НА СТОРІЧЧЯ МОГО БАТЬКА

Очевидно, доречно буде започаткувати мій сайт моїм спогадом про мого батька Григорія, написаним з нагоди його сторіччя 20 вересня 2016 року.

---

Сьогодні виповнюється сто років від дня народження мого батька — Григорія Васильовича Іваненка (1916 – 1993).

З часом я оприлюдню докладніші спогади. Сьогодні ж пишу коротко, загострюючи увагу на кількох суттєвих, як на мене, епізодах. 

* * *
Мій батько походив із старовинного українського козацького старшинського роду, якому в Російській імперії було дароване дворянство. Коли він ще був молодий, аристократичність давалася взнаки у його манерах та поведінці. Найуживанішою формою звертання до осіб чоловічої статі було “козаче”, “козаки”.

Із скупих батькових розповідей я довідався, що його батьки мали найбільший будинок у селі Тучному (тепер Білопільського району на Сумщині), де він народився, і той будинок був єдиним, покритим бляхою. Отже, то був поміщицькиц будинок. Коли я почав бувати там, того будинка уже не було.

За батьковою легендою, мій дід Василь помер, коли батькові було два рочки. Підозрюю, що та смерть була насильницькою. У наших краях на Сумщині в роки після приходу більшовиків до влади в Росії і їхнього вторгнення в Україну батьків батько напевно був просто ліквідований як буржуазний елемент.

Батькова мати померла, коли йому було чотирнадцять років. Отож навряд чи вона  розширювалася перед сином на такі теми. Дві старших батькових сестри по матері Євдокія та Параска, можливо, щось і знали, але мовчали. 

Подорослішавши,  я пробував прояснити таємничі епізоди з історії мого роду по батьковій лінії, підступаючись до батька із справді політично некоректними допитуваннями, кілька разів він мені дуже різко й роздратовано сказав: “Воно тобі не потрібне”. 

Ну, а на час, коли я вже міг би розщирити батька, його післяінсультний стан здоров’я робив будь-яку розмову неможливою…

* * * 
Залишивши рідну оселю у підлітковому віці, батько закінчив педагогічне училище й відтак сорок два роки віддав освітній справі. Уже в зрілому віці він продовжив навчання спочатку в Глухівському учительському, а потім у Сумському педагогічному інститутах, спеціалізуючись у кількох напрямках – географія, біологія та хімія, що було дуже важливим для сільських шкіл.

Його дуже любили учні. Я почав бувати на батькових уроках задовго до того, як сам пішов до школи: як не було з ким мені бути вдома, він брав мене в клас, саджав щось малювати за останньою партою, а сам тим часом вів урок.

Уроки ті були цікаві тим, що учителеві доводилося мати справу водночас із двома класами: першим і третім або другим і четвертим. Очевидно, що учителеві було нелегко роздвоюватися на два предмети і затримувати увагу двох груп дітей, серед яких були й переростки.

Батькові це вдавалося. Тиша у класі була неймовірна – усі слухали його дуже уважно. І вдячність батькові за науку його учні проносили через усе життя. Навідуючись у село з далеких країв, вони неодмінно навідувалися й до мого батька, приносили якийсь подарунок.

* * * 
І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

20 вересня 2016 р.