Віктор Ющенко як явище української історії і політики
Сьогодні — день народження експрезидента України Віктора Ющенка. Мій найближчий земляк із Лебедина на Сумщині прислав мені в приват посилання на принагідний запис іншого автора до цієї дати: https://www.facebook.com/share/1CVmHSAXSq/. А ще вчора мою увагу звернули на пафосний запис самого Ющенка, яким він підводить підсумок олімпіади в Мілані і з якого я взяв слова, винесені в назву цього тексту.
Я справді щиро вітаю Віктора Андрійовича, як тепер кажуть у молодших поколіннях, з днем варення. Нехай йому здоровиться у його Безрадичах під Києвом. Хай там з цієї нагоди сьогодні зберуться його багатодітна родина, родичі другого кола з братом на чолі та найвірніші друзі й соратники. Хай там випʼють і закусять під щедрі побажання здоровʼя, добра і нових щедрих успіхів імениннику в його нинішній громадсько-політичній діяльності.
Очевидно, там буде і однокласник В. Ющенка, а мій колишній студент Михайло Дорошенко, від якого я ще тоді довідався про нинішнього іменинника (як давно це було, якими ще юними вони були, та і я також).
Хоч ми і досить близькі земляки, мені не довелося потрапити в оточення В. Ющенка, хоч двічі мав можливість особисто поспілкуватися з ним, коли він був заступником голови банку «Україна» (я мав рахунок мого київського видавничо-друкарського підприємства у тому банку) і з його родиною та кумом П. Порошенком пізніше мав також суто бізнесові (ділові, якщо по-нашому) контакти. Отже, нічого особистого.
Хоч я скептично ставився до президентського потенціалу Ющенка (писав і говорив про це ще 2003 року, тобто до того, як він почав свою передвиборчу кампанію), я сам і мої діти підтримали його й брали участь у Помаранчевій революції. Як голова Міжнародної асоціації громадян України (МАГУ), я підтримав ту революцію на міжнародному рівні: буквально через пару годин після того, як повстав Майдан у Києві, МАГУ виставила пікети біля дипломатичних установ України в США, а відтак і в інших країнах світу, де ми мали вплив на діаспору. Мої діти в Києві брали участь у Майдані і в штабі Ющенка в Києві.
Прикро усвідомлювати, але мої передбачення щодо президентського потенціалу В. Ющенка виправдалися. Як президент України, для мене Ющенко закінчився буквально через пару тижнів після інавгурації, коли він поїхав на Донбас, мав там зустріч із регіональним «партійно-господарським активом» і перед камерами визвірився на народного депутата-реґіонала Ландика.
Ні тоді, ні тепер я не був і не є симпатиком окремо взятого Ландика й регіоналів узагалі. Мова про Ющенка, який на увесь світ (я ж той відеозапис дивився із США!) позиціонував себе не як прозахідний президент України, а як типовий перший секретар ЦК КПУ з усім його компартійно-радянським хамством і чванством.
Як ви напевно пам’ятаєте, Ющенко перейменував адміністрацію президента на секретаріат і шукав по Києву нове приміщення для свого апарату, але не довів справу до кінця — компартійно-радянська традиція виявилася сильнішою, і колишній прикордонник (знаєте, до якого відомства належали прикордонні війська в СРСР) до кінця своєї каденції залишився на Орджонікідзе (перепрошую, на Банковій), 11.
Успішність і популярність президента постфактум оцінювати просто, якщо не вдаватися до аналізу, за двома критеріями. Перший — чи дають йому другий шанс, другу каденцію виборці. Ющенко такої підтримки серед виборців не здобув. Другий — хто приходить на зміну: послідовник і продовжувач справи чи опонент і навіть ворог. На зміну Ющенкові прийшов Янукович, який, відповідно до президентської програми нашого сьогоднішнього іменинника, мав би сидіти в тюрмі як представник кримінального угрупування. Ви знаєте, чим закінчилося президентство Януковича…
Янукович — один із тих, хто безпосередньо спричинився до нинішньої страшної війни Росії в Україні, гаряча фаза якої почалася ще 2014 року, коли закінчилося його президентство. Це загальновизнаний факт. За логікою речей (причинно-наслідковий звʼязок!), Віктор Ющенко, який своїм президентством спричинився до повернення Януковича у владу і до перемоги на президентських виборах 2010 року, мав би відчувати докори сумління. Хіба не так?
Ніяких докорів сумління у Ющенка ми не спостерігаємо, і це підтверджує пафос його текстів і відеозаписів у соцмережах, публічних виступів та інтерв’ю. Віктор Андрійович поводиться так, наче він після провалу з переобранням на посаду президента залишився моральним авторитетом і духовним лідером української нації, який вивищується над усіма іншими авторитетами та над усім тим, що відбувається в Україні і з Україною. Читаєш чи слухаєш його, і ловиш себе на думці, що наче й війни немає, наче Україна не стоїть на краєчку прірви, а українська нація уже стала економічним, політичним, культурним, моральним, духовним і яким там ще лідером планети і людства.
Я дуже сподівався і не раз підштовхував В. Ющенка до того, що він сяде у своєму маєтку-музеї й серйозно осмислить своє президентство, розбереться у своїх власних помилках, зробить висновки і вийде до людей, до нації із виваженими роздумами, із стратегічним баченням провалів української незалежності, актуальних проблем і перспектив розвитку України на десятки й десятки років, а то й на століття вперед.
Не сталося, не стається і вже напевно й не станеться. Ніколи (чи незмога) мислити стратегічно, як тепер модно говорити. Зауважена мною ще 2003 бухгалтерська (виконавська, отже, не лідерська) ментальність дається таки взнаки, і немає на те ради.
23 лютого 2026 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 