СІЗІФОВА ПРАЦЯ ЧИ ТАНТАЛОВІ МУКИ

Діалог із земляком про вибори і вибір між ідеєю системних змін і плином за течією

Мої нотатки «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН» (https://volodymyrivanenko.com/2018/11/26/%d0%b2%d1%81%d0%b5%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d1%84%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%82-%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd/) викликають досить жваве обговорення. На жаль, воно не наближує нас до мети, як мені й моїм однодумцям хотілося б. Але дискусія, якою часом безглуздою вона не була б, часом допомагає нам виявити ті больові точки в українському суспільстві, завдяки яким ми можемо скорегувати нашу концепцію системних змін і врахувати чи передбачити ті чи інші аспекти при деталізації наших проектів.

З цього погляду, досить цінним для нас є діалог між мною та Володимиром Кравченком (Volodymyr Kravchenko) – моїм земляком із Лебедина на Сумщині, який ми вважаємо за корисне винести в окремий запис.

Цей діалог починається з коментаря пана Кравченка:

В.К.: Благими намірами вимощена дорога до пекла! Усі ці “системні зміни” в Україні практично неможливі. І ось чому: якщо половина суспільства і досі сумує за “совком”, то ніякі “системні зміни” нічого не порятують. У нас існують тисячі зареєстрованих громадських організацій, але громадянське суспільствао досі відсутнє. А тепер розкладімо по поличкам: 1. Рух за Українізацію України. Благородна мета! На її реалізацію спрямована діяльність безлічі організацій: ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, КУІн тощо. А віз і нині там… 2. Всеукраїнський Козацький Рух. Теж благородна мета! Але ж в Україні уже є кілька десятків всеукраїнських і міжнародних козацьких об`єднань і товариств – від неоязичницьких до християнських і навіть комуністичних, а де результат?! Де є 2 українці, там неодмінно з`являються 3 або й 4 гетьмани. У нинішніх умовах відродження козацтва виглядає дрімучим анахронізмом… 3. Рух Світового Українства. Не менш шляхетна мета! І задля її втілення у життя теж є немало організацій – Світовий Конґрес Українців, реґулярні Всесвітні конґреси українців тощо. А де ж результати?! 4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Прекрасно! Наші прекрасні жіночки теж уміють об`єднуватися у численні жіночі організації – “За майбутнє”, “За мир”, “За дітей”… І де ж торжество українського фемінізму? 5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Чудово! Що заважає українським ЗМІ створити таку мережу? Проста причина – більшість із них належать (або залежать від) олігархам-скоробагатькам, які чхати хотіли на на українськоі інтереси із високої дзвіниці… 6. Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Чого-чого, а академій ми наплодили тьму-тьмущу – від НАНУ до велетенської кількості галузевих академій. І знову ж таки – де результати їхньої “бурхливої” наукової діяльності?! 7. Ініціатива Будапештського Формату. Безперечно, красива ідея! Але ж хто її буде втілювати, якщо самі підписанти Будапештського меморандуму не бажають і не поспішають цього робити. Залишають хіба що надії на народну дипломатію… 8. Український Університетський Клуб. Не менш чудова ідея, та чи не забалакаємо ми її, як це уже не раз траплялося у нашій давнішій і нещодавній історії?!…Ось так доволі песимістичні висновки. У черговий раз вийде, як у відомій байці про Лебедя, Щуку і Рака… Сума бажань і хотінь не завжди приводить до сподіваного результату, особливо в умовах нашого суспільсва з ушкодженим менталітетом…

В.І.:Про все ви судете тут з погляду усталених стереотипів та функціональних форм, не звернувши навіть увагу на те, що перші пропоновані нами кроки стосуються якраз ментальних змін – піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Це – те, чого навіть названі вами з «безлічі організацій» не тільки практично нічого не роблять, але навіть і не декларують. І так – по кожному пункту. Сумно… 😞

В.К.: Мені теж сумно, коли хтось не розуміє очевидного. Ключові рішення у суспільстві ухвалюють якраз політики, а не громадські діячі. Західна Європа і Північна Америка прийшли до успішного суспільства загального добробуту (Happy Nations) через шеренгу революцій (лише у Франції та Іспанії за 100 років – по 5 революцій!). Тамтешній істеблішмент зрозумів необхідність запровадження певних правил суспільного співжиття. І суспільсьтво в цілому намагається дотримуватися їх. В Україні за останні 100 років також відбулося аж 4 революції – 1-а зазнала поразки, а наступні 3 виявилися незавершеними. Нинішні нувориші-олігархи переважно неукраїнського походження аж ніяк не є аналогами Ґалаґанів, Терещенків і Харитоненків, які були не спонсорами, а справжніми меценатами української культури й освіти, справжнісінькими гуманістами-філантропами. Щодо політиків: мені аж ніяк незрозумілий антипорошенківський пафос Ваших публікацій. Політика – це мистецтво можливого. Швидкі і, на перший погляд, ефективні рішення притаманні лише тоталітарним режимам на зразок більшовизму, фашизму чи нацизму. Українське здеградоване успільство не спромоглося за роки Незалежності вилонити із себе політиків-патріотів світового рівня. “Маємо те, що маємо!”. Колишні дисиденти-шістдесятники переважно не пішли у політику, а зайнялися громадською роботою (Є. Сверстюк, М. Маринович та ін.), і лише дехто став політиком, пересварившись із учорашніми однодумцями (Л. Лук`яненко і В. Чорновіл). На сьогодну в українському політикумі домінують демагогія і популізи, на що легко купляються довірливі і продажні виборці. Нинішні націоналісти, на жаль, повторюють помилки своїх попередників у частині роздроблення своїх сил (купа партій і лідерів-гетьманчуків). Тому й немає альтернативи Петру Олексійовичу, немає рівних йому справжніх державників. Натомість маємо купу проросійських претендентів у кандидати у президенти. І, чесно, поклавши руку на серце, боюся, що навесні наступного року українці зрроблять фатальний вибір не на свою користь. І ще одне: є така утопічна ідея – розділити владу і бізнес. У всіх провідних країнах світу депутатами, сенаторами, президентами, прем`єр-міністрами завжди чомусь стають далеко не бідні люди. Та це й неможливо навіть уявити, аби злидар-безхатько раптом став главою держави…

В.І.: Написане Вами – чистої води демагогія.

Розвинуті країни якраз і розвинуті та успішні завдяки високому рівневі національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства. Бо суспільство формує собі владу, а не навпаки.

Те, що Ви вважаєте незавершеними революціями, біля революцій і не стояло. Стихійні бунти, спричинені певними ситуаціями, позбавлені будь-якої стратегії і тактики, без прагнення до системних змін і стремління не тільки здійснити, але й – що навіть важливіше – закріпити їх.

Ви переоцінюєте таланти й можливості дисидентів (більшість із них я знав особисто і зблизька спостерігав за ними: романтизм, наївність, самовпевненість, помножені на тривалу відірваність від реального життя, – ось їхні найбільші чесноти). Не в останню чергу саме «завдяки» їм три останніх «революції» виявилися незавершеними.

А тепер щодо незрозумілого Вам «антипорошенківського пафосу» моїх публікацій. Чи Ви хоч раз бачили в якомусь із моїх текстів щось на кшталт «Порошенка геть!», емоції з лайками (не плутати з like) на його адресу? Не знайдете! Я не пишу для людей, які живуть емоціями й лають ненависну владу (і Порошенка зокрема) аж до прокльонів.

Я пишу для людей, які мають гарячі серця, але холодний, тверезий розум. Так, я критикую погляди й дії Порошенка, але це не значить, що я антипорошенківець. Чотири роки тому я бачив його як оптимальний варіант для України. Зараззє я пишу про те, за яких умов його другий термін був би продуктивним.

Найбільша проблема Порошенка – подвійні стандарти. Він не вміє бути чесним навіть із самим собою. Я бачу це не тільки з його слова і чину – я відчув це з приватної розмови, сидячи з ним на одному дивані 15 років назад. Мистецтво можливого спрацьовує тоді, коли сам політик має високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, коли живе і чинить по совісті.

Я знаю, що його радники і він сам читають мої тексти. Ні він сам, ні будь-хто з його оточення, на відміну від Вас, не роблять мені закидів, як оцей Ваш. Мовчать. Мовчання – знак згоди.

«Немає альтернативи» ім‘ярек – це позиція не чийогось бота, а людини яка звикла до подвійних стандартів і робити вибір із двох зол. Це – типова проблема українського суспільства, і я бачу своє завдання і завдання моїх однодумців у тому, щоб зробити українське суспільство свідомим і відповідальним – відповідальним передусім за владу, яку воно собі обирає. Тоді не буде в Україні таких проблем, як ми маємо зараз.

Як і не раз досі, наступаючи на одні й ті ж граблі, ви обираєте каліфа на годину, продовжуєте життя непродуктивній і протиприродній для нас Системі, замість того, щоб усвідомити нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН і раз і назавжди змінити своє життя і життя своїх нащадків на краще.

Якщо Ви не зрозуміли й не хочете зрозуміти цього в моїх публікаціях, то хто Вам Рабинович? Шкода мені вас…

…Мова не йде про те, щоб «злидар-безхатько раптом став главою держави». Але мова не йде й про те, щоб главою держави ставали люди, чиї «хати» виростають, як на дріжджах за разунок тих, що стають безхатьками, що є переконливим свідченням того, що ці люди не є тими державниками, яких Ви хочете в них бачити.

Тут немає суперечності. Це скорше показник тотальної корумпованості суспільства, кожний член якого живе подвійною мораллю із життєвими принципами, які не виходять за амплітуду коливань між одним та іншим злом. Хіба не так?

В.К.: Так-то воно, так… Тільки спробуйте переконати у правдивості і справедливості Ваших тез пересічного українця, котрий далі свого носа нічого не бачить. Та й усі революції підкоряються універсальному залізному історичному законові, сформульованому “залізним канцлером” Бісмарком: “Революції замислюють ідеалісти-романтики, здійснюють авантюристи-відчайдухи, а до влади завжди приходять пройдисвіти-шахраї” (за дослівність не ручаюся, а сенс приблизно точний).

В.І.: А давайте забудемо про «революції, бунти і повстання» (В. Симоненко) – це інструменти минулих часів.

Давайте будемо думати про трансформацію суспільства іншими й ефективнішими засобами – через освіту й просвіту, через інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Запропонований моєю групою алгоритм на це й спрямований. Для його застосування й успішної реалізації нам потрібні україноцентричні особистості без подвійних стандартів і з чистою совістю, які готові засукати рукави й ставати до реальної роботи на локальному рівні.

За належної самоорганізації, уже на наступних (2024) виборах суспільство зможе мати кандидата на президента, який зініціює системні зміни і виведе Україну з багна, з якого вона ніяк не може виборсатися.

І немає значення, хто стане президентом зараз. Жоден із потенційних кандидатів, яким привабливим вам не здавався, не є і не може бути тим Мойсеєм, якого потребує Україна. Навіть якби хтось із них узяв на озброєння пропоновану нами концепцію націєтворення й державотворення.

Біда ж у тому, що ви хочете, щоб ХТОСЬ прийшов і зробив за вас те, що мусите зробити самі. Це якраз і призводить до того, про щоо сказав Бісмарк.

СлабО?! 🙂

В.К.: Цікаво! Тільки ж де знайти таких ідеальних, непогрішних людей-просвітителів. Протягом майже усього ХІХ століття і на поч. ХХ тривала народницько-просвітницька робота (західні слов`яни таких просвітителів називали будителями). І які ж результати? Західні і частково південні слов`яни таки спромоглися збудувати свої національні держави, а українці чомусь не змогли! Мабуть, все ж таки справа у нашій калічній ментальності. Століття бездержавності таки сформували з українця хохла-малороса, а потім здорово попрацювали сталінські “селекціонери”, у результаті чого появився Homo sovjetikus – раб і гвинтик системи. Не можна сказати, що український приклад унікальний і безпрецедентний – подібні ситуації виникали у Голландії часів Нідерландської революції, коли суспільство було розколоте на патріотів-протестантів і прихильників збереження іспанського владарювання (Ш. де Костер: “Тіль Уленшпіґель”), й у Болгарії 3-ї чверті ХІХ ст., коли тамтешнє суспільство розділилося на православних борців за свободу і болгарів-мусульман, зорієнтованих на подальше османське панування над країною (Іван Вазов: “Під ярмом”). Отже, напрошується логічний висновок, що ніякі лідери-Мойсеї наше постгеноцидне, деградоване суспільство не змінять, доки воно саме не захоче змінитися.

В.І.: Само воно не зміниться. А от з нашою участю…

У цьому постгеноцидному, деградованому суспільстві не може не знайтися 1% притомних людей, недеградованих людей, які здатні об‘єднатися навколо ідеї системних змін, помножити свої сили до 3-5-10%, змінити суспільство, і відтак змінити Україну.

Такі люди є, але, як я вже багатьом казав, ви дивитеся не в той бік і тому не бачите їх або й не хочете їх бачити. Бо вам застує очі той ім‘ярек, якому ви не бачите альтернативи.

Так було, коли ви обирали Кравчука, двічі Кучму, Ющенка, Януковича і чотири роки тому Порошенка. Вам навіть невтямки, що ви обирали й обирали ту саму безальтернативність, яка не має ніякої відмінності, крім однієї – прізвищ, а явище задишалося й залишається незмінним.

Що ж, продовжуйте набивати собі синяки, наступаючи на ті самі граблі. Я бачу в цьому альтернативу: або граблище таки достукається до ваших (не лише Ваших, звісно) мізків, або нарешті це граблище зламається, і муситимете тоді шукати нове, міцніше, відтак можна сподіватися на те, що якесь із нових граблищ таке достукається до глибин свідомості суспільства.

Єдине, що мене бентежить у цій перспективі, – чи буде ще на той час когось і щось системно змінювати. За нашими прогнозами, якщо зберігатиметься нинішня тенденція, через наступні чверть століття (це – одно покоління) Україна й український народ можуть просто зникнути з карти світу, залишивши по собі лише те, що ми тепер називаємо «какаяразніца».

Бажаю успіхів на цьому шляху вниз! Скочуватися вниз завжди легше, ніж іти вгору, та ще й «камінь важкий підіймать» (Леся Українка). 😞

В.К.: Сізіфова праця!!!

В.І.: Тому ми й розраховуємо на тих, хто готовий підставити плече і таки викотити нагору той камінь і виконати Сізіфову працю, знайшовши шлях її виконання, і нам однозначно не по дорозі з тими, хто чекає біля моря погоди, шукає причин, щоб нічого не робити.

Дякую за діалог! 🙂

***

Дякую панові Миколі Бойку за коментар, який є дуже логічним висновком з цього вельми повчального діалогу:

М. Б.: Не хочу нікого повчати, але маю переконання з особистого життєвого досвіду, що зневірена людина є фактичним рабом. Так що, пан Володимир, вперед і тільки вперед . Хтось з мудрих сказав, що якщо у вас є яблуко і у мене є яблуко, і якщо ми обмінюємося цими яблуками, то у вас і у мене залишається по одному яблуку. А якщо у вас є ідея і у мене є ідея і ми обмінюємося ідеями, то у кожного з нас буде по дві ідеї. Ось це і є синергія в суспільстві.

***

Очевидно, що цей спонукає до ширшого й глибшого обговорення порушених у ньому питань. Так що запрошую до продовження розмови. Для нас надзвичайно важливо переконати активну частину українського суспільства, що сізіфову працю толокою можна виконати, а от плин за течією чи дрейф може обернутися на танталові муки.

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

3 грудня 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: