ЗААВТОРСТВО, ЛІТЕРАТУРНЕ РАБСТВО ТА ПЛАГІАТ ЯК ТРАДИЦІЯ

Ця тема упродовж тривалого часу активно обговорюється в середовищі науковців. У журналістиці й ЗМІ її обходять мовчанням – так, наче її не існує. Попри те, що сучасні технології відкрили безмежні можливості для епідемічного поширення цього явища настільки, що його практично неможливо контролювати.

Останнім часом я опублікував кілька матеріалів з цієї проблеми, і мені дуже прикро констатувати, що вони не зацікавили ні широкого загалу, ні навіть фахівців і не спричинилися до сподіваної дискусії. (Посилання на деякі з цих публікацій подаю нижче.)

Як випливає з означення посади, авторка статті «Що таке плагіат і чи законна праця “найманих авторів”?» в «Детектор медія» Аліна Правдиченко є правником і спеціалізується на авторському праві, але, очевидно, недостатньо ознайомлена з журналістською й літературною практикою, про що свідчать ключові поняття (терміни, професіоналізми тощо), якими вона послуговується.

Як довголітній практик і науковець в обговорюваній царині, дозволю собі в цій статті розставити крапки над «і», уточнити й розкрити деякі поняття й категорії, а також висловити свої спостереження та висновки.

Думаю, що поняття «плагіат» не потребує пояснення – його тлумачення можна знайти практично в усіх словниках та енциклопедіях. Проблема з цим явищем полягає лише в тому, що українське суспільство дуже неоднозначно ставиться до нього як до злочину.

Тому більше уваги я присвячу тому явищу, яке авторка статті означує як «наймані автори». Оскільки це поняття вона бере в лапки, треба думати, його використано у статті до певної міри як умовну категорію для означення осіб, які передають продукт своєї творчої праці іншим фізичним особам, котрі виступають у ролі офіційних авторів.

Можливо, з юридичного погляду поняття «наймані автори» є цілком прийнятним, але воно має досить широке змістове наповнення, яке охоплює щонайменше два сутнісно відмінних явища, про що є застереження і в статті (коли мова йде про добровільність).

Хоча це явище виникло і було дуже поширене в компартійно-радянській журналістиці, теорія журналістики із зрозумілих причин не осмислювала його, але практики говорили про багато. Завдяки цьому те, що тепер намагаються увіпхнути в поняття «наймані автори» (хоча воно, кажучи мовою Івана Плюща, і невпихуєме), означувалося щонайменше двома поняттями: «заавторство» та «літературне рабство».

Заавторство – це той різновид літературної праці, коли її суб‘єкт свідомо й добровільно відмовляється від створеного ним продукту на користь іншого суб‘єкта і, як правило, дістає за це спеціальну винагороду: в одних випадках – як заробітну плату, а в інших – як гонорар.

Під цю категорію потрапляють тексти, створені штатними помічниками та спічрайтерами. В одних випадках імена справжніх авторів приховують, а в інших оприлюднюють (часом навіть вказуючи у вихідних даних продукту літературної творчості).

Класичним прикладом такого заавторства радянського періоду була трилогія Леоніда Брєжнєва, за яку колектив найкращих російських радянських журналістів одержав належну винагороду, а формальний автор був відзначений Ленінською премією.

Відомий український журналіст і письменник-публіцист Степан Колесник розповідав мені, що він не раз писав статті для преси за Петра Шелеста, який, до честі його, віддавав одержаний гонорар справжньому авторові.

Мені також доводилося працювати в такому амплуа. Один із таких епізодів я нещодавно описував у контексті дискусій про плагіат у науці. У середині 70-х років як помічник ректора Київського держуніверситету імені Т. Шевченка я написав брошуру «Роль університетів у системі вищої освіти», яку було опубліковано чотирма мовами як доповідь ректора КДУ М. Білого на конгресі Міжнародної асоціації університетів. На жаль, радянська практика не передбачала зазначення справжнього автора навіть у службовій інформації.

Зовсім інакше підходять до питання заавторства в цивілізованих країнах. Наприклад, ніхто не приховує справжнього авторства промов і доповідей провідних політиків Заходу. А в тих випадках, коли офіційний автор не має літературного хисту і відтак мусить вдаватися по допомогу до професійного літератора чи журналіста, вказують причетність до авторства обох осіб: «такий-то з таким-то».

Літературне рабство – явище зовсім іншого порядку. Це поняття виникло так. Російською мовою в класифікації трудових ресурсів та в номенклатурі спеціальностей працівники редакцій газет, журналів та телерадіомовлення означувалися як «літєратурний работнік» (у моєму дипломі про вищу освіту вказано: «Журналіст. Літєратурний работнік ґазєти») або скорочено «літработнік», «літраб».

Коли ми говоримо про літературне рабство, то маємо на увазі використання праці літрабів, яка залишається неоплаченою і взагалі непоцінованою. Це – та сфера, яку дослідникові й описати неможливо, якщо він сам не мав такого досвіду. На жаль чи на щастя, я особисто мав і цей досвід.

Найраніші епізоди мені як літрабові трапилося пережити на початках своєї журналістської кар‘єри, коли я працював кореспондентом відділу літератури та мистецтва в редакції «Вечірнього Києва» – газети, підпорядкованої Київському міськкому КПУ. Робилося це так: номенклатурне начальство телефонує редактору і наказує прислати в його розпорядження літпрацівника, який спеціалізується на такій-то тематиці, – найчастіше викликали конкретну особу. При цьому не мало навіть значення, чи ця особа була членом партії.

Отак я зачастив у відділи пропаганди та культури. Як правило, сам завідувач відділу або його заступник вводив у курс справи, називав тему, давав купку документів, вирізок із газет тощо і формулював завдання – що має бути на виході (зміст, форма, стиль тощо) і скільки часу на це дається.

Добре було, коли на виконання роботи давали пару днів, і ти течку з матеріалами несеш у редакцію або додому, щоб у звичній для тебе обстановці сотворити замовлений твір, який буде оприлюднений невідомо під чиїм ім‘ям. Коли тобі називають ім‘я офіційного автора, то це дає тобі змогу додати якогось «інтиму».

Бували ж випадки, коли тобі виділяли місце за столом у кабінеті високої установи й просто наказували писати, даючи тобі кілька годин, і добре якщо в кабінеті тебе залишали одного, лише час від часу цікавлячись, як іде робота. З часом я старався прихопити з собою плитку шоколаду або пачку печива, бо про чай та бутерброд там не переймалися, тримаючи тебе до сутінок і дозворляючи збігати до виходку в кінці коридору.

Коли я працював у редакції «News from Ukraine» і коли мене, безпартійного, кликали в міжнародний відділ ЦК КПУ – то щось перекласти з англійської, то щось написати, усю роботу треба було робити, як сказали б американці, on site (на місці).

Оце все була робота, яку матеріально ніхто не заохочував і за яку часто навіть «дякую» не казали. Тільки й того, що це зазвичай відбувалося в робочий час, який покривала редакційна зарплата; але ж за той час можна було б щось написати щось таке, що оплачувалося гонораром.

Цілком вірогідно, що особа, під іменем якої публікувалися написані мною тексти, отримувала хороші гонорари – розмір гонорарів залежав не так від якості тексту, як від посади автора.

Звичайно, траплялося й знати, з чиїм ім‘ям побачить світ твій текст. Були якісь герої соцпраці (імена вже вивітрилися з пам‘яті), але були й особистості, чиї імена молодому літрабові приносили втіху. Наприклад, кілька разів мені довелося косити під Дмитра Гнатюка. Коли у нас зав‘язалося особисте знайомство, я чомусь так і не сказав йому, що оте й оте оприлюднене під його іменем вийшло з-під мого пера.

Якщо заавторство дуже поширене в західному світі (тут же, в США), то літературне рабство існує хіба що в глибокому підпіллі. Бо літрабство – це феномен авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування. Отож існування його в Україні є ознакою того, в якому світі продовжують жити і творити українські журналісти.

Зрештою, хоч заавторство та літературне рабство формально можуть підпадати і таки підпадають під статті про плагіат, захист прав чи заохочення реальних авторів нині є справою, яка може вирішуватися за угодою між сторонами, зокрема й за уснимими домовленостями.

***

Нині мене більшою мірою непокоїть інша проблема, яка виходить далеко за межі правовідносин двох чи кількох фізичних суб‘єктів авторського права і перетворюється на редакційну політику цілих журналістських колективів і ЗМІ як юридичних осіб.

Один із аспектів цієї проблеми обговорює в залученій статті й А. Правдиченко. Це – використання контенту з явними порушеннями авторського права. У таких випадках має місце й маніпулювання змістом.

Нещодавно я сам став жертвою такої маніпуляції. Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні». Це було не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це була спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/41399-profesor-ukrayinskogo-universitetu-v-diaspori-zaklikaye-obrati-predstoyatelem-obyednanoyi-ukrayinskoyi-cerkvi-ekzarxa-vselenskogo-patriarxatu.html).

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше.

Описаний приклад можна було б вважати непорозумінням, але мені трапилося опинитися ще в одній ситуації, яка спонукала до осмислення тенденції, яка, виявляється, вже стала закономірністю й вельми характерним явищем сучасної української журналістики.

Ось яка ситуація. Прийшло мені в приват наступне повідомлення:

«Я – редактор сайту https://назва-ресурсу.ua.

Чи можна у Вас брати невеликі коментарі для нашого ЗМІ?»

Поки я обговорював з редакторкою ресурсу принципи та умови моєї співпраці із цим ЗМІ, у моїй стрічці на Фейсбуці випав запис одного із моїх друзів. Хвалиться: «дав коментар», – і подає посилання на… https://назва-ресурсу.ua. Іду за посиланням. Де ж той коментар мого френда? Немає… Натомість редакційний текст ресурсу, в якому повідомляють, що такий-то (мій френд) «дав коментар» ресурсові з такого-то питання. Подальший текст являє собою суміш із коротеньких цитат, переказу якогось тексту й оціночних редакційних застережень.

Я уважніше переглянув публікації на ресурсі, редакторка якого запросила мене до співпраці. Жодного коментаря в класичному розумінні жанру (а мені упродовж років доводилося викладати студентам нормативний курс «Аналітичні жанри» та спецкурс «Стаття»). Те, що вони називають коментарем, дуже нагадує інформаційний звіт із якогось заходу з довільним переказом висловлених там думок. Усе це є безкінечним використанням чужого контенту з маніпуляціями зі змістом і думками людей.

Прикметно, що всі сайти, які довелося переглянути, використовують цей примітивний шаблон, який є яскравим прикладом щонайгіршої журналістики й брутального порушення авторського права.

***

Другий аспект, на який я нещодавно звернув увагу, – це зухвале піратство, частиною якого є й використання контенту, але в цілості своїй є стовідсотковим плагіатом, та ще й помноженим на дезінформацію.

В інформаційному просторі появилося багато ресурсів, які перепощують цілі тексти, не посилаючись на джерело, а якщо формально і вказують джерело, то воно насправді не є первинним джерелом інформації, ба навіть і не вторинним: дуже часто перехід за посиланнями до «джерела» приводить у… глухий кут, але не до першоджерела.

Що також впадає в око, так це перепощування явно застарілої (на місяці, а то й на роки) інформації, яку ресурс предствляє як актуальну і злободенну, що фактично є свідомою дезінформацією для читачів.

І нарешті ще одна дуже прикра річ – це нефахово сформульовані заголовки, підзаголовки, «шапки», ліди, врізки, які абсолютно не відповідають змістові матеріалів, дезінформують читача, маніпулюють його свідомістю, видаючи бажане за дійсне, припущення за реальну дію і т.ін.

Я назвав це піратством у журналістиці й спробував на прикладі сайту «Бомба News» привернути увагу до цього явища бодай з боку фахівців у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (http://ukrainainc.net/news-and-views/піратство-як-явище-сучасної-української-журналістики). Розміщення цієї статті в мережах, як я вже зауважив, не викликало інтересу навіть у фахівців (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2287398694606792/). Схоже на те, що медійна спільнота в Україні вважає таке піратство нормальним і, отже, прийнятним явищем модерної української журналістики і ЗМІ в Україні.

Здавалося б, міністерство інформаційної політики та рада з телерадіомовлення мали б відстежувати такі разюче негативні явища і процеси та ініціювати переслідування порушників закону, а професійні журналістські організації – зайнятися бодай етичними аспектами цих явищ і процесів. На жаль, ніхто ні кує, ні меле.

Симптоматично, що й українське журналістикознавство з холодною байдужістю спостерігає за тим, що відбувається в українському ініормаційному просторі.

З огляду на те, що в порушеннях елементарних вимог авторського права і журналістської етики, у маніпулюванні контентом простежуються загальні тенденції і закономірності, напрошується висновок, що в Україні явно щось не так із підготовкою журналістських кадрів, які не мають базових знань і навичок як із авторського права, так із журналістської творчості (майстерності).

Володимир Іваненко

Український Університет

7 листопада 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: