ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА І НАВКОЛО НЬОГО

Сумна доля українознавства в Україні

Якась Таня Аріадна, яка позиціонує себе в соцмережах с.н.с. (старшим науковим співробітником) і доцентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з нагоди 190-річчя КНУ ширить у соцмережах своєрідний звіт про внесок наукової групи «Етнологія» Центру українознавства (та відділу етнології Інституту українознавства у 1992-2000 рр.) у розвиток наукової школи «Українознавство», і це — лише перша частина (що буде у другій частині, сподіваємося побачити пізніше), спонукала мене ще раз переглянути присутність в інтернеті Національного науково-дослідного інституту українознавства.

Хоча переглядом цих матеріалів я займався десятки разів і перелопачував їх уздовж і впоперек, і на цей раз знайшов чимало цікавого й веселого, що наводило на не вельми веселі думки про долю українознавства в незалежній Україні. Як і всі інші галузі науки й вищої освіти, українознавство потрапило в цупкі пазурі компартійно-радянської номенклатури, яка не випускає їх і понині. Хоч незалежна Україна вже переступила уже тридцятилітній рубіж своєї історії, а українознавство продовжує залишатися в зародковому стані, і не відомо, коли воно таки справді почне формуватися як самостійна галузь науки, і увесь емпіризм, що його ми тепер спостерігаємо, увіллється в її головне річище, структуризується й зрештою стане тим, чим воно має бути і про що заявлено й на сайті НДІУ:

«Основною метою діяльності Інституту є організація, координація та здійснення наукових досліджень в галузі українознавства; наукове забезпечення українознавчого складника в системі освіти і виховання; видання фахового часопису «Українознавство» та інших науково-публіцистичних видань; поширення наукової та науково-популярної інформації (знань) про Україну й українство у світі».

Попри те, що НДІУ видає журнал «Українознавство» й продукує якісь там праці, які умовно можна, звичайно, назвати українознавчими, хоч вони фактично належать до тих чи інших галузей науки, і лише предмет їхньої уваги дає підстави називати їх українознавчими. Субʼєкт і обʼєкт, теоретико-методолоґічні засади, функціональні форми й орґанізаційно-управлінські основи власне українознавства як науки ще, на жаль, не визначилися.

Проблема, очевидно, в тому, що біля витоків українознавства волею (якщо не сказати гостріше — іронією) долі опинився доктор філологічних наук, професор Петро Кононенко, який був тоді деканом філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка і який поспішив уже 1996 року видати підручник «Українознавство», що продовжує справляти визначальний вплив на українознавство як галузь науки і навчальну дисципліну.

Бувши в США, П. Кононенко подарував мені цей підручник. Отож він є на моїй книжковій полиці, я прочитав його від дошки до дошки, і ця книжка нічого, крім розчарування, у мене не викликає. Не можна писати підручники для галузі науки, яка не тільки не сформувалася, а ще не була навіть у зародковому стані. Українознавство тоді було лише мрією. Але Петро Петрович дуже хотів застовпити за собою пріоритет, і тим самим не приніс користі справі, наробивши навіть шкоди. На жаль, він цього навіть не усвідомлював, царство йому небесне.

Сумбурний підручник «Українознавство» авторства П. Кононенка в стінах НДІУ спричинився до того, що українознавці чимось активно займаються, але, схоже, навіть не усвідомлюють, чим, власне, вони займаються і ради чого, з якою метою. Ось вам промовистий приклад звіту, оприлюдненого у соцмернжах авторства згаданої на початку с.н.с. і доцентки, яка ховається під ніком Таня Аріадна.

Тут варто застановитися на самій постаті П. Кононенка. Інтернет, на жаль, не дає повного уявлення про життя і діяльність цієї справді непересічної особистості. Пошук у Ґуґлі видає величезну кількість панеґіричної інформації, з якої складається щось дуже схоже на «житіє святого» в українознавстві. Так, наче Кононенко займався українознавством від свого народження й має просто фантастичні заслуги у цій царині.

Насправді П. Кононенко був досить (якщо не сказати — дуже) далекий від українознавчих інтересів, хоч і викладав він у Київському університеті історію української літератури і був активний як літературознавець і літературний критик. Літературознавці, літературні критики й літератори старшого покоління підтвердять, що Кононенко був істориком української радянської літератури й українським радянським літературознавцем і літературним критиком.

Я двічі виділив чорним слово «радянський» не просто, щоб вкинути ложку дьогтю в бочку меду. Ми — всі, чиї значні частини життя і діяльності припадають на роки радянської влади, — значною частиною були й радянськими, але водночас старалися бути й україноцентричними. П. Кононенко був більше радянським, але не був україноцентричним — однозначно.

Мені довелося потратити кілька годин на пошуки в інтернеті інформації про дисертаційні праці та публікації П. Кононенка радянського часу. Пошук не дав результату — усе вичищено. Складається таке враження, що за СРСР Петра Петровича начебто й не було. Лише з довідника «Письменники України» (Київ, 1996. С. 135) довідуємося, що Кононенко був автором понад 400 статей і 25 монографічних видань, половину з яких у довіднику подано за назвами.

П. Кононенко входив до офіційного переліку компартійно-радянської номенклатури, укладеного у середині 1970-х років. Мені довелося тримати в руках той список, коли я працював помічником ректора Київського університету. Кононенко чи не найдовше був секретарем партбюро філологічного факультету за деканства Михайла Грицая (це — той доктор філологічних наук, котрий у пояснювальній записці на імʼя ректора зробив півтора десятка елементарних граматичних помилок).

Доцент Кононенко уславився як партійний лідер університетської філології тим, що на партійних зборах виступав із доповідями й промовами, які могли тривати до трьох годин, конкуруючи в тривалості виступів з тоді дуже популярним в СРСР кубинцем Фіделем Кастро. Це були компартійно-ортодоксальні потоки свідомості, яким могли позаздрити університетські (і не тільки) комуністи ленінського призову.

І от цей чоловік з розпадом СРСР швидко перевзувся, пристосувався до нових обставин, на другому році незалежності України ініціював створення інституту українознавства, а ще через три роки видав на-гора цілий підручник «Українознавство», характерною ознакою якого і є описаний вище потік свідомості професора, який ліг спати ортодоксальним комуністом, а вранці прокинувся «українським буржуазним націоналістом» і україноцентристом.

З огляду на те, як НДІУ вихваляє свого засновника і натхненника, може статися так, що інститутові присвоять імʼя П. Кононенка, і до академічного інституту імені компартійного функціонера Івана Кураса долучиться ще один незалежницький науковий заклад, освячений імʼям компартійно-радянського номенклатурника трохи нижчого ранґу. А що, хіба не можна?

* * *

Користуючись нагодою, розповім тут дещо таке про витоки українознавства в Київському університеті, а відтак і в Україні взагалі, про що ви напевно навіть не чули. Десь у середині 1970-х років ідею запровадження курсу з українознавства почала просувати професор Маргарита Карпенко, яка завідувала кафедрою російської мови як іноземної і хотіла включити у навчальний план курс українознавства для студентів-іноземців, яких у Київському університеті було дуже багато, а факультет міжнародних відносин та міжнародного права практично працював лише на експорт.

М. Карпенко звідкись довідалася, що в Московському університеті я вивчав країнознавство (страновєдєніє) — курс у комплексі підготовки контрпропагандистів та спецпропагандистів, яка здійснювалася у трьох вишах СРСР — Московському (з орієнтацією на Захід), Далекосхідному (з орієнтацією на Далекий Схід) і Ташкентському (з орієнтацією на Південь, або — по-теперішньому — глобальний Південь). Отож вона почала вчащати до мене щоразу, коли бувала в ректораті, і ми обговорювали концепцію курсу українознавства і перспективи створення спеціалізованої кафедри.

Йшлося, зокрема, й про те, щоб я зайнявся випрацюванням програми курсу українознавства. Паралельно із розмовами зі мною Карпенко вела переговори і з професором Аллою Коваль — завідувачкою кафедри, на якій я працював (вони були однокурсницями, ще коли навчалися в університеті), щоб Алла Петрівна віддала мене їй.

Ідея М. Карпенко, на жаль, не була втілена в життя, і я підозрюю, що на перешкоді стали партійні орґани, політику яких у ті роки в університетській філолоґії активно проводив доцент П. Кононенко як «більшовицький комісар». Мине півтора десятка років, і, припускаю, уже професор і декан Петро Кононенко вийме українознавчу ідею, яка залежалася у його шухляді у течці з грифом «ХП» (хай полеже)…

* * *

Тепер повернімося до згаданої насампочатку Тані Аріадни, яка стала призвідцею цієї моєї публікації. Ось що вона пише в соцмережах:

«Внесок наукової групи «Етнологія» Центру українознавства (та відділу етнології Інституту українознавства у 1992-2000 рр.) у розвиток наукової школи «Українознавство» (перша частина). 1) Розроблені теоретико-методологічні засади сучасного украінознавства; 2) запропоновано нове концептуальне бачення структури предметного поля украінознавства, виокремлено його основні компоненти; 3) продовжено досконалення категоріального апарату сучасного українознавства; 4) обґрунтована доцільність застосування інтегративного підходу в сучасному українознавстві; 5) досліджено трансформації колективної (етнічної, національної, цивілізаційної) ідентичності громадян України, починаючи з 1991 р.; 6) проаналізовано уявлення громадян України про сучасну українську національну ідею, починаючи з 1993 р.; 7) досліджено особливості культурогенезу й культуротворення на українських землях; 8) проаналізовано основні етапи етногенезу й етнічної історії українців; 9) досліджено антропологічні особливості українського народу; 10) запропоновано науково обґрунтовану концепцію походження, становлення і розвитку українського народу (з використанням новітньої наукової термінології); 11) розроблено концепцію українського націєтворення (враховуючи етапи розвитку етнічної і політичної нації, а також перспективи українського націєтворенна): 12) запропоновано нове концептуальне бачення основних етапів цивілізаційного поступу українства; 13) виявлено особливості української ментальності й національного характеру на основі теоретичних та емпіричних досліджень; 14) проаналізовано трансформації базових цінностей українського народу в постколоніальний період; 15) обґрунтувано стратегію «розумної сили» як ключової передумови для Перемоги України в російсько-українській неоімперській війні та реінтеграції населення окупованих територій (особлива увага приділяється ролі українознавства у цих процесах). [Найбільшій внесок зробили професори В. Д. Баран (1927-2019), Л. Л. Залізняк, С. П. Сегеда, до яких долучились С. В. Конча (1968-2016), Н. М. Аверʼянова і Т. С. Воропаєва, яка керувала науковою групою більше 15 років]».

Складається враження, що колись випадкові люди створили інститут, інститут набрав випадкових людей (хтось із них є, до речі, серйозним авторитетом у своїй царині), які чим тільки не займаються, але аж ніяк не українознавством.

Здавалося б, на відміну від інститутів НАНУ чи галузевих академій, ба навіть на відміну від інституту історії партії при ЦК КПУ — філіалу московського інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, перейменованого в Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені компартійного функціонера Івана Кураса НАН України, НДІУ міг і повинен був стати якісно новим академічним закладом незалежної України. Але, на жаль, не став…

Загляньте на сайт НДІУ і зверніть увагу, скільки разів, як і чому цей інститут змінював назву й підпорядкування, а отже — напевно й напрямки та тематику наукових досліджень, подивіться, хто, над чим і задля якої мети в ньому працює і на що розпорошує цей інститут свою увагу. Залишилося ще опуститися до дитячих садочків, але хто може ґарантувати, що колектив НДІУ належним чином справиться з науковим осмисленням традицій дошкільного дитячого виховання в Україні.

Чого варте оце листування, почате із звернення не до президента України Володимира Зеленського, а до голови його офісу Андрій Єрмака! Це — далеко не перший і зовсім не останній приклад слідування «славній радянській традиції» зводити взір догори й молити про поміч від тих, хто не має ніяких офіційних повноважень впливати на розвʼязання порушеної проблеми і хто сам є проблемою і причиною чи призвідцем значної частини, більшості чи, можливо, й усіх негараздів, які переживає Україна.

Від імені НДІУ лист підписали: директор НДІУ Василь Чернець, голова Штабу по збереженню і захисту НДІУ, завідувач відділу інформаційного забезпечения та наукових комунікацій НДІУ Анатолій Ятченко та майор ЗСУ, ветеран АТО, учасник російсько-української війни Андрій Пастушенко.

А хто їм відповів? Заступник Єрмака О. Дніпров. Хто такий Дніпров з погляду українознавства? Ну, звісно, так ви не думали. А варто було б, оскільки проблеми українознавства може розвʼязати лише той, хто усвідомлює значення українознавства для розбудови незалежної України.

А тепер подивіться, хто після П. Кононенка, який бодай якимось боком тулився до українознавства, очолює НДІУ тепер: колишній член КПРС і експерт з «розвинутого соціалізму».