«СМЕРІЧКА» І НАВКОЛО НЕЇ

З приводу непорозуміння з Михайлом Маслієм

Історик української естради Михайло Маслій поширив у соцмережі цікавий текст про вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», який став знаковим в історії усієї української культури. Я поширив цей текст на своєму профілі, але він зник, і тому я розміщую його повністю тут без редакторського втручання:

***

«У кінці грудня 1968 року у вижницьку «Смерічку» Левка Дутковського прийшов після служби в армії Василь Зінкевич. Назарій Яремчук з‘явився у вересні 1969-го. Так зародився дует, з яким не міг зрівнятися ніхто. З піснями Левка Дутковського і Володимира Івасюка вони поклали «на лопатки» всіх!
Разом співали до серпня 1975-го

Люде! Не народилися Назарій Яремчук і Василь Зінкевич відразу Героями України! Скільки сил, нервів, здоров’я, праці в них роками вкладав Левко Дутковський, щоб обидва стали крутими співаками, лише Богові відомо! З 1967 до 1975 року всю чорнову, організаційну і творчу роботу в «Смерічці» робила людина на прізвище Дутковський! Чому про Вчителя ніхто нині не згадує? Пробачте, Левку Тарасовичу!
Дутковський — Легенда, Божий посланець. І це звання найвище!

Валерій Громцев: ”Коли Зінкевич не зміг поділити слави з Назарієм Яремчуком у чернівецькій ”Смерічці”, у них дедалі більше виникало суперечок, Василь таємно просився у ”Світязь”. Не раз казав обом — Назарієві й Василеві — що мають бути разом. А якщо ще й з ними Левко Дутковський — їхній творчий батько, — це нездоланна сила, моноліт. Композитор і два шикарних співаки, які доповнювали один одного! Пісні, заспівані в їхньому дуеті, й досі звучать краще і багатше, аніж ті, які вони співали окремо. І це добре знав і завжди відчував Левко Дутковський, адже зліпив з них досить крутих співаків. Не лише з них, а як він вишколив своїх музикантів, які навчалися на художні спеціальності! Відчував силу дуету Яремчук–Зінкевич і я. Хоч умовляв і переконував Василя залишитися у ”Смерічці”, проте їхній конфлікт дійшов до межі кипіння і вони розлучилися. Зінкевич сам мені зателефонував і сказав: ”Назарій нехай залишається в ”Смерічці”, а я хочу перейти до тебе у ”Світязь”. Хоч я завжди був проти такого розпаду, адже їхньому дуетові не було рівних у всьому Радянському Союзі, але бачив, що хлопці не ладять один з одним і погодився взяти до себе Василя.
Хоча ми ніби були творчими суперниками з Левком Дутковським (обидва ж творили музику і очолювали музичні ВІА), проте дружили завжди. Слава Богові, здоровий глузд завжди брав гору. Левка шанував і поважав і буду це робити завжди. Треба віддати йому належне, він справді стратег, далекоглядний митець від Бога. А який фірмач! Це ж треба в буковинському райцентрі створити на базі не музичного, а художнього училища самодіяльний колектив, якому поступалися усі професійні столичні. Які пісні, які тексти, музика, яка експресія, яка чоловіча і жіноча врода! А які естрадні сценічні костюми робила його дружина Алла!!!
Навіть коли Левкові вдавалося щось краще за мене, я лише тішився за нього. Якби міг і мав таку силу, то безсумнівно присвоїв би звання Героя України Левкові Дутковському. Адже зроблене ним — безперечний подвиг. Як українця, як патріота, як громадянина.
Знову ж, за те, що ми мали співака Назарія Яремчука, варто низесенько вклонитися його багаторічному вчителеві Левкові Дутковському. І ніколи не забувати цього. Як і те, що сім років Левко вишколював Василя Зінкевича у своїй ”Смерічці”, а я — п’ять літ у Луцьку. Ми з Левком робили усю невдячну чорнову роботу і лише ми знаємо скільки праці та зусиль вкладено в того чи іншого співака, щоб він вийшов на велику сцену і заспівав пісню».

Знимка 1973 року. З архіву Левка Дутковського. Два випускники «консерваторії» Левка Дутковського».

***

Цей текст зник з моєї соцмережевої сторінки тому, що М. Маслієві не сподобався мій коментар, який я залишив під записом на його сторінці, а потім виклав на своєму профілі як окремий запис:

«Ще студентом, подорожуючи Прикарпаттям по місцях перебування Лесі Українка, заїхав я у Вижницю. Коли реєструвався в готелі, адміністраторка сказала: “Увечері обов’язково підіть у ресторан. У нас грає чудовий ансамбль”.

Я знічено подивився на адміністраторку: ну, який, мовляв, ресторан для студента. Вона усміхнулася й додала: “Їжу замовляти необовʼязково. Просто посидите й послухаєте…”

Так я уперше побачив і почув цих хлопців».

Цей коментар викликав у пана Маслія категоричне заперечення, і він з обуренням відреагував так; «Смерічка» грала на танцях у Вижницькому будинку культури, але ніколи не грала в ресторанах, бо Левко Дутковський такого допустити не міг.

Спочатку я відповів М. Маслієві, що я пишу про те, що мало місце. Можливо, на тому й треба було поставити крапку. Пізніше я відредагував і доповнив свою відповідь історикові української естради, дописавши застереження, що мій коментар можна розглядати як свідчення очевидця, тим більше що йдеться про час, коли сам Маслій ще не народився або — якщо народився — ходив під стіл пішки.

Ну, хто ж знав, що Михайло Маслій такий дражливий, що констатація фактів, які суперечать його уявленням, доводить його до істерики. Свідченням емоційної нестійкості мого опонента є нервовість, з якою він зреагував на те, що багато коментаторів називали Левка Дутковського Дутківським (див. скріни).

Це ж яким сердитим і затятим треба бути, щоб замість одного розважливого пояснення роздратовано постити фото надмогильного памʼятника на цвинтарі (на якому, до речі, могли зробити помилку) під кожним коментарем, у якому Дутковського названо Дутківським (що мало б бути правильним: навіть російськомовний по життю Вадим Скуратовський почав уже писати себе Скуратівським, хоч колись навіть сердився, коли його називали Скуратівським)!

Повернімося, однак, до мого свідчення. У Вижниці я зупинявся переночувати та зустрітися з людьми, які ще памʼятали перебування там Лесі Українки. Отже, в готелі і в готельному ресторані я був один раз, і там таки грала «Смерічка».

Власне, це я і стверджую як очевидець. З учасниками ансамблю я не спілкувався — послухав і пішов спати. Пройде декілька років, коли мені доведеться поспілкуватися телефоном з Володимиром Івасюком і одержати від нього листа (його можна знайти в моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, фонд 1111).

Про В. Івасюка я писав окремо, як і про Софію Ротару, яку мені трапилося зустріти ще коли вона була самодіяльною співачкою Сонею Ротар, з якою ми брали участь у заключному концерті Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності на сцені Кремлівського палацу зʼїздів у Москві, і яка ще не була учасницею «Смерічки».

Це вже потім був нарис «Червона рута Софії Ротару» мого колеги Олександра Климчука, опублікований в одній із київських газет, що його я вибрав для публікації англійською мовою в газеті “News from Ukraine”, де я був завідувачем відділу культури. У звʼязку із цією публікацією у мене й виникла потреба звʼязатися з В. Івасюком і полагодити якусь справу.

21 грудня 2024 р.