I did’t plan to publish an article that you will find below in English. At least now. The article is intended for Ukrainian readers (see:; it is available on my web site as well:

My article turned out to be inaccessible to them – close to corrupt Ukrainian government officials, criminal gurks blocked the publication. And here’s why.

The idea of this article came from a journalistic investigation by Denis Bihus’ team, released the other night as part of the Radio Liberty project.

The morning after the demonstration of the video of the “Our Money” project in social media broke out a discussion both about the journalistic investigation itself and the reaction of people’s deputies at the Verkhovna Rada of Ukraine morning session.

It’s about horrible corruption in the president of Ukraine immediate circle. Within the Ukrainian defense industrial complex. During the war time.


My article is not about this particular episode. My article is about the nature and causes of corruption in Ukraine as a phenomenon that historically was born more than a hundred years by the Bolsheviks and brought to perfection by the Communist-Soviet nomenclatura.

For the first time, I drew attention to it more than twenty years ago when the United States noticed the “growing level of corruption” in Ukraine (see:

The West requires Ukraine to step up its fight against corruption. There are several anticorruption bodies in Ukraine built up, but this does not work. Anticorruption agencies and activists are struggling with consequences without even understanding the causes of corruption.

I stand by the fact that corruption in Ukraine can be overcome only through radical SYSTEMIC CHANGES.


Now, I am offering my article in English for few reasons:

1. To draw attention of Federal Bureau of Investigation (FBI), American Cyber Security people and other US authorities (including American politicians and government officials) to the facts of illegal blockages American based social media, Facebook, by criminals in Ukraine and possible in Russia to protect Ukrainian corrupted government officials.

2. To make my article available for broader reading audiences around the world, so, people could see what really is going on in Ukraine, and, of course, for those in Ukraine and Ukrainian diaspora reading in English.

3. This article is a part of Ukrainian University project titled UKRAINE FIGHTING CORRUPTION. It is going to be published as a book. Now, you can imagine what’s going to be about.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 27, 2019



The journalistic investigation carried out by the Denis Bihus’ team (see: has shaken the Ukrainian politics and shocked a significant part of Ukrainian society.

Such an impression consists of what is happening on my Facebook page. The words of indignation and calls for “overthrow of this power” and impeachment of the president and from the floor of Verkhovna Rada are thrown.

Naïve! Is the story of journalists D. Bigus and L. Ivanova really a sensation?

By tracking the processes in Ukraine from the point of view of the Ukraine Fighting Corruption project, we see this story as one of the typical phenomena of Ukrainian reality.

The trend of the development of independent Ukraine is such that all presidents and their immediate surroundings were unbelievably enriched while in office, since the merger of the crime with business and politics after the collapse of the USSR has become incredible.

Engaged in the old Bolshevik tradition, similar processes took place and occur at all levels of state and social life, transforming Ukraine into a totally corrupt country.

Fighting corruption in such conditions turns into fiction. Both state and public anti-corruption bodies struggle not with corruption as a phenomenon, but with corruptors as subjects of separate corrupt acts.

The selectivity of prosecuting corruptors depends on the capabilities or the interests of fighters against corruption. That is why there are corrupt officials who have the status of “sacred cows” and who remain untouched in all conditions and circumstances. There are corruption-makers, against whom criminal cases are opened, but they are easily frightened. Of course, there are also “scapegoat”…

The pattern of a selective subjective approach to combating corruption is such that corrupt officials are only inclined, their actions become more refined and corruption becomes an incurable chronic disease of society.

The criminal mining of amber, the merciless cutting of the Carpathian primeval forest, the use of war in which tens of thousands of patriots die and millions are cripples and homeless, and other loud stories are just what is happening in front of everyone and why there is no end.

“Our money” and other similar projects of journalistic investigations bring to light what is happening in the gray zone or in the deep underground, where from time to time the information is fused with the participation of participants in corruption deals, which most likely are deprived of participation in the “case”.

Although Anatoliy Hrytsenko convinced that there are “More Honest” people, in fact, “rubbish from the house” is taken out not by honest ones but being offended or deprived, and Alexander Onyshenko is therefore the very first example. It is obvious that the same person leaked to journalists his “collection of compromise”.

However, it could have been an employee of one of the anti-corruption bodies or one of the law enforcement agencies, who knows that an official investigation of the offense of the president’s own partners in the defense industry is not possible a priori.


Anti-corruption politicians and anti-corruption activists, as well as the general public, are convinced that “changing of government”, “change of the political system” and the arrival of new, “honest people” in power, can make the fight against corruption effective.

But if they are really “more honest,” as A. Hrytsenko and his supporters are trying to convince us, why then those who were considered honest and decent, from the very first steps of their way to politics are getting off road, show their dual morality and expressive features of corruptionists?

Want an example? Keep track of the evolution of Gavriluk “the Cossack”. Or recall the last-year-old story with Bubenchyk. I do not call much louder names of beginner politicians, who raised from the mud into princes.

Unfortunately, only a small percentage of people are able to withstand trials by temptation and remain honest and decent in their service to society, their nation.

Victor Hugo said over the coffin of Onore de Balzac: “He sought to occupy a place among those whose world was ruined by his merciless pen”.

Take a closer look at Ukrainian fighters against corruption who are on official duty (investigators, prosecutors, special service officers), and who fight corruption by calling (journalists, public activists).

They are usually overgrown with public scandals, and not because true corruptionists do everything to discredit them. They discredit themselves, if not by their own participation in corrupt practices, then by their mere reckless actions, which disappoint ordinary citizens.

And even greater problem of fighters with corruption is that, in essence, they are struggling only with the consequences of corruption (that is, with corruptionists), and not with corruption as a phenomenon.

As for state anti-corruption bodies, they are created to carry out precisely such tasks – to detect corrupt officials, to grab them on the hottest and to bring to justice.

As China’s experience shows, even the public atrocities of corrupt officials at the throat are not effective: corrupt officials are physically killed by stacks, but corruption remains indestructible.

Why, in your opinion, the level of corruption in China remains as high as in the former USSR, but in such advanced countries like the US, Japan, etc. – is low, the minimum permissible?

The answer is simple: because China continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government.

Ukraine continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government which it inherited from the Ukrainian SSR / USSR.

Ukraine’s only difference from China lies in the fact that Ukraine abandoned communist ideology, got rid of the one-party system and created an institute of a president.

The institute of a president, however, has grown up with such a clearly unconstitutional executive body as the ‘presidential administration’, which functionally is actually incarnation of… the Central Committee of the CPU. This structure remained even in the same building, and perhaps its departments remained in the same places where there were corresponding departments of the Central Committee. It is possible that during presidencies of Kravchuk and Kuchma, the people who stayed there from the Communist Party times continued to sit on their Communist Party white-oak chairs.

It is noteworthy that the institute of presidential retained the former Communist Party vertical, creating oblast and district administrations. Perhaps, it is even more likely that the old proven Communist-Soviet nomenklatura remained there (and may remain till now) in their well heated and comfortable places, cultivating new generations of post-Soviet nomenklatura.

However, what kind of post-Soviet?! Established more than a hundred years ago by Bolsheviks, the Soviet power is still alive long after the Soviet Union collapse. Nothing has changed. Ukraine remains a “Soviet country”, with a well-structured system that correlates with the presidential vertical and recognizes the priority of the latter or even with it in the same harness: the Verkhovna Rada, regional councils, city / district councils…

At some levels, we see the merger of the presidential vertical and councils, which was not even the case under the Communist-Soviet regime. Let’s recall at least the mayors, who at the same time are the heads of city councils.

A symptomatic feature of state government bodies, as in Communist and Soviet times, is collective responsibility (even irresponsibility). This prompts government officials to peer into the mouth of a president at national level, a “governor” – on regional and head of the Rayon State Administration – on district.

In turn, it induces the indicated subjects to use manual control methods, gives them an indulgence to “punish and admire”, and thus determine the limits of participation in certain illegal / criminal “deals”, which are called corruption.


Public opinion is convinced that “the father” of Ukrainian corruption is the second president of Ukraine Leonid Kuchma. So it may be seen if one does not understand the true nature of corruption in Ukraine and in the former USSR.

Kuchma definitely was not the one who has conceived corruption in Ukraine.

The brink of crime and politics is an “invention” of the Bolsheviks who, from the outset, funded their “political” activities by means of robbery, banditry, racketeering and other popular till now criminal methods.

The unification of the crime and state power took place just after the October Bolshevik coup known in history as the “Great October Socialist Revolution,” especially since February 1918, when Lenin ordered his People’s Commissars to release of a hundred thousand criminals from tsars’ prisons (political prisoners remained jailed).

I remind you that almost all of these criminals joined the Bolshevik lava and formed the backbone of the newly created Dzerzhinsky “Cheka” (“Extraordinary Commission”, later – OGPU, later – NKVD, later – MGB and finally- KGB).

The Lamp-Proletariat and criminals became kennels of the Bolshevik party and state bureaucrats, from ‘better part’ of which sprouted the phenomenon, later named the Communist-Soviet nomenklatura.

The Communist-Soviet nomenclatura in a class society, however, did not become a separate class. It has become a superclass top segment of society, which was “allowed” more than the proletariat as a “hegemony of society”, and even more than the collective-farm peasantry and “working intelligentsia”.

A rigid, even violent, Communist Party discipline contributed to the fact that each cricket knew its place, the perpetrators were punished or pardoned by the internal Communist Party “courts”, and just a few fell out of the “scraps” and ended up behind bars as an “ordinary” perpetrator.

That’s how it used to be before the collapse of the USSR.


Pay attention to the fact that throughout the entire former Soviet Union territory, the first presidents of the newly independent states were mainly communist figures of the highest rank. In countries where they did not win the first presidency (Lithuania, Georgia), they regained it during the very next elections circle.

So, here is the question arises about the interaction between the institute of presidency and the Communist-Soviet nomenclatura.

As the former secretary of the Central Committee of the CPU on ideology, and then of the personnel (the personnel, that is nomenklatura, were, in fact, the competence of the second secretary of the Central Committee), Leonid Kravchuk, as the first president of independent Ukraine, could rely only on the Communist Party “elite”, which he knew and trusted.

So, the presidential administration during the first four years of Ukraine’s independence was consisted of those “proven cadres”, even if they were already painted on “national-democrats”. The same happened at the regional and district levels.

So the Communist-Soviet nomenclatura remained in power. The rigor of Communist Party discipline has gone past with the “classical” CPSU. “Democratization” has therefore primarily affected corruption processes. In order for you to imagine the strength of the nomenclatura, I will remind you that Khrushchev lost his power just because he underestimated the internal strength of the Communist-Soviet nomenclatura.

And the leaders, learned in Khrushchev’s lessons, eventually realized the ineffectiveness of “voluntarism” as a method of administrative-command governing. Thus, for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenklatura realized and felt its historical mission, and at the same time it awakened its ‘historical memory’.

Thus, a new stage in the merger of the crime (first of all, the criminals in the law), politics (parties) and public administration (government) has come. It is remarkable that not only criminals wanted to get into politics and governing, and that’s how they were politicized, but also politicians (parties) and government bureaucrats were looking out for criminals, and that’s how they were criminalized.

It began before the actual collapse of the Soviet Union and may have even accelerated its collapse. In any case, we noticed the active processes of the interaction of the nomenklatura and the crime from the beginning of Kravchuk’s presidency.

With the involvement of the criminal elements, in particular, the “reforming” of the world’s largest Black Sea shipping company took place. Initially, it was transformed into a joint-stock company called “Blasco”, and then “Blasco” disappeared as well.

Whoever is interested, you can dig in the history of the Dynamo Kyiv FC, whose honorary chairman L. Kravchuk has remained since his presidency. It was Dynamo that became a central legal entity for creation of various limited liability companies and joint ventures with non-transparent property, numerous financial machinations and even serious criminal crimes both in Ukraine and abroad, which are described in the cycle of interviews by a former criminal offender and an active participant of the early 90’s ‘events’ L. Roytman.

Under Kravchuk’s presidency, the “new Ukrainians” were gaining strength by heavily investing the Communist Party or Komsomol money (V. Sumin, L. Chernovetsky, etc.).


If for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenclatura was only beginning to relax and criminalize, criminals started massively joining government during Kuchma’s presidency, and thus began an active “capture”, cutting and selling everything that could be cut and sold, and also taken over.

The agglomeration of the Communist-Soviet nomenclatura and criminality has created what is now called the oligarchy. Corruption has become open and cynical, which we are watching now.

So, if someone wants to call Kuchma a “father” of something, then he is a “godfather” of no corruption, but oligarchy and oligarchic governing.

As a result of this oligarchic form of government, private political projects, which call themselves parties or even civic associations, are more reminiscent of organized criminal gangs.

The oligarchate turned out to be a convenient tool for Yushchenko’s presidency, and especially for Yanukovych’s, although these two themselves were not oligarchs.

Petro Poroshenko is one hundred percent product of the oligarchy – both as a businessman and as a politician. Outside of politics and participation in the government his enrichment would simply be impossible. Without his wealth, oligarchic status,his presidency would be impossible as well. Such is the phenomenon of Poroshenko. Therefore, there is nothing to wonder about what happens to him and his entourage.


Poroshenko’s administrative-command presidential administration is the logical consequence of the evolution of the authoritarian-totalitarian system in the so-called “Soviet Ukraine”. Otherwise it could not be.

They will not be different from Poroshenko and future presidents, which otherwise they would not have seemed to ordinary voters.

The oligarchic features are seen in almost every one of these year’s presidential candidates. Even the most intellectual of them is a… rentier. This means that enrichment and wealthy life for them subconsciously is more important than the desire to serve their nation, their society and to enter the History as an outstanding statesman.

Their parties or other forces behind them are not ideological parties with well-considered and well-meaning strategic development programs for Ukraine, but privately organized groups whose purpose is to come to take over the government and populist promises of reforms, which then revolve in the best case of cosmetic repair of the facade.

Some candidates rely on the support of their colleagues’ professional associations. But there are those who, because of lack of their own ideas and concepts, are inquired of by the people, whom they offer hopes in case of their victory.

None of the candidates, any political and social forces that are behind them do not even stutter about the urgency of systemic changes – the replacement of the authoritarian-totalitarian order and the administrative-command mode of government inherited by Ukraine from the UKrSSR / USSR, without which even the talk of overcoming corruption, the oligarchy, etc. do not make sense.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 25 – 26, 2019

PS. This translation was done in a hurry. If you see anything that can be improved, please, let us know via e-mail:, a message box. Thank you!


Журналістське розслідування, здійснене групою Дениса Бігуса (див.:, сколихнуло український політикум і шокувало значну частину українського суспільства.

Таке враження складається з того, що робиться на моїй стрічці у мережах. Лунають слова обурення й заклики до «повалення цієї влади» та імпічменту президента і з трибуни Верховної Ради.

Наївні! Чи те, про що розповідають журналісти Д. Бігус та Л. Іванова, справді є сенсацією?

Відстежуючи процеси в Україні з погляду проекту «Ukraine Fighting Corruption» («Україна у боротьбі з корупцією»), ми цю історію бачимо як одно із характерних, типових явищ української дійсності.

Тенденція розвитку незалежної України така, що усі президенти і їхнє близьке оточення неймовірно збагачувалися під час перебування на посаді, оскільки зрощення криміналу з бізнесом та політикою після розпаду СРСР набуло неймовірного розквіту.

Закорінені у давню більшовицьку традицію, аналогічні процеси відбувалися й відбуваються на всіх рівнях державного і суспільного життя, перетворивши Україну на тотально корумповану країну.

Боротьба з корупцією у таких умовах перетворюється на фікцію. І державні, і громадські антикорупційні органи борються не з корупцією як явищем, а з корупціонерами як суб‘єктами окремих корупційних діянь.

Вибірковість переслідування корупціонерів залежить від можливостей або від інтересів борців з корупцією. Тому є корупціонери, які мають статус «священних корів» і які залишаються недоторканими за будь-яких умов і обставин. Є корупціонери, проти яких відкривають кримінальні справи, але вони відбуваються легкими переляками. Звісно ж, є й «цапи відбувайли»…

Закономірність вибіркового суб‘єктивного підходу до боротьби з корупцією така, що корупціонери лише нагліють, їхні дії набувають вишуканішого характеру, і відтак корупція стає невиліковною хронічною хворобою суспільства.

Злочинний видобуток бурштину, нещадне вирубування карпатського пралісу, наживання на війні, в якій гинуть десятки тисяч патріотів і мільйони стають каліками і бездомними, та інші гучні історії – це тільки те, що відбувається на очах в усіх і чому немає кінця.

«Наші гроші» та інші подібні проекти журналістських розслідувань виводять на світло те, що діється в «сірій зоні» або у глибокому підпіллі, звідки часом зливають інформацію скоріше за все обділені участю в «ділі» учасники корупційних оборудок.

Хоч Анатолій Гриценко й переконаний, що «чесних більше», насправді «сміття з хати» виносять не так чесні, як ображені чи обділені, і Олександр Онищенко тому найперший приклад. Очевидно, що така ж особа «злила» журналістам свою «колекцію компромату».

Втім, це міг бути і співробітник однієї з антикорупційних структур чи одного з правоохоронних органів, який знає, що офіційне розслідування злочину партнерів самого президента в оборонній галузі апріорі неможливе.


Антикорупційні політики і антикорупційні активісти, як і широкий загал, упевнені в тому, що саме «зміна влади», «зміна політичної системи» й прихід у владу нових, «чесних людей» зробить боротьбу з корупцією ефективною.

Але якщо справді «чесних більше», як переконаний А. Гриценко із своїми прибічниками, чому тоді ті, кого вважали чесними й порядними, уже з перших кроків свого шляху в політику збиваються на манівці, проявляють свою подвійну мораль і виразні риси корупціонерів?

Хочете приклади? Відстежте еволюцію майданного «козака» Гаврилюка. А нашуміла торішня історія з Бубенчиком чого варта. Не називаю значно гучніших імен політиків-початківців, які із грязі вибилися в князі.

На жаль, лише малий відсоток людей здатні витримати випробування спокусою і залишитися чесними і порядними у своєму служінні суспільству, своєму народові.

Віктор Гюґо сказав над труною Оноре де Бальзака: «Він прагнув посісти місце серед тих, світ яких руйнував своїм нещадним пером».

Пригляньтеся уважніше до українських борців з корупцією як із службового обов‘язку (слідчі, прокурори, офіцери спецслужб), так і за покликанням (журналісти, громадські активісти).

Саме вони зазвичай обростають публічними скандалами, і не тому, що справжні корупціонери роблять усе для того, щоб їх дискредитувати. Вони самі дискредитують себе якщо не власною участю в корупційних діях, то своїми просто необачними вчинками, які розчаровують пересічних громадян.

Ще більшою проблемою борців з корупцією є те, що по суті вони борються лише з наслідками корупції (тобто з корупціонерами), а не з корупцією як явищем.

Що стосується державних антикорупційних органів, то вони й створюються для виконання саме таких завдань – виявляти корупціонерів, хапати їх на гарячому й передавати правосуддю.

Як свідчить досвід Китаю, навіть прилюдне карання корупціонерів на горло не є ефективним: корупціонерів знищують фізично штабелями, але корупція залишається незнищенною.

Ви не задумувалися над тим, чому рівень корупції в Китаї залишається таким же високим, як і на теренах колишнього СРСР, а в таких розвинутих країнах, як США, Японія та ін., – низьким, гранично допустимим?

Відповідь проста: тому, що Китай продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування.

Україна також продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, що їх вона успадкувала від УРСР/СРСР.

Єдина відмінність України від Китаю полягає в тому, що Україна відмовилася від комуністичної ідеології, позбулася диктату однопартійної системи і запровадила інститут президента.

Інститут президента, правда, обріс таким явно неконституційним виконавчим органом, як адміністрація президента, що функціонально є інкарнацією… ЦК КПУ. Ця структура залишилася навіть у тому ж будинку і, можливо, галузеві управління залишилися на тих же місцях, де були відповідні відділи ЦК. Не виключено, що за президентства Кравчука й Кучми там продовжували сидіти на своїх ще компартійних дубових стільцях люди, які залишалися там із компартійних часів.

Прикметно, що інститут президента зберіг за собою і колишню компартійну вертикаль, утворивши обласні та районні адміністрації. Мабуть, ще вірогідніше, що старі перевірені компартійно-радянські номенклатурні кадри і там ще довго залишалися (подекуди, можливо, й залишаються) на своїх нагрітих місцях, виховуючи нові покоління пострадянської уже номенклатури.

Втім, якої пострадянської?! Радянську владу, встановлену понад сто років тому більшовиками, після розпаду Радянського Союзу ніхто не відміняв. Україна залишається «країною рад», з добре структуровано системою, яка співвідноситься з президентською вертикаллю і визнає пріоритет останньої або навіть перебуває з нею в одній упряжці: Верховна Рада, обласні ради, міські/районні ради…

На певних рівнях спостерігаємо навіть злиття президентської вертикалі й рад, чого не було навіть за компартійно-радянської влади. Згадаймо хоча б мерів, які водночас є й головами міських рад.

Характерною ознакою органів державного урядування, як і за компартійно-радянських часів, є колективна відповідальність (сиріч безвідповідальність). Це спонукає урядовців заглядати в рот президентові на національному рівні, «губернатору» – на обласному та голові РДА – на районному.

У свою чергу, це спонукає означених суб‘єктів до застосування методів ручного управління, дає їм індульгенцію «карати й милувати», а отже і визначати межі участі в тих чи інших незаконних/кримінальних «оборудках», які й називаються корупцією.


Громадська думка переконана, що «батьком» української корупції є другий президент України Леонід Кучма. Так воно, можливо, бачиться, якщо не розуміти справжньої природи корупції в Україні й на теренах колишнього СРСР.

Не Кучма породив корупцію.

Зрощення криміналу й політики – це «винахід» більшовиків, які розбоєм, бандитизмом, рекетом та іншими популярними й тепер кримінальними методами від самого початку фінансували свою «політичну» діяльність.

Зрощення криміналу й державної влади відбулося щойно після жовтневого більшовицького перевороту, відомого в історії як «Велика Жовтнева соціалістична революція», особливо – з лютого 1918 року, коли Ленін своїм декретом Раднаркому випустив із царських тюрем сто тисяч кримінальних злочинців (політичні в‘язні продовжували «мотати свій строк»).

Нагадаю, що майже всі ці кримінальні злочинці влилися в більшовицькі лави та склали кістяк щойно створеної під орудою Дзержинського ЧК («Надзвичайної комісії»; пізніше – ОГПУ, пізніше – НКВС, ще пізніше – МДБ та КДБ).

Люмпен-пролетаріат та кримінал стали розплідниками більшовицьких партійних і державних кадрів, з добірної частини яких проросло явище, яке пізніше було названо «компартійно-радянською номенклатурою».

Компартійно-радянська номенклатура у класовому суспільстві класом, однак, не стала. Вона стала надкласовим сегментом суспільства, якому «можна було» більше, ніж пролетаріатові як «гегемону суспільства», а тим більше – «колгоспному селянству» й «трудовій інтелігенції».

Жорстка, ба навіть жорстока компартійна дисципліна сприяла тому, що кожен цвіркун знав своє місце, винних карав чи милував внутрішній компартійний суд, мало хто випадав з «обойми» й закінчував за гратами як звичайний злочинець.

Так було до розпаду СРСР.


Зверніть увагу на те, що на всьому просторі колишнього СРСР першими президентами нових незалежних країн стали переважно компартійні діячі найвищого рангу. Де вони не стали першими президентами (Литва, Грузія), там вони стали другими президентами.

І тут виникає питання про взаємодію інституту президента й компартійно-радянської номенклатури.

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології, а потім і з кадрів (кадри, тобто номенклатура, були, власне, компетенцією другого секретаря ЦК), Леонід Кравчук як перший президент незалежної України не міг не спиратися на ту компартійну «еліту», яку він добре знав і якій довіряв.

Отже, адміністрація президента перших чотирьох років незалежності не могла не складатися з тих «перевірених кадрів», хай навіть уже й перефарбованих на «націонал-демократів». Так само склалося і на обласному, і на районному рівнях.

Так компартійно-радянська номенклатура залишилася при владі. Жорсткість компартійної дисципліни відійшла в минуле разом із «класичною» КПРС. «Демократизація» відтак торкнулася передусім корупційних процесів. Щоб ви уявили собі силу номенклатури, нагадаю вам, що Хрущов програв тому, що недооцінив внутрішню силу компартійно-радянської номенклатури.

Та й лідери, навчені уроками Хрущова, з часом усвідомили непродуктивність «волюнтаризму» як методу адміністративно-командного урядування. Таким чином, саме за президентства Кравчука компартійно-радянська номенклатура усвідомила й відчула свою історичну місію, а заодно у ній прокинулася й історична пам‘ять.

Так наступив новий етап зрощення криміналу (передусім злочинців у законі), політики (партій) і державного управління (влади). Прикметно, що не тільки кримінал шукав виходу в політику та владу, тобто політизувався, але й політика (партії) та влада шукали виходу на кримінал, тобто криміналізувалися.

Це почалося ще до фактичного розпаду Радянського Союзу і, можливо, навіть прискорило його колапс. В усякому разі активні процеси взаємодії номенклатури й криміналу помічаємо від початку президентства Кравчука.

За участю саме кримінальних елементів відбулося, зокрема, «реформування» найбільшого в світі Чорноморського пароплавства. Спочатку воно було трансформоване в акціонерне товариство під назвою «Бласко», а потім зникло і «Бласко».

Кому цікаво, покопайтеся в історії київського ФК «Динамо», почесним головою якого від часу свого президентства залишається Л. Кравчук. Саме з «Динамо» пов‘язані створення різних товариств і спільних підприємств з непрозорою власністю, численні фінансові махінації і навіть тяжкі кримінальні злочини як в Україні, так і за кордоном, про які розповідає у циклі своїх інтерв‘ю колишній кримінальний злочиннець і активний учасник подій початку 90-х Л. Ройтман.

За президентства Кравчука ставали на крило й набирали сили «нові українці», які дістали у своє розпорядження компартійні або комсомольські гроші (В. Сумін, Л. Черновецький та ін.).


Якщо за президентства Кравчука, компартійно-радянська номенклатура тільки починала розслаблюватися й криміналізуватися, за президентства Кучми криміналітет зайшов у владу і відтак почалася активна «прихватизація», розпил і розпродаж усього, що можна було розпиляти і продати, а також відтиснути.

Гримуча суміш компартійно-радянської номенклатури й криміналітету утворила те, що тепер називають олігархатом. Корупція набула відкритих і цинічних форм, у яких ми її тепер і спостерігаємо.

Отже, якщо комусь хочеться називати Кучму «батьком» чогось, то він є «хрещеним батьком» не корупції, а олігархії та олігархічного урядування.

Наслідком цієї олігархічної форми правління стали приватні політичні проекти, які називають себе партіями або навіть громадськими об‘єднаннями, але більше нагадують організовані злочинні угрупування.

Олігархат виявився зручним інструментом для виконання президентських повноважень Ющенком і особливо – Януковичем, хоч самі вони олігархами й не були.

Петро Порошенко – стовідсотковий продукт олігархії – і як бізнесмен, і як політик. Поза політикою і участю у владі його збагачення було б просто неможливе. Без багатства, олігархічного статусу його президентство було б також неможливим. Такий-от феномен Порошенка. Тому нічого дивуватися тому, що відбувається з ним та його оточенням.


Адміністративно-командне президентське правління Порошенка – логічний наслідок еволюції авторитарно-тоталітарного устрою у досі «радянській Україні». Інакшим воно не могло й бути.

Нічим не відрізнятимуться від Порошенка й майбутні президенти, якими інакшими вони не здавалися б пересічному виборцеві.

Олігархічні риси проглядаються практично у кожному з цьогорічних кандидатів на президента. Навіть найінтелектуальніший із них – рант‘є. Це означає, що збагачення і заможне життя для них підсвідомо є важливішим, ніж бажання послужити своєму народові, суспільству і увійти в історію видатним державним діячем.

Їхні партії або інші сили, які за ними стоять, є не ідеологічними партіями з продуманими й виваженими стратегічними програмами розвитку України, а приватними організованими угрупуваннями, метою яких є прихід до влади й популістські обіцянки реформ, які потім обертаються в кращому разі косметичним ремонтом фасаду.

Деякі кандидати опираються на підтримку професійних об‘єднань своїх колег. Але є й такі, що через брак власних ідей і концепцій випитують у народу, чого він сподівається від їхнього президентства у разі їхньої перемоги.

Жоден кандидат, жодна громадсько-політична сила, яка за ним стоїть навіть не заїкається про нагальність системних змін – заміну авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованих Україною від УРСР/СРСР, без якої навіть розмови про подолання корупції, олігархії тощо не мають сенсу.

Володимир Іваненко

Український Університет

25 – 26 лютого 2019 р.


Відозва українських інтелектуалів України й діаспори

Україна й українське суспільство підійшли до тієї критичної межі, коли постає питання, чи відбудеться Україна як самостійна успішна держава. Головною причиною цього є те, що Україна продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованого від СРСР.

Кремль робить усе для того, щоб не тільки утримати Україну в орбіті свого впливу, а й щоб зробити Україну й український народ частиною «русского міра», і відтак стерти Україну й українців з карти світу.

В Україні віддавна працювала й активно працює «п‘ята колона», яка відкрито й активно підтримує агресію Росії проти України. Так звані «російськомовні патріоти» мимоволі стають частиною цієї потуги, скільки вони не декларували б свою вірність і відданість Україні й українській справі.

В Україні також є значна частина україномовного населення, яке свідомо або несвідомо орієнтується на Москву або якій просто байдужа доля України.

За цих умов ми закликаємо україноцентричних інтелектуалів українського суспільства й світового українства згуртовуватися й робити усе можливе для пробудження й піднесення національної свідомості та громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, а відтак творити громадські й громадсько-політичні рухи, які спроможні ініціювати й очолити системні зміни в Україні й українському суспільстві.

1. Для зупинення агресії Російської Федерації проти України ми пропонуємо ініціювати Міжнародний рух «Будапештський формат для України»

2. Ми пропонуємо створення Руху за українізацію України, завданням якого було б пробудження й піднесення національної свідомості та громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства через широкомасштабну програму сутнісної українізації.

3. Ми пропонуємо створення Всеукраїнського козацького руху, завданням якого було б відродження національних традицій і звичаїв,

4. Ми пропонуємо створення україноцентричної мережі засобів масової інформації (ЗМІ), завданням якої було б очищення українського інформаційного простору від кремлівської пропаганди, закріплення інформаційного суверенітету України й надання правдивих інформаційних послуг, проведення інформаційно-роз‘яснювальної роботи й перетворення системи ЗМІ на дієвий інструмент «четвертої влади» – влади громадської думки. Базою для цієї роботи може стати уже ініційована Українська Світова Інформаційна Мережа.

5. Ми пропонуємо створення якісного нового Руху світового українства, ефективно згуртувати зусилля української діаспори, налагодити й зміцнити її взаємодію з українським суспільством і справляти дієвий вплив на перетворення Укрпїна на успішну державу та підвищення її іміджу в світі.

6. Ми пропонуємо об‘єднати здорові сили учених України й українського зарубіжжя навколо ідеї відродження традицій Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і зосередити їхній потенціал на пошукові, вивченні й випрацюванні наукових засад системних змін в Україні й українському суспільстві, метою яких буде формування нових суспільних відносин, а відтак запровадження нового суспільного ладу й нового способу урядування на основі національних традицій і звичаїв.

Якщо ми зможемо згуртуватися навколо виконання означених вище завдань негайно й почнемо активно працювати в означених напрямках, ми зможемо зупинити негативні тенденції подальшої деградації українського суспільства й занепаду України, стабілізувати ситуацію, а відтак стартувати позитивні зрушення.

Належно налагоджена й організована робота в усіх перелічених напрямах дозволить упродовж наступного десятиріччя домогтися реальних системних змін та задати Україні інерцію розвитку як успішної держави.

Проф. Д-р Володимир Іваненко, Український Університет, Україна Інк, Міжнародна Фундація Лідерства


Як додати свій підпис до цієї відозви:

1. Скопіюйте цей текст

2. Додайте своє ім‘я до переліку підписантів

3. Перешліть підписану копію електронною поштою на адресу: або

4. Ми додамо ваше ім‘я до основного тексту Відозви, який буде знаходитися на сайті та на ФБ сторінці Українського Університетського Клубу, звідки його можна буде поширювати.


В українському суспільстві дискутують про те, хто стане першим патріархом Української Помісної Православної Церкви. Називають імена потенційних претендентів, які хочуть самі або яких їхні парафіяни хотіли б бачити предстоятелем, зокрема:

1. Патріарх УПЦ КП Філарет

2. Митрополит УАПЦ Макарій

3. Архиєпископ УАПЦ Ігор

Цілком можливо, що може претендувати на патріаршество і один із тих ієрархів УПЦ МП, які зроблять свій вибір на користь УППЦ.

Якщо УПЦ в зарубіжжі братиме участь у Соборі, то кандидатом на патріарха може стати й Митрополит Антоній (США).

При цьому не беруть до уваги, що синод Вселенського патріархату може мати, а можливо й має уже на приміті свою кандидатуру на патріарха УППЦ, переваги якої над кандидатами від наявних в Україні конфесій можуть бути очевидними: незаангажованість у суперечки між конфесіями та юрисдикціями, нейтральність по відношенню до віруючих тощо.

Таким може бути Митрополит Антоній, але він напевно, як і раніше, відмовиться, якщо йому запропонують кандидувати, і відмовиться на користь Архиєпископа Даниїла, якого він вважає найкращим вибором у своєму житті.

Очевидно, невипадково і Вселенський Патріарх призначив Архиєпископа Даниїла главою своєї місії в Україні, що уможливлює докладне ознайомлення Владики Даниїла із ситуацією в релігійному житті України, поглиблене вникнення в суть проблем кожної з юрисдикцій, які уже погодилися творити УППЦ.

Належність Архиєпископа Даниїла ієрархії Вселенського Патріархату і його українське походження (народився й виріс в Україні) роблять його кандидатуру прийнятною для всіх учасників процесу і, отже, гарантією безболісного процесу творення і становлення УППЦ.

Виконання функцій екзарха значною мірою нагадує роль місцеблюстителя престолу, що його зазвичай місцеблюститель і займає.

Думаю, сам Бог указав своїм перстом на Архиєпископа Даниїла як оптимального кандидата на Патріарха УППЦ.

Хотілося б сподіватися, що Патріарх Філарет, Митрополит Макарій та інші претенденти, що в думках своїх уже приміряють митру Патріарха УППЦ, вчинять мудро, підтримавши саме кандидатуру Архиєпископа Даниїла.

Упродовж тривалого часу релігійна ситуація в Україні була й залишається нестійкою, і Московський патріархат робить усе для того, щоб так тривало і далі.

Вибір на Патріарха УППЦ Владики Даниїла, який відбувся як ієрарх саме у Вселенському Патріархаті, напевно буде єдино вірним кроком.

* * *

Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні».

Це – не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це – спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.:

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше. Я навіть уникав згадувати неназвані іншими імена… Тому в моєму тексті були названі імена лише трьох православних ієраохів України, згадані різними людьми не менше одного разу в доступних мені джерелах.

При цьому, відстежуючи розвиток подій, я в курсі, що:

– Владика Ігор і не думав кандидувати. Він взагалі тримається осторонь цього проекту;

– Митрополит Макарій начебто також не претендує на патріаршество, і

– лише один Патріарх Філарет дуже хоче стати патріархом нової церкви.

Крім усього, тепер ми вже знаємо, які тертя виникли між ієрархами з приводу того, якою буде назва УППЦ і яким має бути проект її Статуту тощо. Патріарх Філарет і з цим уже визначився, не питаючи згоди чи бодай думки інших ієрархів.

Цей факт обернув на закономірність тенденцію, яку ми спостерігаємо від початку 90-х років минулого століття, коли ідея-фікс одного православного ієрарха стає на перешкоді об‘єднання і згуртування українського православ‘я і затримує процес створення УППЦ.

Це – один із чинників, який спонукав мене у своїх нотатках назвати Філарета «суперечливою фігорою», що викликало зливу обурень і докорів з боку коментаторів мого тексту в мережах. 

Очевидно, Вселенський Патріарх враховує ці фактори і напевно має свої варіанти розв‘язання проблеми, якщо він уже розпочав процедуру надання Томосу УППЦ. Тому я мав і маю достатньо підстав припускати, що він також має якісь свої думки з цього приводу.

Саме в цьому контексті й виникло моє припущення, що не просто так Вселенський Патріарх направив в Україну екзархів саме українського походження і що один із них може розглядатися як потенційний кандидат на патріарха УППЦ. 

Що тут неясно і що тут дає підстави приписувати мені те, чого я не писав, закидати мені, що я пишу дурниці, та вихлюпувати на мене свої негативні емоції?

А тепер у контексті сказаного вище спробуйте зрозуміти глибинний сенс сказаного Вселенським Патріархом Варфоломієм: Україна одержить Томос, «коли прийде час». Можна під цим розуміти Божий промисел. Можна під цим розуміти здатність українців до здорового глузду, мудрості та єдності в досягненні мети, але не задоволення чиїхось особистих амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

16, 20 жовтня 2018 р.


Останнім часом, і особливо – у зв‘язку із сторіччям «Другого Гетьманату», в Україні надзвичайно багато уваги приділяють постаті Павла Скоропадського та його родині (див., напр.:

Я довго вагався перед тим, як узятися за ці нотатки, оскільки мої думки з того чи іншого приводу зазвичай наражаються на несприйняття: загал більше прихильний до штампів і стереотипів.

Чому я починаю з такого застереження?

Справа в тому, що Павло Скоропадський був дуже суперечливою фігурою, в якій поєдналися позитиви й негативи – і суто особистісні, і соціальні, і станові.

Історики національно-визвольних змагань України розкажуть вам до найменших подробиць, коли, як і чому П. Скоропадський став гетьманом, у який спосіб він розбудовував українську державність упродовж лише декількох місяців (семи з половиною місяців – якщо бути точним) свого гетьмануванння і коли, чим та чому те гетьманування закінчилося.

Тому я не буду тут на цьому застановлюватися, а відішлю вас до Вікіпедії, яка дає більш-менш притомне уявлення про цю постать (див.: Нагадаю лише про одну аналогію, про яку також чимало написано. Це – генерал Скоропадський і генерал Маннергейм (дет. див.: Маннергейм і Скоропадський: фінський та український шляхи до незалежності –; Як Скоропадський з Маннергеймом країнами приятелював: joanerges; Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники –

Генерал Маннергейм спромігся закласти підвалини незалежної держави у Фінляндії, консолідувати націю й задати таку інерцію розвитку Фінляндії, що та здобула перемогу у російсько-фінляндській війні, а після Другої Світової війни стала однією з найуспішніших країн Європи (див.: Карл Густав Маннергейм — Вікіпедія –; Як Фінляндія здобула й захистила державність | Газета «День» мобільна версія –

Генерал Скоропадський досить енергійно починав як гетьман. Йому на підмогу прийшла добре згуртована українська інтелектуальна еліта, яка дружно взялася за організацію науки (було засновано ВУАН – Всеукраїнську академію наук) й освіти (засновано перший український університет, розгорнуто роботу над українським правописом та ін.). Саме за Скоропадського розгорнулася широкомасштабна українізація.

Але Скопопадському не вдалося

консолідувати українську політичну еліту, вибудувати тривку систему державного управління і, як не дивно це звучить по відношенню до генерала, – створити потужне військо. Більше того, Скоропадський умудрився настроїти проти себе тих українських політичних діячів, які могли б стати його союзниками.

Будучи монархістом за переконаннями, пов‘язаний численними родовими зв‘язками з російським царизмом, схильний до диктатури, П. Скоропадський мислив свій гетьманат як монархічну (спадкову) форму правління.


До історичних осіб годилося б підходити історично, тобто поцікавитися, кажучи словами класика «історичного матеріалізму», як явище виникло, які етапи у своєму розвитку проходило і чим воно стало тепер.

Родословники «малоросійського дворянства» покажуть вам, звідки пішов і як розвивався рід Скоропадських. Ви побачите, що цей рід бере свої початки від козацьких старшин, в умовах Російської імперії трансформованих у дворянство.

Трансформація Скоропадських була, скажемо так, винятково своєрідною. У цьому зв‘язку нагадаю вам про період «Полтавської битви» (, яка стала поворотним історичним моментом в упокоренні України Московією. І відбулося те традиційними для ординців способами.

Нагадаю вам, у який спосіб відбувся стрімкий вихід Скоропадських насамверх українського, а відтак і «великоросійського» суспільства.

Усе почалося улітку-восени 1708 року після того, як гетьман Іван Мазепа розірвав свою співпрацю з московським царем Петром І і уклав союз із шведським королем Карлом ХІІ. Вікіпедія підказує нам, що 6 чи 11 листопада 1708 року відбулося «обрання» на гетьмана замість «зрадника Мазепи» Івана Скоропадського (див.:

Автори статті про Скоропадського розповідають нам, яким вірним був він українській справі, як обстоював збереження козацтва, як недовірливо ставився до нього Петро І… з ласки якого, разом з тим, Скоропадського було «обрано» на гетьмана. Я свідомо беру «обрано» в лапки, оскільки І. Скоропадський формально був обраний козаками, а фактично був вибраний царем, тобто по суті був гетьманом наказним.

Початок гетьманування І. Скоропадського збігається з історичною подією, яка із шкільних підручників відома як «Полтавська битва», у якій «русскіє» здобули перемогу над «шведами». «Полтавську битву» я тут також беру в лапки, оскільки, за деякими даними, битви як такої не було.

Невдовзі після «обрання» на гетьмана у Глухові Скоропадський напевно ж слідує за Петром І, ставка якого від 20 листопада до 26 грудня 1708 року знаходилася в Лебедині (, точніше – в десяти кілометрах від Лебедина у Михайлівці (

Саме в той час і саме у цій ставці було ухвалено рішення про розправу над майже тисячею козацьких старшин, які з якихось причин не відійшли з Мазепою і не визнали гетьманство Скоропадського. За наказом московського царя їх було страчено.

Це масове вбивство відбулося найвірогідніше у степу на північ від Михайлівки та Василівки (, у відомому мені змалечку урочищі під промовистою назвою – Побиванка. Ви можете знайти це урочище на топонімічній карті Сумщини: воно знаходиться за три кілометри на захід від славнозвісного заповідника «Михайлівська цілина» ( і за три ж кілометри на схід від хати, в якій я виростав.

Легенда, яка колись побутувала у моєму селі Василівка і яку колись записав мій батько, пов‘язувала з тими ж подіями часів «Полтавської битви» і Павла Полуботка (ровесники мого діда казали: ПолУботок. Вікі:, про що я докладніше писав у нотатках, присвячених пам‘яті Петра Тронька (див.:

Отже, гетьманство і Скоропадського, і Полуботка було добряче полите кров‘ю отих замордованих козацьких старшин. Павло Полуботок, сподіваюся, якоюсь мірою покаявся й відмолив свої гріхи у камері, в яку його кинув Петро І і в яку цар приходив, як на роботу, «поговоріть по душам» із своїм в‘язнем. Прикметно, що й та фортеця має промовисту назву – Петро-Павлівська.

Ми не знаємо, чи покаявся і молився за свої гріхи Іван Скоропадський. Але ми знаємо, що ще за його життя і за життя Полуботка Петро І проголосив Московію Російською імперією, а себе імператором.

Полуботки відносно скромно проявилися в історії цієї імперії, значною мірою розчинившись у родах Капністів, Миклашевських та інших знатних родів, які не забували про своє коріння, і тільки легенда про «скарби Полуботка» ( нагадувала про те, що Україна мала гетьмана з таким іменем.

Скоропадські ж старалися бути якомога ближче до імператорського двору, одружувалися з найсановнішими особами, серед яких було чимало неприхованих українофобів і україноненависників. Автори публікацій про родину Скоропадських з неприхованою гордістю жонглюють тепер їхніми іменами (див., напр.:


Зовсім невипадково, що у колективній свідомості роду Скоропадських вигрілася монархічна ідея, а відтак і мрія про власну монархічну місію. І історія дала генералові Павлові Скоропадському можливість спробувати втілити цю мрію в життя.

Монархічні амбіції були ахіллесою п‘ятою П. Скоропадського і спричинилися до того, що він протримався при владі менше, ніж М. Грушевський з В. Винниченком (Центральна Рада протрималася рік. Див.: чи пізніше С. Петлюра (Директорія була при владі два роки. Див.: А в зіставленні з Нестором Махном він програє ще більше: Махно утримував свою владу три роки (1918 – 1922. Див.:

Думаю, у П. Скоропадського вийшло б, і він би став «українським Маннергеймом», якби він був справді україноцентричним і думав про відродження козацьких традицій і звичаїв, а не про корону малоросійського монарха.

Навіть програвши, Скоропадський не перестав думати про реалізацію в Україні монархічної ідеї і фактично спричинився до народження цілого українського монархічного руху, який заполонив мізки значної частини української еміграції. Скоропадському і його прихильникам було невтямки, що влада гетьмана в українському козацтві історично ніколи не була монархічною, спадковою, – навіть у тих випадках, коли місце гетьмана-батька займав гетьман-син.

Ідеологом монархічного руху став В‘ячеслав Липинський, який бачив можливості для втілення в життя своїх консервативних ідей саме в монархізмі. Припускаю, що інтерес Липинського до монархізму був спричинений не Скоропадським, а постатями галицьких князів, найуспішніший із яких – Данило – дістав королівську корону від Папи Римського (див.:

Мені імпонує консерватизм і традиціоналізм В. Липинського. Його теорія має сенс і може бути втілена в життя в органічному зв‘язку з українськими національними традиціями і звичаями. Щоправда, ці традиції і звичаї ніколи не передбачали монархічної форми урядування, і спроба короля Данила узвичаїти спадковість влади була винятком.

Навіть у княжу добу в Русі князювання, за великим рахунком, не було спадковою, монархічною формою правління, і віче могло замінити одного князя іншим (дет. див.: Чубатий Микола. Огляд історії українського права. К., 1994).


Українські прихильники монархізму активізувалися водночас із відновленням незалежності України.

Уже в ті роки мені трапилося спілкуватися з прихильниками ідеї заведення на київський престол спадкоємця «української корони» Олелька – нащадка Олельковичів, якого вони виявили десь на теренах Західної Європи і який почав навіть вивчати українську мову. Та ініціатива не набула навіть розголосу. (Дет. про Олельковичів див.:

Значно більше попрацювали прихильники монархізму гетьманського штибу, і вони на повному серйозі взялися «відновлювати» гетьманат Скоропадського, спокусивши ідеєю онука П. Скоропадського Бориса (Borys Skoropadsky – і влаштувавши йому подорожі в Україну.

Незважаючи на тертя, що виникли навколо особи Б. Скоропадського в родині Скоропадських, пан Борис щиро загорівся ідеєю зійти на престол, проявляв активність у пошуках підтримки. Звертався він і до мене, але швидко зрозумів, що я не є прихильником самодержавного гетьманату. Останні пару років він не дає про себе знати і не відповідає на листи.

Років десять тому цією темою активно переймався й Ігор Каганець (, який ідею Третього Гетьманату активно популяризував як монархічну. Тоді я висловив своє бачення цієї проблеми у своїй статті «Що нас єднає і що нас роз‘єднує» (, значна частина якої присвячена темі, яку ми обговорюємо зараз.

Ідея «Третього Гетьманату» на даний час обговорюється в різних форматах (див.: Каганець І. Третій Гетьманат – держава української мрії | Народний Оглядач –; Третій Гетьманат Українського козацтва – та ін.). Є навіть прикольні спроби ув‘язати цю ідею з діяльністю… Олега Тягнибока (див.: Третій Гетьманат — Інциклопедія –


Україна, безумовно, потребує системних змін, і гетьманська традиція урядування напевно є найприроднішою для суспільного ладу, який був би природним для українського суспільства, його традицій і звичаїв. Але однозначно, що це буде гетьманат не такого типу, що його хотів запровадити Павло Скоропадський, і не таких традицій та звичаїв, що їх додержував увесь рід Скоропадских.

Отже, вшановуючи Павла Скоропадського за його заслуги перед Україною, не варто надміру возвеличувати його особистість, і тим більше – заслуги його роду.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

4 – 5 вересня 2018 р.


Звернув увагу, що частішають і частішають російськомовні випуски передач від… української редакції «Голосу Америки» (див.:

Хотілося б почути переконливо обгрунтоване пояснення, чому раптом український «Голос Америки» почав русифікуватися.

* * *

Директор українського «Голосу Америки» Myroslava Gongadze зреагувала на мій запис таким чином (цитую, як є):

«Володимире, українська редакція Голосу Америки робить пятихвилинну програму російською вже четвертий рік. Цьму є багато обгрунтувань у тому числі фінансових. Програму дивляться на сході України у прикордонних областях і дуже за неї вдячні, не лише глядачі , але й уряд України.Ваше зауваження, що програми почастішали не правдиве і не коректне».

* * *

Моя молодша колега в журналістиці своєю відповіддю по суті спровокувала мене на продовження розмови, яка набуває суспільно важливого характеру. По-перше, з суто фахового, журналістикознавчого погляду. По-друге, йдеться про проблеми українізації інформаційного простору України, на якому «Голос Америки» завжди лунав авторитетно і впливово.

З огляду на це я розміщую свій текст і тут:

ПАНІ Мирославо! Я не зауважив, що це вже триває четвертий рік. Дякую за підказку. Очевидно, мені це впало в очі завдяки тому, що почастішало чи стало регулярним випощування цієї програми в мережах.

Для мене, і для притомної частини українського суспільства й діаспори також, той факт, що програму дивляться на сході України, не є переконливим аргументом. Скорше, навпаки – годилося б нести туди українське слово. Якими б вдячними не були глядачі з тих країв та особливо уряд України, який здав інфопростір Росії і українізувати його не збирається.

До речі, русифікація українського «Голосу Америки» проявляється ще й у тому, що без україномовного супроводу усе частіше появляються розлогі матеріали, в яких надається можливість довго прямим текстом звучати російськомовним голосам «української» діаспори, які зазвичай є українобіжними або принаймні українобайдужими (про україноцентричність і говорити не доводиться). «Гарний» приклад для українського суспільства та його взаємин з діаспорою….

Класичний український «Голос Америки» таких речей собі ніколи не дозволяв; для того є російськомовна редакція. Я активно співпрацював із ТИМ «Голосом Америки», приятелював з його керівниками, і говорю про це як фахівець.

Не можу навіть уявити, які ще можуть аргументи на користь російськомовних передач, а тим більше – до чого тут фінансовий аспект. «Голос Америки», на відміну від Інституту Кеннана, як відомо, фінансується не з пожертв, а з бюджету США. Тому я розумію, проросійську налаштованість Інституту Кеннана, де господарюють російські гроші, але я не можу і напевно не зможу зрозуміти потакання «русскому міру» в передачах свого часу найфаховішої і найпринциповішої радіостанції.

До речі, після того, як набула публічності справа Катерини Смаглій (Katja Smagliy), «Голосові Америки» годилося б обговорити тему прокремлівського «мозкового центру», який затишно пригрівся якраз посередині між Білим Домом і Trump International Hotel.

Етичний аспект Вашої відповіді залишу без коментаря.

* * *

Очевидно, в процесі обговорення цієї справді тривожної тенденції ми зможемо осмислити й ширші питання ідейно-тематичного спрямування й функціональних форм «Голосу Америки».

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

22 – 23 лютого 2018 р.


Послухавши інтерв‘ю Євгенія Кісєльова «Русскому ТВ в Канадє» (, хочу звернути увагу на нюанси, які стосуються українського інформаційного простору і функціонування в ньому системи ЗМІ.

ПЕРШЕ. Є. Кісєльов підтвердив мої побоювання щодо ризиків допуску (як через запрошення, так і політичний прихисток) російських журналістів на український медійний ринок, особливо на головні чи ключові ролі, оскільки і об‘єктивно, і суб‘єктивно навіть на підсвідомому рівні вони приносять в українське суспільство небажаний вплив російської інформаційної культури.

Так-от, Кісєльов тут прямо каже, що він знайшов в Україні значну частину своєї давньої і звичної аудиторії, яка напевно стала для нього благодатним грунтом для сіяння, вирощування і, отже, примножування впливу російської культури в українському суспільстві і на українське суспільство.

Досвід самого Кісєльова, а також Шустера та йому подібних, засвідчує, що такі гасарбайтери й політімігранти спричинюють небажані ризики для українського націєтворення й державотворення, тобто не приносять жодної користі для згуртування українського суспільства, піднесення його національної свідомості й громадянської відповідальності. Навпаки, вони тільки підточують здобутки самостійної України.

ДРУГЕ. На запитання про інформаційну війну Росії проти України Є. Кісєльов відповів, що кремлівська пропаганда в основному спрямована на внутрішні потреби і що її вплив на українське суспільство був і залишається незначним, в чому він, мовляв, переконався, коли почав працювати в Україні.

Симптоматично, що він послався на статистику охоплення інформаційного простору України власне російськими телеканалами, наголосивши на тому, що їхню ретрансляцію зрештою взагалі було припинено.

При цьому Є. Кісєльов навіть не згадав про те, що в Україні працює потужна мережа телеканалів, власниками яких є російські та проросійські олігархи, і заборона власне московських каналів фактично не змінила ситуацію на українському медійному ринку на користь України.

Це, до речі, засвідчує також, що Кісєльов не усвідомлює своєї русифікаторської ролі в українському інформаційному просторі, незважаючи на його антипутінську позицію. Зрештою, він навіть не зважив за необхідне вивчити українську мову, що є проявом традиційної для росіян неповаги до України.

ТРЕТЄ. Є. Кісєльов висловлює, безумовно, цікаві й справедливі думки про деструктивну пропагандистську роль телеканалу Russia Today у світовому інформаційному просторі, і в цьому контексті зауважує, що Україна не має такого потужного засобу протидії російській пропаганді.

Як тямущий аналітик, Кісєльов добре розуміє виклики, які постали перед Україною у зв‘язку з російсько-українською війною (він не боїться навіть називати цю війну війною), як і важливість протидії України московській пропаганді.

У цьому зв‘язку напрошується висновок (цю думку я неодноразово висловлював і раніше) про те, що Україна, даючи політичний притулок Є. Кісєльову, мала б використати його непересічний талант, багатющий пропагандистський досвід і його широку популярність на російському медійному просторі для організації й налагодження роботи потужного контрпропагандистського і спецпропагандистського каналу, який був би спрямований на окуповані частини території України, та, власне, й на саму Росію.

Певен, це був чи не найбільший прокол МінСтеця, який не додумався належним чином використати такий потужний ресурс. Ніколи не пізно повернутися до такого проекту і примусити російського політичного біженця відпрацьовувати свій притулок і максимально реалізуватися на звичному для нього інформаційному полі на благо не тільки України, але й майбутної демократичної Росії (якщо така можлива).

Зрештою, у такий спосіб було б знівельовано той негативний вплив, що його Є. Кісєльов свідомо чи несвідомо справляв і справляє на українське суспільство своєю участю в проектах на виразно проросійських каналах.

ОСТАННЄ, що не має прямого відношення до теми моїх нотаток.

Помітне місце в інтерв‘ю російсько-канадському телеканалу займає обговорення трирічної викладацької роботи Є. Кісєльова в КДБ (на штатній посаді).

Цілком можливо, що і в Афганістані він працював не тільки в ролі тлумача. Оскільки колишніх кадебістів не буває, не можна виключати, що і в Україні пан Кісєльов може працювати якще не резидентом ФСБ, то принаймні агентом впливу. Сподіваюся, СБУ відстежує його можливу нелегальну діяльність. Але й українське суспільство мало б ставитися до нього з великою насторогою. Іде ж війна…

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

27 січня 2018 р.


Висунення Ліни Костенко на Нобелівську премію – давня і, безумовно, чудова ідея. От тільки таке висунення не здійснюють через збирання підписів – по суті це безнадійна справа.

Очевидно, що варто було б піти шляхом, що його передбачає Статут премії. Найоптимальнішим варіантом може бути вихід на чинних лауреатів (напр., Світлана Алексієвич), через яких і ініціювати висунення.

Думаю, цим могли б зайнятися Пен-Клуб, Національна Спілка письменників, Міністерство культури, а також відомі письменники.

* * *

Георгій Бурсов зауважує в коментарях:

«ЖОДНОЇ збірки, перекладеної на англійську, чи німецьку, чи французську мови. Нобелівський комітет довіряє власним очам, і не довіряє захопленим вигукам будь-яких фанатів».

Я не відстежую цю тему, але… Можливо, було б варто видати по збірці вибраних поезій у кожній мові, згаданій паном Бурсовим.

Спробуймо, товариство?

Хто має під рукою переклади творів Ліни Костенко або може виконати чи організувати виконання майстерних перекладів англійською, будь ласка, зголосіться до нас на адресу –

Запрошую до співпраці волонтерів.

* * *

До коментаторів:

Кожен із нас так чи інакше виказує суб‘єктивні підходи. Це – не біда.

Біда в тому, що часто естетствуючи щодо деталі, окремого, ми нехтуємо важливістю цілого явища й забуваємо про мету.

Премія навіть від Нобеля у даному разі для нас – не мета. І збити збірку перекладів англійською творів Ліни Костенко – також не мета.

Це – засоби. Засоби показати світові, що ми – українці й Україна – є і що ми також здатні на щось «красиве і корисне» для всього людства.

Тому я просив би товариство думати над тим, як нам реалізувати цю ідею в якнайкоротший строк.

* * *

Фінансова підтримка цього проекту прискорить втілення його в життя. Бажаючі можуть зробити пожертву тут: Відповідно до законодавства США, пожертви на Український Університет можна відтягувати з податків. Просимо неодмінно вказувати призначення пожертви.

Володимир Іваненко

Український Університет

Ukraina, Inc

1 грудня 2017 р.


Багато разів я вже звертав увагу на те, що наш найактивніший борець з корупцією не туди б‘є і марнує свої зусилля.

Якщо це робиться заради того, щоб «стригти купони», тоді все на місці – можна підмінювати політичну (чи депутатську) діяльність журналістикою (здійснюючи суто журналістські розслідування) і викривати наслідки корупції замість того, щоб викорінювати її причини.

Якби наш Сергій Лещенко справді серйозно переймався розбудовою незалежної України, він має достатньо таланту, знаньі досвіду, щоб самостійно (без підказок) зрозуміти, де «заритий собака».

Проблеми нинішньої України в тому, що вона ніяк не може виборсатися із свого совкового минулого, і все тому, що її псевдоеліта – кров і плоть компартійно-радянської номенклатури, зрощеної з криміналом, причому в кращих «чекістських» традиціях.

Двадцять років тому я почав писати про це (див.:

З розпадом СРСР Україна не спромоглася побудувати силові структури, які стояли б на сторожі законності і які виконували б функції, властиві силовим структурам цивілізованих демократичних країн.

Нещодавно я написав кілька матеріалів про необхідність ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ, до якої треба було вдатися, коли КДБ УРСР перейменовували на СБУ.

Так само годилося б учинити і з МВС. Усі бачать, що перейменування міліції на поліцію й зміна одностроїв не змінили суті. НКВС продовжує жити в нутрі цього відомства. Отож воно також потребує ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ.

ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ потребує все життя українського суспільства і української держави. Це – ключ до ефективної боротьби з корупцією.

Це – шлях, яким пішли чехи і словаки на чолі з Гавелом та литовці на чолі з Адамкусом (див. дет. тут:

Припускаю, що пан Лещенко усвідомлює й розуміє ці фактори, але якісь об‘єктивні, тобто непідконтрольні йому причини спонукають його діяти саме так, як він і чинить.

Але ж є й суб‘єктивні фактори, і вони очевидні, які спонукають до висновків про те, чому С. Лещенко увесь час збивається на манівці.

Головним є те, що він, позиціонуючи себе як українського журналіста й українського політика, НЕ Є особистістю УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЮ. Давно стежачи за ним, я не бачу УКРАЇНУ ні в його душі, ні в його творчості, ні в його політичній діяльності.

Так, я свідомий того, що Лещенко – ЛІБЕРАЛ, і відтак не сподіваюся в його погоядах ні консервативного, ні поміркованого, ні навіть соціально орієнтованого націоналізму. Але я хотів би бачити в ньому та інших лібералах бодай йому УКРАЇНСЬКОГО лібералізму.

Як часом бачимо прояви україноцентричності в комуністах (наприклад, покійний Борис Олійник) чи соціалістах (наприклад, Иван Бокий). Так, у них своє бачення розвитку України, але Україна живе чи жила в їхніх душах.

Прикметно, що Рух Нових Сил, учасником яких є і наш герой, зібрав під свої знамена саме таких лібералів і спирається на денаціоналізовані прошарки українського суспільства, які дивним чином проявляють себе, я сказав би, в ОПОЗИЦІЇ ДО САМИХ СЕБЕ.

Про феномен цього явища я пишу в нотатках, присвячених М. Саакашвілі (див.:

За великим рахунком, молоді мислячі сили усіх можливих політичних орієнтацій в Україні мали б замислитися над тим, як піднести національну свідомість та громадянську відповвдальність українського суспільства, як згуртувати його й підготувати тривке підгрунтя для зміни соціального устрою та системи урядування.

Це – те, про що завжди мріяли й намагалися щось зробити для цього в українській діаспорі. Виходить так, що й тепер в діаспорі цим переймаються більше, ніж в Україні (див. наш проект тут:

Пан Лещенко і його колеги – часті візитери у Сполучених Штатах. Вони тут піаряться на різних рівнях і в різних колах. Але вперто, як і Геннадий Балашов, уникають контактів з українською громадою. Чому?

Відповідь, думаю, очевидна.

Нічого особистого – тільки констатація очевидних фактів.


Коли три роки тому Сергій Лещенко переходив із журналістики в політику, я писав про те, що він прагне посісти місце серед тих, світ котрих руйнує своїм нещадним пером (парафраз за виступом Віктора Гюго на похороні Оноре де Бальзака).

На відміну від Бальзака, Лещенко досяг більших успіхів: він таки посів місце в омріяному світі й цілком комфортно в ньому почувається. А от ЗАТИШКУ він там не знаходить. Тому й продовжує жити ілюзіями.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 жовтня 2017 р.

ДВІ БІОГРАФІЇ РУСЛАНИ ЛИЖИЧКО, або Чому зірка української поп-естради виступає проти українізації

У мене не було наміру заглиблюватися в цю тему, але дискусія, яка розгорілася після вираження зневажливого ставлення Руслани до ідеї українізації, примушує мене таки висловитися якнайдокладніше.


Діячі мистецтва, як би вони не намагалися дистанціюватися від політики, мимоволі стають лідерами національної громадської думки або ж агентами ворожого впливу.

Зірка української поп-естради Руслана Лижичко не цурається ні політики (обиралася народним депутатом), ні громадської діяльності (виконувала й виконує чимало усіляких обов‘язків).

Як вельми популярна в усіх куточках України й далеко за її межами особистість, Руслана має усі можливості для того, щоб бути лідером громадської думки і справляти вирішальний вплив на піднесення рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Для цього Руслані годилося б проявляти україноцентричність. Такою мірою, як це робить її колега по естраді Марія Бурмака ((див.:


На жаль, Руслана такої україноцентричності не проявляє. Нещодавно вона засвідчила це несприйняттям ідеї українізацції, формально висловивши негативне ставлення до самого терміну «українізація», а в цьому контексті знічев‘я піддавши критиці й квотування телерадіоефіру.

«Я проти українізації», – такою заявою Руслана приголомшила українське суспільство (див.: Сказано це було перед камерами телеканалу ICTV (див.: “ICTV” on @Wikipedia:

Ця заява викликала хай і непрямий, але таки осуд з боку стриманої на критику Марії Бурмаки, хоч вона й не визнає цього (

Якби сказане Русланою прозвучало, наприклад, на науково-практичній конференції, нічого страшного не сталося б. Був би просто привід подискутувати над тим, як годилося б розуміти українізацію, як пояснювати нагальність її суспільству, як випрацьовувати стратегію і тактику, щоб суспільство сприйняло і прийняло її з розумінням.

Пані Лижичко ж заговорила про українізацію в негативному плані в аудиторії не просто з низьким рівнем національної свідомості, а ще й зросійщеній та задуреній кремлівською пропагандою. Ясна річ, така аудиторія відреагувала дружними оплесками на її підтримку.

Це був явно провокативний виступ, який викликав бурхливу реакцію в мережах. Як і варто було сподіватися, пішли балачки про те, що Руслану просто «неправильно зрозуміли».

Одним із найактивніших адвокатів Р. Лижичко став зазвичай розважливий відомий журналіст Євген Якунов (див.:

Перед тим, як оприлюдними спеціальний запис на захист Руслани, Є. Якунов намагався переконати мене в тому, що «слово “українізація” у багатьох асоціюється з іншим “русифікація”, тобто насильницьке стирання в людській пам`яті всього, що пов`язане з його етносом. Під українізацією багато хто і руськомірци і на жаль наші радикали розуміють насильницьке впровадження етнографічних елементів української культури. Руслана й каже про ті самі шаровари, оселедці тощо» (стилістику й пунктуацію оригіналу збережено).

У цьому зв’язку мій колишній студент розщирився філософською сентенцією ось якого змісту:

«Українська нація складеться тоді, коли умовний єврей Зісельс ходитиме в кіпі й з пейсами, але спілкуватиметься українською (що він і робить), коли в школах вивчають Лева Толстого, але в українському перекладі. Не можна всіх зробити етнокультурними українцями, об`єднувати має сучасні культура і мистецтво. Це має бути освоєнням світового культурного простору через українську мову. Очевидно, для цього потрібен інший термін…»

Звичайно, можна використати інший чи й вигадати новий термін, але в реальному житті має відбутися саме українізація.

Як таке можна реалізувати без широкомасштабної поетапної програми українізації, щоб це сталося без насильницьких методів, пан Якунов не говорить, хоч відповідь лежить на поверхні: україноцентричні лідери національної громадської думки (Лижичко та Якунов – серед них) якраз і мають ненав‘язливо (sic!) просувати в суспільство ідею повернення до національних традицій і звичаїв. При цьому не обов‘язково навіть вдаватися до використання терміну «українізація».

А ще вони можуть постійно нагадувати суспільству про потребу наповнення національним змістом освіти і просвіти, інформаційного простору… У такий спосіб, до речі, уникаючи мимовільного виконання ролі агентів впливу «русского міра» (якщо вони самі такими себе не вважають).

На жаль, не схоже, що такі, як Руслана Лижичко, за переконаннями є справді україноцентричними особистостями і не демонструють навіть намагання усвідомити себе і свою роль в українському суспільстві, а отже – допомогти суспільствові підняти рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, а відтак – брати активнішу участь у розбудові незалежної й успішної України.

Натомість вони хочуть, щоб суспільство залишалося таким, яким воно є, і любило їх такими, як вони є. Попри те, що час і події вимагають робити ВИБІР. Тим більше, що сусіда-агресор свій вибір давно зробив: «Хто не з нами, той проти нас!», – і пішов проти України війною.


І тут доречно буде нагадати для багатьох уже призабутий епізод. Після поїздки на Донбас, де вже йшла війна, 1 вересня 2014 року Руслана влаштовує прес-конференцію (Руслана: Стоп вогонь! | Прес-конференція. УНІАН. 01.09.2014 – YouTube, «основний меседж якої — «стоп вогонь по своїх», припинення війни в Україні між своїми.

Війна штучно спровокована тими, хто стріляє, як це було на Майдані, у обидві сторони. Існує нечистоплотна гра, яку треба розкрити. Ми можемо домовитися й повинні перестати стріляти у своїх, щоб об’єднатися проти справжнього ворога, проти зовнішнього агресора. Закінчила фразою: «Порошенко, коли ми прийшли до нього, нас не почув, Захарченко почув і зрозумів».

У блозі пояснила: «Я йду своїм шляхом, хочу наблизити мир і врятувати життя моїх співвітчизників» (див.:Лижичко_Руслана_Степанівна).

Судячи із процитованого вище, Р. Лижичко позиціонує тут не як лідер національної громадської думки, а як агент впливу, який знайшов спільну мову з проросійським сепаратистом Захарченком. Вам це не нагадує поведінку іншої особи такого світогляду – Н. Савченко? (До речі, Є. Якунов сприйняв Савченко як «Жанну д‘Арк, яка не догоріла».)

Симптоматично, що «партнером» Руслани на прес-конференції був Володимир Рубан, який позиціонує себе переговорником з сепаратистами щодо обміну полонених і який є громадсько-політичним партнером В. Медведчука (про нього дет. див.: Рубан Володимир Володимирович — ВікіпедіяРубан_Володимир_Володимирович; зокрема – тут: Бывший одноклассник “генерала” Рубана, сообщил кто он на самом деле • Портал АНТИКОР

Свідомо чи не свідомо Р. Лижичко в цій ситуації стала інструментом просування в національну суспільну свідомість, а отже – й засобом легітимізації ідей тих сил, які влаштовують спектаклі за добре продуманими й добре виписаними антиукраїнськими сценаріями.

Особистість з достатньо високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності напевно зорієнтувалася б у ситуації, в яку аферу її затягують, відмовилася б від участі в явно брудних справах або й знайшла б у собі сили з гідністю виплутатися з халепи, в яку її втягли. Якщо, звичайно, ця особистість не вибирає такий шлях свідомо.


Щоб відстежити тенденцію поведінки Р. Лижичко як публічної особи, згадаймо її роль на ЄвроМайдані.

Ось що написано про це в Вікіпедії:

«Наприкінці листопада 2013 року Руслана стала однією з ключових фігур в проєвропейських масових протестах. Починаючи із грудня 2013-го — одна з активісток Євромайдану, на підтримку опозиційних сил вела нічні вечори майже до втрати голосу[5]. Більше, ніж на 4 місяці Руслана повністю зупинила концертну діяльність і проводила майже кожну ніч з півночі до світанку на Майдані Незалежності у Києві, який став центром протестів. Загалом Руслана провела на Майдані Незалежності понад 100 ночей, протягом яких понад 500 разів виконала державний Гімн України і зробила символом мирного протесту Світло.

Часта виконавиця гімну України на Євромайдані, та організатор концертної програми. 22 грудня 2013 ввійшла в «НО Майдан» нарівні з іншими представниками опозиційних сил. З її слів, про це вона дізналась коли виходила на сцену[6] За свідченням Руслани, з грудня 2013-го її переслідували спецслужби[7], викликали до Генпрокуратури для надання свідчень» (див.:Лижичко_Руслана_Степанівна).

А ось свідчення пересічних учасників Майдану:

«Лижечко – патріот? Це та, яка не дала курва попередити студентів про побиття?» (Ігор Бузницький)

«Лижечко на майдані всіх тільки збивала з толку своєю ліберальною толєрастією. Ті її запальнички, і сміттєві пакети, якими вона хотіла закидати мусорів. А всіх, хто хотів по справжньому боротися проти беркутів автоматично оголошувала провокаторами» (Олександр Василик)

«як очевидець зауважу що майдан, який махав ліхтариками і майдан, який стріляв та кидав молотова то два різних майдани.

псів януковича прогнав другий майдан, перший був на підхваті або просто був неподалік» (Сашко Бабенко)

(див. коментарі тут:

А це з інших відгуків:

«Це було зрозуміло ще під час Майдану. Українцям, очевидно, потрібні ліхтарики і ЛГБТ. З такою “елітою” українці ніколи не матимуть національної держави» (Роман Андрусяк –

На основі цих свідчень, звичайно, не можна стверджувати категорично, що Руслана виконувала на Майдані роль агента впливу чи принаймні мимовільну провокативну роль.

Можливо, з часом знайдеться зацікавлений дослідник, який передивиться усі відеозаписи з Майдану, перечитає текстові документи й відстежить та осмислить поведінку нашої героїні у контексті того, ради чого збирався Майдан.

Зрештою, думаю, з часом спливуть на поверхню ще багато яких фактів, які проявлять у Руслані агента впливу й людини українобіжної.


Існує ряд свідчень, що Р. Лижичко, приїхавши до Києва, раптом заговорила російською мовою. Тобто виходить, буцімто у Львові її знали й сприймали як людину стовідсотково україномовну й щиру українку.

Насправді нічого дивного в російськомовності Руслани немає: вона народилася й виростала в родині, в якій російська мова, якщо й не переважала, то була й напевно залишається особливо пошанованою, пріоритетною.

Свою питому російськомовність пані Лижичко чомусь приховує. І це діходить до курйозів.

В інтернеті можна знайти дві її біографії, і вони відмінні не тільки мовами написання. Вони ідеологічно й фактологічно відмінні одна від одної. Таке враження, що героїня цих біографій живе в двох вимірах чи світах (астрологи скажуть: нічого дивного – Близнюки ж).

Особливість україномовного життєпису полягає в тому, що Руслана не розкриває своє походження – хто її батьки, де і як минало її дитинство, хоч це напевно було б цікавим для шанувальників її таланту серед співвітчизників в Україні.

Ну, цьому ще можна придумати якесь пояснення. Курйозний факт цієї версії біографії в тому, що народжена й вихована в СРСР особа, виявляється, не володіє… російською мовою. Українською й англійською володіє, а от російською – ні. Немає російської в переліку мов. Немає і все.

Детальніше з біографією Руслани для україномовних співвітчизників – можна ознайомитися тут: «Лижичко Руслана Степанівна — Вікіпедія» (Лижичко_Руслана_Степанівна).

Хто володіє англійською, може ознайомитися з англомовною версією біографії Руслани, адресованою світовій спільноті, яка, на відміну від української, є щедріша на подробиці про походження («Ruslana – Wikipedia» – і яка, до речі, є своєрідною прокладкою між україномовною та російськомовною версіями.

Біографія в російськомовній Вікіпедії розрахована, ясна річ, на те, що україномовний читач сюди напевно заглядати не буде, а от російський буде в захваті, та й російськомовному з теренів України (хай, зрештою, останньому й «какаяразніца») буде приємно…

Що ж там такого цікавого в цьому варіанті?

Відкриваємо сторінку Вікіпедії й читаємо мовою оригіналу:

«Руслана Сапегина родилась 24 мая 1973 года во Львове в семье Нины Аркадьевны Лыжичко (дев. Сапегина[2]) (род. 7 января 1950[3] в Екатеринбурге, с 1975 работала в Институте нефтехимии во Львове, с 1996 года работает в продюсерском агентстве Русланы “Студии «Люксен» главным медиа-менеджером) и Степана Ивановича Лыжичко, родом из села Пуповецки Рогатинского района в Ивано-Франковской области[2][4], работал теплотехником в Институте нефтехимии, потом основал свою фирму[2][3]. Родители развелись в 1981 году («Лыжичко, Руслана Степановна» on @Wikipedia:Лыжичко_Руслана_Степановна).

Ви не шоковані? Руслана, виявляється, народилася хоч і в подружжя Лижичків, але як… Сапєґіна. Це – дівоче прізвище її матері-росіянки, народженої в далекому Заураллі (за іншими відомостями, аж на Сахаліні) й іронією совкової долі занесеної до Львова.

З цієї ж біографії довідуємося, що батьки нашої героїні розлучилися, коли їй було вісім років. Отож вона виростала й виховувалася мамою-одиначкою і напевно ж не в галицькій чи гуцульській традиції, а в традиції, яка була звичніша матері, – в уральсько-сахалінській з накипом радянського кочового життя військовиків.

Прикметно, що пошукові системи підбирають кількісно більше російськомовних публікацій. Ось одна з них: «Руслана Лыжичко биография, фото, личная жизнь и ее дети» ( Щоправда, про дітей тут ні слова…

Чимало цікавого довідуємося з інтерв‘ю з матір‘ю Руслани – Ніною Сапєґіною, загублене в надрах інтернету – воно не випадає в пошуку, але на нього є майже непомітне посилання в Вікіпедії (

Саме з цих російськомовних джерел довідуємося, що мати Руслани – музикант за освітою, але чомусь працювала в невідомому (очевидно, режимному) нафтохімічному інституті.

Що ж вона там робила з дипломом музично-педагогічного училища? Працювала у відділі кадрів! Люди середнього віку, які бодай коротко мали справи з радянськими відлілами кадрів, знають, що кадровики мусили співпрацювати з спецслужбами. У будь-якому разі. А якщо підприємство, установа чи організація були режимними, тоді це було щось навіть більше, ніж співпраця…

Спекуляції? Можливо. Я виходжу з логіки проживання й працевлаштування справжньої росіянки у справжньому бандерівському Львові. Тим більше, що ми знаємо: мати відіграла просто виняткову роль у становленні Руслани Сапєґіної-Лижичко як особистості.

І тут питання упирається в те, а хто ж народив і виховав матір і яким же військовиком був Русланин дід – Аркадій Сапєґін.


Аркадій Васильович Сапєґін, виявляється, залишив цікаві сліди в інтернеті, причому виключно в російському інформаційному просторі. Ось його спогади про «Велику Вітчизняну війну» в серії «Я Помню. Герои Великой Отечественной войны. Участники ВОВ. Книга памяти» (

А тут полковник А. Сапєґін понад п‘ятдесят хвилин під відеозапис розповідає про свою участь у війні і своє бачення миру, суспільства, способу життя та ін. (

Навесні 2010 року «Комсомольская правда в Украине» опублікувала підбірку інформаційних матеріалів про родичів українських естрадних зірок під назвою «Мой дєд – гєрой!» Є тут і матеріал про Русланиного діда як визволителя Львова…

З цього ж матеріалу випливає, що на той час 84-річний дід Руслани по матері полковник Сапєґін жив у далекому від українського Львова російському Оренбурзі (див.:

Але лише московська «Учительская газета» у матеріалі «Настоящій полковник» пояснює і прояснює суть того, до чого ми намагаємося докопатися, щоб зрозуміти феномен Руслани Лижичко.

Цитую мовою оригіналу:

«После войны он получил рекомендацию в Горьковское военное училище. Настоящий полковник начинался с бравого лейтенанта. Служба предполагает частые переезды. Жил с семьей на Сахалине, семь лет в Потсдаме (Германия), работал замполитом полка. Вернувшись на родину, поступил в Высшую партийную школу в Москве, которую окончил с отличием.

После в биографии был Львов (именно здесь стартовал его педагогический путь), затем Свердловск. Сапегин работал в райисполкоме Ленинского района, в то время как Свердловским обкомом партии руководил Борис Ельцин. Появилась совместная идея создать специализированный военный лагерь для старшеклас­сников и рабочей молодежи, где ребята будут осваивать азы армейской жизни. Место выбрали под Кировградом, вокруг красивый лес, горы. Несколько лет Сапегин был начальником лагеря, где прошли обучение многие группы допризывников. Борис Николаевич, оценивая уровень подготовки, как-то раз пошутил: «Ребята у тебя такими специалистами становятся, словно уже отслужили в армии!»

Аркадия Васильевича всегда привлекало общение с молодежью. Еще во Львове он начал вести в школах уроки начальной военной подготовки, продолжил это и в Свердловске: школа №64, затем 159‑й лицей. Его воспитанники, и мальчики, и девочки, носили военную форму, которая учила аккуратности, подтянутости, собранности» (Настоящий полковник // Учительская газета. 2016. 5 мая. N 18 –

Особливо вчаровує в цьому тексті те, що «єго воспітаннікі, і мальчікі, і дєвочкі, носілі воєнную форму, которая учіла аккуратності, подтянутості, собранності».

Скидається на те, що полковник Сапєґін був одним із тих, хто спричинився до народження популярної тепер у російській культурі традиції наряджати дітей у військові строї та влаштовувати масові воєнізовані істерії з нагоди «Дня Побєди» та інших патріотичних свят за участю вбраних у військове навіть немовлят і кричати «Дєди ваєвалі!»

Якщо звідси бере початки Русланина ідея-фікс «культурної революції», замішана на «диких танцях» та «колорадському» патріотизмі, вона не має нічого спільного з українською культурною традицією, і можна собі тільки уявити висліди такої «революції».


Один із тих, хто справляє вплив на Руслану не менше, ніж її мати, є її чоловік Олександр Ксенофонтов. Хоч про нього є чимало інформації в інтернеті, все зводиться вона до стандартних відомостей, які можна знайти в Вікіпедії (українська версія: «Ксенофонтов Олександр Костянтинович» on @Wikipedia:Олександр_Ксенофонтов; російська версія: «Ксенофонтов, Александр Константинович» on @Wikipedia:Александр_Ксенофонтов; найскромніша – англомовна версія: «Oleksandr Ksenofontov – Wikipedia» –

Походження Ксенофонтова з‘ясувати непросто. Як колись проговорилася мати Руслани Ніна Сапєґіна, у Львові у Ксенофонтова є мати Фріда Улянівна, а по той бік «порєбріка» – брат, російський військовий, прикордонник чи спецслужбіст (див. тут:

Як бачимо, як і Руслана, її чоловік має родинні зв‘язки по обидва боки фронту. Що ж, заручниками такої ситуації стали десятки, сотні тисяч і, можливо, навіть мільйони людей в Україні, маючи родичів у Росії, яка пішла проти України війною. Щоб, за правом «старшого брата», схилити «молодшого» до «добровільного приєднання» до «русского міра».

Особистість творчо активна, Ксенофонтов, як і Руслана, по-своєму може виконувати в українському суспільстві функцію лідера громадської думки й відтак сприяти піднесенню національної свідомості й громадянської відповідальності цього суспільства.

Залежно від власних переконань, з другого боку, він може бути й свідомим або несвідомим агентом ворожого впливу на це ж суспільство. Підсвідомий вплив – помилка, а от свідомий – злочин.

По який бік барикад знаходиться Олександр Ксенофонтов, сказати важко. Але з‘ясувати треба б, бо тоді ми краще зрозуміємо, хто є who одна з ікон української естради Руслана Лижичко.

Вікіпедія стверджує, що пан Ксенофонтов є директором і власником львівського рекламно-продюсерського агентства «Люксен» та директором телерадіокомпанії «Інтерзахід» (Александр_Ксенофонтов).

Львівські журналісти з проекту «Наші гроші» думають інакше:

«ПрАТ ТРК Люкс [нинішнього мера Львова А. Садового] також має 15% у ТОВ “Студія звукозапису “Люксен”. Двома іншими співвласниками “Люксену” є співачка Руслана Лижичко (70%) і її чоловік продюсер Олександр Ксенофонтов (15%). “Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”, що займається розміщенням регіональної реклами практично на всіх загальноукраїнських телеканалах та низці радіостанцій» (Кому належать львівські ЗМІ • Портал АНТИКОР

Впадає в око цікава розбіжність у презентації одного факту. Вікіпедія каже, що чоловік Руслани є «директором телерадіокомпанії «Інтерзахід», а портал «Антикор» пише, що «“Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”».

Звернімо увагу спочатку на розбіжність у написанні самої назви суб‘єкта підприємницької діяльності: «Інтерзахід» та «Інтер-Захід». Відтак згадаймо одну з найбільших в Україні проросійських медія-компаній з назвою «Інтер», яка є частиною бізнесової імперії Д. Фірташа (див.: “Інтер (телеканал)” on @Wikipedia:

Напрошується запитання, а чи не є пан Ксенофонтов директором «Інтер-Захід» як львівського відділення рекламного крила телекомпанії «Інтер», а «Люксен», якщо й має щось там до діла, то хіба що як співзасновник. Навряд чи Д. Фірташ толерував би використання його бренду кимось іншим, хай і такою знаменитістю, як Руслана.

Ми закинули вудочку на сайті Інтер—Реклами – Отож подивимося, яка інформація зачепиться на гачок.

Зверніть також увагу на те, що в добу розвою інтернету ні фірма Р. Лижичко «Люксен», ні заснована нею (спільно з «Інтером» чи незалежно від «Інтеру») рекламна компанія «Інтер-Захід» не мають своїх веб-сайтів. Таке враження, що ці дві юридичні особи живуть у минулому столітті й не мають наміру пересуватися в нинішнє.

Хіба не дивний прояв «культурної революції»? І напевно ж це чимось обумовлено, і питання про брак коштів бодай на найдешевший сайт тут навіть не виникає.

Найцікавіше в тому, що пошукові системи інтернету не видають жодної (ніц, як сказали б у Львові!) інформації про будь-яку продукцію, яка авторським правом була б пов‘язана з «Люксен» або «Інтер-Захід». Таке враження, що ці дві юридичні особи ніде не проявляються взагалі.

Якщо так, тоді виникає цілком резонне запитання, яким же бізнесом тоді займаються чоловік та мати Руслани Лижичко поза своєю безпосередньою участю в її концертній та громадсько-політичній діяльності?

Знайдете відповіді на це запитання, можливо, багато ще чого нового й несподіваного довідаєтеся про саму Руслану.


«Яка хата – такий тин, який батько – такий син», – ця приказка начебто не тичеться до Русланиного батька – Степана Лижичка. Бачите, навіть тут «яблуко від яблуні недалеко котиться» більше пасує др Руслани…

Тепломеханік, а тепер «газовщік», батько Руслани в її житті відіграв мінімальну роль, про яку подруга Русланиної матері сказала, що, «очевидно, його призначенням у цій родині було зачати Руслану. І більше – нічого» (див. тут:

Напевно і в духовному відношенні його участь була такою ж. Тому-то Руслана й згадала про гуцульське коріння свого батька доволі пізно.

Очевидно, тому й сама Ніна Сапєґіна якось наголосила, що її дочка взяла більше від баби – батькової матері, аніж від самого батька.

До певної міри гуцульське проросло в її творчості, але не вельми проявилося в її національній свідомості. Українка з Руслани вийшла формальна, ба навіть формалістична.

Тому й кортить їй якомога скоріше «зняти шаровари» і влаштувати «культурну ЄВРОреволюцію». От тільки ідеології під ту революцію Руслана не має. І навряд чи й матиме.


Високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності ще міг би порятувати Руслану Лижичко як особистість, допомогти їй стати лідером української національної громадської думки в українському суспільстві й відтак поставити її в авангард серед тих, хто творить українську націю й українську державу.

Але десь на глибинному рівні, захованому від ока пересічного члена українського суспільства і світу, душу й серце її точить черв’як «русского міра», підселений туди рідними їй, але чужими й вороже налаштованими до України і всього українського людьми.

Відтак талановита особистість, яка загубила себе між двома непримиренними світами й культурами, мимоволі стала символом того прошарку українського суспільства, яке ми тепер означаємо тегом «какаяразніца».

Сила її таланту й широкої популярності серед народу роблять її мимовільним агентом впливу ворожих для України і всього українського сил, і час від часу це вихлюпує з підсвідомості необдумані слова, дії і вчинки.

Якщо ж Руслана таємно ще й цілком усвідомлено пов’язана співпрацею з ворогом незалежної України, тоді її громадсько-політичні поведінка та вчинки роблять з неї ще й високопрофесійного провокатора.

Володимир Іваненко

Український Університет

21 – 25 листопада 2017 р.