ДО СТОРІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Столітній президент НАНУ академік Борис Патон привітав очолювану ним Академію із сторіччям. Прихильниця гетьмана Павла Скоропадського Лариса Івшина з цієї нагоди зробила таке застереження:

«ПРЕКРАСНЕ СПІВПАДІННЯ — 100 ЛІТТЯ академіі і іі Президента . І вітання гарне . АЛЕ … ОДНЕ АЛЕ. НЕ було б Академіі без волі і розуму Гетьмана Скоропадського. ЧАС це чесно визнати всім».

Багаторічний член ЦК КПРС і ЦК КПУ Б. Патон гетьмана Скоропадського у своєму привітанні не назвав. І для Патона, і для автора чи авторів підписаного ним тексту Скоропадський напевно залишається й залишиться одним із ворогів українського народу.

А от академіка Володимира Вернадського як першого президента Академії назвав, бо В. Вернадського компартійно-радянська влада не могла не шанувати. Дарма, що його син Ґеоргій набував собі наукового авторитету як історик на еміґрації.

Втім, повернімося до історії Академії і подивімося, що ми нині святкуємо.

Так, П. Скоропадський узаконив заснування Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Так склалося. Але це зовсім не означає, що гетьман справді став засновником Академії.

Робота над створенням ВУАН велася ще за Центральної Ради. В архіві Академії збереглися документи, які свідчать про це.

Історично можна стверджувати, що ВУАН почалася ще 1914 року, коли в Києві було створене Українське Наукове Товариство (УНТ). Члени його й ініціювали створення ВУАН.

Біда тільки в тому, що у Центральної Ради, очолюваної головою УНТ Михайлом Грушевським, до створення Академії руки так і не дійшли.

Спасибі П. Скоропадському, який офіційно запустив цей процес і який не просто так пропонував М. Грушевському очолити Академію. Але ж як Грушевський міг прийняти таке запрошення від свого ідеологічного противника, який, до того ж, усунув його від влади?

Михайло Грушевський все одно став одним із перших дійсних членів ВУАН, яка формально припинила своє існування якраз у рік смерті Грушевського, тобто 1934 року.

Тут можна було б також вигукнути: «Прекрасне співпадіння», але двічі сумним є цей, можливо, й невипадковий збіг у часі.

Так, М. Грушевський помер 1934 року в Кисловодську, але є підозри, що більшовики вкоротили йому віку.

ВУАН же більшовики почали знищувати, починаючи з так званого «процесу СВУ», у список якого потрапили близько 200 українських інтелектуалів, і більшість у цьому списку складали академіки, члени-кореспонденти, старші й молодші (не в теперішньому розумінні понять) наукові співробітники ВУАН.

За трагічною закономірністю (оце вже не СПІВПАДІННЯ!) ВУАН була практично знищена якраз у той час, коли українське село більшовики виморювали Голодом.

На руїнах розваленої ВУАН, яка за півтора десятиліття свого існування набула авторитету у світі, 1934 року постановою радянського уряду й було засновано АН УРСР, останнім президентом якої став потім і академік Борис Патон.

АН УРСР ніколи не вважала себе спадкоємицею ВУАН, хоча, за радянською традицією, приписувала часом собі заслуги знищеної ВУАН.

В інформаційних бюлетенях та в архіві президії АН УРСР мені трапилося читати страшні доноси псевдовчених, які робили свої наукові кар‘єри на знищуванні не просто своїх славних попередників – СВОЇХ УЧИТЕЛІВ!

АН УРСР була тим середовищем, у якому народилися й набули свого розквіту номенклатурна наука, наукова недоброчесність, заавторство і цинічний плагіат, а відтак і моральна деградація інтелектуалів, для яких «довгий рубль» і місце біля владного корита стали важливішими за наукову істину.

***

Щоб показати вам, які люди працювали в ВУАН, розповім вам епізод з історії останніх виборів до ВУАН 1929 року. Того року на академіка було висунуто уже добре відомого в міжнародних наукових колах нашого етномузиколога Климента Квітку, чоловіка Лесі Українки. Одним із тих, хто запропонував його кандидатуру надійсного члена ВУАН був академік М. Кравчук.

Учений надзвичайної сумлінності й інтелектуал такої ж скромності, К. Квітка не прагнув посад і звань. В уряді Центральної Ради він відмовився обійняти посаду міністра юстиції, але, погодившись на посаду товариша (заступника) міністра, мусив бути якийсь час в.о. міністра.

Не хотів К. Квітка іти і в академіки. До його відмовлянь ніхто не прислухався, і йому «загрожувало» обрання на дійсного члена ВУАН проти його волі. І тоді засновник української і один із піонерів світової етномузикології публікує в газетах відкритого листа, в якому публічно відмовляється від звання академіка і натомість пропонує обрати на академіка Філарета Колесу, мотивуючи це тим, що членство в ВУАН допоможе львівському вченому, який жив і працював, на переконання Квітки, в гірших умовах.

Так Ф. Колеса став академіком ВУАН. А Квітка як один із тих, хто проходив у справі СВУ, невдовзі вимушений був покинути Україну. Але йому все одно не вдалося уникнути репресій. Саме в рік смерті ВУАН і появи на світ АН УРСР («співпадіння»?!) сталінська репресивна машина запроторила Квітку в концтабір у Казахстані, де професор Московської консерваторії викладав латину на курсах медсестер.

У казахських степах біля Караганди закінчили своє життя чимало вчених, чия наукова діяльність була пов‘язана з ВУАН. К. Квітці пощастило. Його колега по Московській консерваторії Надія Брюсова (сестра відомого російського поета) була вхожа в дім тодішнього генерального прокурора СРСР А. Вишинського.

Мені пощастило наткнутися в архівах на чернетку листа Н. Брюсової до А. Вишинського з клопотанням за К. Квітку. Думаю, спрацювало й те, що Вишинський особисто знав Квітку від часу навчання на юридичному факультеті Київського університету. Отже, його було випущено з ГУЛАГу, але дозволено жити на сто першому кілометрі від Москви.

Я був у тому будинкові (типова російська ізба) в Алєксандрові, Владімірская область. Звідти Квітка їздив на роботу до консерваторії: чотири години в поїзді в один бік, а потім чотири в другий. Коли почалася війна і поїздки стали майже неможливими, учений нелегально жив якийсь час у племінниці, а потім йому було виділено половину кімнати, перегородженої шторою, безпосередньо в приміщенні консерваторії.

На цю адресу 1943 року директор ІМФЕ АН УРСР Максим Рильський надіслав К. Квітці листа з проханням заповнити додану анкету і балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР. Професор Квітка не зреагував на те запрошення. В його архіві збереглося декілька телеграм від Рильського з проханнями прискорити оформлення документів, але вчений проігнорував ті наполягання.

І тут починається інший цікавий епізод з історії уже не ВУАН, а АН УРСР, який засвідчує, що між ВУАН і АН УРСР практично немає нічого спільного.

Як відомо, святе місце порожнім не буває. Відмова К. Квітки заповнити вакансію член-кора примусила М. Рильського шукати іншого кандидата на академічну посаду. І він його знайшов у себе в інституті.

Якраз на той час після поранення на фронті на роботу в ІМФЕ повернувся ще молодий науковець Всеволод Дашкевич, якому через брак авторитетніших кадрів було довірено очолити відділ. Саме статус завідувача відділу й уможливив обрання Дашкевича на члена-кореспондента АН УРСР.

Далі події розгорнулися так, що В. Дашкевич втратив посаду завідувача відділу, роботу в інституті й саму можливість займатися наукою. А от звання члена-кореспондента АН УРСР не втратив. Як так?

Якимось чином В. Дашкевич умудрився в обхід Головліту видати якийсь словник: без дозволу цензури книжку було надруковано в якій друкарні на Житомирщині. Коли цю справу розслідували і Дашкевича вигнали з ІМФЕ, постало питання і про позбавлення його членства в АН УРСР.

Тут виявилося, що членство в Академії є пожиттєвим: можна зайти, але вийти з неї не можна. Але ЦК КПУ хотіло наказати В. Дашкевича й позбавленням його членства в АН УРСР. І тоді Л. Каганович звернувся за порадою до Й. Сталіна. Вислухавши Кагановича, Сталін начебто сказав так: «Ми нє можєм попірать акадємічєскіє свободи із-за какого-то одного дурака».

Так В. Дашкевич залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Це додавало йому авторитету як завідувачу мовно-стилістичного відділу редакції газети «Радянська Україна», де мені трапилося з ним пересіктися. Крім того, він був автором різних ювілейних текстів, які поширювало РАТАУ для публікації в обласних і районних газетах. Люди старшого покоління напевно пам‘ятають ті тексти з підписом: «В. Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР».

Належну йому академічну стипендію В. Дашкевич, мабуть, не одержував. В колись рідному йому інституті про нього просто забули. Згадали в ІМФЕ ученого як непересічну особистість уже через роки після його смерті. У якомусь виданні одна моя колишня колега по інституту бідкалася, що їм не відомо навіть, коли Дашкевич помер і де похований.

Підозрюю, що ніхто їм в ІМФЕ не підказав, що буквально через дорогу від інституту в Київській організації СЖУ напевно є інформація, якої забракло науковцям тепер уже НАНУ – Національної Академії Наук України, яка цьогоріч святкує несвій сторічний ювілей і яка через свою вірність традиціям компартійно-радянської науки не сподобилася стати інтелектуальним флагманом незалежної України.

Таких історій, як я вам розповів при цій нагоді, в історії ВУАН і АН УРСР – НАНУ напевно дуже багато. Серед них чимало й набагато печальніших. І тому, як науковець, я волів би, щоб НАНУ як продовжувачка традицій АН УРСР, заснованої 1934 року, зазнала кардинальних системних змін або і взагалі зійшла з наукової сцени.

Натомість годилося б відродити традиції ВУАН з урахуванням досвіду академій наук розвинутих країн світу. Можливо, що саме це стане поштовхом для успішного розвою української науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 листопада 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: