какаяразніца» та, зрештою, й до «професійних патріотів»?!»
(Очевидно, дискусія матиме продовження…)
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 