Навіяне фабриками дисертацій і наукових статей
Львівʼяни не втомлюються переконувати мене в надійності своїх послуг.
Так хто ж стоїть за цим таємничим проектом?
Я маю перелік імен людей, які займаються розсилкою таких листів. Але ж вони — сошки, про них нічого не знають Ґуґл і ШІ. Та й пишуть вони не вельми… навіть з погляду грамотності (читайте уважно скрін).
За кулісами мають ховатися уже готові кандидати і доктори наук та PhD’істи з тривкими зв’язками у радах із захисту дисертацій та атестаційній інстанції МОНу. Кажуть же: «Гарантуємо!»
…Поширивши оце на своїй сторінці в соцмережах, замислився я над раціональністю, ефективністю і взагалі реальною можливістю виконання дисертаційного дослідження на продаж, а відтак озирнутися на свій власний дисертаційний досвід.
1.
Я вже писав, що цікавився у виробників дисертацій, скільки коштуватиме мені дисертація (сформулював для них і тему, на яку ніхто, крім мене, не пише, і це легко перевірити на Ґуґлі або за допомогою ШІ). Мені відповіли: від $5,000. За американськими мірками — дешево (місячна зарплата пересічного американця, зокрема — асистента коледжу). За українськими — це 200,000 гривень, тобто чималі гроші. З означеної суми забере свої комісійні (посередницькі) «Академія статей». Скільки одержує на руки виконавець — сказати важко. Напевно ж знаходяться виконавці, які набили руку на своїх дисертаціях і які можуть клепати дисертації на замовлення.
Щоправда, тут виникає один вельми суттєвий чинник — час виконання. Одна справа — продати уже готову дисертацію, і зовсім інша — сісти за написання дисертації на замовлення. Навіть якщо виконавець працює не у вільний від роботи час, а на повну силу — дисертаційне дослідження потребує часу. В аспірантурі й докторантурі на це дають три роки. Ну, можна стиснути час до двох років. На готовому, підручному матеріалі якісну дисертацію можна написати за рік. Це я знаю з власного досвіду (детально — в інших коментарях).
Я написав чотири дисертації, з яких захистив одну, написану за десять місяців і на захист якої пішло понад два роки, бо було три засідання ради із захисту, а автореферат витримав два видання… Не тому, що моя дисертація була слабка. Тому, що в радянській науці не кожному давали «зелене світло» в науці…
2.
Моя перша дисертація мала бути присвячена життю і діяльності Климента Квітки, чоловіка Лесі України й виконувача обовʼязків міністра юстиції в уряді УНР (1917-1918), видатного етномузиколога, який створив дві школи в Києві (ІМФЕ ім. М. Рильського) та в Москві (Центр народної музики при консерваторії ім. П. Чайковського) і який здійснив вплив на свою царину у світовому масштабі більший, ніж Леся Українка в літературі. Своїми публікаціями я, ще зовсім юний, вирвав Квітку із забуття (його зумисне замовчували).
Рукопис нарису про К. Квітку розглядався для видання окремою книжкою у видавництві «Музична Україна», але був «зарізаний» зовнішнім реценцентом доцентом КДУ Михайлом Грицаєм на тій підставі, що я показав Квітку «аполітичною людиною», тобто антирадянщиком.
На збір матеріалів (робота в найбільших бібліотеках СРСР, у 20+ архівах, розмови й листування з людьми, які були його колегами або учнями та ін.) пішло пʼять років. Написання тексту забрало з рік…
Дисертацію про Квітку мені не дозволили захищати на тій підставі, що в мене не було вищої музичної освіти. Я зайнявся тим, щоб таку освіту одержати: дістав дозвіл від міністерства культури УРСР (для одержання другої вищої освіти в СРСР треба було мати дозвіл) і з ректором Львівської консерваторії М. Колесою (я листувався з ним багато років) обговорював, як вступити на навчання. Микола Філаретович порадив мені йти на хорове диригування.
Коли я вже був готовий до навчання в музичному училищі імені Глієра, мене запросили на викладацьку роботу в університет, і цей перехід круто змінив мої дисертаційні плани.
3.
В університет мене заманили з редакції газети News from Ukraine, де я завідував відділом культури, на викладання абсолютно нового курсу для майбутніх журналістів — теорії і практики перекладу (пізніше мені додали до цього ще й літературне редагування). Отже, освоюючи іншу царину науково-педагогічної діяльності (курс теорії і практики перекладу я вивчав в Московському університеті, оскільки спеціалізувався з міжнародної журналістики), напрацьовуючи наукову базу для своїх лекцій, я вибрав собі незайману в СРСР царину в перекладознавстві, тісно повʼязану і з журналістикою, — критику перекладу. Тим більше, що я вже мав тривкий практичний досвід як літературний і мистецький критик.
Так визначилася тема моєї дисертації «Критика перекладу: Теорія. Методологія. Майстерність». На роботу над цією дисертацією пішло років пʼять. Мої публікації на цю тему зʼявилися в товстих журналах — «Всесвіт», «Дружба народов» та ін. Я зажив авторитету на всесоюзному рівні і налагодив контакти на міжнародному.
Виявилося, що моя дисертація була першою в СРСР і другою в світі (тут першість належить Катаріні Райс з Німеччини). Праця являла собою відкриття нового напрямку в науці й ставала наріжним каменем нової наукової школи.
Але не тут-то було. Дисертацію не взяли до захисту вчені ради Київського університету й Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка (обидва), а також Інституту світової літератури АН СРСР ім. М. Горького та рідного мені Московського університету ім. М. Ломоносова, в якому дисертація знайшла повну підтримку єдиної в СРСР кафедри літературної критики. Вердикт — як під копірку: немає фахівців для аналізу й оцінки дисертації.
Робота була задепонована як монографія в Інституті наукової інформації із суспільних наук АН СРСР у Москві.
Мені приємно, що ця праця, написана 45 років тому, не втратила своєї актуальності. Мене розшукували дослідники з різних країн, щоб попросити у мене копію її. Я бачу, скільки уваги вона привертає до себе у відкритому доступі на сайті Academia.edu.
Оскільки осучаснення монографії та й переклад її українською чи/та англійською мовою потребує багато часу й зусиль, я вирішив видати її як факсимільне видання, завдяки чому читач матиме уявлення й про всі особливості дисертаційних і моноґрафічних досліджень 1970-х — 1980-х років.
Хоч праця є у відкритому доступі на сайті Academia.edu, я сподіваюся, що її охоче купуватимуть на Амазоні та Букс: купити книжку все-таки значно дешевше, ніж роздруковувати .pdf файл.
ISBN: 979-8266414341. Купити книжку у твердій обкладинці: https://www.amazon.com/dp/B0FRZDZJVN
ISBN: 979-8266388697. Купити книжку у мʼякій обкладинці: https://www.amazon/dp/B0FSDNSNWZ
4.
Після того, як рада із захисту дисертацій МДУ не прийняла мою «Критику перекладу» до захисту, сиділи ми на кафедрі літературної критики з проф. Анатолієм Бочаровим і в розважливій розмові займали час, що був у мене до відходу поїзда на Київ. Раптом мій професор згадав дисертаційну історію свого сина, коли той навчався в аспірантурі й працював над дисертацією на стику кількох галузей наук, і тому у нього виникла проблема подібна до моєї.
«От і вам простіше написати дисертацію для конкретної ради і під конкретних опонентів замість того, щоб отак поневірятися», — сказав мені Бочаров.
За ніч у поїзді Москва—Київ я прикинув, що у мене є такого під рукою, щоб не встаючи з-за столу написати дисертацію, про яку ніхто не скаже: немає фахівців. І я знайшов, і на час приходу поїзда до Києва уже мав концепцію і розгорнутий план дисертації: «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста». Рівно за рік дисертація була готова до захисту. У неї була своя цікава історія.
Перш за все мені закинули, що я взяв «заїжджену тему». Потім мені поставили палицю в колеса тим, що у мене були недостатньо випублікувані результати дослідження, хоч у мене було більш ніж достатньо публікацій про Лесю Українку (на той час я був чи не найактивнішим дослідником у цій царині). Потім була змова рубанівців при голосуванні на раді із захисту, хоч на самому обговоренні висловлювалася думка, що мені можна за ту дисертацію й доктора давати (дисертація відповідала таким критеріям)…
Ця праця також була задепонована як монографія в Інституті наукової інформації із суспільних наук АН СРСР у Москві.
Звичайно, цю працю мені хотілося б видати українською мовою. Як і в попередньому випадку, осучаснення тексту монографії та й переклад її українською мовою потребує багато часу й зусиль (особливо — звірка цитат за джерелами). Тому я вирішив видати її як факсимільне видання, завдяки чому читач матиме уявлення й про всі особливості дисертаційних і моноґрафічних досліджень 1970-х — 1980-х років.
Хоча ця праця також є у відкритому доступі на сайті Academia.edu, я сподіваюся, що її охоче купуватимуть на Амазоні та Букс: купити книжку все-таки значно дешевше, ніж роздруковувати .pdf файл.
ISBN: 979-8266410107. Купити книжку у твердій обкладиці: https://www.amazon.com/dp/B0FRZ7WVJW
ISBN: 979-8266404731. Купити книжку у мʼякій обкладиці: https://www.amazon.com/dp/B0FRZ9B1C6
5.
Задум останньої й не доведеної до захисту як докторської виник, коли я став заступником декана факультету з наукової роботи й почав викладати ще й курс «Основи наукових досліджень». Так виникла праця «Журналістикознавство: Теорія. Методолоґія. Орґанізація наукових досліджень» (управління наукою). Це була перша в СРСР і, здається, перша у світі праця такого характеру. Наукознавство тоді лише набирало сили.
Дисертація була мвйже готова. Вона знову не вписувалася в стандарти ВАКу, і ми з колегами не могли вирішити, яку сходинку в класифікаторі мені займати: історичні науки? соціологічні науки? філософські науки?.. У традиційні для журналістики філологічні науки дисертація точно не вписувалася.
Тим часом в Україні почалася перебудова, я втягнувся в громадсько-політичну діяльність, і «розширена заява про підвищення зарплати» (так у радянському суспільстві говорили про дисертації) перестала бути актуальною. Ступінь ще радянського доктора наук навряд чи підвищив би мій науковий статус.
Отож «Журналістикознавство» залишилося в рукопису. Його варто було б видати як факт із історії української науки про журналістику, і я зробив би це, якби хтось зробив для мене .pdf копію в моєму архіві (ЦДАМЛМУ, ф. 1111).
Ну, а лаври засновника відповідного напрямку і відповідної школи в науці, за давньою радянською традицією, уже дісталися іншим людям, і, як кажуть мої колеги-львівʼяни, нема на те ради. Історія сама розбереться із тими перипетіями.
6.
У своєму довгому дисертаційному спискові я обминув два проекти, які залишилися нереалізованими взагалі.
Перший: коли мені не дали змогу захистити в ІМФЕ ім. Рильського дисертацію про Квітку, мій тодішній друг Дмитро Степовик намовив мене вступати до аспірантури з мистецької критики у відділ, де він працював і де відкрилося (наче спеціально для мене) місце саме під критику на виконання відомої постанови про літературно-мистецьку критику (1972). В аспірантуру я не потрапив «завдяки» тому ж О. Деєві, який, власне, не дав мені дороги і з Квіткою. Могла бути хороша дисертація, в основу якої лягла б моя стаття «Олена Пчілка як мистецтвознавець і мистецький критик», яку цензура забороняла друкувати упродовж тринадцяти років.
Другий: 1994 року мене несподівано запросили Українського Вільного Університету в Мюнхені. Я там пробув місяць, і був зарахований на докторат із масовокомунікаційного права — «Масовокомунікаційне право в Україні» — як автор першого проекту закону України про пресу та інші засоби масової інформації (1990) і співробітник (на той час) Української Правничої Фундації та відповідальний секретар Асоціації Українських Правників. Я тоді серйозно перейнявся цією темою, яка й понині залишається цілиною в Україні. На жаль, закінчити й захистити цю роботу на DJ (Доктор права) не довелося у зв’язку з тим, що я опинився на іншому боці планети.
Уже в США я спочатку подумував захистити дисертацію на якусь із близьких мені тем. Ознайомившись і дисертаціями у різних царинах наук, поспілкувавшись із сотнями докторів і пересвідчившись не раз, що мої credentials американці прирівнюють до доктора наук і повного професора і офіційно визнають, я не став навіть заморочуватися.
Зрештою, дисертаційна Одісея мені так набила оскому, що мені це стало й нецікавим. Живу, продовжую працювати більше як публіцист і популяризатор науки, але не як учений, і мені якось байдуже до академічних ступенів і звань.
***
Коли я починався у великій журналістиці в редакції газети “Літературна Україна”, яку Іван Білик називав моїм першим університетом у зіставленні з Московським, де я навчався, там зайшла якось розмова про творчість Андре Моруа, популярного того в Україні й СРСР у цілому автора біоґрафічних книжок. Заговорили тоді й про мою роботу над спадщиною Климента Квітки…
Мій старший колега, працівник відділу художньої літератури прозаїк Василь Шевчук (не плутати з Валерієм Шевчуком), який написав роман про Тараса Шевченка, у тій дискусії зауважив одну цікаву річ. Йшлося про те, який вплив справляє на автора герой його твору, коли йдеться про біоґрафічний жанр, і наскільки сам автор своєю долею повторює життя і творчість свого головного героя.
За десятиліття, що минули від того часу, я можу підтвердити своїм власним життєвим досвідом, наскільки К. Квітка визначив мою долю по суті в усіх проявах мого життя.
К. Квітка не захищав дисертації, він ніколи навіть не думав про неї (в усякому разі в його архіві і в спогадах його колеґ і аспірантів не було й згадки про це). Більше того, Квітка публічно 1929 року відмовився від обрання на академіка ВУАН (Всеукраїнської Академії Наук) на користь Філарета Колесси, 1943 року він просто проіґнорував запрошення М. Рильського балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР, упродовж двадцяти років він був професором Московської консерваторії імені П. Чайковського, де заснував Кабінет народної музики (такий же, який він заснував і ВУАН). Ще за його життя його імʼя увійшло в найавторитетніші енциклопедії світу… Саме від Квітки я перейняв методолоґію критичного аналізу, яку використовую у своїх працях методолоґічного спрямування.
Не ступенями й званнями, не членством в академіях, не преміями й іншими нагородами визначається важливість. цінність і якість наукових досліджень.
Ну, а коли створюють цілі госпрозрахункові бізнесові структури для фабрикування дисертацій і творення фейкових учених, то це вже не тільки потакакння корупції. Це — незмірно тяжкий злочин проти науки і освіти взагалі.
7 жовтня 2025 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 