ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖЖІ

Відозва українських інтелектуалів України й діаспори

Україна й українське суспільство підійшли до тієї критичної межі, коли постає питання, чи відбудеться Україна як самостійна успішна держава. Головною причиною цього є те, що Україна продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованого від СРСР.

Кремль робить усе для того, щоб не тільки утримати Україну в орбіті свого впливу, а й щоб зробити Україну й український народ частиною «русского міра», і відтак стерти Україну й українців з карти світу.

В Україні віддавна працювала й активно працює «п‘ята колона», яка відкрито й активно підтримує агресію Росії проти України. Так звані «російськомовні патріоти» мимоволі стають частиною цієї потуги, скільки вони не декларували б свою вірність і відданість Україні й українській справі.

В Україні також є значна частина україномовного населення, яке свідомо або несвідомо орієнтується на Москву або якій просто байдужа доля України.

За цих умов ми закликаємо україноцентричних інтелектуалів українського суспільства й світового українства згуртовуватися й робити усе можливе для пробудження й піднесення національної свідомості та громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, а відтак творити громадські й громадсько-політичні рухи, які спроможні ініціювати й очолити системні зміни в Україні й українському суспільстві.

1. Для зупинення агресії Російської Федерації проти України ми пропонуємо ініціювати Міжнародний рух «Будапештський формат для України»

2. Ми пропонуємо створення Руху за українізацію України, завданням якого було б пробудження й піднесення національної свідомості та громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства через широкомасштабну програму сутнісної українізації.

3. Ми пропонуємо створення Всеукраїнського козацького руху, завданням якого було б відродження національних традицій і звичаїв,

4. Ми пропонуємо створення україноцентричної мережі засобів масової інформації (ЗМІ), завданням якої було б очищення українського інформаційного простору від кремлівської пропаганди, закріплення інформаційного суверенітету України й надання правдивих інформаційних послуг, проведення інформаційно-роз‘яснювальної роботи й перетворення системи ЗМІ на дієвий інструмент «четвертої влади» – влади громадської думки. Базою для цієї роботи може стати уже ініційована Українська Світова Інформаційна Мережа.

5. Ми пропонуємо створення якісного нового Руху світового українства, ефективно згуртувати зусилля української діаспори, налагодити й зміцнити її взаємодію з українським суспільством і справляти дієвий вплив на перетворення Укрпїна на успішну державу та підвищення її іміджу в світі.

6. Ми пропонуємо об‘єднати здорові сили учених України й українського зарубіжжя навколо ідеї відродження традицій Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і зосередити їхній потенціал на пошукові, вивченні й випрацюванні наукових засад системних змін в Україні й українському суспільстві, метою яких буде формування нових суспільних відносин, а відтак запровадження нового суспільного ладу й нового способу урядування на основі національних традицій і звичаїв.

Якщо ми зможемо згуртуватися навколо виконання означених вище завдань негайно й почнемо активно працювати в означених напрямках, ми зможемо зупинити негативні тенденції подальшої деградації українського суспільства й занепаду України, стабілізувати ситуацію, а відтак стартувати позитивні зрушення.

Належно налагоджена й організована робота в усіх перелічених напрямах дозволить упродовж наступного десятиріччя домогтися реальних системних змін та задати Україні інерцію розвитку як успішної держави.

Проф. Д-р Володимир Іваненко, Український Університет, Україна Інк, Міжнародна Фундація Лідерства

*

Як додати свій підпис до цієї відозви:

1. Скопіюйте цей текст

2. Додайте своє ім‘я до переліку підписантів

3. Перешліть підписану копію електронною поштою на адресу: leadership-foundation@yahoo.com або ukrainianuniversity@gmail.com

4. Ми додамо ваше ім‘я до основного тексту Відозви, який буде знаходитися на сайті та на ФБ сторінці Українського Університетського Клубу, звідки його можна буде поширювати.

ПРО ПОТЕНЦІЙНИХ ПРЕТЕНДЕНТІВ НА ПАТРІАРШЕСТВО В УППЦ

В українському суспільстві дискутують про те, хто стане першим патріархом Української Помісної Православної Церкви. Називають імена потенційних претендентів, які хочуть самі або яких їхні парафіяни хотіли б бачити предстоятелем, зокрема:

1. Патріарх УПЦ КП Філарет

2. Митрополит УАПЦ Макарій

3. Архиєпископ УАПЦ Ігор

Цілком можливо, що може претендувати на патріаршество і один із тих ієрархів УПЦ МП, які зроблять свій вибір на користь УППЦ.

Якщо УПЦ в зарубіжжі братиме участь у Соборі, то кандидатом на патріарха може стати й Митрополит Антоній (США).

При цьому не беруть до уваги, що синод Вселенського патріархату може мати, а можливо й має уже на приміті свою кандидатуру на патріарха УППЦ, переваги якої над кандидатами від наявних в Україні конфесій можуть бути очевидними: незаангажованість у суперечки між конфесіями та юрисдикціями, нейтральність по відношенню до віруючих тощо.

Таким може бути Митрополит Антоній, але він напевно, як і раніше, відмовиться, якщо йому запропонують кандидувати, і відмовиться на користь Архиєпископа Даниїла, якого він вважає найкращим вибором у своєму житті.

Очевидно, невипадково і Вселенський Патріарх призначив Архиєпископа Даниїла главою своєї місії в Україні, що уможливлює докладне ознайомлення Владики Даниїла із ситуацією в релігійному житті України, поглиблене вникнення в суть проблем кожної з юрисдикцій, які уже погодилися творити УППЦ.

Належність Архиєпископа Даниїла ієрархії Вселенського Патріархату і його українське походження (народився й виріс в Україні) роблять його кандидатуру прийнятною для всіх учасників процесу і, отже, гарантією безболісного процесу творення і становлення УППЦ.

Виконання функцій екзарха значною мірою нагадує роль місцеблюстителя престолу, що його зазвичай місцеблюститель і займає.

Думаю, сам Бог указав своїм перстом на Архиєпископа Даниїла як оптимального кандидата на Патріарха УППЦ.

Хотілося б сподіватися, що Патріарх Філарет, Митрополит Макарій та інші претенденти, що в думках своїх уже приміряють митру Патріарха УППЦ, вчинять мудро, підтримавши саме кандидатуру Архиєпископа Даниїла.

Упродовж тривалого часу релігійна ситуація в Україні була й залишається нестійкою, і Московський патріархат робить усе для того, щоб так тривало і далі.

Вибір на Патріарха УППЦ Владики Даниїла, який відбувся як ієрарх саме у Вселенському Патріархаті, напевно буде єдино вірним кроком.

* * *

Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні».

Це – не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це – спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/41399-profesor-ukrayinskogo-universitetu-v-diaspori-zaklikaye-obrati-predstoyatelem-obyednanoyi-ukrayinskoyi-cerkvi-ekzarxa-vselenskogo-patriarxatu.html).

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше. Я навіть уникав згадувати неназвані іншими імена… Тому в моєму тексті були названі імена лише трьох православних ієраохів України, згадані різними людьми не менше одного разу в доступних мені джерелах.

При цьому, відстежуючи розвиток подій, я в курсі, що:

– Владика Ігор і не думав кандидувати. Він взагалі тримається осторонь цього проекту;

– Митрополит Макарій начебто також не претендує на патріаршество, і

– лише один Патріарх Філарет дуже хоче стати патріархом нової церкви.

Крім усього, тепер ми вже знаємо, які тертя виникли між ієрархами з приводу того, якою буде назва УППЦ і яким має бути проект її Статуту тощо. Патріарх Філарет і з цим уже визначився, не питаючи згоди чи бодай думки інших ієрархів.

Цей факт обернув на закономірність тенденцію, яку ми спостерігаємо від початку 90-х років минулого століття, коли ідея-фікс одного православного ієрарха стає на перешкоді об‘єднання і згуртування українського православ‘я і затримує процес створення УППЦ.

Це – один із чинників, який спонукав мене у своїх нотатках назвати Філарета «суперечливою фігорою», що викликало зливу обурень і докорів з боку коментаторів мого тексту в мережах. 

Очевидно, Вселенський Патріарх враховує ці фактори і напевно має свої варіанти розв‘язання проблеми, якщо він уже розпочав процедуру надання Томосу УППЦ. Тому я мав і маю достатньо підстав припускати, що він також має якісь свої думки з цього приводу.

Саме в цьому контексті й виникло моє припущення, що не просто так Вселенський Патріарх направив в Україну екзархів саме українського походження і що один із них може розглядатися як потенційний кандидат на патріарха УППЦ. 

Що тут неясно і що тут дає підстави приписувати мені те, чого я не писав, закидати мені, що я пишу дурниці, та вихлюпувати на мене свої негативні емоції?

А тепер у контексті сказаного вище спробуйте зрозуміти глибинний сенс сказаного Вселенським Патріархом Варфоломієм: Україна одержить Томос, «коли прийде час». Можна під цим розуміти Божий промисел. Можна під цим розуміти здатність українців до здорового глузду, мудрості та єдності в досягненні мети, але не задоволення чиїхось особистих амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

16, 20 жовтня 2018 р.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ІДЕЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ

Останнім часом, і особливо – у зв‘язку із сторіччям «Другого Гетьманату», в Україні надзвичайно багато уваги приділяють постаті Павла Скоропадського та його родині (див., напр.: https://www.facebook.com/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-1695792933844489/).

Я довго вагався перед тим, як узятися за ці нотатки, оскільки мої думки з того чи іншого приводу зазвичай наражаються на несприйняття: загал більше прихильний до штампів і стереотипів.

Чому я починаю з такого застереження?

Справа в тому, що Павло Скоропадський був дуже суперечливою фігурою, в якій поєдналися позитиви й негативи – і суто особистісні, і соціальні, і станові.

Історики національно-визвольних змагань України розкажуть вам до найменших подробиць, коли, як і чому П. Скоропадський став гетьманом, у який спосіб він розбудовував українську державність упродовж лише декількох місяців (семи з половиною місяців – якщо бути точним) свого гетьмануванння і коли, чим та чому те гетьманування закінчилося.

Тому я не буду тут на цьому застановлюватися, а відішлю вас до Вікіпедії, яка дає більш-менш притомне уявлення про цю постать (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Нагадаю лише про одну аналогію, про яку також чимало написано. Це – генерал Скоропадський і генерал Маннергейм (дет. див.: Маннергейм і Скоропадський: фінський та український шляхи до незалежності – https://www.radiosvoboda.org/a/28538580.html; Як Скоропадський з Маннергеймом країнами приятелював: joanerges

https://joanerges.livejournal.com/1431021.html; Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники – http://lib.kherson.ua/publ.skoropadskiy-mannergeym-vrangel-kavaleristi-derzhavniki-978-966-1585-99-6).

Генерал Маннергейм спромігся закласти підвалини незалежної держави у Фінляндії, консолідувати націю й задати таку інерцію розвитку Фінляндії, що та здобула перемогу у російсько-фінляндській війні, а після Другої Світової війни стала однією з найуспішніших країн Європи (див.: Карл Густав Маннергейм — Вікіпедія – https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB_%D0%93%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2_%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9%D0%BC; Як Фінляндія здобула й захистила державність | Газета «День» мобільна версія – https://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/yak-finlyandiya-zdobula-y-zahystyla-derzhavnist).

Генерал Скоропадський досить енергійно починав як гетьман. Йому на підмогу прийшла добре згуртована українська інтелектуальна еліта, яка дружно взялася за організацію науки (було засновано ВУАН – Всеукраїнську академію наук) й освіти (засновано перший український університет, розгорнуто роботу над українським правописом та ін.). Саме за Скоропадського розгорнулася широкомасштабна українізація.

Але Скопопадському не вдалося

консолідувати українську політичну еліту, вибудувати тривку систему державного управління і, як не дивно це звучить по відношенню до генерала, – створити потужне військо. Більше того, Скоропадський умудрився настроїти проти себе тих українських політичних діячів, які могли б стати його союзниками.

Будучи монархістом за переконаннями, пов‘язаний численними родовими зв‘язками з російським царизмом, схильний до диктатури, П. Скоропадський мислив свій гетьманат як монархічну (спадкову) форму правління.

***

До історичних осіб годилося б підходити історично, тобто поцікавитися, кажучи словами класика «історичного матеріалізму», як явище виникло, які етапи у своєму розвитку проходило і чим воно стало тепер.

Родословники «малоросійського дворянства» покажуть вам, звідки пішов і як розвивався рід Скоропадських. Ви побачите, що цей рід бере свої початки від козацьких старшин, в умовах Російської імперії трансформованих у дворянство.

Трансформація Скоропадських була, скажемо так, винятково своєрідною. У цьому зв‘язку нагадаю вам про період «Полтавської битви» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0?wprov=sfti1), яка стала поворотним історичним моментом в упокоренні України Московією. І відбулося те традиційними для ординців способами.

Нагадаю вам, у який спосіб відбувся стрімкий вихід Скоропадських насамверх українського, а відтак і «великоросійського» суспільства.

Усе почалося улітку-восени 1708 року після того, як гетьман Іван Мазепа розірвав свою співпрацю з московським царем Петром І і уклав союз із шведським королем Карлом ХІІ. Вікіпедія підказує нам, що 6 чи 11 листопада 1708 року відбулося «обрання» на гетьмана замість «зрадника Мазепи» Івана Скоропадського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Автори статті про Скоропадського розповідають нам, яким вірним був він українській справі, як обстоював збереження козацтва, як недовірливо ставився до нього Петро І… з ласки якого, разом з тим, Скоропадського було «обрано» на гетьмана. Я свідомо беру «обрано» в лапки, оскільки І. Скоропадський формально був обраний козаками, а фактично був вибраний царем, тобто по суті був гетьманом наказним.

Початок гетьманування І. Скоропадського збігається з історичною подією, яка із шкільних підручників відома як «Полтавська битва», у якій «русскіє» здобули перемогу над «шведами». «Полтавську битву» я тут також беру в лапки, оскільки, за деякими даними, битви як такої не було.

Невдовзі після «обрання» на гетьмана у Глухові Скоропадський напевно ж слідує за Петром І, ставка якого від 20 листопада до 26 грудня 1708 року знаходилася в Лебедині (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD?wprov=sfti1), точніше – в десяти кілометрах від Лебедина у Михайлівці (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1).

Саме в той час і саме у цій ставці було ухвалено рішення про розправу над майже тисячею козацьких старшин, які з якихось причин не відійшли з Мазепою і не визнали гетьманство Скоропадського. За наказом московського царя їх було страчено.

Це масове вбивство відбулося найвірогідніше у степу на північ від Михайлівки та Василівки (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1), у відомому мені змалечку урочищі під промовистою назвою – Побиванка. Ви можете знайти це урочище на топонімічній карті Сумщини: воно знаходиться за три кілометри на захід від славнозвісного заповідника «Михайлівська цілина» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0?wprov=sfti1) і за три ж кілометри на схід від хати, в якій я виростав.

Легенда, яка колись побутувала у моєму селі Василівка і яку колись записав мій батько, пов‘язувала з тими ж подіями часів «Полтавської битви» і Павла Полуботка (ровесники мого діда казали: ПолУботок. Вікі: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BA?wprov=sfti1), про що я докладніше писав у нотатках, присвячених пам‘яті Петра Тронька (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545032058825/).

Отже, гетьманство і Скоропадського, і Полуботка було добряче полите кров‘ю отих замордованих козацьких старшин. Павло Полуботок, сподіваюся, якоюсь мірою покаявся й відмолив свої гріхи у камері, в яку його кинув Петро І і в яку цар приходив, як на роботу, «поговоріть по душам» із своїм в‘язнем. Прикметно, що й та фортеця має промовисту назву – Петро-Павлівська.

Ми не знаємо, чи покаявся і молився за свої гріхи Іван Скоропадський. Але ми знаємо, що ще за його життя і за життя Полуботка Петро І проголосив Московію Російською імперією, а себе імператором.

Полуботки відносно скромно проявилися в історії цієї імперії, значною мірою розчинившись у родах Капністів, Миклашевських та інших знатних родів, які не забували про своє коріння, і тільки легенда про «скарби Полуботка» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BA%D0%B0?wprov=sfti1) нагадувала про те, що Україна мала гетьмана з таким іменем.

Скоропадські ж старалися бути якомога ближче до імператорського двору, одружувалися з найсановнішими особами, серед яких було чимало неприхованих українофобів і україноненависників. Автори публікацій про родину Скоропадських з неприхованою гордістю жонглюють тепер їхніми іменами (див., напр.: https://www.facebook.com/1695792933844489/posts/1835604983196616/).

***

Зовсім невипадково, що у колективній свідомості роду Скоропадських вигрілася монархічна ідея, а відтак і мрія про власну монархічну місію. І історія дала генералові Павлові Скоропадському можливість спробувати втілити цю мрію в життя.

Монархічні амбіції були ахіллесою п‘ятою П. Скоропадського і спричинилися до того, що він протримався при владі менше, ніж М. Грушевський з В. Винниченком (Центральна Рада протрималася рік. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0?wprov=sfti1) чи пізніше С. Петлюра (Директорія була при владі два роки. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B8?wprov=sfti1). А в зіставленні з Нестором Махном він програє ще більше: Махно утримував свою владу три роки (1918 – 1922. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%85%D0%BD%D0%BE_%D0%9D%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Думаю, у П. Скоропадського вийшло б, і він би став «українським Маннергеймом», якби він був справді україноцентричним і думав про відродження козацьких традицій і звичаїв, а не про корону малоросійського монарха.

Навіть програвши, Скоропадський не перестав думати про реалізацію в Україні монархічної ідеї і фактично спричинився до народження цілого українського монархічного руху, який заполонив мізки значної частини української еміграції. Скоропадському і його прихильникам було невтямки, що влада гетьмана в українському козацтві історично ніколи не була монархічною, спадковою, – навіть у тих випадках, коли місце гетьмана-батька займав гетьман-син.

Ідеологом монархічного руху став В‘ячеслав Липинський, який бачив можливості для втілення в життя своїх консервативних ідей саме в монархізмі. Припускаю, що інтерес Липинського до монархізму був спричинений не Скоропадським, а постатями галицьких князів, найуспішніший із яких – Данило – дістав королівську корону від Папи Римського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Мені імпонує консерватизм і традиціоналізм В. Липинського. Його теорія має сенс і може бути втілена в життя в органічному зв‘язку з українськими національними традиціями і звичаями. Щоправда, ці традиції і звичаї ніколи не передбачали монархічної форми урядування, і спроба короля Данила узвичаїти спадковість влади була винятком.

Навіть у княжу добу в Русі князювання, за великим рахунком, не було спадковою, монархічною формою правління, і віче могло замінити одного князя іншим (дет. див.: Чубатий Микола. Огляд історії українського права. К., 1994).

***

Українські прихильники монархізму активізувалися водночас із відновленням незалежності України.

Уже в ті роки мені трапилося спілкуватися з прихильниками ідеї заведення на київський престол спадкоємця «української корони» Олелька – нащадка Олельковичів, якого вони виявили десь на теренах Західної Європи і який почав навіть вивчати українську мову. Та ініціатива не набула навіть розголосу. (Дет. про Олельковичів див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96?wprov=sfti1).

Значно більше попрацювали прихильники монархізму гетьманського штибу, і вони на повному серйозі взялися «відновлювати» гетьманат Скоропадського, спокусивши ідеєю онука П. Скоропадського Бориса (Borys Skoropadsky –https://www.facebook.com/100000482762381) і влаштувавши йому подорожі в Україну.

Незважаючи на тертя, що виникли навколо особи Б. Скоропадського в родині Скоропадських, пан Борис щиро загорівся ідеєю зійти на престол, проявляв активність у пошуках підтримки. Звертався він і до мене, але швидко зрозумів, що я не є прихильником самодержавного гетьманату. Останні пару років він не дає про себе знати і не відповідає на листи.

Років десять тому цією темою активно переймався й Ігор Каганець (https://www.facebook.com/627735344), який ідею Третього Гетьманату активно популяризував як монархічну. Тоді я висловив своє бачення цієї проблеми у своїй статті «Що нас єднає і що нас роз‘єднує» (https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545692058759/), значна частина якої присвячена темі, яку ми обговорюємо зараз.

Ідея «Третього Гетьманату» на даний час обговорюється в різних форматах (див.: Каганець І. Третій Гетьманат – держава української мрії | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/tretiy-getmanat-derzhava-ukrayinskoyi-mriyi.html; Третій Гетьманат Українського козацтва – https://3getmanat.wordpress.com/ та ін.). Є навіть прикольні спроби ув‘язати цю ідею з діяльністю… Олега Тягнибока (див.: Третій Гетьманат — Інциклопедія – http://inciklopedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82).

***

Україна, безумовно, потребує системних змін, і гетьманська традиція урядування напевно є найприроднішою для суспільного ладу, який був би природним для українського суспільства, його традицій і звичаїв. Але однозначно, що це буде гетьманат не такого типу, що його хотів запровадити Павло Скоропадський, і не таких традицій та звичаїв, що їх додержував увесь рід Скоропадских.

Отже, вшановуючи Павла Скоропадського за його заслуги перед Україною, не варто надміру возвеличувати його особистість, і тим більше – заслуги його роду.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

4 – 5 вересня 2018 р.

ТРИВОЖНА ТЕНДЕНЦІЯ У МОВЛЕННІ «ГОЛОСУ АМЕРИКИ»

Звернув увагу, що частішають і частішають російськомовні випуски передач від… української редакції «Голосу Америки» (див.: https://www.facebook.com/chastime/videos/1852617241439651/).

Хотілося б почути переконливо обгрунтоване пояснення, чому раптом український «Голос Америки» почав русифікуватися.

* * *

Директор українського «Голосу Америки» Myroslava Gongadze зреагувала на мій запис таким чином (цитую, як є):

«Володимире, українська редакція Голосу Америки робить пятихвилинну програму російською вже четвертий рік. Цьму є багато обгрунтувань у тому числі фінансових. Програму дивляться на сході України у прикордонних областях і дуже за неї вдячні, не лише глядачі , але й уряд України.Ваше зауваження, що програми почастішали не правдиве і не коректне».

* * *

Моя молодша колега в журналістиці своєю відповіддю по суті спровокувала мене на продовження розмови, яка набуває суспільно важливого характеру. По-перше, з суто фахового, журналістикознавчого погляду. По-друге, йдеться про проблеми українізації інформаційного простору України, на якому «Голос Америки» завжди лунав авторитетно і впливово.

З огляду на це я розміщую свій текст і тут:

ПАНІ Мирославо! Я не зауважив, що це вже триває четвертий рік. Дякую за підказку. Очевидно, мені це впало в очі завдяки тому, що почастішало чи стало регулярним випощування цієї програми в мережах.

Для мене, і для притомної частини українського суспільства й діаспори також, той факт, що програму дивляться на сході України, не є переконливим аргументом. Скорше, навпаки – годилося б нести туди українське слово. Якими б вдячними не були глядачі з тих країв та особливо уряд України, який здав інфопростір Росії і українізувати його не збирається.

До речі, русифікація українського «Голосу Америки» проявляється ще й у тому, що без україномовного супроводу усе частіше появляються розлогі матеріали, в яких надається можливість довго прямим текстом звучати російськомовним голосам «української» діаспори, які зазвичай є українобіжними або принаймні українобайдужими (про україноцентричність і говорити не доводиться). «Гарний» приклад для українського суспільства та його взаємин з діаспорою….

Класичний український «Голос Америки» таких речей собі ніколи не дозволяв; для того є російськомовна редакція. Я активно співпрацював із ТИМ «Голосом Америки», приятелював з його керівниками, і говорю про це як фахівець.

Не можу навіть уявити, які ще можуть аргументи на користь російськомовних передач, а тим більше – до чого тут фінансовий аспект. «Голос Америки», на відміну від Інституту Кеннана, як відомо, фінансується не з пожертв, а з бюджету США. Тому я розумію, проросійську налаштованість Інституту Кеннана, де господарюють російські гроші, але я не можу і напевно не зможу зрозуміти потакання «русскому міру» в передачах свого часу найфаховішої і найпринциповішої радіостанції.

До речі, після того, як набула публічності справа Катерини Смаглій (Katja Smagliy), «Голосові Америки» годилося б обговорити тему прокремлівського «мозкового центру», який затишно пригрівся якраз посередині між Білим Домом і Trump International Hotel.

Етичний аспект Вашої відповіді залишу без коментаря.

* * *

Очевидно, в процесі обговорення цієї справді тривожної тенденції ми зможемо осмислити й ширші питання ідейно-тематичного спрямування й функціональних форм «Голосу Америки».

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

22 – 23 лютого 2018 р.

ФЕНОМЕН ЄВГЄНІЯ КІСЄЛЬОВА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКИХ МЕДІЙНИХ РЕАЛІЙ

Послухавши інтерв‘ю Євгенія Кісєльова «Русскому ТВ в Канадє» (https://youtu.be/iXZFXvnkskw), хочу звернути увагу на нюанси, які стосуються українського інформаційного простору і функціонування в ньому системи ЗМІ.

ПЕРШЕ. Є. Кісєльов підтвердив мої побоювання щодо ризиків допуску (як через запрошення, так і політичний прихисток) російських журналістів на український медійний ринок, особливо на головні чи ключові ролі, оскільки і об‘єктивно, і суб‘єктивно навіть на підсвідомому рівні вони приносять в українське суспільство небажаний вплив російської інформаційної культури.

Так-от, Кісєльов тут прямо каже, що він знайшов в Україні значну частину своєї давньої і звичної аудиторії, яка напевно стала для нього благодатним грунтом для сіяння, вирощування і, отже, примножування впливу російської культури в українському суспільстві і на українське суспільство.

Досвід самого Кісєльова, а також Шустера та йому подібних, засвідчує, що такі гасарбайтери й політімігранти спричинюють небажані ризики для українського націєтворення й державотворення, тобто не приносять жодної користі для згуртування українського суспільства, піднесення його національної свідомості й громадянської відповідальності. Навпаки, вони тільки підточують здобутки самостійної України.

ДРУГЕ. На запитання про інформаційну війну Росії проти України Є. Кісєльов відповів, що кремлівська пропаганда в основному спрямована на внутрішні потреби і що її вплив на українське суспільство був і залишається незначним, в чому він, мовляв, переконався, коли почав працювати в Україні.

Симптоматично, що він послався на статистику охоплення інформаційного простору України власне російськими телеканалами, наголосивши на тому, що їхню ретрансляцію зрештою взагалі було припинено.

При цьому Є. Кісєльов навіть не згадав про те, що в Україні працює потужна мережа телеканалів, власниками яких є російські та проросійські олігархи, і заборона власне московських каналів фактично не змінила ситуацію на українському медійному ринку на користь України.

Це, до речі, засвідчує також, що Кісєльов не усвідомлює своєї русифікаторської ролі в українському інформаційному просторі, незважаючи на його антипутінську позицію. Зрештою, він навіть не зважив за необхідне вивчити українську мову, що є проявом традиційної для росіян неповаги до України.

ТРЕТЄ. Є. Кісєльов висловлює, безумовно, цікаві й справедливі думки про деструктивну пропагандистську роль телеканалу Russia Today у світовому інформаційному просторі, і в цьому контексті зауважує, що Україна не має такого потужного засобу протидії російській пропаганді.

Як тямущий аналітик, Кісєльов добре розуміє виклики, які постали перед Україною у зв‘язку з російсько-українською війною (він не боїться навіть називати цю війну війною), як і важливість протидії України московській пропаганді.

У цьому зв‘язку напрошується висновок (цю думку я неодноразово висловлював і раніше) про те, що Україна, даючи політичний притулок Є. Кісєльову, мала б використати його непересічний талант, багатющий пропагандистський досвід і його широку популярність на російському медійному просторі для організації й налагодження роботи потужного контрпропагандистського і спецпропагандистського каналу, який був би спрямований на окуповані частини території України, та, власне, й на саму Росію.

Певен, це був чи не найбільший прокол МінСтеця, який не додумався належним чином використати такий потужний ресурс. Ніколи не пізно повернутися до такого проекту і примусити російського політичного біженця відпрацьовувати свій притулок і максимально реалізуватися на звичному для нього інформаційному полі на благо не тільки України, але й майбутної демократичної Росії (якщо така можлива).

Зрештою, у такий спосіб було б знівельовано той негативний вплив, що його Є. Кісєльов свідомо чи несвідомо справляв і справляє на українське суспільство своєю участю в проектах на виразно проросійських каналах.

ОСТАННЄ, що не має прямого відношення до теми моїх нотаток.

Помітне місце в інтерв‘ю російсько-канадському телеканалу займає обговорення трирічної викладацької роботи Є. Кісєльова в КДБ (на штатній посаді).

Цілком можливо, що і в Афганістані він працював не тільки в ролі тлумача. Оскільки колишніх кадебістів не буває, не можна виключати, що і в Україні пан Кісєльов може працювати якще не резидентом ФСБ, то принаймні агентом впливу. Сподіваюся, СБУ відстежує його можливу нелегальну діяльність. Але й українське суспільство мало б ставитися до нього з великою насторогою. Іде ж війна…

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

27 січня 2018 р.

НАСКІЛЬКИ РЕАЛЬНО ПІДГОТУВАТИ ЛІНУ КОСТЕНКО ДО НОБЕЛЯ?

Висунення Ліни Костенко на Нобелівську премію – давня і, безумовно, чудова ідея. От тільки таке висунення не здійснюють через збирання підписів – по суті це безнадійна справа.

Очевидно, що варто було б піти шляхом, що його передбачає Статут премії. Найоптимальнішим варіантом може бути вихід на чинних лауреатів (напр., Світлана Алексієвич), через яких і ініціювати висунення.

Думаю, цим могли б зайнятися Пен-Клуб, Національна Спілка письменників, Міністерство культури, а також відомі письменники.

* * *

Георгій Бурсов зауважує в коментарях:

«ЖОДНОЇ збірки, перекладеної на англійську, чи німецьку, чи французську мови. Нобелівський комітет довіряє власним очам, і не довіряє захопленим вигукам будь-яких фанатів».

Я не відстежую цю тему, але… Можливо, було б варто видати по збірці вибраних поезій у кожній мові, згаданій паном Бурсовим.

Спробуймо, товариство?

Хто має під рукою переклади творів Ліни Костенко або може виконати чи організувати виконання майстерних перекладів англійською, будь ласка, зголосіться до нас на адресу – translations@ukrainainc.com.

Запрошую до співпраці волонтерів.

* * *

До коментаторів:

Кожен із нас так чи інакше виказує суб‘єктивні підходи. Це – не біда.

Біда в тому, що часто естетствуючи щодо деталі, окремого, ми нехтуємо важливістю цілого явища й забуваємо про мету.

Премія навіть від Нобеля у даному разі для нас – не мета. І збити збірку перекладів англійською творів Ліни Костенко – також не мета.

Це – засоби. Засоби показати світові, що ми – українці й Україна – є і що ми також здатні на щось «красиве і корисне» для всього людства.

Тому я просив би товариство думати над тим, як нам реалізувати цю ідею в якнайкоротший строк.

* * *

Фінансова підтримка цього проекту прискорить втілення його в життя. Бажаючі можуть зробити пожертву тут: http://www.paypal.me/UkrainianUniversity. Відповідно до законодавства США, пожертви на Український Університет можна відтягувати з податків. Просимо неодмінно вказувати призначення пожертви.

Володимир Іваненко

Український Університет

Ukraina, Inc

1 грудня 2017 р.

СЕРГІЙ ЛЕЩЕНКО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ І ПОЛІТИКИ

Багато разів я вже звертав увагу на те, що наш найактивніший борець з корупцією не туди б‘є і марнує свої зусилля.

Якщо це робиться заради того, щоб «стригти купони», тоді все на місці – можна підмінювати політичну (чи депутатську) діяльність журналістикою (здійснюючи суто журналістські розслідування) і викривати наслідки корупції замість того, щоб викорінювати її причини.

Якби наш Сергій Лещенко справді серйозно переймався розбудовою незалежної України, він має достатньо таланту, знаньі досвіду, щоб самостійно (без підказок) зрозуміти, де «заритий собака».

Проблеми нинішньої України в тому, що вона ніяк не може виборсатися із свого совкового минулого, і все тому, що її псевдоеліта – кров і плоть компартійно-радянської номенклатури, зрощеної з криміналом, причому в кращих «чекістських» традиціях.

Двадцять років тому я почав писати про це (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1883191991694133).

З розпадом СРСР Україна не спромоглася побудувати силові структури, які стояли б на сторожі законності і які виконували б функції, властиві силовим структурам цивілізованих демократичних країн.

Нещодавно я написав кілька матеріалів про необхідність ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ, до якої треба було вдатися, коли КДБ УРСР перейменовували на СБУ.

Так само годилося б учинити і з МВС. Усі бачать, що перейменування міліції на поліцію й зміна одностроїв не змінили суті. НКВС продовжує жити в нутрі цього відомства. Отож воно також потребує ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ.

ДЕКАДЕБІЗАЦІЇ потребує все життя українського суспільства і української держави. Це – ключ до ефективної боротьби з корупцією.

Це – шлях, яким пішли чехи і словаки на чолі з Гавелом та литовці на чолі з Адамкусом (див. дет. тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1883165585030107).

Припускаю, що пан Лещенко усвідомлює й розуміє ці фактори, але якісь об‘єктивні, тобто непідконтрольні йому причини спонукають його діяти саме так, як він і чинить.

Але ж є й суб‘єктивні фактори, і вони очевидні, які спонукають до висновків про те, чому С. Лещенко увесь час збивається на манівці.

Головним є те, що він, позиціонуючи себе як українського журналіста й українського політика, НЕ Є особистістю УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЮ. Давно стежачи за ним, я не бачу УКРАЇНУ ні в його душі, ні в його творчості, ні в його політичній діяльності.

Так, я свідомий того, що Лещенко – ЛІБЕРАЛ, і відтак не сподіваюся в його погоядах ні консервативного, ні поміркованого, ні навіть соціально орієнтованого націоналізму. Але я хотів би бачити в ньому та інших лібералах бодай йому УКРАЇНСЬКОГО лібералізму.

Як часом бачимо прояви україноцентричності в комуністах (наприклад, покійний Борис Олійник) чи соціалістах (наприклад, Иван Бокий). Так, у них своє бачення розвитку України, але Україна живе чи жила в їхніх душах.

Прикметно, що Рух Нових Сил, учасником яких є і наш герой, зібрав під свої знамена саме таких лібералів і спирається на денаціоналізовані прошарки українського суспільства, які дивним чином проявляють себе, я сказав би, в ОПОЗИЦІЇ ДО САМИХ СЕБЕ.

Про феномен цього явища я пишу в нотатках, присвячених М. Саакашвілі (див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/posts/140047770073606).

За великим рахунком, молоді мислячі сили усіх можливих політичних орієнтацій в Україні мали б замислитися над тим, як піднести національну свідомість та громадянську відповвдальність українського суспільства, як згуртувати його й підготувати тривке підгрунтя для зміни соціального устрою та системи урядування.

Це – те, про що завжди мріяли й намагалися щось зробити для цього в українській діаспорі. Виходить так, що й тепер в діаспорі цим переймаються більше, ніж в Україні (див. наш проект тут: https://m.facebook.com/UkraineSystemChange/).

Пан Лещенко і його колеги – часті візитери у Сполучених Штатах. Вони тут піаряться на різних рівнях і в різних колах. Але вперто, як і Геннадий Балашов, уникають контактів з українською громадою. Чому?

Відповідь, думаю, очевидна.

Нічого особистого – тільки констатація очевидних фактів.

*

Коли три роки тому Сергій Лещенко переходив із журналістики в політику, я писав про те, що він прагне посісти місце серед тих, світ котрих руйнує своїм нещадним пером (парафраз за виступом Віктора Гюго на похороні Оноре де Бальзака).

На відміну від Бальзака, Лещенко досяг більших успіхів: він таки посів місце в омріяному світі й цілком комфортно в ньому почувається. А от ЗАТИШКУ він там не знаходить. Тому й продовжує жити ілюзіями.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 жовтня 2017 р.

ДВІ БІОГРАФІЇ РУСЛАНИ ЛИЖИЧКО, або Чому зірка української поп-естради виступає проти українізації

У мене не було наміру заглиблюватися в цю тему, але дискусія, яка розгорілася після вираження зневажливого ставлення Руслани до ідеї українізації, примушує мене таки висловитися якнайдокладніше.

*

Діячі мистецтва, як би вони не намагалися дистанціюватися від політики, мимоволі стають лідерами національної громадської думки або ж агентами ворожого впливу.

Зірка української поп-естради Руслана Лижичко не цурається ні політики (обиралася народним депутатом), ні громадської діяльності (виконувала й виконує чимало усіляких обов‘язків).

Як вельми популярна в усіх куточках України й далеко за її межами особистість, Руслана має усі можливості для того, щоб бути лідером громадської думки і справляти вирішальний вплив на піднесення рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Для цього Руслані годилося б проявляти україноцентричність. Такою мірою, як це робить її колега по естраді Марія Бурмака ((див.: http://ukr-biz.com.ua/editor/79100/).

*

На жаль, Руслана такої україноцентричності не проявляє. Нещодавно вона засвідчила це несприйняттям ідеї українізацції, формально висловивши негативне ставлення до самого терміну «українізація», а в цьому контексті знічев‘я піддавши критиці й квотування телерадіоефіру.

«Я проти українізації», – такою заявою Руслана приголомшила українське суспільство (див.: https://m.znaj.ua/show-business/ya-proty-ukrayinizaciyi-ruslana-prygolomshyla-zayavoyu). Сказано це було перед камерами телеканалу ICTV (див.: “ICTV” on @Wikipedia: https://uk.wikipedia.org/wiki/ICTV?wprov=sfti1).

Ця заява викликала хай і непрямий, але таки осуд з боку стриманої на критику Марії Бурмаки, хоч вона й не визнає цього (https://www.facebook.com/maria.burmaka/posts/10154844046481020).

Якби сказане Русланою прозвучало, наприклад, на науково-практичній конференції, нічого страшного не сталося б. Був би просто привід подискутувати над тим, як годилося б розуміти українізацію, як пояснювати нагальність її суспільству, як випрацьовувати стратегію і тактику, щоб суспільство сприйняло і прийняло її з розумінням.

Пані Лижичко ж заговорила про українізацію в негативному плані в аудиторії не просто з низьким рівнем національної свідомості, а ще й зросійщеній та задуреній кремлівською пропагандою. Ясна річ, така аудиторія відреагувала дружними оплесками на її підтримку.

Це був явно провокативний виступ, який викликав бурхливу реакцію в мережах. Як і варто було сподіватися, пішли балачки про те, що Руслану просто «неправильно зрозуміли».

Одним із найактивніших адвокатів Р. Лижичко став зазвичай розважливий відомий журналіст Євген Якунов (див.: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1779077778778787&id=100000297456910).

Перед тим, як оприлюдними спеціальний запис на захист Руслани, Є. Якунов намагався переконати мене в тому, що «слово “українізація” у багатьох асоціюється з іншим “русифікація”, тобто насильницьке стирання в людській пам`яті всього, що пов`язане з його етносом. Під українізацією багато хто і руськомірци і на жаль наші радикали розуміють насильницьке впровадження етнографічних елементів української культури. Руслана й каже про ті самі шаровари, оселедці тощо» (стилістику й пунктуацію оригіналу збережено).

У цьому зв’язку мій колишній студент розщирився філософською сентенцією ось якого змісту:

«Українська нація складеться тоді, коли умовний єврей Зісельс ходитиме в кіпі й з пейсами, але спілкуватиметься українською (що він і робить), коли в школах вивчають Лева Толстого, але в українському перекладі. Не можна всіх зробити етнокультурними українцями, об`єднувати має сучасні культура і мистецтво. Це має бути освоєнням світового культурного простору через українську мову. Очевидно, для цього потрібен інший термін…»

Звичайно, можна використати інший чи й вигадати новий термін, але в реальному житті має відбутися саме українізація.

Як таке можна реалізувати без широкомасштабної поетапної програми українізації, щоб це сталося без насильницьких методів, пан Якунов не говорить, хоч відповідь лежить на поверхні: україноцентричні лідери національної громадської думки (Лижичко та Якунов – серед них) якраз і мають ненав‘язливо (sic!) просувати в суспільство ідею повернення до національних традицій і звичаїв. При цьому не обов‘язково навіть вдаватися до використання терміну «українізація».

А ще вони можуть постійно нагадувати суспільству про потребу наповнення національним змістом освіти і просвіти, інформаційного простору… У такий спосіб, до речі, уникаючи мимовільного виконання ролі агентів впливу «русского міра» (якщо вони самі такими себе не вважають).

На жаль, не схоже, що такі, як Руслана Лижичко, за переконаннями є справді україноцентричними особистостями і не демонструють навіть намагання усвідомити себе і свою роль в українському суспільстві, а отже – допомогти суспільствові підняти рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, а відтак – брати активнішу участь у розбудові незалежної й успішної України.

Натомість вони хочуть, щоб суспільство залишалося таким, яким воно є, і любило їх такими, як вони є. Попри те, що час і події вимагають робити ВИБІР. Тим більше, що сусіда-агресор свій вибір давно зробив: «Хто не з нами, той проти нас!», – і пішов проти України війною.

*

І тут доречно буде нагадати для багатьох уже призабутий епізод. Після поїздки на Донбас, де вже йшла війна, 1 вересня 2014 року Руслана влаштовує прес-конференцію (Руслана: Стоп вогонь! | Прес-конференція. УНІАН. 01.09.2014 – YouTube

https://m.youtube.com/watch?v=CuSwLxluyXg), «основний меседж якої — «стоп вогонь по своїх», припинення війни в Україні між своїми.

Війна штучно спровокована тими, хто стріляє, як це було на Майдані, у обидві сторони. Існує нечистоплотна гра, яку треба розкрити. Ми можемо домовитися й повинні перестати стріляти у своїх, щоб об’єднатися проти справжнього ворога, проти зовнішнього агресора. Закінчила фразою: «Порошенко, коли ми прийшли до нього, нас не почув, Захарченко почув і зрозумів».

У блозі пояснила: «Я йду своїм шляхом, хочу наблизити мир і врятувати життя моїх співвітчизників» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).

Судячи із процитованого вище, Р. Лижичко позиціонує тут не як лідер національної громадської думки, а як агент впливу, який знайшов спільну мову з проросійським сепаратистом Захарченком. Вам це не нагадує поведінку іншої особи такого світогляду – Н. Савченко? (До речі, Є. Якунов сприйняв Савченко як «Жанну д‘Арк, яка не догоріла».)

Симптоматично, що «партнером» Руслани на прес-конференції був Володимир Рубан, який позиціонує себе переговорником з сепаратистами щодо обміну полонених і який є громадсько-політичним партнером В. Медведчука (про нього дет. див.: Рубан Володимир Володимирович — Вікіпедія

https://uk.wikipedia.org/wiki/Рубан_Володимир_Володимирович; зокрема – тут: Бывший одноклассник “генерала” Рубана, сообщил кто он на самом деле • Портал АНТИКОР

https://antikor.com.ua/articles/28385-byvshij_odnoklassnik_generala_rubana_soobshchil_kto_on_na_samom_dele).

Свідомо чи не свідомо Р. Лижичко в цій ситуації стала інструментом просування в національну суспільну свідомість, а отже – й засобом легітимізації ідей тих сил, які влаштовують спектаклі за добре продуманими й добре виписаними антиукраїнськими сценаріями.

Особистість з достатньо високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності напевно зорієнтувалася б у ситуації, в яку аферу її затягують, відмовилася б від участі в явно брудних справах або й знайшла б у собі сили з гідністю виплутатися з халепи, в яку її втягли. Якщо, звичайно, ця особистість не вибирає такий шлях свідомо.

*

Щоб відстежити тенденцію поведінки Р. Лижичко як публічної особи, згадаймо її роль на ЄвроМайдані.

Ось що написано про це в Вікіпедії:

«Наприкінці листопада 2013 року Руслана стала однією з ключових фігур в проєвропейських масових протестах. Починаючи із грудня 2013-го — одна з активісток Євромайдану, на підтримку опозиційних сил вела нічні вечори майже до втрати голосу[5]. Більше, ніж на 4 місяці Руслана повністю зупинила концертну діяльність і проводила майже кожну ніч з півночі до світанку на Майдані Незалежності у Києві, який став центром протестів. Загалом Руслана провела на Майдані Незалежності понад 100 ночей, протягом яких понад 500 разів виконала державний Гімн України і зробила символом мирного протесту Світло.

Часта виконавиця гімну України на Євромайдані, та організатор концертної програми. 22 грудня 2013 ввійшла в «НО Майдан» нарівні з іншими представниками опозиційних сил. З її слів, про це вона дізналась коли виходила на сцену[6] За свідченням Руслани, з грудня 2013-го її переслідували спецслужби[7], викликали до Генпрокуратури для надання свідчень» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).

А ось свідчення пересічних учасників Майдану:

«Лижечко – патріот? Це та, яка не дала курва попередити студентів про побиття?» (Ігор Бузницький)

«Лижечко на майдані всіх тільки збивала з толку своєю ліберальною толєрастією. Ті її запальнички, і сміттєві пакети, якими вона хотіла закидати мусорів. А всіх, хто хотів по справжньому боротися проти беркутів автоматично оголошувала провокаторами» (Олександр Василик)

«як очевидець зауважу що майдан, який махав ліхтариками і майдан, який стріляв та кидав молотова то два різних майдани.

псів януковича прогнав другий майдан, перший був на підхваті або просто був неподалік» (Сашко Бабенко)

(див. коментарі тут: https://www.facebook.com/UkrayinskiyFeysbuk/posts/1999436607005368).

А це з інших відгуків:

«Це було зрозуміло ще під час Майдану. Українцям, очевидно, потрібні ліхтарики і ЛГБТ. З такою “елітою” українці ніколи не матимуть національної держави» (Роман Андрусяк – https://www.facebook.com/r.andrusyak/posts/1527530663999591).

На основі цих свідчень, звичайно, не можна стверджувати категорично, що Руслана виконувала на Майдані роль агента впливу чи принаймні мимовільну провокативну роль.

Можливо, з часом знайдеться зацікавлений дослідник, який передивиться усі відеозаписи з Майдану, перечитає текстові документи й відстежить та осмислить поведінку нашої героїні у контексті того, ради чого збирався Майдан.

Зрештою, думаю, з часом спливуть на поверхню ще багато яких фактів, які проявлять у Руслані агента впливу й людини українобіжної.

*

Існує ряд свідчень, що Р. Лижичко, приїхавши до Києва, раптом заговорила російською мовою. Тобто виходить, буцімто у Львові її знали й сприймали як людину стовідсотково україномовну й щиру українку.

Насправді нічого дивного в російськомовності Руслани немає: вона народилася й виростала в родині, в якій російська мова, якщо й не переважала, то була й напевно залишається особливо пошанованою, пріоритетною.

Свою питому російськомовність пані Лижичко чомусь приховує. І це діходить до курйозів.

В інтернеті можна знайти дві її біографії, і вони відмінні не тільки мовами написання. Вони ідеологічно й фактологічно відмінні одна від одної. Таке враження, що героїня цих біографій живе в двох вимірах чи світах (астрологи скажуть: нічого дивного – Близнюки ж).

Особливість україномовного життєпису полягає в тому, що Руслана не розкриває своє походження – хто її батьки, де і як минало її дитинство, хоч це напевно було б цікавим для шанувальників її таланту серед співвітчизників в Україні.

Ну, цьому ще можна придумати якесь пояснення. Курйозний факт цієї версії біографії в тому, що народжена й вихована в СРСР особа, виявляється, не володіє… російською мовою. Українською й англійською володіє, а от російською – ні. Немає російської в переліку мов. Немає і все.

Детальніше з біографією Руслани для україномовних співвітчизників – можна ознайомитися тут: «Лижичко Руслана Степанівна — Вікіпедія» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Лижичко_Руслана_Степанівна).

Хто володіє англійською, може ознайомитися з англомовною версією біографії Руслани, адресованою світовій спільноті, яка, на відміну від української, є щедріша на подробиці про походження («Ruslana – Wikipedia» – https://en.wikipedia.org/wiki/Ruslana) і яка, до речі, є своєрідною прокладкою між україномовною та російськомовною версіями.

Біографія в російськомовній Вікіпедії розрахована, ясна річ, на те, що україномовний читач сюди напевно заглядати не буде, а от російський буде в захваті, та й російськомовному з теренів України (хай, зрештою, останньому й «какаяразніца») буде приємно…

Що ж там такого цікавого в цьому варіанті?

Відкриваємо сторінку Вікіпедії й читаємо мовою оригіналу:

«Руслана Сапегина родилась 24 мая 1973 года во Львове в семье Нины Аркадьевны Лыжичко (дев. Сапегина[2]) (род. 7 января 1950[3] в Екатеринбурге, с 1975 работала в Институте нефтехимии во Львове, с 1996 года работает в продюсерском агентстве Русланы “Студии «Люксен» главным медиа-менеджером) и Степана Ивановича Лыжичко, родом из села Пуповецки Рогатинского района в Ивано-Франковской области[2][4], работал теплотехником в Институте нефтехимии, потом основал свою фирму[2][3]. Родители развелись в 1981 году («Лыжичко, Руслана Степановна» on @Wikipedia:

https://ru.wikipedia.org/wiki/Лыжичко_Руслана_Степановна).

Ви не шоковані? Руслана, виявляється, народилася хоч і в подружжя Лижичків, але як… Сапєґіна. Це – дівоче прізвище її матері-росіянки, народженої в далекому Заураллі (за іншими відомостями, аж на Сахаліні) й іронією совкової долі занесеної до Львова.

З цієї ж біографії довідуємося, що батьки нашої героїні розлучилися, коли їй було вісім років. Отож вона виростала й виховувалася мамою-одиначкою і напевно ж не в галицькій чи гуцульській традиції, а в традиції, яка була звичніша матері, – в уральсько-сахалінській з накипом радянського кочового життя військовиків.

Прикметно, що пошукові системи підбирають кількісно більше російськомовних публікацій. Ось одна з них: «Руслана Лыжичко биография, фото, личная жизнь и ее дети» (https://uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-ruslana-lyzhichko.html). Щоправда, про дітей тут ні слова…

Чимало цікавого довідуємося з інтерв‘ю з матір‘ю Руслани – Ніною Сапєґіною, загублене в надрах інтернету – воно не випадає в пошуку, але на нього є майже непомітне посилання в Вікіпедії (https://www.webcitation.org/6CY2TuWiN).

Саме з цих російськомовних джерел довідуємося, що мати Руслани – музикант за освітою, але чомусь працювала в невідомому (очевидно, режимному) нафтохімічному інституті.

Що ж вона там робила з дипломом музично-педагогічного училища? Працювала у відділі кадрів! Люди середнього віку, які бодай коротко мали справи з радянськими відлілами кадрів, знають, що кадровики мусили співпрацювати з спецслужбами. У будь-якому разі. А якщо підприємство, установа чи організація були режимними, тоді це було щось навіть більше, ніж співпраця…

Спекуляції? Можливо. Я виходжу з логіки проживання й працевлаштування справжньої росіянки у справжньому бандерівському Львові. Тим більше, що ми знаємо: мати відіграла просто виняткову роль у становленні Руслани Сапєґіної-Лижичко як особистості.

І тут питання упирається в те, а хто ж народив і виховав матір і яким же військовиком був Русланин дід – Аркадій Сапєґін.

*

Аркадій Васильович Сапєґін, виявляється, залишив цікаві сліди в інтернеті, причому виключно в російському інформаційному просторі. Ось його спогади про «Велику Вітчизняну війну» в серії «Я Помню. Герои Великой Отечественной войны. Участники ВОВ. Книга памяти» (https://iremember.ru/memoirs/svyazisti/sapegin-arkadiy-vasilevich/).

А тут полковник А. Сапєґін понад п‘ятдесят хвилин під відеозапис розповідає про свою участь у війні і своє бачення миру, суспільства, способу життя та ін. (https://youtu.be/fOayLOIMLjc).

Навесні 2010 року «Комсомольская правда в Украине» опублікувала підбірку інформаційних матеріалів про родичів українських естрадних зірок під назвою «Мой дєд – гєрой!» Є тут і матеріал про Русланиного діда як визволителя Львова…

З цього ж матеріалу випливає, що на той час 84-річний дід Руслани по матері полковник Сапєґін жив у далекому від українського Львова російському Оренбурзі (див.: https://kp.ua/culture/221109-moi-ded-heroi).

Але лише московська «Учительская газета» у матеріалі «Настоящій полковник» пояснює і прояснює суть того, до чого ми намагаємося докопатися, щоб зрозуміти феномен Руслани Лижичко.

Цитую мовою оригіналу:

«После войны он получил рекомендацию в Горьковское военное училище. Настоящий полковник начинался с бравого лейтенанта. Служба предполагает частые переезды. Жил с семьей на Сахалине, семь лет в Потсдаме (Германия), работал замполитом полка. Вернувшись на родину, поступил в Высшую партийную школу в Москве, которую окончил с отличием.

После в биографии был Львов (именно здесь стартовал его педагогический путь), затем Свердловск. Сапегин работал в райисполкоме Ленинского района, в то время как Свердловским обкомом партии руководил Борис Ельцин. Появилась совместная идея создать специализированный военный лагерь для старшеклас­сников и рабочей молодежи, где ребята будут осваивать азы армейской жизни. Место выбрали под Кировградом, вокруг красивый лес, горы. Несколько лет Сапегин был начальником лагеря, где прошли обучение многие группы допризывников. Борис Николаевич, оценивая уровень подготовки, как-то раз пошутил: «Ребята у тебя такими специалистами становятся, словно уже отслужили в армии!»

Аркадия Васильевича всегда привлекало общение с молодежью. Еще во Львове он начал вести в школах уроки начальной военной подготовки, продолжил это и в Свердловске: школа №64, затем 159‑й лицей. Его воспитанники, и мальчики, и девочки, носили военную форму, которая учила аккуратности, подтянутости, собранности» (Настоящий полковник // Учительская газета. 2016. 5 мая. N 18 – http://www.ug.ru/archive/64916).

Особливо вчаровує в цьому тексті те, що «єго воспітаннікі, і мальчікі, і дєвочкі, носілі воєнную форму, которая учіла аккуратності, подтянутості, собранності».

Скидається на те, що полковник Сапєґін був одним із тих, хто спричинився до народження популярної тепер у російській культурі традиції наряджати дітей у військові строї та влаштовувати масові воєнізовані істерії з нагоди «Дня Побєди» та інших патріотичних свят за участю вбраних у військове навіть немовлят і кричати «Дєди ваєвалі!»

Якщо звідси бере початки Русланина ідея-фікс «культурної революції», замішана на «диких танцях» та «колорадському» патріотизмі, вона не має нічого спільного з українською культурною традицією, і можна собі тільки уявити висліди такої «революції».

*

Один із тих, хто справляє вплив на Руслану не менше, ніж її мати, є її чоловік Олександр Ксенофонтов. Хоч про нього є чимало інформації в інтернеті, все зводиться вона до стандартних відомостей, які можна знайти в Вікіпедії (українська версія: «Ксенофонтов Олександр Костянтинович» on @Wikipedia:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Олександр_Ксенофонтов; російська версія: «Ксенофонтов, Александр Константинович» on @Wikipedia:

https://ru.wikipedia.org/wiki/Александр_Ксенофонтов; найскромніша – англомовна версія: «Oleksandr Ksenofontov – Wikipedia» –

https://en.wikipedia.org/wiki/Oleksandr_Ksenofontov).

Походження Ксенофонтова з‘ясувати непросто. Як колись проговорилася мати Руслани Ніна Сапєґіна, у Львові у Ксенофонтова є мати Фріда Улянівна, а по той бік «порєбріка» – брат, російський військовий, прикордонник чи спецслужбіст (див. тут: https://www.segodnya.ua/oldarchive/c2256713004f33f5c2256f1800533905.html).

Як бачимо, як і Руслана, її чоловік має родинні зв‘язки по обидва боки фронту. Що ж, заручниками такої ситуації стали десятки, сотні тисяч і, можливо, навіть мільйони людей в Україні, маючи родичів у Росії, яка пішла проти України війною. Щоб, за правом «старшого брата», схилити «молодшого» до «добровільного приєднання» до «русского міра».

Особистість творчо активна, Ксенофонтов, як і Руслана, по-своєму може виконувати в українському суспільстві функцію лідера громадської думки й відтак сприяти піднесенню національної свідомості й громадянської відповідальності цього суспільства.

Залежно від власних переконань, з другого боку, він може бути й свідомим або несвідомим агентом ворожого впливу на це ж суспільство. Підсвідомий вплив – помилка, а от свідомий – злочин.

По який бік барикад знаходиться Олександр Ксенофонтов, сказати важко. Але з‘ясувати треба б, бо тоді ми краще зрозуміємо, хто є who одна з ікон української естради Руслана Лижичко.

Вікіпедія стверджує, що пан Ксенофонтов є директором і власником львівського рекламно-продюсерського агентства «Люксен» та директором телерадіокомпанії «Інтерзахід» (https://ru.wikipedia.org/wiki/Александр_Ксенофонтов).

Львівські журналісти з проекту «Наші гроші» думають інакше:

«ПрАТ ТРК Люкс [нинішнього мера Львова А. Садового] також має 15% у ТОВ “Студія звукозапису “Люксен”. Двома іншими співвласниками “Люксену” є співачка Руслана Лижичко (70%) і її чоловік продюсер Олександр Ксенофонтов (15%). “Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”, що займається розміщенням регіональної реклами практично на всіх загальноукраїнських телеканалах та низці радіостанцій» (Кому належать львівські ЗМІ • Портал АНТИКОР

https://antikor.com.ua/articles/425-komu_nalehatj_ljvivsjki_zmi).

Впадає в око цікава розбіжність у презентації одного факту. Вікіпедія каже, що чоловік Руслани є «директором телерадіокомпанії «Інтерзахід», а портал «Антикор» пише, що «“Люксен” є засновником компанії “Інтер-Захід”».

Звернімо увагу спочатку на розбіжність у написанні самої назви суб‘єкта підприємницької діяльності: «Інтерзахід» та «Інтер-Захід». Відтак згадаймо одну з найбільших в Україні проросійських медія-компаній з назвою «Інтер», яка є частиною бізнесової імперії Д. Фірташа (див.: “Інтер (телеканал)” on @Wikipedia:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80_(%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB)?wprov=sfti1).

Напрошується запитання, а чи не є пан Ксенофонтов директором «Інтер-Захід» як львівського відділення рекламного крила телекомпанії «Інтер», а «Люксен», якщо й має щось там до діла, то хіба що як співзасновник. Навряд чи Д. Фірташ толерував би використання його бренду кимось іншим, хай і такою знаменитістю, як Руслана.

Ми закинули вудочку на сайті Інтер—Реклами – http://www.inter-reklama.com.ua/. Отож подивимося, яка інформація зачепиться на гачок.

Зверніть також увагу на те, що в добу розвою інтернету ні фірма Р. Лижичко «Люксен», ні заснована нею (спільно з «Інтером» чи незалежно від «Інтеру») рекламна компанія «Інтер-Захід» не мають своїх веб-сайтів. Таке враження, що ці дві юридичні особи живуть у минулому столітті й не мають наміру пересуватися в нинішнє.

Хіба не дивний прояв «культурної революції»? І напевно ж це чимось обумовлено, і питання про брак коштів бодай на найдешевший сайт тут навіть не виникає.

Найцікавіше в тому, що пошукові системи інтернету не видають жодної (ніц, як сказали б у Львові!) інформації про будь-яку продукцію, яка авторським правом була б пов‘язана з «Люксен» або «Інтер-Захід». Таке враження, що ці дві юридичні особи ніде не проявляються взагалі.

Якщо так, тоді виникає цілком резонне запитання, яким же бізнесом тоді займаються чоловік та мати Руслани Лижичко поза своєю безпосередньою участю в її концертній та громадсько-політичній діяльності?

Знайдете відповіді на це запитання, можливо, багато ще чого нового й несподіваного довідаєтеся про саму Руслану.

*

«Яка хата – такий тин, який батько – такий син», – ця приказка начебто не тичеться до Русланиного батька – Степана Лижичка. Бачите, навіть тут «яблуко від яблуні недалеко котиться» більше пасує др Руслани…

Тепломеханік, а тепер «газовщік», батько Руслани в її житті відіграв мінімальну роль, про яку подруга Русланиної матері сказала, що, «очевидно, його призначенням у цій родині було зачати Руслану. І більше – нічого» (див. тут: https://www.segodnya.ua/oldarchive/c2256713004f33f5c2256f1800533905.html).

Напевно і в духовному відношенні його участь була такою ж. Тому-то Руслана й згадала про гуцульське коріння свого батька доволі пізно.

Очевидно, тому й сама Ніна Сапєґіна якось наголосила, що її дочка взяла більше від баби – батькової матері, аніж від самого батька.

До певної міри гуцульське проросло в її творчості, але не вельми проявилося в її національній свідомості. Українка з Руслани вийшла формальна, ба навіть формалістична.

Тому й кортить їй якомога скоріше «зняти шаровари» і влаштувати «культурну ЄВРОреволюцію». От тільки ідеології під ту революцію Руслана не має. І навряд чи й матиме.

*

Високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності ще міг би порятувати Руслану Лижичко як особистість, допомогти їй стати лідером української національної громадської думки в українському суспільстві й відтак поставити її в авангард серед тих, хто творить українську націю й українську державу.

Але десь на глибинному рівні, захованому від ока пересічного члена українського суспільства і світу, душу й серце її точить черв’як «русского міра», підселений туди рідними їй, але чужими й вороже налаштованими до України і всього українського людьми.

Відтак талановита особистість, яка загубила себе між двома непримиренними світами й культурами, мимоволі стала символом того прошарку українського суспільства, яке ми тепер означаємо тегом «какаяразніца».

Сила її таланту й широкої популярності серед народу роблять її мимовільним агентом впливу ворожих для України і всього українського сил, і час від часу це вихлюпує з підсвідомості необдумані слова, дії і вчинки.

Якщо ж Руслана таємно ще й цілком усвідомлено пов’язана співпрацею з ворогом незалежної України, тоді її громадсько-політичні поведінка та вчинки роблять з неї ще й високопрофесійного провокатора.

Володимир Іваненко

Український Університет

21 – 25 листопада 2017 р.

ЧОМУ ПАСЕ ЗАДНІХ УКРАЇНСЬКА НАУКА? Як я з фізиками й фізіологами дискутував…

Трапилося цими днями подискутувати (якщо це, звичайно, можна назвати дискусією) з групкою соціально активних українських науковців (ученими язик не повертається їх назвати) продуктивного віку (40-/+) і перспективних галузей знань: фізика, фізіологія тощо.

Приводом для нашої, з дозволу сказати, наукової дискусії був запис одного з них – активного борця з плагіатом, псевдонаукою і з усім, що тільки можна боротися людині з високим ученим ступенем.

Запис його зводився до того, що хтось там ініціював петицію «За впровадження в шкільну програму України вивчення наукової теорії Креаціонізму – “Створення Землі та людини Богом”»(https://www.facebook.com/sergei.sharapov.77/posts/2041930649414873), і для наших учьоних це стало приводом покуражитися.

Я підкинув їм «кістку»:

«Наука перестає бути наукою, коли вона категорично заперечує навіть можливість альтернативного погляду на світ. Категоричність заперечення – сумнів у власній правоті?»

Що тут зчинилося?!

«Маніпуляція», – заволав один. Я йому підкинув інформацію про українсько-американського доктора фізики Віталія Ґарбера, який написав три книжки про феномен Бога з погляду фізика.

Автора запису запитали, чи відомий йому названий фізик. Той відповів, що ні. І виклав посилання на інфу про Брайєна Джозефсона. Згадали математичку, відому більше не як математичку, а як борця з Теслею – не американським, звичайно, а з київським…

Я оцінив красу «гри» українських інтелектуалів:

«Як цікаво! Марксистсько-ленінська філософія науки і «русскій мір» нероздільні? Тут можна й ошизіти».

Призвідець дискусії зауважив:

«Джозефсон марксіст ілі із русского міра?».

Я йому:

«Не переводьте стрілки. Джозефсон не бере участі в цьому базарі.

Фізіолог академік П. Богач, обговорюючи колись зі мною мовну мішанину фізика член-кора М. Білого, зауважував: мовна мішанина є свідченням і фізіологічної «каші» в голові вченого».

Фізик не зрозумів пасажу:

«Volodymyr Ivanenko я вже відповідав вам, що не сприймаю ці позанаукові речі. Не сперечаюсь з вами тільки тому, що розумію, що не переконаю вас і не маю часу. Дві рецензії, приготувати доповідь на конференцію, дискусія по книзі Каку на Книжковому Арсеналі, а цю книгу я ще не прочитав. Тому я повністю підтримую моїх колег-науковців з таким же раціональним мисленням, як і моє. Такі речі, як еволюція, підтвердженні безліччю фактів, тому писати проти них петиції та підписувати їх можуть тільки повні ідіоти».

Обминаю інших дискутантів і відповідаю автору запису:

«Sergei Sharapov Раціональність мислення якраз і полягає в тому, що ніхто (ніхто!) з нас не має права на істину в останній інстанції. Гріш ціна вам у базарний як ученому, якщо іншого обстоювати альтернативні погляди.

От ви намагаєтеся «зрізати» (див. оповідання В. Шукшина «Зрізав») мене, наче я тут репрезентую те, що ви називаєте «псевдонаукою» і проти чого ви боретеся. Не представляю я тут ні псевдонауку, ні альтернативну науку. Немає цього в моєму активі з понад 500 наукових публікацій!

Як представник традиційної науки, я просто краще за вас вивчав діалектику, логіку й методологію. Я вже зробив для себе висновок, що ви – типовий фізик-прикладник, і в цьому треба шукати пояснення вашої зашореності.

Якби ви були сильним теоретиком, то ви пам‘ятали б основні закони діалектики (матеріалістичної, до речі). Один із них: закон єдності й боротьби протилежностей, який дуже просто пояснює і обумовлює право на існування альтернативних поглядів на світ, на матерію й будь-що інше. А є ще закон заперечення заперечення і інші закони.

Історія науки (як конвенційної, так і альтернативної) свідчить, що якби не було боротьби між різними поглядами на світ, жили б ви, друже, в кам‘яному віці, не було б у вас таких попередників, як Ньютон чи Айнштайн, і, звісно, і з вас не було б такого фізика, як ви є. Невже це так важко зрозуміти?!

Усе, що я обстоюю в суперечках з вами та подібними вам, – це ПРАВО кожного з нас (представника псевдонауки чи просто науки) своє бачення світу – як матеріального, так і нематеріального.

І якщо ви не маєте змоги довести неспроможність альтернативного бачення наявними у вас науковими методами і вдаєтеся до суто «базарних аргументів», це є свідченням вашої безпорадності, ба навіть, можливо, й невігластва.

Я не беруся критикувати будь-що в конвенційній ядерній фізиці, бо не володію необхідними для цього знаннями і методами. З тих же причин я не можу критикувати й альтернативну науку. Ви ж собі такі речі дозволяєте, але вже не як науковець, а як базарна баба.

Ось у чому відмінність між нами: Я ніколи не був совком, а ви – людина молодшого покоління! – об‘їздивши півсвіту, залишаєтеся совком. У цьому вся печаль».

Тим часом десь із Ізраїлю вискочив, як Пилип з конопель, якийсь Мітя Рєзніков (мене завжди вчаровують дорослі чоловіки з дитячими іменами – недоростки: never grew up).

Цей вирішив узяти мене на абордаж: от, мовляв, цікавий я чоловік: стверджую, що маю понад 500 публікацій, а він не знайшов жодної. З‘ясувалося, що в нього проблеми з пошуком… Буває… Але ж хамлюга ще той!

Пояснюю їм, що в США знайомлять школярів і з теорією Дарвіна, і з креаціонізмом, але наука від цього не потерпає – продовжує штампувати Нобелівських лавреатів.

Деякі проявляють свою обізнаність із Америкою: от, мовляв, є у Вашингтоні музей природної історії, але там нічого немає про Бога. Американознавець, виявляється, немає уявлення, що буквально за кілька кварталів від названого музею не менш багатолюдним є музей, присвячений… Богові.

Пояснюю впертюхам, що хто б ту петицію не ініціював, має право на ту петицію. І проблема тут у людях, які приватизують Істину. Пан Sergei Sharapov якраз і належить до тих, хто переконаний, що їхня точка зору є істиною в останній інстанції.

Наш фізик погоджується, що так, «вони мають право підписати що завгодно», але все одно гне своєї: «особа, яка підписала, є ідіотом».

Тут вклинився в дискусію чоловік із тверезим розумом:

«Право кожної людини обмежується там, де воно обмежує право іншої людини.

Законодавчі збори декількох штатів ТРИЧІ порушували питання про законодавче спрощення значення числа пи до трьох рівно.

Тільки втручання конгресу позбавляло вчителів математики від кримінальної відповідальності за використання старого значення.

Відмова французької академії від розгляду проектів вічного двигуна не забороняє розробку такого двигуна в домашніх умовах. Вона лише зводить нанівець намагання отримати державний кошт на процес розробки.

Відокремленість церкви від держави є відмовою держави фінансувати розповсюдження релігійних знань, але не забороною на їх розповсюдження за рахунок вірних.

Креаціонізьм не існує за межами конкретної релігійної доктрини, тому його впровадження в освітні програми можливе тільки в межах якоїсь конкретної релігії. Чим ортодоксальна віра краще рідновіри?».

Вчені мужі не дослухаються, продовжують базарувати. Уже збилися з теми, а тут така нагода задати мені каверзне запитання, і зовсім юна істота з Інституту фізіології імені О. Богомольця НАНУ намагається мене зрізати:

«Volodymyr Ivanenko, а чи можливий вічний двигун у Вашій концепції альтернативного погляду на світ?».

Я не стримую обурення:

«Oleksandr Maximyuk У моїй?! Де ти, хлопче, мій альтернативний погляд на світ побачив? Вискочив, як Пилип з конопель, навіть тексти не прочитавши. От уже учьониє пішли!»

Хлопчиська це ще більше завело:

«Volodymyr Ivanenko, я з Вами свині не пас, тому звертайтеся ввічливо. Отже на моє просте питання у Вас відповіді не має? Облиште болтологію, просто дайте чітку відповідь на питання: “Яке місце у Вашому альтернативному погляді на світ займає вічний двигун?”».

Він, бачите, зі мною «свині не пас»! Але тримаю удар:

«Oleksandr Maximyuk Як ви могли пасти зі мною свині, точніше – гусей, якщо годитеся мені в сини чи онуки?!

Я належу до представників традиційної, а не альтернативної науки. Треба уважно читати мої тексти, юначе, в яких я пишу про право представників альтернативного погляду на світ висловити свої думки. Тому не треба так присікатися.

Відповідь на своє безглузде запитання про вічний двигун можете задати патентознавцеві М. Пономаренкові, книжка якого на цю тему продається на Амазоні.

Останнє: хамство в науковій дискусії – прояв невігластва. Учіть матчастину перед тим, як висловлюватися».

Зухвалець м‘якшає і дає мені поблажку, але продовжує товкти своєї:

«Volodymyr Ivanenko, добре, Ви потроху починаєте втрачати свою зверхність. Отже, Ви є представником традиційної науки, чудово. Тоді питання таке: “Чи вважаєте Ви прийнятним для представників альтернативного погляду на світ висловлювати можливість існування вічного двигуна?”».

Мушу продовжити урок:

«Oleksandr Maximyuk Вольтерові належать слова: я можу не погоджуватися з вашими поглядами, але я готовий накласти головою, щоб ви МАЛИ ПРАВО ВИСЛОВИТИ ЇХ.

Перестаньте блазнювати! Із совка треба виходити. Хлоп‘ятство перетворює вас на клоуна, хоч ви норовите принизити мене.

Але за одно я вдячний цій дискусії. Я нарешті знайшов відповідь на запитання про те, чому попри совковість української науки в цілому деякі представники природничих і точних наук часом досить успішні (як цей же Sergei Sharapov) в ужиткових (прикладних) науках світу.

Виявляється, все просто: ви добре набили руку в застосуванні лабораторних (ужиткових, прикладних) методів, але за межі лабораторії вийти не можете. Марксистсько-ленінська методологія не дозволяє. Звідси й оцей кураж, який дає змогу хорохоритися там, де бракує аргументів або елементарної толерантності до права інших на відмінні погляди, а відтак і на помилку».

Фізіолог занишк, а тут і фізик-теоретик повернувся. Він так нічого й не зрозумів:

«Як добре, що я не гаяв часу на цю дискусію ні про що, а працював з колегами над текстом статті, де ми намагаємося пояснити конкретний експеримент».

Дискусія, отже, була «ні про що».

От і сподівайтеся від української науки світових успіхів у фундаментальних науках, коли вона відточує лабораторні (ужиткові, прикладні) методи досліджень, залишаючись у системі координат марксистсько-ленінської методології, тобто будучи самовпевнено переконаною в можливості альтернативи: Є НАША ДУМКА І НЕПРАВИЛЬНА.

Про етику ведення дискусій помовчимо. Для совка культури спілкування, як відомо, не існує.

Володимир Іваненко

Український Університет

23 травня 2018 р.

ХОЧЕМО – ЯК КРАЩЕ, ВИХОДИТЬ – ЯК ЗАВЖДИ

Ні сіло, ні впало троє президентів, жоден із яких не оглядався на історичну тяглість української державності, перебуваючи на посаді, надумали ініціювати законодавче закріплення 1180-річчя української державності.

Дивна ініціатива. Чи не так?

Перше, що спадає на думку, – явне бажання переплюнути «тисячолітній московський райх». Бодай на кілька десятків років.

Друге, що мене насторожує: наскільки мені відомо, колишні президенти не мають законодавчої ініціативи.

Третє: причетність до цієї ініціативи Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В. Стуса, яке не має статусу авторитетної науково-дослідної інституції взагалі, а що вже казати про поглиблені історичні студії.

* * *

Думаю, усі ви зрозуміли, про що йдеться і чому виник цей задум.

Справді, давно на часі повернення нашої історичної, й зокрема – державотворчої, спадщини і традиції. І це, поза будь-яким сумнівом, має відбуватися через утвердження доконаних фактів, подій і явищ (в тому числі й законодавчо – аж до змін у Конституції) й доведення нових фактів, подій і явищ вітчизняної історії та викриття фактів привласнення української національної спадщини чужинцями та розвінчування ворожих міфів.

При цьому важливо проявляти максимально виважені підходи, вивірену методологію, утримуватися від кавалерійських наскоків, а також уникати повторення або утвердження чужих і творення власних міфів і легенд.

Пошлюся тут на один приклад. У поширеному від імені трьох президентів документі на самому початку вжито словосполучення «Київська Русь» як однієї з історичних назв України. Тим часом уже доведено, що така назва нк фігурує в автентичних документах відповідного періоду і що це – міфологема, вигадана Москвою.

Цей факт свідчить, наскільки відповідально треба ставитися до кожного факту, події чи явища у справі, за яку ми беремося.

Ідеальним було б, якби цю справу ініціювала і взяла на себе НАНУ. На жаль, ми вже не раз пересвідчилися, наскільки відсталою й по-совковому консервативною позиціонує себе флагман української науки. Там же застрягли й галузеві академії й практично вся наука вищої школи.

Гаразд, якщо не вони, то хто? Є ще два інститути, кому сам Бог велить узяти цю справу в свої руки. Це – Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД) та Український інститут національної пам‘яті (УІНП).

УІНП є тим закладом, профільному статусові якого відповідає обговорювана нами тема. Але цей інститут, на жаль, є малопотужним, має досвід переважно нефундаментальних досліджень у царині новітньої історії. Тому така фундаментальна тема йому явно не під силу. Очевидно, що треба думати про розширення можливостей УІНП, але на це потрібен час.

Отже, залишається НІСД. У структурі НІСД, щоправда, не передбачено стратегічних досліджень історичного характеру. На щастя, цей заклад має повноваження утворювати тимчасові науково-дослідні колективи. Тому НІСД може ініціювати формування такого колективу із залученням найкращих україноцентричних учених-істориків (зокрема, й зарубіжних). Що важливо, такий колектив може бути утворений указом президента й дістати спеціальне фінансування.

* * *

Не певен, що до моєї думки прислухаються в Україні, але сподіааюся, що мої колеги в Україні й діаспорі підтримають мене хоча б поширенням цих нотаток.

Володимир Іваненко

Український Університет

17 лютого 2018 р.

http://hvilya.com/news/culture/perepliunemo-moskovskyi-raikh.html

http://www.gpu.com.ua/uk/content/chomu-vinik-tsei-zadum