Із тексту Михайла Наєнка та коментарів складається враження, що Михайло Грицай був ідеалом для кожного українського філолога. Очевидно, таким він для них і був. Царство йому небесне.
Тут я вас трохи розчарую, але вважаю за необхідне сказати те, про що ніхто не говорить. Особисто я познайомився з Михайлом Семеновичем, коли прийшов у ректорат КДУ на посаду помічника ректора і почав активно комунікувати з деканами та брати участь у засіданнях ректорату університету.
На одному із таких велелюдних (кілька десятків осіб) засідань ректор Михайло Білий (уже третій Михайло у моєму тексті!) за щось жорстко й жорстоко наїхав на декана філологічного факультету. Ректор буквально визвірився на М. Грицая, сказав йому, щоб той тут же написав пояснювальну записку і передав її мені. Після засідання Михайло Семенович віддав мені два аркуші з півтора сторінками рукописного тексту.
Із текстом цієї записки можна ознайомитися в моєму архіві (я ЦДАМЛМУ, ф. 1111). Як та записка декана філфаку осіла в моєму архіві? Дуже просто: ректор про неї просто забув, а я не дав їй ходу. От і прихватизував її, оскільки вона вчарувала мене своєю унікальністю.
Уявіть собі: фаховий філолог з університетським дипломом, спочатку кандидат наук і доцент, а потім ще й доктор філологічних наук і професор, декан провідного філологічного вищу факультету на цілу вищу школу України у невеликому тексті на півтори власноручно списаних сторінки зробив півтора десятка (sic!) елементарних (sic! sic!) граматичних помилок.
Коли я показав той текст завідувачці кафедри стилістики, на якій я працював, Аллі Петрівні Коваль, вона була в ШОЦІ (навіть великі літери не передають її шоку). Ну, як було не зберегти той шедевр для історії?!
Відтак повернуся на декілька років назад — до тих років, коли М. Грицай був ще доцентом, коли я не знав його особисто і коли вперше довідався про його існування.
Упродовж усіх своїх студентських років я активно й ретельно займався вивченням життя і діяльності Климента Квітки і по суті своїми публікаціями в періодиці спричинився до актуалізації його спадщини. Цікаво, що дослідники К. Квітки й досі не тільки цікавляться моїми публікаціями, але й посилаються на них.
Так-от, видавництво «Музична Україна» в особі його директора зацікавилося моєю працею, і було домовлено, що я підготую для видання збірку «Народні пісні в записах та з голосу Лесі Українки», а також передам рукопис моєї документальної повісті про життя і діяльність К. Квітки.
Мені було двадцять з маленьким хвостиком, і я ще не був належним чином обізнаний, що твориться на цьому фронті.
Уявіто собі, як я був вражений, коли довідався, що збірку «Народні пісні в записах та з голосу Лесі Українки» перебрав на себе професор Олексій Дей. Мене лише поставили перед фактом, а директор видавництва Г. Кулинич лише розвів руками.
Тим часом рукопис моєї книжки про К. Квітку проходив внутрішнє рецензування. Книжку, звісно, було «зарізано». І тим «мʼясником», який «зарізав» мій рукопис був… доцент Михайло Грицай.
Що ж мені інкримінував рецензент? Головним висновком, через який, на переконання Грицая, не можна було видавати мою повість було те, що я «показав Климента Квітку АПОЛІТИЧНОЮ людиною».
Очевидно, фаховий ФОЛЬКЛОРИСТ М. Грицай міг би порадити мені, як етномузиколога можна політизувати й показати більшовиком від фольклористики, яким був, до речі, Микола Грінченко. Але Квітка до такого не надавався і, здається, з якогось приводу висловлювався на адресу згаданого Грінченка, що його заносить кудись від справжньої науки.
Такі були ранні 1970-ті роки і таким був тоді сьогоднішній ювіляр. Проблема була не просто в аполітичності Квітки, а в тому, що в уряді Центральної Ради Квітка був товаришем (заступником) міністра юстиції і виконував обов’язки міністра (бо на міністра так нікого і не знайшли, а Квітка не захотів), і за цю його участь в уряді УНР радянська історіографія не хотіла актуалізувати його спадщину, втілюючи в життя цю волю руками таких, як Михайло Семенович Грицай. Отакою-от порядністю вирізнявся, друзі філологи, ваш падагог. Бог йому судія!
Ну, а один раз «зарізаний» рукопис книжки за радянських часів був вироком на десятиліття. За радянської влади у мене не вийшло жодної книжки, хоч написано було з десяток. Ждуть в архіві свого часу. Зараз би видати їх, та далеко вони і від мене…
15 листопада 2025 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 