ВИПРОБУВАННЯ СПОКУСОЮ

Метаморфози президентських амбіцій Івана Бубенчика

На майдані коло церкви

революція іде.

— Хай чабан, — усі гукнули,—

за отамана буде!

Прощавайте, ждіте волі,—

гей, на коні, всі у путь!

Закипіло, зашуміло —

тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви

посмутились матері:

та світи ж ти їм дорогу,

ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає,

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

(Павло Тичина. 1919 рік)

***

Ця стаття складається з трьох частин, що їх було написано як відгуки на появу, проявлення і логічний кінець феномену «народного кандидата» на президента. На прикладі злету й падіння Івана Бубенчика ми бачимо неготовність українського суспільства знаходити й висувати «народних кандидатів» на найвищі посади у державі.

1. ЩО В АКТИВІ «НАРОДНОГО КАНДИДАТА» НА ПРЕЗИДЕНТА ІВАНА БУБЕНЧИКА

Наприкінці травня 2018 року «Перший Український Національний Конгрес», який, з огляду на радикальну опозиційність до чинної української влади, відбувся в Празі (Чехія), висунув «єдиним народним кандидатом» на президента України Івана Бубенчика.

Не знаю, наскільки серйозно можна і треба ставитися до таких рішень і наскільки адекватними є такі рішення.

Справді, чи ліквідація кримінальних злочинців (скільки їх би там не було) може бути підставою вважати людину достойним кандидатом на президента України?

Я розумію, ми маємо достатньо підстав вважати, що усі п‘ять діячів, які обиралися на посаду президента, можливо, заслуговують більше осуду, ніж пошани, оскільки часто-густо вони дискредитували й дискредитують високий інститут президента.

Один, хай і геройський, вчинок (подвиг) Івана Бубенчика аж ніяк не засвідчує зрілість героя як особистості, як громадянина, як [потенційного у нашому випадку] політика.

Звичайно, не святі горшки ліплять, і портовий робітник Лех Валенса став хорошим президентом для Польщі. Але ж він перед тим проявився як лідер «Солідарності».

В якому громадсько-політичному рухові проявив свої лідерські таланти, своє стратегічне бачення й здатність системно мислити кандидат від «першого національного українського конгресу», який за пару неповних днів у перервах між обговореннями й ухваленнями різних резолюцій умудрився перемогти у «праймеріз», відправивши в нокдаун, десяток конкурентів, і тут же бути номінованим декількома десятками «делегатів конгресу» – цілком випадкових людей, які взяли на себе сміливість репрезентувати усю Україну.

Круто, га?! Нічого дивного не було б, якби наш номінант позиціонував себе як самовисуванця. Але ж він напевно буде фігурувати у президентських перегонах як кандидат народу і висуванець цілого «конгресу», який, судячи з активно поширюваної інформації, займався обговоренням суто ситуативних питань партизансько-підпільницької боротьби із конкретними злочинцями в державних структурах України, що їх один із організаторів «конгресу» дивним чином означив як «системні» (очевидно, пов‘язані із «злочинною Системою», але аж ніяк не методами).

Наскільки нам відомо, на «конгресі» навіть не заїкалися про нагальність системних змін в Україні й стратегії розвитку України як успішної держави, а у зв‘язку з цим – про піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, про широкомасштабну українізацію та про повернення до національних традицій і звичаїв.

Тим не менше, «народного кандидата» на президента номіновано, і це дає нам підстави задати йому комплекс запитань, який я допіру задавав лідерам політичних партій і рухів, які напевно будуть конкурентами «народного кандидата» на президентських виборах.

1. Як І. Бубенчик бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує І. Бубенчик і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як І. Бубенчик бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється І. Бубенчик над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється І. Бубенчик над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає І. Бубенчик над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає І. Бубенчик щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Нарешті цікаво також було б довідатися, як і що І. Бубенчик робить для того, щоб піднести рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Якщо І. Бубенчику не до снаги відповісти на ці запитання, то чим же він буде кращим президенто за Кравчука-Кучму-Ющенка-Януковича-Порошенка або Гриценка-Ляшка-Тимошенко-Чумака-ім‘ярек?

* * *

Нагадаю, що жоден із лідерів політичних партій і рухів, як і жодна політична сила в Україні не запропонували бодай формальних відповідей на перелічені запитання.

Це дає нашому героєві шанс виокремитися й довести своїм потенційним виборцям, що він же огого і що Ляшко-Тимошенко-Порошенко для нього навіть не горішки – лушпиння від соняшникового насіння.

…Ниціє українська політика… Якщо ЄвроМайдан не спромігся висунути свого лідера (Найєм, Лижичко, Нищук потягли хіба що на хореографів: «Хто не скаче, той москаль»), а Майдан Гідності взагалі здався на милість негідникам, ще й заплативши кров‘ю «Небесної сотні», то чого можна сподіватися від майданівця, який проявився на периферії Майдану й сподівано-несподіаано сплив на поверхню через чотири роки після трагічних подій на Майдані «завдяки» порушеній проти нього кримінальній справі?

Як вам такий виверт модерної української історії?

Печаль цієї історії в тому, що українське суспільство опустилося до ground zero (нульової відмітки) у своїй деградації, і вже не знати навіть, коли воно похопиться, опам‘ятається, візьметься за розум і почне озиратися довкола у пошукові україноцентричних, освічених, системних лідерів із державницькими талантами й стратегічною візією перспектив розвитку України.

2. ІВАН БУБЕНЧИК ЯК БОЛЬОВА ТОЧКА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ПЕРЕГОНІВ

Соцмережі рясніють постами із запитаннями, хто такий «народний кандидат» на президента Іван Бубенчик і яка його програма (див., напр., Vadym Smohytel).

Рустам Ташбаєв, який, власне, є одним із призвідців того, що І. Бубенчик кандидатує на президента, і який є мотором президентської кампанії Бубенчика, закликає набратися терпіння й дочекатися, коли програму Бубенчика буде оприлюднено.

Несподівана поява Івана Бубенчика на політичному видноколі як «народного кандидата» на президента України викликає цілком сподіваний інтерес і до його особистості, і до його програми.

На жаль, ініціатори висунення Бубенчика на президента не подбали про своєчасне задоволення цього інтересу, і запевнення Р. Ташбаєва про всьому свій час навряд чи можна розглядати як переконливу спробу заповнення інформаційного вакууму.

Так, програму як таку, очевидно, можна й почекати, тим більше що про програму навіть формально ще рано говорити: ще не почалася навіть реєстрація кандидатів… Але це не означає, що зарано розпочинати популяризацію особистості й поглядів «народного кандидата».

Ми ж розуміємо, що президентська кампанія Бубенчика не має й напевно не матиме доступу до ЗМІ, і не тільки через брак коштів, але й через інші причини (політичного, наприклад, характеру). Тому використання найменших можливостей для завчасного поширення інформації було б розумним.

Пан Ташбаєв натомість запрошує перечитувати записи й переслуховувати етери на його сторінках, де буцімто так чи інакше варіюються й деталізуються ідеї, які складуть основу програми Бубенчика.

Ташбаєв же наголошує, що над програмою ДЛЯ Бубенчика уже працює група активістів, що до напрацьованого потім «щось додасть сам Бубенчик» і що пізніше до програми буде додано те, що Бубенчик почує на зустрічах з народом під час поїздок по Україні.

Не знаю, наскільки серйозно це можна сприймати і чи може такий підхід принести успіх президентській кампанії «народного кандидата», якщо народ тримати в невіданні до певного замість того, щоб використовувати найменшу можливість популяризації і самого кандидата, і ідей, з якими він має намір включитися в президентські перегони.

Як і переважна більшість із моїх читачів, я не був учасником «Першого українського національного конгресу», скликаного Р. Ташбаєвим та його однодумцями, хоч і мав делікатний натяк на запрошення взяти участь у цьому заході. Тому можу скласти уявлення про те, як саме І. Бубенчик став «народним кандидатом» у президенти, лише за тією інформацією, яка доступна мені з соцмереж, і в масі своїй це – розповіді пана Ташбаєва.

Останній стверджує, що Бубенчик здобув перемогу над надцятьмя іншими претендентами внаслідок «праймеріз», тобто попередніх виборів.

Стаття у Вікіпедії дає достатнє уявлення про те, що являють собою «праймеріз» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B7?wprov=sfti1).

Навіть у контексті сказаного у цій статті висунення Бубенчика кандидатом на президента України від «Першого українського національного конгресу» на «праймеріз», безумовно, не тягне.

Так, учасники зібрання переслухали виступи й відповіді на запитання кільканадцяти претендентів, голосували поетапно скількись там разів, щоб зрештою зупинити свій вибір на кандидатурі Бубенчика. Отже, мало місце що завгодно (конгрес, з’їзд, конференція, збори), але аж ніяк не попередні ви-бо-ри.

Нічого поганого в тому, щоб називати речі своїми іменами, немає. Без цього висунення Бубенчик навряд чи пішов би на президентські вибори як самовисуванець, а тут дістав і стимул, і підтримку певної групи людей.

З відомої нам інформації про конгрес у Празі випливає, що преденденти на кандидата в президенти у своїх виступах озвучували свої погляди на становище в Україні та своє бачення розв‘язання тих чи інших (переважно ситуативних) проблем. Інакше кажучи, схоже, що ніхто не приїхав на конгрес із бодай якоюсь програмою змін в Україні.

Не став винятком і переможець «праймеріз». Інакше зараз жваво обговорювалася б якщо не програма, то бодай у тезах концепція Бубенчика і не було б оцього непорозуміння та очікування, коли нарешті Бубенчикові намалюють програму його кампанії й потенційного майбутнього президентства.

За два місяці після конгресу у Празі, звичайно ж, можна було багато чого зробити для того, щоб у помірних дозах задовольнити попит на інформацію про те, з якими ідеями включиться Бубенчик у президентську кампанію, чим він вирізнятиметься з-поміж інших кандидатів, якою мірою він проявиться як «народний кандидат» і вме таке інше.

Цілком можливо, що така популяризація Бубенчика і сприйняття його як справді народного кандидата в суспільстві підказали б тим, хто працює над його програмою, важливі для змісту і форми речі.

Не хочу спекулювати щодо експертів, які в поті чола працюють над передвиборною програмою Бубенчика. Досить того, що ми знаємо головного експерта – Рустама Ташбаєва. Те, на чому зациклився він особисто, ясна річ, може і повинне увійти в програми кандидата на президента.

Про це я вже писав про це у своїх нотатках «Ефект Рустама Ташбаєва: молоде вино у старих міхах» (див. тут: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2132185610128102/). Ідею справедливості в концепції пана Ташбаєва передбачено реалізувати через розв‘язання ситуативних завдань ситуативними ж методами. Очевидно, він свідомий того, що концепція президентської програми І. Бубенчика потребує ширшого контексту і грунтовнішого наповнення.

Підозрюю, який гарячковий пошук зараз іде, щоб змайструвати програму для Бубенчика через запозичення чужих ідей, уникнувши при цьому посилання на першоджерела. Недарма ж у риториці Ташбаєва останнім часом появилися поняття й категорії, що були невластивими для нього раніше. За великим рахунком, це – добре. Недобре в тому, що запозичення ці є суто механічними. Тому й виходить: запозичив, а в суть не вник.

Яку небезпеку це таїть для програми Бубенчика? Та ту, що програма буде начинена, збоку глянути, «правильною» риторикою, але реально не буде проектом, який годитиметься для втілення в життя.

Найслабшим місцем програми «народного кандидата» Бубенчика може виявитися… ідеологія.

Ідеологічно Р. Ташбаєв та І. Бубенчик ідентифікують себе націоналістами. Навіть формально створювану організацію Ташбаєв прив‘язує до ОУН-УПА. Його відео рясніють численними посиланнями на Бандеру, оунівські й упівські традиції. Часом навіть складається враження, що ця організація – чи не єдиний модерний спадкоємець ОУН-УПА (ОУН, КУН, «Свобода» відпочивають).

Поряд з націоналізмом Р. Ташбаєв активно спирається на ідеологію американського прагматизму, яку сприймає лише через практичний досвід свого проживання й роботи в США. На відміну від Ташбаєва, Бубенчик про це не має жодного уявлення, і Ташбаєв думає над тим, щоб влаштувати Бубенчикові екскурсію в Америку. Чи цього буде досить, щоб «народний кандидат» на президента України перейнявся відповідними положеннями своєї програми, можна лише гадати.

Так само можна лише уявити, як симбіоз ідей авторитарно-тоталітарного етапу розвитку українського націоналізму, з одного боку, та американського прагматизму республіканського штибу – з другого, за президентства Бубенчика втілюватиме в життя уряд України, очолюваний… Майклом (саме так!) Саакашвілі.

Останній цікавий Ташбаєву тим, що навчався в США. Споріднює їх, можливо, також відраза до правоохоронної системи України. Ну, й напевно спільнис для них є те, що і Ташбаєв, і Саакашвілі не мають стратегічного бачення системних змін в Україні, грунтованих на національних традиціях і звичаях.

Є між цими двома й непереборні розходження: Ташбаєв має відразу до деяких сподвижників і палких прихильників Саакашвілі (Ліза Богуцька, Олена Ксантопулос та ін.).

4 серпня 2018 р. Р. Ташбаєв зробив етер, який він назвав «Мої зауваження до плану Міхаїла Саакашвілі». Відео не доступне для загалу. На мою зацікавленість етером у приват Ташбаєв відповів, що «буде інше».

«Інше» названо «Стратегією нашої боротьби», має підзаголовок «Як і з ким ми можемо тактично об‘єднуватися» (див.: https://www.facebook.com/100025213383863/posts/224709895046122/).

Рух Нових Сил тут названо «найперспективнішою силою», з якою «ташбаєвці» не проти об’єднатися, але на своїх умовах. Саакашвілі справді тут присвячено чимало уваги, але розходження зведено до одного – непослідовності поглядів відомого політика. Таке враження, що в усьому іншому (зокрема, і в ідеології) розходжень Ташбаєв не бачить.

Ця ситуація набирає цікавого вигляду у світлі того, що я писав про М. Саакашвілі у нотатках «ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ»

(див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500).

*

У контексті сказаного вище «народний кандидат» на президента України Іван Бубенчик як самостійна й самодостатня особа за останні пару місяців не проявився.

Нещодавно він дав інтерв‘ю одному ресурсові, з якого практично неможливо визначити ні його світогляд, ні його політичні погляди, ні тим більше стратегічну візію майбутнього України. Бубенчик відбувається загальними фразами рівня пересічного обивателя, не виходячи за рамки риторики, визначеної Ташбаєвим. З усього інтерв’ю проглядається Ташбаєв як його «сірий кардинал» (дет. див.: Майдан (версія 3.18.07) – Інтерв’ю з єдиним кандидатом в президенти від народу – http://ua-news.zzz.com.ua/index.php/articles/item/497-maidan-versiia-31807-interviu-z-iedynym-kandydatom-v-prezydenty-vid-narodu).

Навіть у порівнянні з попередніми відеосюжетами, в яких Бубенчик постає як учасник Майдану й бойових дій на Донбасі чи фігурант судової справи, яку, схоже, сам же собі й зметикував.

У згаданому вище відеосюжеті Р. Ташбаєв, говорячи про Бубенчика як про чесну й порядну людину, наголошує, що його оточення буде жорстко контролювати Бубенчика-президента, щоб не дати йому спаскудитися.

Схоже, що І. Бубенчик готовий до того, щоб бути повністю контрольованим і залежним від свого оточення, без якого він не може навіть визначити свою позицію.

Поки що він повторює услід за Ташбаєвим чи не єдину засадничу тезу про необхідність «позбавитися брехні» як головної вади України.

3. ПІСЛЯМОВА ДО ІСТОРІЇ З ІВАНОМ БУБЕНЧИКОМ

Історія з Іваном Бубенчиком зробила сподівано несподіваний чи несподівано сподіваний (кому як подобається) віраж. Ми не без інтересу спостерігаємо за тим, що тепер відбувається. Хтось злостивиться, хтось заливається сміхом, а хтось від задоволення потирає руки… Чого ще сподіватися?..

Здається, тут уже немає чого додавати. Ба ні… Історія з Бубенчиком потребує осмислення, і осмислення серйозного.

Чим для нас повчальна оця історія з Бубенчиком?

Перш за все вона засвідчує, наскільки занедбано у нас колись ключовий моральний імператив нашого народу – СОВІСТЬ, що є підвалиною нашого Звичаю.

Рух, який висунув Бубенчика кандидатом на президента України, спирається на принцип неприйняття брехні у будь-якому її вигляді. Борцям за правду невтямки, що правда – це зброя совісної людини.

Головною ж чеснотою совісної людини є високий рівень самосвідомості, адекватна самооцінка свого природного розуму, рівня своєї освіти, своїх знань, свого досвіду, своїх інтелектуальних та інших можливостей.

Втрата совісності як орієнтира поведінки індивіда в суспільстві якраз і спричинилася до того, що в усіх без винятку сферах суспільного життя на поверхню піднялися люди, які втратили совість або які «генетично» ніколи його й не мали.

Так є в політиці й урядуванні. Так є в культурі, науці й освіті. Так є в економіці та бізнесі. Так є скрізь, куди не глянь. Так є в релігії – яку не візьми.

Із втратою совісті людина перетворюється із творця на руйнівника як середовища, в якому вона живе, так і себе самої. Втрата совісті дала свободу процесові деградації, а відтак і процесові самознищення.

Завищена самооцінка найбільшої шкоди завдає саме в політиці й урядуванні. Бо там концентрується самоорганізація суспільства, там генеральні штаби націєтворення й державотворення, національної освіти, економіки, культури та ін.

Совісність спонукає знаходити серед собі подібних совісніших, талановитіших, тямущіших, освіченіших, досвідченіших, культурніших й висувати нагору, на вищі щаблі суспільної ієрархії і відтак природним способом формувати національну еліту.

Через різні історичні обставини ми цю традицію втратили. Саме через втрату головного імперативу нашого народу – совісності. Люди без совісті вибуваються нагору, розштовхуючи ліктями інших, слабших фізично й психологічно.

Понад сто років тому більшовики привели до влади кримінал, пролетаріат, люмпенів, кухарок, і відтак стало традицією формування еліти з охоронців, водіїв, коханок чи кого там ще, для яких жадоба наживи – межа мріянь і сподівань.

Іван Бубенчик – особа без визначеного роду занять, але він здумав себе «захисником народу України», увірував у своє месіанство і в потрібний момент зумів себе позиціонувати як «чесну й порядну людину».

Скупість на слова й стриманість у поведінці, якими він підкупив багатьох, насправді були ширмою, за якою ховалася недорікуватість. Ця якість напевно й стримувала його від появи на людях, навіть якщо він не мав чийогось завдання саботувати рух, який поклав на нього надію.

Рано чи пізно шило мало вилізти з мішка. І воно вилізло. Вилізло, як і треба було сподіватися, через найслабкіше місце людей без совісті – через перипетії, пов‘язані з… грішми.

Цей феномен прикметний іще й тим, що він байдужий до того, щоб «робити гроші», – його, бачите, повинні утримувати інші співвітчизники як «захисника народу України».

Іван Бубенчик – крайність, на якій обпеклися «конгресмени», учасники «Першого Українського Національного Конгресу», але він – з того ж ряду, на іншому кінці якого бачимо таких же індивідів без докорів сумління, хай і вбраних у дорогі костюми та оточених численними охоронцями «тіла», яке промовляє з такою ж недорікуватістю.

Кажуть, кількість претендентів на посаду президента України діходить до трьох дюжин. З того кінця, де стоїть Бубенчик є низка індивідів, які так так само ідентифікують себе «народними кандидатами», хоч насправді є самовпевненими самовисуванцями.

Якщо на протилежному кінці, хоч і чуємо багато лементу про інтереси народу, претенденти на корону без України в серці просто гнуть своє, то «народні кандидати» не мають і того, і відтак намагаються випитати в мережах, чого ж хотів би від них «народ».

Кампанія Бубенчика також задумана була, як збір побажань і пропозицій народних мас, із яких можна було б стулити програму «зміни системи».

Що об‘єднує всіх претендентів на посаду президента, починаючи від Івана Бубенчика й закінчуючи Юлією Тимошенко, так ще те, що ніхто – абсолютно ніхто! – з них не переймається рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема.

Пояснюється все доволі просто: рівень національної свідомості й громадянської відповідальності самих петендентів залишає бажати кращого, ким би вони себе не позиціонували.

Історія з Бубенчиком спонукає замислитися над багатьма проблемами сучасного стану українського суспільства та громадсько-політичних сил, які торують собі шлях до влади або які уже при владі.

Але чи замисляться? Це питання залишається відкритим.

***

Наразі рух, який так необачно зробив ставку на Івана Бубенчика і опинився в складній ситуації, думає, як «жити далі». Рустам Ташбаєв, як ідеолог і натхненник руху, бачить три варіанти виходу із кризи.

Перший варіант: «конгресмени» ще мають можливість висунути іншого «народного кандидата» замість І. Бубенчика із своїх лав. Цей варіант розв‘язання проблеми ускладнюється тим, що, по-перше, ситуація з Бубенчиком завдала шкоди внутрішній єдності організації, і по-друге – залишається надто мало часу, щоб зібрати кошти на заставу та зробити нового кандидата впізнаваним серед широких верств населення України.

Другий варіант орієнтований на те, щоб підтримати стороннього кандидата на президента. Багато «конгресменів» звернули свої погляди на Мішеля Терещенка, але Р. Ташбаєв бачить у ньому більше слабких, ніж сильних якостей. Сам Ташбаєв звертає свій погляд на Руслана Кошулинського та Романа Безсмертного й радить соратникам придивитися до цих кандидатів. Лідер руху вважає, що вони можуть підтримати одного із цих кандидатів, якщо вони доведуть законність походження їхніх коштів на заставу, погодяться виконувати програму руху та підпишуть з рухом угоду про додержання й послідовне виконання Кодексу честі організації.

Третій варіант: у разі невдачі з попередніми варіантами рух відмовиться від участі у президентських виборах і буде продовжувати розбудовувати організацію й готуватися до активних дій у майбутньому.

Тим часом програма руху, як її можна уявити з відеоблогів Р. Ташбаєва, є примарною. Рух позиціонує себе як націоналістичний і його риторика не виходить на рамки періоду УПА. Осучаснення теоретико-методологічних засад ідеології не відбувається навіть у вигляді коротких відповідей на засадничі запитання, поставлені в першій частині цієї статті. Цим, очевидно, пояснюється й те, що виразно ситуативні підходи, уже проявлені в риториці лідерів руху, послідовно означуються як системні, хоч справді системні перетворення навіть не обговорюються.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

28 травня, 6 серпня, 3 – 5 листопада 2018 р.