США, ПРЕЗИДЕНТ ТРАМП ТА ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ

Частина перша

Трапилося мені устряти в дискусію навколо контроверсійного й непередбачуваного Трампа, який, на жаль, може ляпнути щось таке, від чого вуха в‘януть. 

Ну, добре, не стежили ви за поведінкою Трампа до того, як він вирішив узяти участь у президентських перегонах. Багато хто міг навіть і не знати, хто він і що він. Нічого дивного.

Але ж, якщо ви відстежували виборчий процес і особливо – його фінал, не можна було не помітити справді скандальний прояв Трампової самовпевненості, коли він заявив, що володіє безпековою інформацією в більшому обсязі, ніж усі американські спецслужби разом узяті. 

Сам він на той час ще навіть не дістав доступу до державних таємниць. Не треба також великого розуму, щоб усвідомлювати: чинний президент навіть теоретично не може володіти усім комплексом таємниць – його набір знань зводиться до того, що президентові треба знати, щоб ухвалювати ефективні рішення.

У тій ситуації був увесь Трамп, який справді може сказати дурницю і не покаятися або сказати не подумавши.

У цьому контексті просто дратує трампівська впертість українських «американознавців», які переконані: цього не було, бо в принципі не могло бути.

На жаль, МОГЛО БУТИ. Тому категорично стверджувати чи заперечувати те, що поза вашими можливостями перевірити, є повним безглуздям. Ким би ви не були – Лукановим, Клімкіном, прес-секретарем Білого Дому, ба навіть самим Трампом.

* * *

У Трампа був попередник у президентстві від Республіканської партії на ім‘я Джордж Дабл‘ю Буш або Буш-молодший.

Так-от, він був із тих, хто міг зморозити якусь дурницю. Ці дурниці викликали регіт як у присутніх на заході, так і в телеглядачів. Сміялися навіть діти, зокрема, і мій син, який, до речі, на закінчення початкової школи одержав від Білого Дому грамоту з факсимільним підписом Дж. Буша.

Тих дурниць у Буша-молодшого було так багато, що підприємливі люди збирали їх докупи й видавали окремими збірками під назвою «Bushisms» («Бушизми»). Вийшло, здається, три чи чотири збірки.

Треба віддати належне Дж. Бушеві: він був свідомий своєї недорікуватості й, маючи добре відчутттюя гумору, часто сам із себе кепкував. І намагався рости над собою.

Те зростання йшло туго, але мало й позитиви. Кандолізі Райс взяло шість років навчити свого боса правильно вимовляти назви країн: Ірак, Іран. У нього все виходило «Айрек» та «Айрен».

* * *

Дональд Трамп із тих, про кого американці кажуть: «lacks of humor» (не має/немає/бракує відчуття гумору). Він не вміє жартувати, і його жарти зазвичай пласкі, близькі до чорного гумору або і є чорним гумором.

Упродовж десятиліть Трамп був регулярно частим гостем передачі «Late Show with David Letterman» («Пізнє шоу з Девідом Летерманом»), яку я залюбки дивився. Американці вважають цю передачу (зараз її веде інша особистість) комедійною, гумористичною, а Д. Летермана – комедіантом чи гумористом. Насправді це – сатирична передача, а Д. Летерман – гострий і в‘їдливий сатирик з тонким відчуттям гумору.

Кандидати на президента й президенти США вважали за велику честь брати участь у шоу, яке давало колосальне «publicity» («розголос»). Ласі до популярності ділові люди також любили піаритися у Девіда Летермана. Дарма, що він висмажував їх, як на ґрілі («grille», «grilling»), вони прагнули потрапити до нього в студію.

Ви можете вигуглити якщо не всі, то більшість шоу Летермана за участю Трампа і переконатися, як сатирик збиткувався над Трампом і яким жалюгідним він часом угрузав у крісло. Але спраглий на піар, він все одно йшов туди знову і знову.

Часом я думаю: можливо, Трамп навіть не усвідомлював сатиричних експериментів, що їх робив над ним Летерман, і тільки бізнесова воляча товстошкірість уберігала його від негативних наслідків.

* * *

Тепер до речі буде поговорити про ідеологічну основу світогляду Д. Трампа. Пару років тому я про це писав і зараз лише повторюся. 

Трамп не є республіканцем за своїм світоглядом: він не має ні консервативного, ні традиціоналістського коріння. Він більшою мірою прагматик-емпірист умереміш із лібералізмом та сильним авантюристським началом.

З таким же успіхом він міг би кандидувати на президента і від Демократичної чи будь-якої іншої партії. Але він вибрав Республіканську партію, яка дала йому змогу гарантовано дійти до переможного кінця. На демократичному полі він міг би й програти ще під час праймеріз.

Справа в тому що з-поміж демократів на президента претендують переважно інтелектуали-професори (Джіммі Картер, Біл Клінтон, Барак Обама) або юристи з солідною адвокатською практикою (та ж Гіларі Клінтон) – особистості із сильним логічним мисленням і фаховим умінням аргументовано обстоювати свою позицію.

На жаль, академіки більше схильні до лібералізму, і якраз лібералізм спричинився до того, що в Демократичну партію посунули ліваки – колишні члени заборонених або померлих комуністичної та інших партій.

Праве крило демократів відірвалося й прибилося до Республіканської партії. Одним із таких демократів був Рональд Рейган, який цілком передбачено став одним із найуспішніших президентів-республіканців.

Як партія традиціоналістсько-консервативного штибу, Республіканська партія віддавна мала й має пробоему з кадрами лідерів. Цим і скористався Д. Трамп, вирішивши реалізувати свої президентські амбіції. 

Зовсім не випадково він узяв собі за взірець Рейгана – вихідця з того середовища, з яким себе значною мірою пов‘язує і Трамп: кіно, телебачення й радіомовлення, конкурси краси тощо. Він і лозунг перейняв від Рейнана, закликаючи своїх виборців знову зробити Америку великою – «Make America great again».

Проблема лише в тому, що не можна двічі вступити в ту ж річку, та й інтелектуальний потенціал Трампа не йде в жодне порівняння з Рейганом. Узяти для зіставлення таку площину, як гумор: чутливий до гумору й сам дотепний як гуморист Рейган, з одного боку, й практично позбавлений відчуття гумору й недотепний у жартах Трамп – з другого.

Отож і маємо дуже бліду претензію на копію з Рейгана. Все-таки будівельник навіть з дипломами дуже престижних вишів (West Point та Wharton) не може тягатися із випускником пересічного коледжу (Eureka College), пересічним же актором і журналістом, з якого виріс справді великий політик.

* * *

Завдяки генієві Р. Рейгана впала Берлінська стіна і зрештою почив у Бозі й зловісний Радянський Союз, що його ще пробував зберегти й законсервувати його наступник – Дж. Буш-старший, який увійшов у нашу українську історію із промовою, від якої збереглося «Chicken Kiev» (кури по-київському), після якого не спрацювало навіть озвучене Клінтоном Шевченкове: «Борітеся – поборете!»

Україна й українці звикли прислухатися до того сказаного американцями або підтримувати те з пропонованого американцям, що простіше й навіть банальніше.

* * *

Окремо слід сказати про банальність сприйняття в Україні американський президентів. 

Випестувана в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, українська ментальність сприймає президента США як надзвичайно потужну особистість з безмежними/необмеженими владними повноваженнями. 

Звідси – Трамп дав Україні зброю, Трам зробив те, чого не робив чи не зробив Обама, тощо. 

Насправді все трохи або й зовсім не так. Насправді владні повноваження й можливості американського президента досить регламентовані й обмежені (читайте Конституцію США).

Силу і авторитет йому надає те, що він представляє найпотужнішу в світі державу і найзгуртованіше громадянськи зріле/відповідальне суспільство.

І Обама, і Трамп (безперечні симпатики Росії!) напевно були б толерантнішими щодо агресивних дій Путіна, якби Конгрес США не зайняв таку активну й послідовну проукраїнську позицію. Сенатори й члени Палати представників буквально тисли й тиснуть на господаря Білого Дому.

Нагадаю вам, що перед тим було досить активне збурення американського суспільства в США, зокрема – української громади.

Ви напевно пам‘ятаєте про фінансову та матеріальну допомогу, яку українська діаспора почала надавати не тільки через старі організації, а й утворюючи нові – групи Razom, United Help Ukraine, Washington Maidan та ін.

Між іншим група Razom утворювалася не так для надання фінансово-матеріальної допомоги, як для інших справ. Насампочатку активісти цієї групи усі свої зусилля спрямовували на роботі з членами Конгресу – конгресменами й сенаторами, – спонукаючи їх звернути увагу на події в Україні й навколо України.

Нарешті, були й успішні й неуспішні петиції, одну з яких щойно вирішила наслідувати Ліза Богуцька, яка чотири роки тому наші петиції не підтримувала і такої патріотичної активності, як тепер, чомусь не проявляла.

Хто знає, якими були б реакція американського суспільства, позиція Конгресу і, зрештою, дії президентів Обами й Трампа, якби не ті наші зусилля.

* * *

У контексті вище сказаного найбільше вражає мене ось що. Українські «американознавці» активно вправляються в обговоренні суто внутрішніх американських справ, подробиць із життя або чеснот президента США та сказаного чи несказаного ним.

Власне корисний для України досвід США як держави і як країни, досвід піднесення національної свідомості й громадянської зрілості американського суспільства залишаються поза увагою.

Ще прикрішим є те, що тямковиті й потенційно соціально активні українці марнують свій час і свої зусилля на обговорення американських справ, а ще більші групи тирлуються в російському інформаційному просторі й переймаються життям росіян.

Виходить, одні все ще покладають надію на Трампа, а інші на Путіна. Напевно є й третя група, яка сидить вичікує – чия ж візьме?

А що українське суспільство потребує піднесення національної свідомості й зрілості, що Україна потребує українізації – відродження й утвердження національних традицій і звичаїв й відтак системних змін, – до цього всього нікому діла нема. І в цьому – вся печаль…

Їм невтямки, що ні США, ні – тим більше – Трамп особисто не робили, не роблять і ніколи не зроблять для України більше, ніж самі українці. Разом з українською ж діаспорою.

Невже немає на це ради?

* * *

Частина друга

Коли я писав нотатки «США, президент Трамп та інтереси України» (див. частину першу) як реакцію на дискусії, ініційовані українськими журналістами, які проявляють цікавість до американської тематики, я ще не бачив статтю Володимира Горбуліна «Вулканічний синдром» (https://m.dt.ua/internal/vulkanichniy-sindrom-280772_.html).

Прочитавши статтю В. Горбуліна, від якої в захопленні Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) (https://www.facebook.com/1217668243/posts/10212096605909902/), я зрозумів, що мої нотатки однаковою мірою стосуються і позиції головного стратега України.

Передусім це стосується того, що він пише про США, про Трампа і ту роль, яку він (Горбулін) відводить Сполученим Штатам роль у світовій політиці. 

І що ж маємо? Те ж напівзнання й напіврозуміння Америки, глибоко закорінене в традиції ще радянської американістики (у процесі читання згадався мені академік Г. Арбатов, хоч я студіював американістику в Москві за іншими джерелами). Це – з одного боку.

З другого боку, як і всі радянські люди… перепрошую, як і всі громадяни України, орієнтовані на Захід, укупі з тими, хто спричинив згадані вище мої нотатки, академік Горбулін покладає великі сподівання (хай і з певними застереженнями) на те, що «США нам поможуть» – в усьому, в чому Україна потребує допомоги.

Не буду тут застановлюватися на тому, як пан Горбулін бачить Європу та взаємини України з нею в цілому та деякими членами Євросоюзу й НАТО зокрема. Європа не є об’єктом/предметом моїх фахових зацікавлень, і я не ризикую навіть обережно оцінювати його візію.

Найбільше у статті директора Національного інституту стратегічних досліджень мене заскочив розділ, присвячений Україні. 

Це – розділ, у якому якщо не половина, то вельми значна частина речень мають форму запитань. Якби ці запитання задавав будь-який журналіст або публіцист, я сприйняв би це з розумінням, і разом з автором почав би шукати відповіді на запитання, які не є риторичними і на які або принаймні на більшість із яких треба давно вже шукати і навіть знайти відповіді.

Чому мене покоробило від того, що ці запитання висипав на шпальти загальноподітичного тижневика Горбулін?

Та тому, що професор Горбулін разом із очолюваним ним НІСД якраз і мусив би не розсипати перед нами запитання, а давати розлогі, деталізовані й добре аргументовані відповіді на них разом із пропозиціями та рекомендаціями щодо перспектив розвитку України.

З цього напрошується невтішний висновок: якщо академікові та очолюваному ним стратегічному колективу знадобилося чверть століття, щоб сформулювати доволі прості запитання, що їх щодня задають пересічні користувачі українського сегменту соцмереж, тоді годі було й сподіватися того, ради чого свого часу цей Національний інститут СТРАТЕГІЧНИХ досліджень засновувався.

Саме цей Інститут мав стати тим дятлом, який стукав би у тім‘я першому, другому, третьому, четвертому й п‘ятому президентам України, забиваючи в їхні мізки ідеї системних змін, стратегії й тактики поступу України.

Не маємо ні стратегії, ні тактики розвитку України, хоч мусили б мати варіантів зо три. Періодичні огляди-звіти, що їх готує НІСД, являють собою не більше, як констатацію фактів, подій і явищ, опис і загальна оцінка яких дивним чином співвідноситься з тим, що спостерігаємо в російському інформаційному просторі. Воно й не дивно, якщо Інститут залучає до роботи науковців, які в тому просторі народилися, виросли і навіть не намагаються з нього виступити бодай на крок.

Тим часом саме від НІСД українське суспільство чекає не тільки простих відповідей на запитання, що воно таке і з чим його їдять, а й розгорнутих концепцій і програм, пропозицій і рекомендацій з таких засадничо важливих для України питань, як-от:

– українська національна ідея,

– базові українські національні традиції і звичаї, а відтак і сподівання українського народу;

– стратегія розвитку українського суспільства та української держави, зокрема – де Україна має бути через десять, двадцять, п‘ятдесят років;

– зміна соціального устрою в Україні, тобто перехід від авторитарно-тоталітарного устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях; 

– зміна адміністративно-командного способу урядування в Україні, тобто перехід від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях;

– українізація України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті, тощо.

Це – теми, на які нам справді «потрібно сміливіше говорити». Але українські інтелектуали й наукові інституції чомусь обминають їх десятою дорогою, і НІСД – перший із них.

Із статті «Вулканічний синдром» можна зрозуміти, що В. Горбулін краєм ока бачить деякі з названих тем і інтуїтивно відчуває їхню важливість, але невластиве для серйозного вченого захоплення ліберально-популістськими ідеями Дж. Сороса збиває очільника Національного інституту стратегічних досліджень на манівці.

Стаття справді написана майстерно, але шкода, що автор захопився метафорами, метоніміями, порівняннями та іншими стилістичними ефектами. Як на мене, краще б В. Горбулін запропонував сухіший текст, але насичений конструктивними фаховими ідеями й концепціями, яких ми від нього сподіваємося.

Володимир Іваненко

Український Університет

16 червня 2018 р.

* * *

Вулканічний синдром – Сторінка статті – m.dt.ua

https://m.dt.ua/internal/vulkanichniy-sindrom-280772_.html

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: