КОНГРЕС США УХВАЛИВ ЗАКОН ПРО ДОПОМОГУ УКРАЇНІ

Якою мірою цій події прислужилися українці

Палата представників Конґресу США щойно ухвалила закон про потужну допомогу Україні. Цей закон ще не пройшов затвердження в Сенаті й не ліг на стіл президента США для підпису та реалізації його, а в Україні уже почали базарувати, висловлювати невдоволення й рахувати гроші у чужій кишені.

Відома телеведуча Тетяна Даниленко дивується: «Цікава структура американської допомоги Україні: 23 млрд для поповнення американських запасів зброї, 11 млрд – фінансування операцій США в регіоні, 14 – закупівля сучасних систем оборони, 23,2 – зброя для України. Тобто закон в інтересах США не в останню чергу».

Почну з кінця — про «закон в інтересах США не в останню чергу». А в чиїх інтересах взагалі й зокрема повинні працювати законотворці США? Вони ж не нардепи ВРУ, які працюють в будь-чиїх інтересах, але тільки не в інтересах України. Наші ж «зірки» телеекрану наївно думають, що Конґрес США мав би ухвалювати цей закон виключно в інтересах України.

Тепер щодо цифр. Перша цифра — це витрати не на поповнення запасів зброї в США, а на заміщення. Поясню: Україні американці будуть передавати зброю, яка зараз знаходиться на озброєнні збройних сил США. Натомість збройнІ сили США будуть одержувати новітнє (новіше) озброєння, на виробництво якого й підуть виділені кошти. Тобто фінансування озброєння для України в даному випадку є не прямим, а опосередкованим.

Далі: «фінансування операцій США в регіоні», — це теж пряма допомога Україні, тобто витрати на операції, повʼязані з доставкою озброєння в сусідні з Україною країни (Польща, Румунія та ін.), лоґістика, обслуговування, навчання українських військових (на той же F-16) тощо.

А от «зброя для України» — це може бути назване у такий спосіб те, що раніше називалося ленд-лізом. Складовою частиною цього закону є надання кредиту Україні. За рамками закону залишилося неврегульованим питання про умови і строки повернення кредиту…

І найголовніше: наївні українці в особі Т. Даниленко не розуміють, що США лише допомагають, а успіх України у війні проти Росії залежить виключно від самих українців.

Тепер задумайтеся над таким чинником: нас у світі приблизно сто мільйонів. У ЗСУ та ТерОбороні задіяно один мільйон українців. Що робить для перемоги решта?!

***

При цій нагоді уже вкотре нагадаю одну надзвичайно промовисту цифру, яка уже місяцями гуляє по інтернету: лише за час повномасштабної війни Росії проти України з України виведено в офшори 112 (словами: сто дванадцять!) мільйонів доларів. Це — майже вдвічі більше від того, що Україна уже одержала від США та ЄС укупі з суто гуманітарною допомогою, зібраною волонтерами та діаспорою.

Уявіть собі, а скільки коштів і добра спливло з України за роки незалежності, щоб тепер піти по світу з простягнутою рукою.

Ще раз нагадаю, з чим Україна вийшла із складу СРСР 1991 року, від чого добровільно відмовилася, що зважила за потрібне віддати чи роздати безкоштовно, що дозволила розкрасти й пустити на металолом, що зважила за доцільне не розвивати, якою мирною й миролюбною хотіла жити й розвиватися по сусідству з історично найаґресивнішою Росією та й узагалі в озброєному до зубів світі.

Перечитайте Декларацію про державний суверенітет України, ухвалену Верховною Радою України 16 липня 1990 року — за рік до розпаду СРСР.

Ця Декларація мала б стати підставою для інвентаризації усього, що було на теренах України: нерухомості, рухомості, коштів і т.ін. Цього не сталося. Інвентаризації не сталося й через рік, коли за лічені дні рухнув СРСР.

Ну, що ж, тоді я нагадаю вам з пам’яті і в межах моєї скромної обізнаності в цій царині. Так-от, з розпадом СРСР Україні дісталося усе найкраще з того, чим був міцний Радянський Союз.

Фахівці стверджують, що економіка України станом на 1991 рік була восьмою чи девʼятою потугою в світі. Інакше кажучи, стаючи незалежною, Україна одразу, автоматично увійшла в десятку найбільших економік світу. Додайте до цього багатства надр України, якими люблять хвалитися українці.

Чудова можливість для старту незалежної України, хіба не так? Давайте придивимося ближче.

Ось що пише Юрій Ботнар, чий запис ширять на просторах українського сеґменту соцмереж навіть такі діячі, як Ігор Смешко:

«Під нашими ногами — трильйони доларів.

850 млн тонн нафти. Друге місце у Європі! Вистачило б покривати власний ринок. А у Чорному морі на нас чекає ще 10 млрд тонн нафти.

1 трлн кубометрів природного газу. У Європі ми другі за запасами цього вуглеводню.

Понад 4 трлн кубометрів сланцевого газу. Третє місце в Європі за покладами.

120 млрд тон вугілля. Восьме місце в світі за запасами цієї горючої копалини. Нам би вистачило на 500 років.

500 тисяч тонн літію — найзатребуванішого металу ХХІ століття! Найбільший запас у Європі.

27 млрд тонн залізної руди. Найбільші поклади у світі!

2,28 млрд тонн марганцевої руди. Найбільше в Європі. Другі у світі.

Понад 1 млрд тонн каоліну. Четверте місце в світі за запасами.

9 млрд тонн камʼяної солі. Одні з найбільших запасів у світі.

3 тисячі тонн золота, 1 млрд тонн графіту, 4,3 млрд тонн калійної солі, 166 млн тонн сірки, 1,5 тис тонн бурштину.

Фосфорити, онікс, кварц, гіпс, агат, гірський кришталь, топаз, флюорит, апатитові руди. Під нами є навіть алмази.

І це ми не згадуємо про сотні тисяч найродючішого грунту у світі — дорожчого за золото.

Ззовні московити силою, усередині корупціонери підступом — усі вони прагнуть заволодіти нашими надрами.

На 1991 рік на кожного українця приходилось по 200 000 доларів від розвіданих корисних копалин.

Саме тому усім нашим ворогам потрібна Україна, але без українців.

Тож ми не бідні. Ми пограбовані».

Є й інші записи про багатства України, які гуляють в інформаційному просторі. Рефреном до кожного з них настійно повторюється: «Ми не бідні. Ми пограбовані».

Ким пограбовані? У відповідях на таке запитання українці розходяться. Одні кивають на Москву, хоч мова йде про час, коли Україна уже відірвалася від Москви, проголосивши державний суверенітет, а потім і повну незалежність, і коли українці мали б стати повними, повноправними і повноцінними господарями своєї країни і своєї долі.

Інші кивають на «американський імперіалізм», начебто Америка та Європа окупували Україну й почали вивозити з України океанськими сухогрузами й залізничними товарняками чорнозем, корисні копалини, обладнання заводів і фабрик, велику рогату худобу, свиней, гусей, курей, качок, скрині з конопляним і льняним полотном, з вишиванками та плахтами й шароварами, з чобітками й чобітьми…

Не було такого, щоб отак грабіжники зі сходу чи із заходу проривалися в Україну і, як у давні часи, вивозили з її території добро та гнали у рабство жінок і дітей… Стверджую це як цілком свідомий очевидець усього, що відбувалося в Україні у 1990–1995 роках, тобто від ухвалення Декларації про державний суверенітет і до початку правління другого президента України Леоніда Кучми.

Більше того, власним досвідом підтверджу, як українці самі розкрадали й розпродували свої багатства. На початку 1991 року я зареєстрував своє приватне видавничо-друкарське підприємство «Ноосфера». На посаду комерційного директора прийшов до мене молодий чоловік, який енергійно узявся за свою справу, знайшов мені чудове місце для офісу поряд із готелем «Либідь», американський партнер привіз компʼютер, талановитий український дизайнер створив лого, і ми з колегами взялися формувати журнал…

Нічого іншого, крім видавничої діяльності, у мене не було й на думці. Я свідомо встановив для себе жорстке правило — діяти виключно в рамках чинного на той час законодавства і послідовно дотримувався цього правила. Для мене це було надзвичайно важливим принципом.

І от одного разу телефонує мені син тодішнього премʼєр-міністра чи віце-премʼєра (очільники уряду мінялися тоді щопівроку) і просить приїхати до офісу його приватного підприємства в приміщенні одного із корпусів тодішнього заводу «Більшовик» підписати договір, підготовлений нашими комерційними директорами.

При зустрічі син високого посадовця і за сумісництвом власник приватної фірми (можна й навпаки: власник приватної фірми й за сумісництвом син високого посадовця) кладе переді мною уже підписаний ним і завірений печаткою його фірми документ, у якому йде мова про продаж у якусь країну Латинської Америки військового літака вартістю скількись там мільйонів доларів.

Я був шокований. Із розмови із моїм візаві випливало, що мій спритний комерційний директор за моєю спиною, користуючись моїм підприємством, без мого відома намагався провернути цю операцію. Звісно, я не став підписувати той документ, а спробував розібратися із моїм комерційним директором. Однак молодик зник з моїх радарів: я не міг до нього додзвонитися, я не міг його застати вдома (він жив на Сирці, а я на Нивках — поряд).

Син найвищого урядовця України напевно продав за кордон не один літак, танк, бронетранспортер, бойову машину піхоти тощо. Це — лише один приклад, і я точно знаю, що до нього чи до його батька не навідувався жоден грабіжник, щоб силою забрати державну, сиріч всенародну, власність. Більшість громадян України, і мій комерційний директор зокрема, діяли цілком свідомо і цілеспрямовано на розбазарювання нічийного (бо ж державне — то всенародне, і отже — нічиє) майна.

Мудрий нарід спокійно спостерігав, скрутно хитаючи головою, як усе це сходило нанівець, хиріло, старіло, приходило до упадку і як спритні люди (свої ж!) щось там розкрадали, розбазарювали або відправляли на переплавку якесь унікальне обладнання, якому вони не могли скласти ціну, але з якого можна було виплавити щось просте, але таке, що користується великим попитом…

Десь на переломі століть і тисячоліть, коли ще не було соціальних мереж, а віртуальні тусовки влаштовувалися на інтернетних форумах, трапилося мені познайомитися із Олександром Верещагиним, який нещодавно покинув цей світ і залишив про себе пам’ять як про хранителя таємниць дніпровських порогів.

В одному із листів до мене (я [поки що] не знайшов його у моєму архіві) Верещагин розповів мені про печальну долю одного заводу в Дніпровську, який спеціалізувався на виготовленні ливарних товстостінних труб (інакше кажучи — стволів/жерл для гармат різних калібрів) і на якому його на той час уже покійний батько працював головним інженером. За словами Верещагина, щойно перед розпадом СРСР завод повністю оновив своє обладнання і мав найновіше устаткування. Усе це начиння було демонтоване й кудись вивезене. Не грабіжниками з великої дороги, а своїми ж крадіями. До свого листа пан Олександр додав фото того, що залишилося від найкращого в світі заводу на час написання листа: голі цегляні стіни без віконних і дверних рам серед заростей бурʼянів.

Давайте піднімемо просто з памʼяті лише один сектор економіки, який Україна успадкувала від СРСР, — оборонну індустрію, — і подивимося, як український народ розпорядився нею.

Харківський танковий завод. Місце народження радянської танкової промисловості — від проектної розробки до налагодження серійного випуску. Звідси вийшов найкращий танк Другої Світової війни — Т-34, з якого проросли усі пізніші моделі радянських танків. У Харкові народився й танк «Оплот», який став гордістю уже незалежної України, показавши себе успішним конкурентом трійки найкращих танків світу. Налагоджувалося серійне виробництво. «Оплот» пішов на експорт за шалені гроші. Жоден із цих танків так і не дійшов у Збройні Сили України. А можна ж було наробити для себе «Оплотів» якщо не на танкову армію чи дивізію, то хоча б на бригаду, батальйон або бодай роту…

Минуло небагато часу, і Україна пішла з простягнутою рукою на Захід: подайте нам «Бредлі» й «Леопарди», які не йдуть у порівняння з «Оплотом»…

Дніпропетровський машинобудівний завод. Велет світової ракетної індустрії. Колиска міжконтинентальних і космічних ракет, здатних виводити вантажі у далекий космос. За роки незалежності, попри те, що колишній ґенеральний директор став премʼєр-міністром, а потім і президентом України, завод так і не перелаштувався на виробництво ракет різної потужності (дальності) для ЗСУ. Зате силкувався утриматися на світовому ринку, працюючи на втілення в життя космічних устремлінь інших країн.

Минуло небагато часу, і Україна пішла з простягнутою рукою на Захід: подайте нам «атакамси» і всякі інші ракетки бодай тристакілометрової дальності…

Київський авіазавод. Велет світової авіапромисловості. Місце народження найбільшого в світі транспортного літака «Мрія», трохи меншого, але неперевершеного «Руслана», а також цілої «лінійки» літаків від «кукурудзника» до транспортних і пасажирських трудяг… Досвід цього заводу свідчить, що Україна здатна і повинна була забезпечити усі свої потреби в авіації як цивільній, так і в оборонній. Порахуйте, скільки авіадивізій, полків, ескадриль чи бодай ланок забезпечено технікою власного виробництва у ЗСУ.

Минуло небагато часу, і Україна пішла з простягнутою рукою на Захід: подайте нам усе, що залишилося у вас із авіамашин радянського виробництва, а ще краще — F-16…

Дніпропетровський завод авіаційних двигунів, Миколаївський, Керченський та київська «Ленінська кузня», численні підприємства електронної промисловості могли й повинні були з радянських рейок перейти на незалежні українські рейки й повністю забезпечити потреби України в новітній оборонній техніці. Не перейшли, не забезпечили… Більше того, розтринькали те, що мали, а багато чого взагалі познищували, як уже згаданий вище завод товстостінних труб.

І тут треба віддати належне очільникам українського державотворення. Як перший президент України Леонід Кравчук — дока в царині пропаґанди — не сподобився зберегти й перелаштувати на український лад пресу та інші засоби масової інформації і пропаґанди (так тоді це називалося) й створити на цій базі україноцентричну систему ЗМІ, так другий президент України Леонід Кучма — дока в царині стратеґічної промисловості — не спромігся переформатувати й створити потужний україноцентричний оборонний комплекс.

Тепер погляньмо, який оборонний потенціал успадкувала від СРСР Україна у вигляді уже готового війська, озброєння, боєприпасів та іншого.

На час розпаду СРСР на території України було розташоване півторамільйонне військо — значна частина ЗС Радянського Союзу, яке включало майже мільйону армію постійної дислокації та півмільйона військових Групи радянських військ у Німеччині, незадовго перед тим виведених із Східної Німеччини, що обʼєдналася з ФРН після падіння Берлінської стіни.

Це угрупування радянських військ в Україні складалося з кількох військових округів сухопутних військ (декілька армій), Чорноморського флоту, стратеґічної авіації й ракетних військ з відповідним модерним озброєнням, сотнями тисяч одиниць військової техніки з мережею ремонтних заводів, десятками тисяч тонн боєприпасів, розкиданих по всій території України.

Важливо наголосити, що ґенерали і адмірали, офіцери і прапорщики, сержанти і старшини, солдати і матроси цієї оборонно-наступальної махини з набуттям Україною незалежності в масі своїй склали присягу на вірність Україні й українському народові. Чорноморський флот, до речі, також був готовий до складання такої присяги, але Л. Кравчук як верховний головнокомандувач вирішив, що ЧФ Україні не потрібен, і приймати його до складу ЗСУ не став.

Я вже про це не раз писав (див., зокрема, мою статтю про стратеґічні помилки Кравчука), але цей факт заслуговує того, щоб на конкретному прикладі показувати політичну короткозорість і стратеґічну неспроможність політичних лідерів України. 1992 року в Україну просилися 318,000 (словами: триста вісімнадцять тисяч) ґенералів і адміралів, офіцерів і прапорщиків українського походження, які фактично були становим хребтом радянської армії і завдяки яким Україна насампочатку незалежності могла створити найосвіченішу і найдосвідченішу в світі професійну армію, а заодно кадрово роззброїти Росію як потенційного аґресора.

Л. Кравчук знічевʼя відмовив їм, мотивуючи тим, що Україна не має коштів на їхнє утримання, хоч утримання їх значною мірою можна було забезпечити ліквідацією півторамільйонного угрупування тих збройних сил, які іронією долі опинилися на теренах України: більшість тих вояків з часом розʼїхалися по своїх національних квартирах, тобто переважно — в РФ. У такий спосіб українські політики й урядовці образили й обізлили сотні тисяч кадрових військових, які залишилися служити Росії і які підготували собі на зміну тих, хто у лютому 2022 року вторглися в Україну з повномасштабною війною.

Задекларувавши ще 16 липня 1990 року безядерний статус і нейтралітет, Україна на чолі не тільки з Кравчуком та комуністичною більшістю, а й лідерами Народного Руху загнала себе в глухий кут. Відтак змушена була задарма або за безцінь віддавати стратеґічні озброєння (ядерну зброю, ракети й авіацію) та підписувати нікчемний Будапештський меморандум, який здалеку у часі і просторі бачиться як зовнішнє роззброєння України на догоду сильнішим країнам світу.

Мудрі й здатні до стратеґічного мислення україноцентричні політики й ґенералітет напевно на самому початку вибрали б такий варіант розвитку України в оборонній і безпековій царині, що і вовки були б ситі, і вівці цілі. Але вони повелися як жінка, яка добровільно погодилася, щоб її зґвалтували. Нормально?

Далі розслаблення у головах політичних і військових лідерів України пішло з таким наростанням, що замість того, щоб законсервувати наявну військову техніку для тривалого зберігання, її почали розпродувати за низькими цінами. Особливо активно цей процес, початий ще за президентства Кравчука, пішов за президентства Віктора Ющенка, а потім ще й посилився за президентства Віктора Януковича.

Пізніше, коли в Криму появилися «зелені чоловічки», а на Донбасі активізувалися «сепаратисти» із-за «порєбріка», в Україні раптом виявили, що ЗСУ фактично знищені, що воювати нікому і нічим. Квазіпрезидентство Олександра Турчинова й президентство Петра Порошенка стали періодом усвідомлення промахів у минулому (почали рахувати — скільки чого розпродано, скільки втрачено і т.ін.), здумали навіть повертатися до якихось не доведених до кінця розробок, які в серійне виробництво так і не пішли… Тим часом масовими стали підриви складів боєприпасів по всій території України, росіяни вивезли з окупованого Донбасу єдиний в Україні патронний завод…

Як смажений півень клюнув в одно місце, П. Порошенко почав піаритися із своїм «Армія. Мова. Віра», так і не довівши боєздатність ЗСУ до належного рівня, а його «сірий кардинал» О. Турчинов взявся фоткатися із пробними зразками того, що давно мало б бути у масовому серійному виробництві.

Скажіть мені, що цим обом, як і їхнім попередникам, аж надто заважали із сходу чи з заходу, що ними водили як ляльками у ляльковому театрі. Нічого подібного! Найбільший ворог і грабіжник сидів у них самих або в їхньому близькому оточенні. Саме ці двоє почали клянчити у Заходу «джавеліни», хоч мали вже не гірші пробні зразки свого — налагоджуй виробництво і постачай їх у ЗСУ. Натомість за завищеною ціною президент Порошенко продавав ЗСУ нікчемні автомобілі, вироблені на його підприємстві, а на належній йому «Ленінській кузні» взагалі припинив виробництво так потрібних ВМФ України швидкісних катерів…

Народ справедливо почав обурюватися, що його президент з близьким оточенням наживається на війні, і обрав замість позірно войовничого Порошенка «миротворця» Володимира Зеленського, який узяв більшість голосів на виборах дуже простим і усім зрозумілим закликом «Пєрєстать стрєлять». Ну, «пєрєсталі стрєлять» з боку України, замість фінансування серійного виробництва новітніх озброєнь, новий президент активно взявся втілювати в життя свої мирні ініціативи: припинив усе оборонне, що було у стадії розробки або було готове до серійного виробництва та надходження у війська, й активно взявся за «велике будівництво», закатуючи в асфальт навіть ті кошти, які одержав від Заходу з цільовим призначенням для боротьби з ковідом…

Тим часом ворог не «пєрєстал стрєлять», а навпаки — активізувався, діждався моменту, коли нові дороги й мости в Україні були готові для проходження танків, бронетранспортерів та іншої техніки, і без оголошення війни вторгся на територію України. Почалася жорстока війна, і чотириразовий ухилянт і «боневтік» (подейкують: військові перехопили у Львові й повернули верховного головнокомандувача на місце постійної дислокації) пішов по світу з простягнутою відеорукою: подайте нещасному президентові та його народові військову техніку, озброєння, набої… ну, і, звісно, гроші, гроші, гроші…

Уся Україна стала зоною бойових дій. Ніхто не знає, в яке помешкання, у яку лікарню чи в який дитячий садок вдарить ворог, який заповзявся «денацифікувати» й «демілітаризувати» Україну й українців, на чолі яких стоїть етнічний єврей, а збройними силами якої командує етнічний росіянин. Один мільйон громадян України числиться в ЗСУ та в ТерОбороні. Ну, ще мільйон волонтерить, добуваючи й доставляючи в зону бойових дій товари подвійного призначення: дрони, медикаменти, продукти харчування тощо, — закуплені переважно за межами України.

Десятки мільйонів українців стали переміщеними особами — біженцями. Деякі з останніх біженцями себе не вважають, позиціонуючись міґрантами, які виїхали за кордон, щоб пересидіти там війну, щоб уникнути мобілізації, щоб залишитися там назажди… Деякі з цих міґрантів по закордонах качають свої права як потерпілі. Деякі, хто прихопив із собою зайву копійчину, прикуповують собі нерухомість, а окремі з них навіть умудряються втягнутися у торгівлю нерухомістю… Більшість з усіх цих груп ще проявляють себе як аґенти впливу «русского міра», бо українці в них не проснулися навіть від вибухів бомб, ракет і снарядів…

Попри те, що у світі налічується майже сто мільйонів українців, неважко зробити висновок, що долею України й українського етносу переймаються лише пару відсотків. Причому цей відсоток приблизно однаково присутній в самому українському суспільстві, в населенні на етнічних українських землях, які є частинами суміжних з Україною країн (Бєларусь, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Словаччина) і власне в діаспорі (розсіянні).

Діаспора, особливо в країнах компактного проживання українців (Австралія, Арґентина, Бразилія, Велика Британія, Канада, Німеччина, США, Туреччина, Франція та ін.), могла б справляти належний вплив на уряди й суспільства цих країн щодо більшої й ефективнішої допомоги Україні у її війні з Росією, але в масі своїй залишається пасивною і неефективною. Інакше кажучи, доля України й українського народу її не тривожить.

Саме цим можна пояснити, що від часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну, масові заходи на підтримку України не були настільки масовими, щоб світ відчув потугу стомільйонного етносу. Протести перед російськими дипломатичними місіями, марші й мітинги на підтримку України біля урядів і парламентів, як і інші ініційовані діаспорними орґанізаціями заходи, були не такими масовими й не такими активними, як того хотілося б.

Ми могли спостерігати чимало різних театралізованих заходів за участю невеликих груп активістів у декількох столицях світу. Усе ще можна побачити пікети за участю однієї, двох чи трьох осіб.

Один самовпевнений активіст з української громади в США, відмовившись від обʼєднання зусиль з іншими активістами, пообіцяв самотужки зібрати двадцятипʼятитисячний мітинг з якимись вимогами до Джо Байдена, але, як свідчить його ж фотозвіт, ледве зібрав пару десятків прихильників.

Одна із найчисленніших українських орґанізацій в США — Український Конґресовий Комітет Америки (УККА), після більш-менш масового заходу на підтримку України устами одного із своїх лідерів відрапортувала в соцмережах, що вони «добре провели час» («had a good time»).

Наші багаторічні зусилля щодо створення справді масового й потужного Руху Світового Українства (РСУ), здатного справляти ефективний вплив на суспільства і уряди України й країн компактного проживання українців, впираються в холодну байдужість самого українства. Це — ще один доказ того, що українці справді мало переймаються долею України й українського етносу і що їм, за великим рахунком, байдуже, хто переможе у війні Росії проти України.

Виступ директора ЦРУ Вільяма Бернса в Конґресі США про те, що без допомоги Заходу Україна може програти війну Росії до кінця нинішнього року справив вирішальний вплив на членів Палати представників, і вони в суботу ухвалили закон про допомогу Україні в розмірі 61 мільйонів доларів. А от на українців цей виступ не справив жодного враження. Температура бодай уболівань за долю України і власну долю не піднялася навіть на півградуса.

Учора вранці перед голосуванням у Конґресі одна добре знайома мені активістка української громади в США з чиєїсь ініціативи розсилала есемеску, в які говориться:

«Дорогі друзі! Сьогодні критичний день для України. Будь ласка, зателефонуйте своєму конґресмену чи конґресвумен проголосувати за допомогу Україні. Попросіть усіх членів вашої родини, колеґ і друзів зробити те саме. Ви потрібні Україні!»

«Тут було б доречно сказати: краще пізно, ніж ніколи! Ці дзвінки погоду не зроблять… Раніше треба було думати й ворушитися. Але захоплення флешмобами та постановками a la Шапоринська звели на пси усе, підштовхуючи власну батьківщину до прірви… Ми, мабуть, так і не навчимося бути розважливими», — написав я їй у відповідь, додавши посилання на наше Звернення від 12 березня 2022 року, яке ця пані проіґнорувала укупі з тисячами, десятками-сотнями тисяч і мільйонами українців.

«Володя, а ми це робили раніше. Й робимо. Недавній саміт це доводить. Оксана моя на ньому була. Він очевидно, і змінив позицію спікера», — прийшло мені у відповідь.

Наївна простота моїх співвітчизників мене завжди вчаровує. Серед нас таки переважають ті, хто щиро вірить, буцімто «саміт» в Румунії, «змінив позицію спікера» Палати представників Конґресу США, який там точно не був, не мав там свого офіційного представника і навряд чи взагалі був поінформований про це збіговисько за участю пари сотень людей, орґанізоване Світовим Конґресом Українців.

* * *

Конгресвумен Вікторія Спартц із
Палати представників США від 5-го округу Індіани, яка народилася в місті Носівка Чернігівської області УРСР і яка іммігрувала до Сполучених Штатів у 2000 році та стала громадянкою США у 2006 році, проголосувала проти подальшої військової допомоги Україні.

Ця єдина етнічна українка в Конґресі США є частиною консервативного крила в Республіканській партії, але є прибічницею не так позірного консерватора Дональда Трампа, як справжнього консерватора Майкла Пенса, завдяки входженню до найближчого оточення якого вона і стала представником Індіани у Палаті представників.

Я трохи пожив у штаті Індіана, і трохи знаю його мешканців, зокрема — і з-поміж амішів та менонітів, «столиця» яких містечко Шипшевана знаходиться на півночі Індіани. До речі, серед амішів і менонітів Індіани можна зустріти нащадків тих менонітів, які приїхали до США на запрошення засновника Пенсільванії Відьяма Пена з південних степів України.

У степи Таврії ці західноєвропейські «старообрядці» потрапили на запрошення московського царату, який пообіцяв їм, пацифістам за релігійними переконаннями, що їх не будуть залучати до війська та воєнних дій, але підступний царат насправді використовував їх як живий щит між Російською імперією та Османською імперією. (Пізніше Москва у такий же спосіб використала переселених на Далекий схід українців, щоб відгородитися ними від Японії.)

Повертаючись до В. Спартц, треба наголосити, що вона не є україноненависницею чи українофобкою, щоб ненавидіти свою батьківщину й виступати проти надання їй допомоги. Як українка, на відміну від інших своїх співвітчизників в Україні та США, вона побачила й усвідомила те, чого не побачила або не захотіла побачити більшість українців і прибічників України в зарубіжжі, — справжню суть Андрія Єрмака, який фактично є одноосібним правителем України при «ляльковому президентові» Володимирові Зеленському.

Про злочинну роль А. Єрмака при президентові В. Зеленському ми багато писали й пишемо на сайті Української Світової Інформаційної Мережі.

У цьому контексті дуже промовистими є текст, поширений Іриною Магрицькою, та дискусія , що розгорнулася під ним:

«Вʼячеслав Вітвіцький написав це 2 роки тому (а саме 15.07.22), а цей його допис дуже актуальний і сьогодні у світлі американської допомоги Україні, цькування Victoria Spartz, а також у світлі наших посольсько-діаспорянських справ у США:

“Мене, як колька в печінку, бентежить ситуація навколо Спартц. В мене до цього своє окреме бачення.
Акцентування української традиційної проблеми про державну зраду в керівництві держави Україна ми перекладаємо на тендітні жіночі плечі Спартц.
Це вигідно в першу чергу Кремлю!
У Москві на Казанському вокзалі понад сто років практикується дивна тактика крадіжки валіз та чемоданів у пасажирів. Як тільки злодій бере в руки чужі речі, його помічники з криками «Тримайте злодія» розбігаються в різні боки. Розпочинається в цьому місці паніка, під шумок якої справжній злодій з чужими вкраденими речами щезає безслідно.
Мова про зраду в Україні дуже бурхливо тривала перші два тижні війни.
Потім дещо вщухла та затихла бо «не на часі».
Як тільки арена війни перемістилася на Південь, тема державної зради на Банковій повернулася як бумеранг, десятикратно підсиленою тим, що саме там була реально вчинено цілу низку наперед продуманих дій державної зради інтересів та суверенітету України.
Реально внаслідок державної зради вже загинуло десятки тисяч військовослужбовців України та вже більше сотні тисяч мирних жителів.
Декілька мільйонів ‒ мільйонів!!!!!! громадян залишили територію України і виїхали в інші держави!!!!
Декілька мільйонів українських громадян уже забрав у рабство окупант!!!!
Про цю українську проблему державної зради на Банковій почали знову не вирішувати і бубоніти собі під ніс “Неначасі!” та «КогресвуменСпатцкремлівськаконсерва» (одним ловом!!!!).
Населення України, наче мавпи в зоопарку, годують бананами, ‒ так йому згодовують:
«Какаяразница»; «Прекратитьстрелять»; «Янелох»; «Боневтік»; «Неначасі»;
«КогресвуменСпартцкремлівськаконсерва»!!!
У стилі 95-го кварталу.
Усі ці кричалки з Банкової ‒ не що інше, як інтерпретації з Казанського вокзалу “Тримайтезлодія!”.
Реальні злодії, тобто державні зрадники, а це не один Єрмак, їх набагато більше десятка осіб, які дублюють одне одного.
Деякі з них уже дременули з України, ‒ Портнов, генерал СБУ Наумов, Дубінський…
Може, вже час реально вести мову про державну зраду і те, що вона щодня реально вбиває кілька сотень громадян України щодня!!!!
Я не перебільшую та не утрирую! Щодня зрадники на Банковій реально вбивають кілька сотень громадян України.
Щодо ленд-лізу та допомоги США.
Навіть без Спартц іноземні держави будуть зменшувати нам допомогу лише тому, що державні зрадники вже сьогодні розкрадають або знищують військову допомогу Україні.
У першу чергу знищують її!!!
У різний спосіб:
‒ Корегують вогонь російських ракет, указуючи цілі з найбільш цінним озброєнням(!!!!!), які росіяни знищують у першу чергу!!!
‒ Передають росіянам координати, в якому місці знаходяться дуже цінні зразки зброї, які наносять максимальну шкоду російській армії, куди направляють російський спецназ під виглядом ДРГ і захоплюють цю зброю, яку або вивозять на окуповану територію, або просто знищують!!!!
‒ Тупо через Угорщину (!!!) вивозять у пустих вагонах під виглядом “возврат пустой тари” за кордон де продають “потрібним людям” (Агов, митниця та «погранці генерала Литвина!»!!!). Крапка!!!!!!
Окрім того, останнім часом з’явилося багато посилань про те, що керівництво української діаспори в США розпочало кампанію з осудом позиції пані Спартц.
Розберемо даний момент на складові. Я не буду загострювати Вашу увагу, що українська діаспора в США не володіє всією інформацією про реальний стан справ в Україні. Це зрозуміло і тривіально.
Але !!! В США достатньо п’ятої російської колони!!!
Хіба не є сумним фактом брутальна окупація Конгресу США під час останніх президентських перегонів?
Доведеним фактом є те, що керувала цією операцією російська агентура!!!
Чому замовчується цей факт, а лише опираються на їхню думку як на загальну думку всіх американців? Дивно???!
Слід розуміти, що Спартц є етнічна українка, народжена на території України, ‒ вона сьогодні українська мігрантка, і до української діаспори в США має абсолютно дотичне відношення.
Її діти, якщо виявлять бажання, зможуть влитися до лона української діаспори в США.
Окремо зазначу, що в українській діаспорі в США, особливо на керівних посадах, завжди було багато “консерв” КДБ.
Це довга розмова, я з нею зіткнувся в середині 90-х років минулого сторіччя.
Не буду багато наводити слів, згадаю лише одного такого сумновідомого агента КДБ «бандерівця» Сташинського ‒ того, що застрелив Степана Бандеру!
Таких сташинських у 50-ті роки КДБ “нафаршировало” в українську діаспору в США, Канаду та Німеччину в достатній кількості.
Особливо вражають їхні монографії з приводу звірств бандерівців проти мирного населення в Україні в повоєнні роки. Вони мені тицяли різні фото і з піною на губах доводили, що бандерівці ‒ звірі та нелюди.
Коли я їм демонстрував фотодокументи, що ці звірства та злочини творили перевдягнені в бандерівців загони КДБ, ‒ вони сичали, що я їм показую фальшивки, їхні фото понад усе!!!
Те, що фотодокументи в мене були з конфіскованого архіву Львівського КДБ (подяка за цей подвиг В’ячеславу Максимовичу Чорноволу), їх не цікавило абсолютно!!!
Не вірю та не довіряю я керівництву української діаспори в США!!!”.

* * *

Мені не все імпонує в характері й позиції Вікторії Спартц, яка живе і працює в США, але відірвана від української громади і напевно не обізнана із розкладом сил в українській діаспорі. Але я розумію і приймаю її позицію як бухгалтера за фахом, що зводиться до необхідності встановлення жорсткого і жорстокого контролю за використанням американської допомоги Україні.

Тим, що зараз озвучує В. Спартц з трибуни Конґресу США і в публічних виступах, я почав перейматися двадцять пʼять років тому як голова Міжнародної Асоціації Громадян України (МАГУ). На Раді Директорів МАГУ ми якось обговорювали проблему ефективного контролю за використанням зовнішньої допомоги Україні.

У процесі обговорення тоді зародилася ідея створення незалежного міжнародного орґану для контролю за використанням зовнішньої допомоги Україні за участю впливових і кришталево чесних представників українського суспільства, української діаспори та суспільств країн, з яких ця допомога надходить. Цей орґан можна було б назвати Рада у Справах України.

Ця ідея, судячи з досвіду незалежної України, залишається актуальною і стає навіть усе актуальнішою, і я впевнений, що її треба втілювати в життя. Ми знаємо, як це зробити, за якими критеріями формувати склад такої Ради, як її фінансувати і як налагодити її роботу. Але це — вже тема окремої розмови.

21–22 квітня 2024 р.