ПАМ‘ЯТІ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА

Згадався мені Василь Васильович Цвіркунов, коли цими днями думав над текстом до дня народження Ліни Костенко, але так і не придумав, як би й про чоловіка її там згадати.

І ось сьогодні такий привід сам приплив у руки – на моїй стрічці новин висвітилося знайоме обличчя із чиїмось записом.

Так, чоловік Ліни Василівни був справжнім українцем, і я можу стверджувати це, бо був з ним краще знайомий особисто, ніж із самою поетесою.

Мої приязні стосунки з Василем Васильовичем зав’язалися, коли він був директором Київської кіностудії імені О. Довженка, а я – кореспондентом відділу літератури та мистецтва в газеті “Вечірній Київ”. Він був моїм найважливішим джерелом кіношної інформації, коментарів і просто порад. Я міг забігати до нього без попереджень…

Поділюся тут одним цікавим спогадом про те, як В. Цвіркунов запросив мене поїхати з ним, а куди – не сказав. “Буде цікаво і для тебе, і для “Вечірки”, – загадково усміхнувся він.

Виявилося, що їду я не тільки з ним, а з цілою групою (режисер, оператор, пару акторів) – повний мікроавтобус. “Рафік” узяв курс на північ від Києва, і через півтори-дві години ми вже були на березі річки, з величезним “полем” чистого піску (як у пустелі), яке прасували бульдозери, екскаватори своїми великими ківшами викопували величезні заглиблення правильної прямокутної форми… Явно готувався майданчик для якогось грандіозного будівництва. То починалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції.

Нас радо там привітали, зробили коротеньку екскурсію, а вже звідти ми поїхали до будинку культури в Чорнобилі (місто Прип’ять ще було в стадії будівництва), де відбулася зустріч кіношників з будівельниками та демонстрація привезеного нами фільму.

Після цього заходу розбилися ми на дві чи три групки й пішли погуляти по Чорнобилю. Зайшли ми з Василем Васильовичем до місцевої книгарні, а там такий вибір літератури, про який у Києві й мріяти не можна було.

Я навідкладав собі чималий стосик книжок, а коли підійшов до каси, щоб розрахуватися, виявилося, що у мене бракує декількох карбованців, щоб оплатити усі відібрані книжки. Мусив перебирати свій стосик удруге й утретє, щоб відмовитися від якихось книжок і вкластися в ту суму, що в мене була в кишені, але завдання було надважким…

В. Цвіркунов, ще копаючись у книжках, краєм ока спостерігав за моїми муками і по якійсь миті кинув мені чи касирці: “Скільки там не вистачає? Я доплачу”… Я був радий, що проблема вирішилася так просто.

Наступного тижня, бувши на кіностудії, я зайшов до Василя Васильовича й поклав перед ним гроші. “Це ще що?” – запитав він. “Повертаю вам борг із вдячністю за те, що виручили мене в Чорнобилі”, – сказав я. “Я тобі нічого не позичав”, – сказав Цвіркунов і запхнув мої карбованці у кишеню мого піджака…

Пересікалися ми потім і в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України: В. Цвіркунов там працював у відділі кінознавства, а я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі “Народна творчість та етнографія”.

22 грудня 2017 р.