АБЗАЦ!

Ну, чому українцям бракує конструктиву?!

Цими днями розмістив я на сайті УСІМ текст мого друга з LinkedIn і співробітника норвезького Центру оборонних стратегій Ганса Петтера Мідтуна «Проблема не в Україні» (посилання нижче), у якому автор діходить висновку, що «НАТО не може дозволити собі відмовити Україні в членстві в НАТО. Це зміцнить Альянс, ослаблений десятиліттями недофінансування. Це створить європейську стратегічну автономію, зробивши її партнером, а не «державою-клієнтом».

UKRAINE IS NOT A PROBLEM | ПРОБЛЕМА НЕ В УКРАЇНІ

Під поширеним у Фейсбуці посиланням на цю публікацію, залишила коментар моя колишня студентка Жарчинська Ольга. Я мав необережність відповісти їй, і між нами виникла суперечка — так характерна для українського сеґменту соціальних мереж. У цій суперечці пані Жарчинська виказує себе як типового презентанта українського суспільства в цілому й журналістського корпусу України зокрема.

Тому я й вирішив викласти тут мою з нею дискусію, хоч власне дискусією це назвати й не можна. Моя опонентка керується виключно емоціями й не виказує навіть прагнення до конструктиву.

Діалоґ із Ольгою Жарчинською:

Жарчинська Ольга: На жаль, Україна не має ще більших шансів при тому зброді, яке роками заходить у владу.

Volodymyr Ivanenko: Мені стає усе прикріше від того, що ви так і не усвідомили і не хочете усвідомлювати, що це проблема не тих, хто звідки пишу про це десятки років, але мій голос залишається воланням у пустелі, бо ви всі — танці глухарів. Тим часом Україна скочується все ближче і ближче до краю прірви.

Жарчинська Ольга: Пишуть усі)) Ви не виключення — тільки писаниною нічого не змінити.

Volodymyr Ivanenko: Авжеж, особливо — якщо виходити в інформаційний простір, щоб побазарувати. Без бажання реальних дій

Жарчинська Ольга: враження, що всі «базарують» — єдиний Ви несете істину. Так?

Volodymyr Ivanenko: Я так не сказав. Я висловлюю цілком конкретні пропозиції й рекомендації щодо того, що варто і треба робити, щоб у владу заходили притомні україноцентричні люди.

Якщо мої концепції вам не подобаються, запропонуйте конструктивні зауваження, або запропонуйте щось своє — краще і конструктивніше. Без зайвого емоційного лементу. Я підтримаю усе конструктивне й україноцентричне.

Жарчинська Ольга: А в кого лемент, можете уточнити?) Я чую людей тут в Україні розумних і без лементу.

Особисто на жодну «украіноцентричну писанину» в тій ситуації, в якій зараз Україна, не маю надію. Ці методи уже втратили свою актуальність та цінність.

Volodymyr Ivanenko: Якщо так, чому не пропонуєте актуальніше й ціннісніше, а обговорюєте другорядні речі, що мають місце за бугром. У цьому проблема: легше здійняти лемент, і відповідальності ніякої, хіба не так?

Жарчинська Ольга: за бугром — це в США? І Ви вважаєте, що там відбуваються другорядні речі? Зараз? Коли наша доля в руках саме США? То Ви сильний «украіноцентрист»))

Ви точно ходили зі шматою на носі в 2020 році, Невиключно, що й вкололися — то про який «украіноцентризм» мова, якщо глобалізм кам’яною плитою душить народи? Коли «під козирок» в Україні пишуться антилюдські закони, нав’язані Брюсселем?

І це для Вас лемент і другорядні речі?

Говорити зараз — це як воду решетом носити. Робити уже треба було давно. Кардинальні речі.

Жарчинська Ольга: так, лише ваша «проза» вартує уваги! Люди багато втратили, що не читали — мали б іншу Україну.

Volodymyr Ivanenko: Ваш коментар — класичний приклад звичайнісінького примітивного лементу на базарі.

А Ви все-таки представник соціалістів))

Volodymyr Ivanenko: Абзац!

***

Мені справді дуже прикро від того, що інтелектуальна еліта України взагалі й журналістський корпус зокрема за три з половиною десятиліть незалежності України так і не прокинулися, не протверезіли й не замислилися над тим, що і чому відбувається з Україною й українцями.

Можна, звичайно, сприймати як особисту образу те, що мої напрацювання мої колишні студенти (та й не тільки вони) називають писаниною, а мене знічев’я (тобто не розібравшись навіть у суті мого світогляду) називати соціалістом чи ліваком, хоч таким я не є. У цьому так просто переконатися, прочитавши мої публікації й заглибившись у моє бачення проблем, про які я писав і пишу.

У мене ні на кого немає образи. З молодих років, прочитавши щойно опубліковані тоді щоденники Олександра Довженка, я взяв собі як девіз один із його записів: «Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла»,

Через пару років по тому, коли я переходив перший складний період у моєму житті (мене переслідували за мої явно не соціалістичні погляди, за мої публікації про видатних діячів УНР і українського відродження — Климента Квітку, Дмитра Ревуцького, Олександра Кошиця, Олену Пчілку та інших, — і виживали чи виганяли з улюбленої роботи, львівський музикознавець Володимир Гошовський був одним із тих, хто підтримав мене (хоч і його самого вижили тоді з України, і він знайшов притулок у Вірменї) написав мені потужний лист, у якому підказав мені опору через Алєксандра Пушкіна: «…обіди нє страшась, нє трєбуя вєнца, хвалу і клєвєту пріємлі равнодушно, і нє оспарівай глупца». Ці слова стали другим девізом мого життя.

На тому і стою. Мені дуже нелегко і непросто обстоювати і відстоювати свої погляди, ідеї й концепції, але я продовжую «говорити мовою впевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка) і сподіваюся на те, що з часом знайдуться ті, хто зрозуміють, сприймуть в приймуть мій посил — стануть фанатиками системних устроєвих змін в Україні, розбудять українське суспільство й трансформують його та Україну.