Невелика, але принципова суперечка з Анатолієм Матвійчуком
На цей раз усе почалося з добірки текстів памʼяті Ірини Фаріон, яку ми опублікували на сайті УСІМ:
До цієї добірки я написав післямову «Від УСІМ», витриману в тоні, доречному для такої сумної події, як убивство Ірини Фаріон. Ось цей текст:
Від УСІМ:
Публікуючи Заяву Секретаріату Національної спілки письменників України, жалобні тексти Василя Лизанчука, Анатолія Матвійчука, Миколи Тимошика та Лариси Ніцой, ми додаємо й свій сум та співчуття з приводу жорстокого убивства Ірини Фаріон.
При цій нагоді не зайвим буде нагадати про те, що упродовж років ми намагалися налагодити співпрацю з пані Фаріон і залучити її до участі у творенні Руху за Українізацію України та втіленні в життя ідеї системної українізації України так само, як і згаданих вище осіб.
За десять років, що минули від оприлюднення ініціативи системної українізації України, Рух за Українізацію міг би нараховувати вже сотні тисяч, якщо не мільйони учасників, і освітньо-просвітницька робота його напевно давала б щедрі плоди й була б ефективнішою, ніж та ситуативна боротьба за українську мову чи з російською мовою на теренах України, якій віддали перевагу І. Фаріон та її соратники й однодумці.
Маючи за собою потужний Рух за Українізацію, пані Фаріон могла б убезпечити себе від загроз, що нависали над нею, і уникнути того, що стало невідворотним на обраному нею шляху.
Хотілося б сподіватися, що соратники й однодумці І. Фаріон згадають очільне гасло українських майданів: «Разом нас багато — нас не подолати!» — і хай тепер уже без пані Ірини згуртуються і таки візьмуться творити Рух за Українізацію України як потужну силу освітньо-просвітницької й інформаційно-розʼяснювальної роботи, спрямованої на піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. Наразі вони не хочуть навіть обговорювати ідею системної українізації України.
Лариса Ніцой висунула справедливі претензії до журналістів і ЗМІ. Українізація інформаційного простору України й створення україноцентричної системи ЗМІ в України — це ще одна ініціатива, яку ми активно просуваємо в українське суспільство. На превеликий жаль, навіть україноцентричні журналісти й журналістикознавці також ухиляються навіть від обговорення цієї ідеї, а її автор дивним чином випав із складу редколегії журналу «Український інформаційний простір», редагованого Миколою Тимошиком.
У цьому контексті напрошується сумний висновок, що, можливо, соратники і однодумці просто не змогли уберегти Ірину Фаріон.
* * *
Посилання на публікацію на сайті УСІМ я розіслав приватно авторам цієї добірки. Єдиний, хто зреагував на мою розсилку, був Анатолій Матвійчук, і зреагував він сердитим «смайликом»:
У соцмережах посилання на нашу публікацію було поширене на кількох тематичних сторінках. Із сторінки «Українізація України | Ukrainization for Ukraine» цей запис було поширено і в моїй групі «Студенти й колеги Володимира Іваненка»:
Під цим записом уподобання залишили двоє моїх колишніх студентів — Юрій Бондар та Зоя Загородня. Єдиний, хто відгукнувся на пост коментарем, був Анатолій Матвійчук, та й цей коментар стосувався не так змісту моєї післямови до добірки текстів памʼяті Ірини Фаріон, як форма, в якій коментатора зачепив болючий для нього аспект — мій «менторський тон». Я не міг не відповісти моєму колишньому студентові, і відтак між нами виникла невелика, але вельми промовиста дискусія.
Анатолій Матвійчук:
Пане Володимире, мені імпонує Ваша ідея обʼєднання свідомої української інтелігенції і всіх пасіонаріїв України, але ж я писав вам колись — для початку треба змінити менторський тон ваших публікацій і постаратись бути з українцями, а не НАД українцями. Може тоді буде більше довіри до Вашої, справді, важливої програмної діяльності на благо українського народу. Дякую за розуміння.
Володимир Іваненко:
Анатолію!
Дякую за коментар. Справді, давайте ще раз повернемося до порушеної вами теми і закриємо її назавше — щоб вам більше не муляв мій «менторський тон».
Перше: «Я говорю мовою впевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка). Це — частина моєї натури, з цим нічого не поробиш. Отож сприймайте так, як є.
Друге: це сприймання вам має помʼякшити те, що доля зробила вас моїм студентом і дипломником, а не навпаки, та й професорський тон не може не бути менторським. Професор на те і професор, щоб вчити, навчати, повчати…
Третє; ким би ви самі не стали (будьте хоч тричі народним!), не забувайте, що ви досягли своїх успіхів, стоячи, зокрема, і на моєму плечі. Отож подумайте, наскільки етично, з вашого боку, робити мені зауваження, яке відгонить вашим власним менторством.
Четверте: що стосується бути «з українцями, а не НАД українцями». Не буду розповідати вам відомий совковий анекдот про Чапаєва. Бути «з українцями» означало б для мене згубитися в масі й базарувати разом із усіма, пристосовуючись до обставин, до сильних світу цього чи шукаючи вигоди (фінансової, халяви та якої там ще) і… не бачити навколо себе нічого, крім «груді чєтвьортого чєловєка». Моя ґенетика, на щастя, дає мені змогу вибутися на верхівʼя свого родового дерева і з висоти не пташиного, а значно вищого польоту бачити, усвідомлювати, осмислювати й озвучувати те, чого не дано тим, хто ширяє нижче за мене «НАД українцями», і тим більше — тим, хто никає у гущині натовпу. Я розумію, що це зачіпає ваше самолюбство і марнославство, бо для мене не мають ніякої ціни ордени, медалі й почесні звання.
Пʼяте і останнє: моя місія не зводиться до того, щоб опускатися в маси й завойовувати чиюсь довіру (зокрема, й вашу). Я тут для того, щоб просувати в інформаційний простір і в світове українство Правду і Науку у тому вигляді, як вони прийшли мені із українських національних традицій і звичаїв. Хто має вуха, той почує. Хто має очі, той побачить. Хто має серце, той відчує. Хто має розум, той усвідомить. Інакше кажучи, моя місія в тому, щоб піднімати на свій рівень тих, хто готовий підніматися і йти за мною та за тими, хто вже зі мною.
Дякую за увагу!
Анатолій Матвійчук:
Загалом, я й не розраховував на іншу відповідь, отож, не буду уточнювати, на чиїх плечах я стояв. Ви почули в моїх словах те, що хотіли почути і спробували мене відшмагати як поганого школярика. Але я хоч і марнославний, на вашу думку, але не на стільки!)) Буду відвертим – по справжньому великих і достойних людей якраз і відрізняє скромність по відношенню до власної особи. Велич – вона в іншому. Я бачив цю велич в Ірині ФАРІОН, яка б НІКОЛИ не стала самостверджуватися подібним чином. Я знав її особисто, тому кажу це напевно… Ну, а вам мені немає більше що сказати. У міфічного Сізіфа була своя вічна робота, але камінь той і нині там, де був на початку… чому? Спитайте у себе. З незмінною повагою…))
Володимир Іваненко:
Навіть так?! Ого!! Вау!!!
Тут мені підказують, що я ще й мʼяко вас відшмагав. Є за що відшмагати на повну силу. За китайською традицією нечемного учня ще й як палицями шмагали… Краще не напрошуйтеся! 😊
Звісно, крім мене, й інші вчителі-навчителі підставляли вам свої плечі, але моє імʼя вже не викреслити з вашої залікової книжки, екзаменаційних і залікових відомостей та з протоколу захисту вашої дипломної роботи. Як дипломник, ви прибилися до мене не тільки тому, що в практичній журналістиці я спеціалізувався на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва, а ще й тому, що душа ваша відчула, що я був єдиним з-поміж ваших тодішніх учителів, хто співав на великій сцені і був лауреатом двох фестивалів художньої самодіяльності, зокрема і всесоюзного (в останньому, до речі, відзначилася і Соня Ротар, відома вам як Софія Ротару).
Маєте рацію: «по-справжньому великих і достойних людей якраз і відрізняє скромність по відношенню до власної особи». Я особисто себе до «великих і достойних» не записую. Пряме і чесне висловлювання поглядів, ідей, концепцій у стилі «впевненої у своїх поглядах людини» ніяк не можна розцінювати як самовозвеличування. Тим більше, що я, на відміну від деяких самозакоханих осіб, взагалі не викладаю у соцмережах свої портрети у різних ракурсах, фотофіксацію появи власною персоною в людних місцях, не фоткаюся поряд із знаменитостями та впливовими людьми… Я веду більш ніж скромний спосіб життя, а всі свої проекти фінансую виключно власним коштом, не вдаючись ні до ґрантів (хоч декому думається, що я з тих ґрантів живу), ні до спонсорів із неправедно нажитими статками (як багато хто робить це без докорів сумління)…
Якби мене не змушували або не провокували, я волів би не займатися критичним обговоренням слів і чину окремих осіб та повʼязаних із ними подій. Я волів би зосереджуватися виключно на обговоренні ідей і концепцій. Але за таких умов моя аудиторія була б ще меншою за ту, яку я маю. На превеликий жаль, навіть українські інтелектуали (інтеліґенція, по-вашому) до таких розмов не готові. І причина тут однозначно не в моєму характері, а в характерних особливостях нашої трудової і все ще радянської української інтеліґенції.
Щодо Сізіфа ви гарно загнули. Проблема лише в тому, що Сізіф був засуджений Зевсом на виконання безплідної й нескінченної роботи. Моя ж місія добровільна і повʼязана не з виконанням покарання, а з творенням україноцентричної стратеґії розвитку України на тривалу перспективу, біля витоків якої стояв, зокрема, й мій предок Петро Іваненко (Петрик) — співавтор документу, знаного як Конституція Пилипа Орлика; в його гетьманському осідку в Бендерах, до речі, й писався цей документ (читайте праці професора Олександра Оглоблина). Тому й ширяю я, як ви самі зауважили, НАД тією горою й спостерігаю, як самовпевнені українські сізіфи вперто намагаються викочувати нагору своє каміння, щоб перебудувати фасад радянського суспільного устрою у стилі українського бароко й у відповідних національних кольорах.
На ниві ж системних устроєвих змін «жатви много, та ділателів мало» (Григорій Сковорода), бо тут немає місця слабодухам, в нутрі яких бродить смердюча суміш синдромів меншовартості, жертви й пристосовництва і які цинічно щиряться своєю любовʼю до України, хоч насправді вони більше люблять в Україні себе.
…Ну, так що, Толику? Будемо продовжувати зʼясовувати стосунки чи наступимо на горло своїй нещирій пісні, засукаємо рукави й візьмемося до справді серйозної роботи?
Анатолій Матвійчук:
Мої фото на моїй сторінці це частина мого іміджу і моєї піар-діяльності, яку за мене не робитиме ніхто. Але куди мені бідному до масштабів Вашого самопіару!!!))) Знімаю свого дірявого капелюха перед сяйвом ВАшої величності. Але шмагати будете свого пса чи кота, якщо вони у Вас є.))) Наразі, перевірю свій диплом і оціночний лист на предмет Вашого факсіміле, оскільки пам”ять моя мовчить із цього приводу…))) Вваажаю цю дискусію закінченою, тому що не бачу приводу продовжувати її в такому тоні і ключі. Ви не шукаєте симпатиків, ви їх активно втрачаєте, а їх у Вас і так небагато.) Тож, ще одна образа на мою адресу – і мені доведеться з вами назавжди попрощатися. А Ви отримаєте чудову можливість потішитися, як ви блискуче перемогли у цій дискусії.))) З незмінною і непохитною повагою, А.Матвійчук
* * *
Отже, Анатолій Матвійчук зробив свій вибір на користь власного самопіару. Це — його право. Я не осуджую й не засуджую його.
Не знаю, чим я перевершив А. Матвійчука у самопіарі… Адже мої записи в соцмережах набирають на порядок менше уподобань, коментарів і поширень, ніж його записи. Та й сам Матвійчук зауважив, що моя аудиторія аж надто мала начебто через мій менторський тон і мої прагнення бути не «з українцями», а «НАД українцями». При цьому Матвійчук не врахував того, що мої записи в соцмережах цензурують (якщо не Фейсбук, то треті особи) — обмеженням доступу до них читачів або й просто видаленням. Зрештою, я й сам не прагну до піару як «чорного боку журналістики» (так назвала піар одна моя американська колега, яка працює в цій царині), бо хочу залишатися на її «світлому боці».
Щиро кажучи, мене заскочило, що А. Матвійчук засумнівався в тому, що саме я був керівником його дипломної роботи, присвяченої висвітленню питань культури на сторінках газети «Молодь України». Якщо дипломник має «дівочу памʼять», то він може не памʼятати й тему своєї дипломної роботи. Уявляю його здивування, коли він перевірить «свій диплом і оціночний лист на предмет» мого «факсіміле», раз памʼять його «мовчить із цього приводу».
Тим часом Матвійчук погодився вважати нашу дискусію закінченою. Йому не сподобався мій тон, хоча якраз тон цій дискусії задав він сам, надіславши мені в приват сердитий «смайлик» і залишивши хамуватий (безвідносно до того, ким я йому доводжуся) коментар під записом у моїй групі «Студенти і колеґи Володимира Іваненка» (див. вище).
Вчаровує мене й погроза у мій бік: «ще одна образа на мою адресу — і мені доведеться з вами назавжди попрощатися». Бачите, емоційно наснажений журналіст, поет і співак не зміг витримати удару і сприйняв написане мною як образу, прийнявши на свою адресу мої в принципі абстрактні інвективи проти українців, вражених синдромами меншовартості, жертви та пристосовництва. Невже я влучив у «яблучко»?!
«Ви не шукаєте симпатиків, ви їх активно втрачаєте», — застерігає мене Матвійчук від того, що я можу втратити його як симпатика.
А що таке симпатик?
Однозначно — це не однодумець, який стовідсотково поділяє твої погляди, підтримує твою концепцію й допомагає тобі втілювати її в життя. Це й не прихильник, який підтримує твою концепцію й сприяє втіленню її в життя. Це навіть не попутник, який бачить у твоїй концепції можливість для досягнення власної мети і який іде з тобою частину твого шляху й допомагає виконати частину якоїсь роботи…
Симпатик — це свого роду ситуативний прихильник-спостерігач. Коли йому щось сподобалося, він покаже своє ставлення «смайликом» — уподобайкою, «тримаймося» та ін. Інколи відкоментує, і то не завжди прихильно, тобто з підтримкою… Симпатик не сприяє і тим паче не бере участі у втіленні твоєї концепції в життя. Отже, годі й сподіватися, що він поширить твій запис у соцмережах, тобто займеться його популяризацією.
За всі роки нашої дружби в соцмережі Фейсбук я не пригадую жодного випадку, щоб А. Матвійчук поширив, тобто популяризував будь-який із моїх текстів, і це при тому, що я сам вельми активно популяризую його тексти (див. посилання внизу). Час від часу Анатолій може розщедритися на якусь уподобайку, проявляючись як симпатик, і це — все.
Так, часом він активний у коментуванні, і то рідко — як симпатик, якому щось там припало до душі. Здебільшого ж подразником для нього стає мій «менторський тон», і він коментує цей тон, але аж ніяк не суть написаного, не суть концепції, ідеї чи ініціативи.
Так чи багато я втрачу, якщо такий «симпатик» відійде від мене, як уже відійшли й навіть забарикадувалися від мене інші мої колишні студенти (наприклад, Лариса Івшина, Юрій Луканов чи Андрій Кокотюха)?
Ну, і щодо переможця у цій дискусії. Його немає і в принципі не може бути. Власне, тому я й не став закривати цю дискусію там, де вона відбувалася, а викладаю тут, у себе на сайті, як післямову до, схоже, останньої спроби порозумітися з одним із найуспішніших моїх студентів і таки залучити його до серйозної співпраці. Але йому, бачите, віжка під хвіст потрапила…
Висловлення незмінної і непохитної поваги тут уже звучить як сарказм, але й на тому спасибі.
22 липня 2024 р.
Post Scriptum
Ось як зреагував Анатолій Матвійчук на цю публікацію:
Він зрозумів, що його розкусили і що вже не сховати йому свою суть як особистості, яка любить себе в Україні, для якої Україна є лише місцем та способом існування і яка абсолютно не зацікавлена в тому, щоб бодай щось зробити для системних устроєвих змін в Україні. Міг би, але не хоче. «Не так тії вороги, як добрії люди»…
З коментарів
Ґеорґій Бурсов: ЗІБРАЛАСЯ КОМПАНІЯ МАЛА ТА БАРДЗО ЧЕСНА. ДВА ПАНА ГЕНІЯ, ЩОЙНО З ЛАБЕТ ПРИЯТЕЛЮВАННЯ ЗВОЛЬНЕНИХ, ДВІ ПАННИ КУРВИ — ОДНА ГЕНЕРАЛОВА УДОВИЦЯ, ДРУГА ЩОЙНО ПОКІЙНИЦЯ, ТА Я. (переспів з класики)………… Далі без жартів.
Перепрохую, латиниця у моєму компі забуксувала. Квоускво тандем, Іваненко, абутере пацієнція ностра!!! Після неодноразового нагадування авдиторії, що маєте колір крові відмінний від червоного, мене так і підмиває послатися на свій родовід, що почався з римського гладіатора, переможця неодноразового і повстанця в лавах Спартака. Не буду цього робити, бо подальші висновки щодо дискусій між паном Іаваненком і підпанком з чаріваним вокалом Матвійчуком не гідні згадування про величне, на жаль, давно минуле.
Покійниця Фаріон навіть уявити не могла, що на її місці поховання на меморіальному Личаківському цвинтарі відбудеться останній раунд боїв без правил…
Одноголосним рішенням Гео Бурсова перемогу здобув найстарший і найнебезпечніший боєць без правил, блакитнокровний Володимир Іваненко. Співакові з чарівним вокалом порада кинути цю брутальну справу єдиноборств, звернутися до слабенького актора, конферансʼє Майданів, що нині на сінекурній посаді голови Шевченківського комітету. Не так той державний хабар імені завчасно упокоєного Поета (слава Всевишньому, не чує й не бачить) важливий, як найдостойніший фініш Нарцисовим мудруванням.
Іваненка, можете не сумніватися, Шевченківкою не нагородять… Лише за це йому екслюзивна повага від правнука римського гладіатора. Я в захоплені! Спостерігав битву з задоволенням!!!
Анатолій Гуменюк: І п. Іваненко, і п. Матвійчук, обоє мають незаперечні заслуги перед українською громадськістю у відстоюванні ідей української України, обоє досягли творчих вершин у справі, якою щоденно займаються. Мабуть, я не люблю (або не вмію) так образно і “красноречиво” прокоментувати їхню дискусію, як це зробив попередній коментатор, хоча поки що є фейсбучним другом обох.
З п. Матвійчуком мав невеличкі тертя на сторінках ФБ з якогось приводу, а п. Іваненку гостро відповів на його коментар до мого недавнього допису про добрі справи Порошенка. Можливо, за це міг бути забанений паном професором, але він утримався від цього кроку, за що можу бути йому вдячним.
В оцінці ними постаті І. Фаріон мені більше імпонує позиція п. Іваненка,оскільки погоджуюся, що відома мовознавиця, попри її безперечні заслуги у пропагуванні спадщини відомих українців і в захисті української мови, справді не працювала системно щодо цього захисту, а окремі її висловлювання нагадували політичну саморекламу, а то й мали провокативний характер. Мабуть, цього не бачить чи не хоче бачити Анатолій Матвійчук, який характеризує покійну Фаріон ніби як безпомильну українську месію.
Але, як людина політично заангажована, маю претензії до обох. Адже В. Іваненко і А. Матвійчук, наскільки відомо, є критиками або й ненависниками небезгрішного Петра Порошенка (до речі, у цьому з ними була й солідарна І. Фаріон). Мабуть, обоє ще не можуть зрозуміти, що шлях до української України не може бути успішним без підтримки влади, зокрема президента країни.
Порошенко зробив для цього усе, що міг в умовах фактично війни з росією, обмежених президентських повноважень і потужного спротиву російської пропаганди і проросійської п’ятої колони в Україні. А міг би зробити набагато більше, якби його не обгаджували, а підтримали усі “свідомі” українці і ті у вишиванках, які не шкодують слів для клятви у своєму патріотизмі.
Отже, державницького розуму бракує усім.
* * *
Post Post Scriptum
Відтоді, як А. Матвійчук забарикадувався від мене, тепер доводиться покладатися на добрих людей, які продовжують читати його записи й діляться зі мною своїми враженнями.
І от мені надсилають посилання на оцей запис і пишуть: «Особливо цікаво що написав у коментарях Юра Квеленков і що йому відповів Матвійчук». І справді коментар Квеленкова і відповідь йому Матвійчука заслуговують того, щоб навести їх тут у повному обсязі мовою ориґіналу і без редакторського втручання. Це просто чудове доповнення до того, що ми обговорювали вище:
Юрій Квеленков: Очень влучно. Мне не понравилось во всем, что писал ты, только тема Фарион. Я, как и ты киевлянин, и прекрасно помню и знаю, что ты украинец и я и Николай Павлов и еврей Алик Долгопятов всегда говорили на русском. И твоя мама, когда я был у тебя на отрадном, со мной говорила на русском и моя мама и моя бабушка 1888 года рождения, прожившая на шулявке тоже всю жизнь. И мы не стали ни предателями, ни врагами, как утверждала эта особа- недоукраинцами и подлежащим высылке или что там еще она бредила. Ты прекрасно знаешь, что все мы прекрасно владеем украинским и напишем диктант лучше многих, кто с пеной у рта нас сейчас пытается направить и научить, как нам, родившимся здесь в 3 колена (у меня все лежат на Лукъяновском и Байковом) доживать свою жизнь, с кем дружить и на каком языке говорить. В остальном, ты Анатолий всегда прав, проницателен, глубок и очень талантлив. Я до сих пор считаю лучшим и самым любимым твом стихотворением “Невыносимо“, приравнивая его к классике мировой литературы. Так что не обращай внимания. Они не стоят твоих усилий оправдываться.
“Невыносимо чувство одиночества,
Когда туман осенний за окном,
И голые деревья, как пророчества,
О том, что все проходит день за днем.
Невыносимо чувство ожидания,
Когда живем надеждой на «авось»,
И так легко находим оправдание
Всему, что в жизни нашей не сбылось.
Невыносимо горькое отчаянье,
Когда привычно тлеем, не горим,
И вновь глядимся мы в глаза случайные
И не о том все время говорим.
Еще невыносимей чувство близости,
Когда вполсилы эта боль и страсть,
И мы боимся до Любви возвыситься,
Чтоб, не дай Боже, больно не упасть…
А за окном приметы увядания …
И неизбежно торжество зимы,
И ветер полон горького рыдания
За все, что не успеть сумеем мы!
И оттого кричать порою хочется,
Услышав сердцем холод вечных зим:
«Спаси меня! Спаси от одиночества,
Когда я сам себе невыносим…»
Анатолій Матвійчук: Юра! Моя правда полягає в тому, що моя мама не могла говорити російською, бо народилася на Путивльщині, де говорять милим серцю діалектом. А мій тато народився на Хмельниччині і його батько був репресований судом «Трійці» як «ворог народу». А тато мій просив мене не йти в політику. Мій дядько з Рівного, уперше почувши мої українські вірші, плакав, питаючи мене, як я зміг стати українцем «у тому зросійщеному Києві». А все почалося з того, що біля мого дому на Відрадному було дві школи, і коли тато спитав мене, до якої я хочу піти, я сказав, – якщо я українець, я буду вчитись в українській школі. Але остаточно я сформувався навчаючись у Київському університеті на фак.Журналістики, а потім, працюючи в газеті «Молодь Украіни». Канада і АМЕРИКА відкрили мені очі на те скільки моїх братів живуть за океаном, не зрадивши рідній мові і культурі. Так, друг мого дитинства Алік живе в Ізраїлі – він написав мені, що говоритиме зі мною лише українською. У мене також в Бразилії є Джесіка, яка називає мене своїм духовним батьком – вона за два.роки вивчила мову, відкривши для себе мої вірші і пісні. Людина розвивається; еволюціонує і шукає себе все життя. Я завжди відчував свій борг перед Україною і її культурою – і я віддаю цей борг, як можу і вмію. І не варто маніпулювати фактами, особливо висмикувати їх з контексту життя. Бо воно з роками проявляє в людині її істину суть. Якщо звичайно людина мислить. За все, що є – слава Богові і Україні».
30 липня 2024 р.
Post Post Post Scriptum
Пише Олексій Мазур:
Народних артистів народу чіпати не можна! На те вони і народні…
наочна ілюстрація — Анатолій Матвійчук!
Замість допомоги, замість того, аби долучитися до створення пісень на основі моїх віршів — воєнної лірики на тему меморіалізації ратного подвигу українського Воїна та вшанування пам’яті загиблих, от як відреагував на пропозицію народний-пренародний, мудрий-премудрий, супер-патріотичний і вірнохристиянський артист, поет, співак і композитор Анатолій Матвійчук — див. скриншот.
Оцей мій допис — в тому числі про таких пихатих, зарозумілих і зажраних як він:
“Як в Україні пісню створити? В музичному (шоубізовому) світі країни царює те саме кумівство, що і в національній кінематографії».
Читайте. Там все про матвійчуків. У нас таких “бобулів” — хоч греблю гати. Заскорузлих, нарцистичних, ейджистів. Які понад усе знають, люблять і цінують лише СЕБЕ, коханих, у мистецтві, а не мистецтво у собі. Просто боготворять… Не люди, а ПАМ’ЯТНИКИ! Ходячі. Всі у квітах з голови до п’ят.
І замість дієвої участі у потрібній і важливій справі (навіть Богоугодній, бо ж не про лгбт, не про одностатеві поцілунки, а про вшанування Вонів наших йдеться – живих і мертвих!) – залюбки та від всієї щирості своєї патріотично-християнської душі дають тобі добрячого копняка під зад, аби більше їх, ясновельможних, дарма не турбував і не займав. Бо ти їм не рівня. Ніхто і звати тебе ніяк! Хлоп! А вони – барини. Ти “чорний”, а вони білі і пухнасті.
От що таке “народний артист”! От як він поводиться з тим народом. А ще – голова (чи просто член, але видатний?) пісенного журі “Коронації слова”… Та до ср@ки йому чиїсь пісні. Головне – це ВІН сам і ЙОГО пісні! Тільки ЙОМУ – ШАНА! Бо вони породисти, а ти – дворова приблуда. Тому – брись!
До НЬОГО можна тільки із захопленням й оплесками на ЙОГО ЧЕСТЬ! Бо залежний від віншування та звеличення себе як наркоман від дози. Лише похвала, похвала, похвала… Її забагато бути не може, якщо йдеться про Матвійчука. Ще б пак! Бо це ж САМ МАТВІЙЧУК!
А ще має “скромність” казати, що його пісні, бачите, співають по всьому світі! Це ж треба… Дивлячись правді в очі, наскільки б дошкульною і колючою вона не була, лишається тільки констатувати, що “світ” Матвійчука звужений до виступів на барбекю для української діаспори у Штатах. Та вечорницях для тих, кому далеко за…
Ні, це теж справа потрібна й корисна. Ніхто не заперечує. Особливо для підробітку… І для настрою публіки заразом. Але чи знайде він своїх шанувальників за межами тих майданчиків для “шашликів”?
Нумо, вийди, маестро, за територію заходу та спробуй-но знайди когось, хто б чув твоє гучне на весь світ ім’я… Та ти, бляха, й@бнеся, поки знайдеш! Якщо ще цього з тобою не сталося…. Хоча, дуже на те схоже, що таки вже…
“Роксет” — знають, “Скорпіонс” — знають. “АББУ” знають — ті, хто старші. По всьому світу знають. Справді. А Матвійчука – ні. Це тільки Матвійчук знає про його всесвітню популярність. І те як його пісні повсюди, на всіх континентах співають… Та аплодують, аплодують, аплодують…
З коментарів:
Ірина Магрицька: Коли вже ці самозакохані, нарцисичні і заскорузлі “народні”, виступи яких, заради заробляння собі бабла, уже обмежуються рамками барбекю для закордонних українців, посунуться і дадуть дорогу молодим талантам?
20 серпня 2024 р.
До теми:
Публікації Анатолія Матвійчука на сайті Української Світової Інформаційної Мережі
Публікації Анатолія Матвійчука на сайті журналу «Україна»
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 