Про сумну долю архіву Павла Загребельного
На цей текст мене спонукав ще торішній запис Сергія Іваненка (Степана Захаркіна) у соцмережах «Памʼяті одного архіву», який випав у моїй стрічці на річницю публікації і який я також розміщую тут після мого тексту.
* * *
Мені, як і деяким коментаторам, дивно, що архів П. Загребельного не було передано на державне зберігання. Навіть якщо в його будинку мали робити музей.
Відповідальність за це несуть не тільки родичі, як зауважено в одному із коментарів, а й НСПУ та архівосховища, так чи інакше повʼязані із зберігання літературної спадщини письменників.
Я повʼязаний був із ЦДАМЛМУ від часу його створення. Коли створювався архів-музей, мене туди дуже запрошували на роботу (заступниця директора приїздила до мене додому). Я тоді відмовився, бо зарплата, яку мені пропонували була вдвічі менша від того, що я заробляв як кореспондент «Вечірнього Києва».
Контакти з архівом-музеєм я продовжував і ще 1980-ті роки мені запропонували передати в ЦДАМЛМУ ту частину мого архіву, яка не потрібна мені для повсякденної роботи. Я це зробив, а коли я опинився в США, моя дочка передала туди увесь мій київський архів.
Наприкінці 1980-х, після смерті Дмитра Прилюка я переконав удову ученого й письменника передати його архів туди ж. Так само за моєю «наводкою» в ЦДАМЛМУ було передано ще кілька архівів.
Я знаю, що архів-музей буквально полює за архівами письменників. Я більше ніж впевнений, що працівники архіву-музею мали розмову про його архів із самим Загребельним, в потім і з його родиною.
* * *
Тепер про сам архів П. Загребельного. Мені не доводилося бувати ні в київському помешканні, ні на дачі в Кончі. Один раз брав у нього інтерв’ю для News from Ukraine, коли він запросив мене в Ірпінь, де він якраз відпочивав. Отож я не бачив його робітні, але я можу собі уявити, який архів у нього накопичився і що в тому архіві могло залягти за його довге життя.
Архів Загребельного мав бути цікавим не тільки для істориків літератури. Припускаю, що у нього було чимало такого, що зацікавило б істориків взагалі та істориків спецслужб зокрема…
Мало хто знає, що Загребельний у молоді роки був пов’язаний із радянськими спецслужбами, і він не приховував цього. Його ранні романи «Європа. Захід» та «Європа ʼ45» — тому доказ.
Звісно, будинок Загребельного в Кончі був неновий, і електропроводка напевно могла спричинитися до пожежі. Якщо ж підозрюють зумисний підпал, то така версія — з огляду на сказане вище — також має підстави…
Як би там не було, але втрата справді величезна.
* * *
ПАМ’ЯТІ ОДНОГО АРХІВУ
Сергій Іваненко
У Кончі-Озерній під Києвом невідомі спалили будинок Павла Загребельного. На момент пожежі, яка забрала життя вдови письменника, в будинку зберігалися великий архів автора “Дива”, що містив рукописи його творів та розлоге літературне листування, його багата бібліотека та збірка живопису.
Достеменні причини займання поки невідомі, як невідомий і масштаб збитків. Проте вже тепер зрозуміло, що маємо справу з черговою і далеко не останньою невідшкодовною втратою для української культури. І провина за цю втрату лежить ажніяк не на зовнішніх ворогах, реальних і уявних, – вона цілком і повністю на самих українцях.
Символічно, що спадщина Загребельного не пережила хвилі мракобісся і варварства, яка накрила Україну в останні місяці. Загребельний був людиною з глибокого українського села, яка шляхом довгої та цілеспрямованої роботи над собою засвоїла міську культуру і виростила в собі інтеліґента у найточнішому значенні слова. Його предки були простими гречкосіями, але йому самому були чужі загумінковість і провінціалізм – його модерна проза була про людей міста і для людей міста, її ідеї та літературні прийоми бували заскладними для сприймання доярок і комбайнерів, натомість органічно вписувалися в західну традицію інтелектуального письма. І ось спадок цього письменника гине в часи, коли в Україні питоме безкультур’я і варварство вкотре намагається знищити тонкий шар міської культури, яку було привнесено, авжеж, іззовні – поляками, росіянами, німцями, євреями, – і до якої неосвічені нащадки темних і забитих селюків з покоління в покоління плекають класову й расову ненависть.
Це вони сто років тому по всій країні грабували й палили маєтки російської та польської знаті, вириваючи з корінням тендітні паростки культурних традицій на теренах України. Це їхні діти пів століття тому розбирали на каміння ренесансні палаци й панські садиби та розпилювали на дрова скульптури Пінзеля. Це їхні ж онуки останні три десятиліття як падальники донищують те, чого не дісталися руки їхніх пращурів, – плюндрують архітектурне обличчя українських міст, знекровлюють фонди музеїв, архівів та бібліотек, вбивають освітню систему.
Культура цікавить цих людей лише в грошовому еквіваленті. Тому вже зараз фотоархів Загребельного, рукописи його романів, живопис 18-20 століть, який прикрашав стіни його заміської оселі, рвуть на шматки і перепродують гуртом і вроздріб наші рідні українські мародери.
Цього не сталося б, якби про збереження культурної спадщини в Україні дбали ті, кого зобов’язуть до цього посада і суспільна роль.
Якби українське Міністерство культури пам’ятало, що його першочерговою функцією є охорона і примноження національного культурного надбання, а не потурання вандалам, які раді нищити історичну пам’ять українців під черговими надуманими приводами на догоду своїм кишеням і нічого не вартим політичним амбіціям.
Якби Спілка письменників України не забувала, що її завдання – зберігати й популяризувати літературний доробок своїх членів, а не здіймати собачий гавкіт на музей Булгакова.
Якби завідувач відділу рукописів Інституту літератури, де зберігаються архіви письменників-класиків, не зіштовхував на столичній мапі лобами Пушкіна з Чикаленком, а Тургенєва – з Кониським, а виконував свої прямі обов’язки – дбав про комплектування фондів відділу.
Якби Національна бібліотека України імені Вернадського не списувала на макулатуру кубометрами книгозбірні видатних діячів української культури (від Лисенка й того ж таки Чикаленка до Багалія та Кримського – це тільки за останні років двадцять), а турбувалася про їх збереження.
Якби керівництво Національного художнього музею України не паразитувало десятиліттями на нескінченних ремонтно-будівельних роботах, а виявляло зацікавлену увагу до власників приватних колекцій українського мистецтва, одним із яких був Загребельний.
Якби дирекція Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України не імітувала бурхливу віртуальну діяльність, а по кілька разів на рік розсилала вітальні листівки членам творчих спілок, нагадуючи їм про своє існування і заохочуючи передавати їхній творчий доробок на державне зберігання.
Якби українські публічні інтелектуали хоч іноді демонстрували відповідальність за долю української культури, а не лише змагалися в натягуванні Пушкіна на Путіна й інших подібних дурницях.
Якби все було так, а не інакше, ми жили б в іншій країні. У країні з власною розвиненою, сильною культурою. У країні, в якої не було б ні спокуси, ні потреби поборювати російську (або будь-яку іншу) культуру власним безкультур’ям.
Але ми живемо там, де живемо. Серед народу, в якого нищення власного культурного надбання – в крові. Який не заслуговує на багату спадщину, мимовільним розпорядником якої став, і тому її ненавидить.
Скільки ще таких трагедій, як ця пожежа, в нас попереду?
На фото з мого зібрання – молодий Павло Загребельний на своєму робочому місці головного редактора “Літературної України”. Цю фотокартку зберегла для нас секретарка письменника Віра Павловська – людина, яка передрукувала на машинці не один його роман, зокрема й “Роксолану”. Доньці Віри Петрівни Мирославі – моя вдячність.
З коментарів під моїм записом у ФБ:
Іван Забіяка: Мені відома проблема комплектування документів особових фондів. І тут бачаться два аспекти: зацікавлення держави у накопиченні та збереженні документів від визначних людей (відома її інертність), але більше зацікавлення – особисте. Знаю конкретних людей, які ще за життя турбувалися особисто, а також після їх смерті – дружини (особливо), діти здавали документи в архіви. Тому втрата архіву П. Загребельного – це більше вина його нащадків. У цілому шкода. Здогадуюся, яку цінність мала його книжкова та картинна колекція, листування, можливо, інші документи.
Ґеорґій Бурсов: Павло Загребельний, лише в усній формі, спілкуючись з друзями в Конча-Озерній, розповів, що надибав у архіві із застережливою позначкою, де працював з історичними паперами при написанні роману, знайшов документальне свідчення, що батько Бориса Олійника був стукачем НКВС, відправив до білих ведмедів усю редакцію районки. Звісно, що підпал будинку Загребельного був помстою, це висновок, який грунтується на опосередкованих данних : “ВОНИ своїх не залишають у біді, мстяться, включно до фізичного знищення кривдника”. Чому я так вважаю? Особисто знав жертву, яку було отруєно примусовим вливанням сірчаної кислоти у шлунок (імітація самогубства). Вина жертви полягала у тому, що намагався у партійних і радянських інстанціях “відкрити очі” на відомого культур.діяча, який усю війну прослужив німцям перекладачем у комендатурі, втік разом з ними… а коли був повернутий — про це правдошукач тоді не знав, — одразу ж був перевербований і посланий до Львову — доносити на “націоналістів” у вузі, куди його прийняли вчитися. Подвійний зрадник мав посвідчення “Учасник Великої Вітчизняної війни” з необхідними льготами. Після отруєння правдошукача, цей вже корисний радянській владі юда став лауреатом Шевченківської премії. ВОНИ СВОЇХ НЕ КИДАЮТЬ НАПРИЗВОЛЯЩЕ. Коли ж бо, й хто просвітить рентгеном увесь список “шевченківців”?! Хіба лише їх?
Ярослав Калакура: Дуже правильні акценти і поставлені Вами питання, в т.ч. і до архівів, покликаних діяти на випередження. У теорії архівної справи є таке поняття як ініціативне комплектування документів особових фондів. Ось цього і не було зроблено стосовно архіву Павла Архиповича ! Жаль і сумно !
Микола Трачук; Що так сталося -це все провина його дітей, вони мали попіклуватися про літературний спадок свого батька, в другу чергу — вже державних установ.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 