ДИВОВИЖНА ІСТОРІЯ

Якій люди не знаходять пояснення

Полтавський архиєпископ ПЦУ й редактор журналу «Полтавська криниця» Афанасій Шкурупій написав на своїй сторінці у Фейсбуці:

«Біля пам’ятника легендарної кобили, яку німці в час окупації тричі вивозили до Німеччини, а вона тікала і добиралася до рідної Дібрівки. Села, яке розташоване недалеко від Миргорода і де діє ще із 19 століття знаменитий на увесь світ конезавод. Останнього разу, щоб знову не втекла додому, німці її осліпили. І вже сліпа (!), вона все ж виривається з полону і добирається до рідного села. Це неймовірно, але правда. Може, хтось бачив фільм, знятий в радянські часи, то це про неї. Тварина, а яка любов до рідної землі! Повторюю – тварина, навіть осліплена ворогом, повернулася, а чи повернуться до рідних країв українці, які втекли закордон? Вона ж не тільки повернулася вже осліплена, а ще й встигла привести жеребчика, який став знаменитим скакуном. Ото пам’ятник їм обом!»

* * *

ДИВОВИЖНА ІСТОРІЯ, якій люди не знаходять пояснення

А пояснення тут доволі просте. Люди, які знаються на конях, свідчать, що коні взагалі погано бачать — розпливчасто; отож осліплення кобили не мало сенсу.

Знавці коней також свідчать, що коні не бачать, а ВІДЧУВАЮТЬ (ЧУЮТЬ) дорогу, особливо — додому.

Мій дід Федір розповідав, як ще в молоді роки із старшими чоловіками йому доводилося взимку «возити хуру» — сани, вантажені мішками із зерном, — на залізничну станцію Гадяч (45 км).

Додому вони зазвичай поверталися вночі: спали усю дорогу, тепло загорнувшись у кожухи та киреї. Коні безпомильно привозили їх додому.

Пізніше пояснення цього цікавого явища я прочитав у російського академіка Дмітрія Ліхачова, який багато займався т.з. конкретним літературознавством. Зокрема, він розібрав рядки А. Пушкіна: «Зіма. Крєстьянін торжєствуя // на дровнях обновляєт путь. // Єго лошадка снєг ПОЧУЯ, // Плєтєтся рисью как-нібудь».

Д. Ліхачов обговорив цей факт із одним із найкращих відомих йому знавців коней, і той пояснив йому, що коні дорогу не бачуть, а ЧУЮТЬ.

* * *

Додам тут подібну історію з власного досвіду про кота. Середня школа була від нашого дому за вісім кілометрів, і я їздив до школи на велосипеді, а потім на батьковому мотоциклі.

Одного разу, коли я їхав у школу, моя баба Настя попросила мене завезти далеким родичам, які жили неподалік від школи, кота. Кіт їхав зі мною у мішку. Передавши його на руки родичам, я пішов на уроки. Коли я повернувся із школи додому, виявилося, що мієму пасажирові не сподобалося нове місце призначення, і він утік від наших родичів. Поки я був на уроках, кіт пішечки подолав вісім кілометрів і повернувся до місця свого народження.

За те, що я спробував зробити кота переміщеною особою, кіт на мене образи не тримав. На бабу Настю також.

Як наш кіт знайшов дорогу додому і швидко подолав восьмикілометрову дистанцію, можна лише здогадуватися. Фахівці, очевидно, зможуть пояснити це дивовижне явище.