ГКЧП У МОСКВІ Й ПОДІЇ В УКРАЇНІ

Чи готові були українці до боротьби з ГКЧП

На нотатки, що їх ви прочитаєте нижче, мене спонукав Сергій Моругін, який пише: «Вслід за Віталієм Портниковим шириться міф, що українці не вийшли боротися з ҐКЧП, а переклали цей тягар на москвинів. Можу засвідчити що це не так, підпільно готувалися всі демократичні організації. Якщо глибоко шановний мною Віталій в силу якихось обставин цього не помітив — це прискорбно».

Як активний учасник і свідок подій, що передували, були повʼязані із ГКЧП та стали його наслідком, мушу сказати наступне:

1. Те, що відбувалося в Москві, звичайно, так чи інакше справляло вплив на те, що відбувалося в Україні і в Києві зокрема.

2. Я не можу стверджувати, що в Києві і в цілому по Україні дуже активно реагували на події в Москві. Мало місце вичікування й очікування — це однозначно.

Про те, як реагували в Україні на ГКЧП, багато написано — передусім спогадів, та й аналітики. Ми знаємо, як поводилися комуністи, і зокрема Леонід Кравчук та його найближче оточення. Ми також знаємо, як поводилися й чим займалися рухівці.

Щоправда, мало хто розглядав критично поведінку національних патріотичних сил. Про Народний рух тоді та й тепер говорять переважно у позитивному сенсі, а то й з ейфорією. Мало хто серйозно обговорює той факт, що Народний Рух України за Перебудову був проектом КДБ для випускання пари, і справді патріотичні сили, які покладали на Рух свої надії, не робили в ньому погоду. Звісно, були радикали, які проявляли виняткову активність, але такі прояви не змінювали ґенеральну лінію політики НРУ навіть тоді, коли він вийшов із-під контролю КДБ.

Я підтримую свідчення Сергія Маругіна, що підпільно (та й непідпільно також) до можливих наслідків ГКЧП «готувалися всі демократичні організації». Ми всі до чогось готувалися.

Проблема, правда, була в тому, що ця підготовка не мала під собою серйозних засад і була навіяна романтикою не тільки подій тих днів, а й подій історичних, з яких наші люди не вміли та й не хотіли брати критичних уроків.

Зрештою, ГКЧП зазнав провалу, прискоривши розпад СРСР, яким по-своєму скористалася й компартійно-радянська номенклатура, що зуміла зберегти за собою владу в Україні й трансформуватися в олігархію. Ну, а націонал-патріоти дістали облизня й залишилися ні з чим. Хтось намагався пристосуватися до нових обставин, а хтось просто відійшов убік, хтось занишк у бездіянні і лише одиниці продовжували проявляти свою романтично-радикальну активність…

Отож маємо те, що маємо. Сьогодні я впевнено можу сказати, що омріяна незалежна Україна не відбулася. Чому? Відповідь на це запитання ви можете знайти у моїх численних статтях на ці теми. Найбільше ж — у статтях, що увійшли до збірок «Вʼячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (2019) та «Системні зміни — перспектива для України» (2020).

Ми любимо перекладати багато наших проблем на інших і ставити свою долю в залежність від інших, зовнішніх факторів. Це — одна із наших традицій та й визначальних рис нашого українського менталітету.

І це є серйозною перешкодою, яка заважала нам у минулі століття, у минулі десятиліття і яка заважає нам зараз, загрожуючи черговою втратою крихкої незалежності України та й самого українського народу як тіла.

Іде либонь найжорстокіша з воєн, які будь-коли Московія розвʼязувала проти України. Як і в попередні роки, десятиліття й століття, ми сподіваємося, що хтось прийде і зробить за нас те, що за великим рахунком ми повинні робити самі.

Повторю ще і ще раз те, що повторюю останнім часом: нас близько ста мільйонів на планеті Земля. Повномасштабна війна Росії проти України спричинилася до того, що більшість українців опинилися в розсіянні за межами України. Це не значить, що ми перестаємо бути українцями.

Тепер подивіться, скільки із нас справді переймаються долею незалежної України і долею українського народу. У війні проти російського вторгнення задіяні приблизно один мільйон осіб (і не всі вони воюють із власної волі$. Приблизно така ж кількість активно допомагає українським воякам — волонтерством, пожертвами та ін.

Ще якась дещиця бере участь ув акціях на підтримку України та в протестах у тих країнах світу. Попри те, що ми маємо великі (навіть мільйонні) діаспори й мільйони біженців від війни в Україні, акції протесту проти агресії Росії й акції підтримки України збирають в кращому разі сотні людей, а в основному обмежуються десятками учасників або й індивідуальними протестами.

Прикметно, що численні організації в Україні й діаспорі активно займалися й займаються збором коштів та матеріальної допомоги для України (оскільки це вигідне заняття), але їхня громадсько-політична активність зводиться до нікчемних заходів або й узагалі стремить до нуля.

Я маю на увазі наші можливості справляти ефективний вплив на владу в Україні, а також на уряди країн проживання великих українських діаспор. Особливо це помітно на тлі того, як упродовж останнього півроку проявилися євреї та палестинці у звʼязку із терористичним нападом ГАМАСу на Ізраїль.

Якраз напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну відбулася подія, яка мала б зацікавити українців і в Україні, і в українському зарубіжжі, — було оголошено створення Орґанізаційного Комітету Руху Світового Українства.

Здавалося б, війна мала б спонукати українців і в Україні, і в українському зарубіжжі активно згуртовуватися у потужний Рух Світового Українства, але цього не сталося.

Ініціативи Орґкомітету РСУ практично не зацікавили українців, не знайшли сподіваної підтримки серед українців ні в Україні, ні в діаспорі. Наше Звернення від 12 березня 2014 року набрало дві з половиною сотні підписів (хоч могло б набрати й мільйони!), і більшість тих підписів належать не українцям, а представникам інших народів.

На основі того Звернення ми запропонували стратеґію перемоги України, до якої українці також залишилися байдужими.

Очевидно, що завдяки допомозі західних партнерів України Росія не зможе здобути повну перемогу над Україною, але вона вже завдала і ще завдасть Україні такої матеріальної шкоди, від якої нам буде важко або й неможливо поправитися.

До цього треба додати, що на інформаційному фронті Україна й українці, на превеликий жаль, не мають успіхів. На відміну від мілітарної допомоги, партнери України в цьому відношенні практично не допомагають Україні, та і в принципі вони навряд чи й можуть допомогти.

Проблема в тому, що світ в цілому й Захід зокрема, звик жити в інформаційному просторі, комфортно уживаючись із російським історичним міфом. Нещодавно на це звернув увагу найбільш проукраїнський історик Тимоті Снайдер, який, щоправда, і сам не поспішає зняти з себе вериги цього міфу.