ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНУ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Залучений запис історика Володимира В‘ятровича (https://www.facebook.com/1217668243/posts/10213237203424127/) являє собою квінтесенцію сучасного розуміння проблем українського державотворення. Мимоволі воно перегукується із московитськими уявленнями про нездатність українців до державотворення взагалі чи про бездержавність української нації.

Можна погодитися з тезою В. В‘ятровича, що «віки чужої влади виховали в українців стійке несприйняття будь-якої влади», якщо виходити з факту, що після «возз‘єднання» України з Росією, а особливо – від часу проголошення Петром І Російської імперії, Україна справді втратила свою державність і відтак не мала можливості будувати державу в сучасному розумінні держави і державного права.

Справа в тому, держава у теперішньому розумінні поняття «держава» виникла якраз у той період, коли Україна втратила свою суб’єктність, і сформувалася якраз у той період, коли Україна своєї державності не мала.

Отже, Україна пропустила цей період сучасного державотворення, і ми не знаємо, яким був би цей досвід, якби вона свій шанс мала.

Україна такого шансу не мала, і це добре такою ж мірою, як і погано.

Погано – тому, що брак державотворчого досвіду останніх пари сотень літ робить Україну «білою вороною» у світовому співтоваристві, з одного боку, а громадян України генетичними ненависниками будь-якої влади – з другого. І це – те, що впадає у вічі кожному історикові, соціологові, політологові чи будь-кому іншому.

Українська «бездержавність» чи «нездатність до державотворення» з погляду сучасної теорії держави і державного права (особливо в російсько-радянській її інтерпретації) справді скидається на нонсенс, нісенітницю. Можливо, тому її й намагаються пояснити тривалим колоніальним, підневільним статусом.

З такою думкою можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, є країни, які так само довго, як і Україна, були підневільними, але це не перешкодило їхньому державотворчому процесові. По-друге, задовго до того, як стати частиною Російської імперії, Русь-Україна була однією з найпотужніших країн Європи, тобто мала свою суб’єктність, «державність».

Я свідомо беру слово «державність» у лапки і кажу: немає лиха без добра. Очевидно, на те був Божий промисел, щоб Україна обминула чи перескочила через історичний період, коли держава пройшла усі етапи розвитку як інструмент контролю над громадянами, обмеження їхніх прав і свобод, щоб дійти свого довершення в авторитаризмі й тоталітаризмі.

Ображений на мене Володимир Ткачук (Volodymyr Tkachuk) справедливо вважає, що все краще в українській державності було до Богдана Хмельницького, з якого, власне, й починаються спроби державотворення в сучасному розумінні державності.

Іван Мазепа мав більше часу й можливостей, але і йому державотворення не пішло. І не стільки тому, що, як і Хмельницький, Мазепа був пов‘язаний з Москвою, скільки тому, що і історична, і генетична пам‘ять українців була заземлена в інший лад і в інший спосіб урядування.

Суспільний устрій та спосіб урядування, які супроводжували нове державотворення, суперечили традиціям і звичаям русів-українців і були органічно для нас неприйнятні. Розколена на три частини, Русь-Україна не могла відстояти себе, і, мабуть, тому підсвідомо вибрала собі підневільний спосіб виживання.

Щоб мати уявлення про устрій, особливості урядування та закони, за якими жила Русь-Україна до утворення держав у сучасному розумінні, раджу вам книжку професора Миколи Чубатого «Огляд історії українського права», яку я видав ще 1994 року у співпраці з Українським Вільним Університетом.

***

Той факт, що «сто років тому під час революції, позбувшись царського гніту, вони (українці. – В. І.) взялися будувати утопічне безкласове суспільство», свідчить про популярність соціалістичних ідей наприкінці 19-го – на початку 20-го століття. «Соціал-демократія – занадто широкий рух для того, щоб українська нація могла обійтися без нього», – вважала Леся Українка.

Проблема була лише в тому, що українські соціалісти не сприйняли західний варіант соціал-демократії, а піддалися впливові російського, який на час Жовтневого перевороту виродився в тоталітарний більшовизм, що уже не мав нічого спільного із соціал-демократією. Тому Швеція змогла побудувати соціалізм, а СРСР – ні.

Зверніть увагу на те, що соціалістично орієнтована УНР і за Центральної Ради, і за Директорії протрималася недовго. Ще менше протримався гетьманат Скоропадського, який був втечею від соціалістичної ідеї, але не став поверненням до козацьких традицій і звичаїв, оскільки також звіряв свій час з кремлівськими курантами.

Пан В‘ятрович зауважує, що сто років тому були популярними «навіть анархістські ідеї». Чому «навіть»? Я не був би таким скептичним до анархізму, оскільки практичний прояв його саме в Україні є не випадковим, а закономірним і досить успішним: Нестор Махно утримував свою владу набагато довше, ніж Грушевський, Скоропадський, Винниченко та Петлюра.

Нас привчили сприймати і тлумачити анархізм як негативне явище, як ідеологію хаосу, безладу і безвладдя. Досвід Махна засвідчує, що це не зовсім так, ба навіть – це не так.

Анархізм був загрозою державності, як вона склалася між 17-м і 20-м століттями. Тому ще царат переслідував теоретиків анархізму, а більшовизм мусив знищити махновщину як практичне підтвердження продуктивності анархічної ідеї і як типове українське явище. Тільки через десятки років радянські комуністи у своїй програмі побудови комунізму запишуть «відмирання держави», за яке боролися й борються анархісти, але вона так і не відмерла.

Зверніть увагу на те, що серед найвидатніших теоретиків анархізму були нащадки старовинних українських шляхетних (аристократичних) родів, і це не випадково. Їхня родова, генетична паи‘ять напевно зберегла те, що було засадничим для суспільного ладу та урядування наших далеких предків, для яких щось подібне до анархії було матір‘ю порядку.

Звичайно, анархізм як сучасна ідеологія – не зовсім те, на чому грунтувалися і до чого зводилися наші традиції й звичаї. Але філософія анархізму підказує нам, щО дає підстави називати нас «бездержавною нацією», чому нам так важко дається «державотворення» за чужими лекалами і чому ми так не любимо будь-яку владу.

Ось тому нам і «не вдалося вибудувати стійкої суспільної ієрархії, а відтак і ефективного державного механізму», за яким так побивається В. В‘ятрович.

***

Щоб нам не довелося платити дорогу ціну «поверенням в ярмо чужої влади», очевидно, маємо здійснити системні зміни і вирватися із радянської системи координат, в яку нас загнав авторитарно-тоталітарний російський більшовизм.

Системна українізація, відродження національних традицій і звичаїв, формування україноцентричної національної ідеології, створення націоналістичних партій консервативного, традиціоналістського й анархічного напрямків тощо – це все, що докорінно змінить життя українського суспільства і перетворить Україну на піонера постдержавного чи постдержавницького соціального розвитку.

Проблема лише в тому, що українська інтелектуальна еліта не поспішає прокинутися і впритул зайнятися підготовкою українського суспільства до системних змін. Затягування цього, відволікання на різного роду ситуативні реформи несуть у собі загрозу на цей раз остаточного «повернення в ярмо чужої влади», а відтак і зникнення з карти світу України та українців. Наша культура зависає над цивілізаційною прірвою.

Володимир Іваненко

Український Університет

4 грудня 2018 р.