12 липня Анатолію Москаленку виповнилося б 90…
З нагоди 90-річчя від дня народження Анатолія Москаленка на сайті Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ) ми опублікували статтю одного із наступників А. Москаленка на посаді директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка — Юрія Бондаря, спогад одного із студентів і студентського декана Василя Чепурного, до яких я додав свою післямову, зміст якої обумовлений названими вище текстами. Подаю свій текст окремою публікацією.
ПАМʼЯТІ АНАТОЛІЯ МОСКАЛЕНКА
Я чимало поморочився, намагаючись поширити запис Юрія Бондаря, присвячений 90-річчю від дня народження А. Москаленка на своїй сторінці у Фейсбуці, але так і не зміг — функція поширення у мене, схоже, заблокована. Ну, що ж…
Перепощуючи тексти Юрія Бондаря та Василя Чепурного на сайті УСІМ, дозволю собі висловити свої думки, хоч до цієї дати я обіцяв моїм колишнім студентам написати спогади про Москаленка. Почав писати, але, на жаль, поки що не закінчив. Заніколилося… Так що доведеться їм ще почекати…
У своїх спогадах я опишу чимало цікавих подробиць про А. Москаленка як людину і колеґу. Тут же скажу коротко: Москаленко мені нічого поганого не зробив. Більше того, щойно ставши деканом факультету журналістики, саме мені він запропонував мені посаду заступника декана з наукової роботи, хоч я на той час ще не мав ні наукового ступеня, ні звання доцента, і він підтримував усі мої ініціативи та починання, а також активно просував мене по лінії Спілки журналістів. Отож у мене немає по відношенню до нього неприязні або упередження.
Що мене заскочило у тексті Ю. Бондаря, так це таке відчуття, начебто й не було ні розпаду СРСР, ні проголошення незалежності України, ні понад тридцятирічних наших незалежницьких блукань на шляху до україноцентричної журналістики і ЗМІ… А на цьому тлі вже вилискує ще свіжою бронзою постать Москаленка. Ну, не був Москаленко настільки ідеальною і непогрішною постаттю в журналістиці, журналістській освіті та науці, хай і з тим новаторством, що його описує В. Чепурний, щоб відливати його фігуру у бронзі.
Панегірик Ю. Бондаря значною мірою пояснює і навіть виправдує оживлення Володимира Рубана як видатної постаті в історії української журналістської освіти і науки, до якого вдався Володимир Різун, який іронією долі успадкував посаду директора Інституту журналістики від Москаленка і через довгі роки передав її нещодавно Юрієві Бондареві.
Не виключаю, що піднесення В. Рубана як історичної постаті у царині журналістської освіти й науки уже в роки незалежної України, яку Рубан просто ненавидів (і це не перебільшення) відбулося ще за Москаленка, який у роки свого навчання в університеті був студентом тоді ще доцента Рубана.
Давайте подивимося на віхи життя А. Москаленка як особистості і в цьому контексті зважимо його спадок, а відтак і оцінимо, наскільки зроблене ним відповідає нашим нинішнім сподіванням і очікуванням у справі розбудови україноцентричної журналістики й системи ЗМІ незалежної України.
1. У Вікіпедії ми читаємо, що А. Москаленко народився у робітничій родині. Чим займався його батько, автори статті замовчують. Та й сам Москаленко не розщирювався про це. В одній із наших приватних розмов він якось проговорився, що його батько був секретарем парткому в шахтоуправлінні, яке очолював Олександр Засядько. При тій розмові я нагадав йому про відомий анекдот про Сталіна «Засядько меру знаєт», і Москаленко підтвердив, що то — правда.
2. Після роботи в газеті «Соціалістічєскій Донбас» А. Москаленко уже в Києві працює в редакції газети «Радянська Україна», де завідує відлілом партійного життя і очолює партійну організацію редакції. За протекцією Юрія Заруби я трохи попрацював у «Радянці» якраз тоді, коли Москаленко ще був там, але ми розминулися — через те, що він був на тривалому лікуванні від інфаркту.
3. З обранням В. Щербицького на посаду першого секретаря ЦК Компартії України Москаленко стає одним із його помічників (до групи входили: Москаленко, Потурнак і Продан). Коли ж на посаду другого секретаря ЦК прийшов І. Соколов, Москаленко очолив групу помічників другого секретаря.
4. Тут не місце обговорювати, чому і як Москаленка з роботи в ЦК КПУ випровадили на роботу у відділ наукової інформації із суспільних наук АН УРСР… Але тут доречно буде нагадати, як сформувалося коло його найближчих друзів.
5. Як відомо, Москаленко зберіг дружбу лише з одним із своїх однокурсників — Борисом Олійником. До Олійника додалися Юрій Єльченко, Олександр Капто і Леонід Кравчук. Це — компанія, з якою він любив їздити на шашлики. І це були люди, на яких саме він справляв більший вплив, ніж вони справляли на нього. Без Москаленка Кравчук не відбувся б як компартійний діяч і як президент України. У мене немає жодного сумніву.
Компартійно-номенклатурну долю Москаленка можна зіставити лише із долею В. Рубана, але Москаленкова доля була, безумовно, щасливішою і успішнішою.
Без урахування цього тла чи контексту не можна розглядати постать Москаленка як професора і науковця. Мені трапилося редагувати його наукові статті й розділи для колективних монографій, і мушу тут сказати, що то були типові заідеолоґізовані тексти, характерні для суспільних наук пізнього СРСР. Варто було лише заглибитися у зміст написаного ним, щоб побачити усі слабини історичної, теоретичної й методолоґічної бази…
Попри схильність до сміливих експериментів, які у той час міг дозволити собі лише Москаленко, він не вмів і не міг поперти проти Системи, продуктом і функціонером якої був і сам.
У цьому відношенні, либонь, найпромовистішим є замислений Москаленком експеримент із реформуванням Спілки журналістів України, в якому саме мені випала роль ключового виконавця.
Першу спробу було зроблено ще 1984 року, тобто до горбачовської перебудови, коли Москаленкові прийшла ідея для «зміцнення взаємодії факультету журналістики із Спілкою журналістів» посадити мене в крісло відповідального секретаря СЖУ замість Якова Грицая (до речі, молодшого брата тодішнього декана філологічного факультету Михайла Грицая).
Посада відповідального секретаря СЖУ, попри свою — збоку глянути — незначущість, була фактично найвищию штатною посадою в Спілці й важила значно більше, ніж посада голови правління. Якщо голову правління обирали на засіданні правління (звісно після погодження в ЦК КПУ), то відповідального секретаря затверджували на засіданні політбюро ЦК.
Досвідчений компартійний апаратник, Москаленко захотів узяти цю посаду під свій контроль. Відтак було підготовлено відповідні документи, Москаленко передав їх своєму сватові й за сумісництвом завідувачу відділу пропаганди та аґітації ЦК Л. Кравчуку, і останній узявся за просування моєї кандидатури.
Мою кандидатуру підтримав секретар ЦК КПУ з ідеолоґії Олександр Капто, очевидно, не заглядаючи навіть у папери. Відтак перед тим, як потрапити на розгляд політбюро, справа лягла на стіл другого секретаря ЦК КПУ (який відповідав за кадри) Олексія Титаренка. І тут вона наткнулася на перешкоду…
Як колишній помічник другого секретаря ЦК КПУ, очевидно, Москаленко розраховував на те, що Титаренко навіть не заглядатиме в папери й так само затвердження на політбюро буде лише формальністю. Але Титаренко заглянув у справу й запитав Кравчука: «А що він покладе на стіл?» Йшлося про партквиток, сиріч членство в КПРС, — обовʼязкову умову для обіймання номенклатурної посади взагалі, і тим більше — такої, що належала до компетенції політбюро ЦК КПУ. Як переповідав мені Москаленко, Кравчук відповів Титаренкові: «Вони його приймуть у партію…» «Ну, так він буде кандидатом у члени, а нам потрібен член КПРС».
Москаленко не опечалився тоді проколом, і спілчанська ідея продовжували жити в його підсвідомості. Час утілення її в життя прийшов уже під час перебудови, коли членство в КПРС уже не мало того значення, як за пʼять років перед тим. Він озвучив її спонтанно, коли наприкінці 1989 року на конференції Київської орґанізації СЖУ виникла заминка із кандидатурою на голову, пропонованого партійними орґанами Олега Ситника «прокатали на вороних», і він із сьозами на очах залишив президію конференції.
Почалося висунення нових кандидатів, і Москаленко, штовхнувши мене в лікоть, озвучив на весь конференцзал музею Леніна (тепер — Український дім) моє прізвище. Кандидатів було висунуто надто багато, і витрачати час на їхні виступи та обговорення їхніх кандидатур не було сенсу. Тому було вирішено відкласти вибори і провести другу сесію конференції у січні 1990 року.
Я вже писав, як мене було обрано на голову КО СЖУ, яким було моє головування і чим закінчилося моє балотування на голову СЖУ.
Мої й, до речі, ще більшою мірою Москаленкові «друзі» скористалися моєю відсутністю у звʼязку з поїздкою з лекціями до США, щоб не тільки скинути мене з посади голови КО СЖУ, але й витиснути з університету. Ігор Засєда прямо так і сказав: «Ми зробимо все, щоб ви з університету пішли». Механізм було запущено, і Москаленкові було не під силу його зупинити.
Відсторонений від роботи в КО СЖУ, якийсь час я продовжував свою працю в університеті, поки Олег Ситник як один із найбільших ворогів Москаленка (я писав про їхню взаємну неприязнь) не розкрутив публічну кампанію, заручившись підтримкою тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка. Останній знайшов собі слухняного виконавця в особі члена ЦК КПУ й ректора КДУ Віктора Скопенка. Відтак почався закулісний тиск на мене.
Навесні 1991 року щоразу після відвідин нарад у ректора Москаленко відводив мене у безлюдне місце й тихо казав: «Ректор хоче, щоб ви пішли за власним бажанням». На перших порах я цікавився, чи є до мене претензії як до викладача. «Немає, — відповідав Москаленко: — Проблеми у Спілці…» Цікаво, що ректор Скопенко, який особисто знав мене довше і краще, ніж Москаленко, особистої розмови зі мною уникав (така у нього виробилася манера відтоді, як він став ректором).
Упродовж травня 1991 року Москаленко усе частіше передавав мені «вітання» від Скопенка. Я обговорив ситуацію, що складалася, з моїми найближчими друзями, і Степан Колесник, який приятелював із Скопенком ще від їхніх студентських років, сказав, що краще не ризикувати, бо «вони підуть на все», і піти…
Заяву я написав наприкінці травня чи на початку червня з умовою, що мене буде звільнено з першого липня. Коли я одержував повний розрахунок 30 червня, мені вручили і виписку з наказу ректора про моє звільнення, з якої я довідався, що мене було увільнено в день написання заяви. Отже, я цілий місяць працював в університеті на громадських засадах…
Чи знав про це Москаленко? Міг і не знати. Моя ж доля була в руках Скопенка. У такому разі я маю підстави вважати Москаленка порядною людиною, яка не контролювала ситуацію. Міг він і знати, але мовчав… Що тоді можна думати за такої умови?..
Що ж маємо у висліді? Наш спільний із Москаленком задум про творення журналістики і ЗМІ як «четвертої влади» зазнав краху. Успадковану від УРСР систему ЗМІ зберегти й перенацілити в інтересах незалежної України не вдалося. На її руїнах сформувалася оліґархічна система ЗМІ, яка успішно спрацювала на розвал усього, що можна було розвалити в Україні. Найбільшим їхнім «досягненням» стало вимивання мізків українського суспільства, яке наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років якраз активно пробуджувалося.
Про Москаленка пишуть, що в останні роки свого життя він був радником президента України з медійних питань. Я добре уявляю, що і як він радив своєму сватові і одному з найближчих друзів Л. Кравчукові, але моєї фантазії недостатньо, щоб уявити собі, що і як Москаленко в принципі міг радити Л. Кучмі, на президентство якого припадає олігархізація України.
Москаленко міг би справляти вплив на журналістику і ЗМІ України через підготовку якісно нових україноцентричних кадрів журналістів та медіа менеджерів, а також науково-педагогічних кадрів з журналістики і ЗМІ. Інститут журналістики КНУ, першим директором якого він був, на жаль, не став флагманом незалежної України у цій царині. Бо якби став, у мене точно не було б відчуття, начебто й не було ні розпаду СРСР, ні проголошення незалежності України, ні понад тридцятирічних наших незалежницьких блукань на шляху до україноцентричної журналістики і ЗМІ (див. вище)…
Якби він став, сьогодні ми раділи б успіхам потужної україноцентричної журналістики й системи ЗМІ в Україні як чинника й інструменту формування і вираження громадської думки в українському суспільстві з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності), тобто справжньої «четвертої влади». Але цього не сталося і не стається. Схоже, що навіть на обговорення цієї теми в Україні накладено табу, і тому навіть україноцентричні журналісти й журналістикознавці воліють про це навіть не згадувати.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 