ГЕНЕРАЛ І ПРЕЗИДЕНТСТВО

Чи може Ігор Смешко стати фанатиком системних змін?

Переднє слово

«…як бачите СМЕШКА?» – запитують нас у коментарях та пишуть у приват. Коротко тут скажу так: я симпатизую Ігореві Смешкові й поділяю його погляди у багатьох відношеннях. Були спроби навіть налагодити прямий контакт і обговорити можливості співпраці (був у нас такий намір).

Хоч сам Смешко на прямий контакт зі мною так і не пішов, я маю досить прямих контактів з його найближчим оточенням, яке, безумовно, справляє на нього вплив і долучилося до формування його програми.

Пропонована стаття грунтується не тільки на аналізі текстів і публічних виступів І. Смешка, але й на матеріалах непублічного походження. Звичайно ж, ми не могли проігнорувати й історії, в які трапилося влипати нашому героєві.

Отже, ця стаття, як і мої попередні публікації, має досить жорсткий критичний характер. У своїх публікаціях я не ставлю за мету підтримати чи завалити якогось українського політика як кандидата на президента. Головна мета наших публікацій – розібратися в проблемах, які заважають Україні й українському суспільству, і визначитися з перспективами. Обговорення слова і чину провідних українських політиків і громадських діячів допомагає звернути увагу на взаємодію об‘єктивних процесів і суб‘єктивних факторів.

***

Як відомо, першим президентом Сполучених Штатів був військовик з міліції*), який за роки війни за незалежність став тризірковим генералом. Хоч у його воєнній кар‘єрі було більше поразок, ніж перемог, цілком логічним було те, що він став президентом і визначив стандарти на століття вперед. У роки його генеральства ще не було багатоступеневих генеральських звань – генерал та й усе.

Пройде понад півтора століття, і Конрес США ухвалить неординарне рішення – надасть Джорджу Вашингтону звання шестизіркового генерала, що прирівнюється до звання генералісімуса. Збоку глянути, це скидається на культ особи. Насправді ж це – визнання заслуг політика, який встановив стандарти по суті ідеального президента, хоч і мав персональні слабинки й амбіції (лише історія з гарбузом від дочки лорда Феафекса чого варта).

Хоч мені ближчий за духом Томас Джеферсон (який найбільшою своєю заслугою вважав заснування університету), я люблю бувати і в садибі Д. Вашингтона, скромність якої вражає у зіставленні з маєтками російської знаті другої половини 18-го століття (наприклад, палац графа Шереметьєва).

***

У цьому контексті я й хотів би поговорити про кандидата на президента, генерала Ігоря Смешка.

Думаю, цю розмову варто почати з передвиборчої програми кандидата в Президенти України І. Смешка, яку він назвав: «СІМ ПЕРЕМОГ ДЛЯ УКРАЇНИ» (див.: https://www.smeshkopresident.com.ua/program).

В оцінці ситуації в Україні Смешко виходить з того, що «на сьогодні влада має усі ознаки кланово-олігархічної автократії, яка нищить економіку, виштовхує людей за кордон, а тих, хто залишається, перетворює на жебраків», що «робить Україну вразливою перед внутрішніми та зовнішніми загрозами».

Смешко хвалиться, що «досвідом, професіоналізмом та політичною волею», які він готовий задіяти і «з опорою на Конституцію та верховенство права», щоб жорсткішим ставленням до «можновладців та олігархів, «провести незворотні демократичні зміни, забезпечити безпеку держави та гідний рівень життя людей».

Першим своїм завданням І. Смешко вважає «відновлення стабільності і керованості держави».

Розв’язання цього завдання зводиться до «об’єднання українців та збереження Україною своєї державності» через зосередження уваги на перелікові підзавдань, які абсолютно нічим не відрізняються від обіцянок інших політиків.

Другим своїм завданням І. Смешко поставив повернення Донбасу та Криму.

Він має намір зробити це «шляхом зміцнення економіки, підвищення рівня життя українців та нарощування бойових спроможностей Збройних Сил разом з упевненим просуванням до євроатлантичної спільноти».

Мене радує, що «формат країн-підписантів Будапештського меморандуму 1994 року стане основним форматом для політико-дипломатичних заходів і дій з метою примушення агресора до виконання гарантій територіальної цілісності і недоторканності кордонів України».

При цьому І. Смешко хоче актуалізувати Будапештський меморандум, спираючись на Віденську Конвенцію 1969 року стосовно права міжнародних договорів.

Він обіцяє також «гарантовану воєнну безпеку держави забезпечу з опорою на високоефективний Сектор безпеки і оборони України», передбачивши низку кроків, які, щоправда, мало чим відрізняються від обіцянок інших претендентів на посаду президента.

Третім своїм завданням І. Смешко визначив подолання корупції.

Він заявляє, що має «волю, знання і план знищення системної корупції в Україні». Уся воля і усі знання в програмі Смешка зводяться до обіцянки піднести авторитет закону і посилити ефективність правоохоронних та судових органів. Багато чого з обіцяного генерал мав змогу втілити в життя, коли був головою СБУ. Однак про той період ми чуємо лише спроби виправдатися й пояснити причини, які заважали розслідувати, наприклад, ту ж справу Гонгадзе. А що заважало голові СБУ нарешті перетворити український радянський КДБ на цивілізовану безпекову службу, як у тих же США чи Швейцарії?

Разом з тим, усі перелічені в програмі наміри подолати корупцію зводяться до боротьби з наслідками, але жодною мірою не зачіпають справжніх причин і природу корупції в Україні. Обіцяючи «знищення системної корупції», учений-системник чомусь не замислюється над тим, що ця корупція прямо залежна від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування, що їх Україна успадкувала від УРСР/СРСР.

Четвертим своїм завданням І. Смешко вбачає «відновлення середнього класу українського суспільства як основи державності України».

Це – справді «надважливе завдання», що його пан Смешко покладає на Українську державу через реалізацію її патерналістської функції. Тому цей розділ дуже нагадує мені програму побудови комунізму в СРСР, яка ніколи не була реалізована.

Докторові наук чомусь невтямки, що держава в умовах авторитарно-тоталітарного устрою не зацікавлена у творенні середнього класу, тобто в утвердженні священності приватної власності та у вивільненні ініціативи людей. «Середнім класом» такої держави може бути лише номенклатура.

Тільки системні зміни можуть принести бажані результати.

На п’яте місце І. Смешко поставив «економічну відбудову України».

Цей розділ програми кандидата на посаду президента нагадує мені симбіоз того, що уже декларує у своїх 144-х «реформах» нинішня влада, і того, що обіцяє глядачам «95-го кварталу» та «Слуґі народа» В. Зєлєнскій. Звісно ж, інтереси людини «[по]над усе в президентській діяльності».

Довгий перелік усяких «-цій» (деолігархація, демонополізація, деофшоризація, детінізація) переходить у «державне регулювання і стимулювання, а також збереження і розвиток», «земельну реформу», «забезпечення», «запровадження», «сприяння», «заміщення»…

Що прозирає крізь ці загальники? Так, явно перебільшена роль держави у розвитку економіки. Що закономірно за умови збереження «радянського ладу», але неприродньо і навіть злочинно з погляду американських демократичних цінностей, на політичний аспект яких орієнтується пан Смешко, при цьому ігноруючи американські стандарти вільного підприємництва.

Не дивно відтак, що у згаданому вище переліку не згадані такі «речі», як дерадянізація, українізація тощо. Ну, не хоче І. Смешко системних змін, які повністю вивільнили б економіку з-під гніту держави.

Шостим завданням у І. Смешка значиться «реформа державно-політичного устрою України».

Вибачимо новоявленому політикові, хоч і досвідченому науковцеві, контамінацію понять і категорій – устрою та способу урядування, а також «реформування» як рихтування форми.

Добре уже те, що інтуїтивно пан Смешко відчуває нагальність системних змін. І один із симптомів він зауважив. Це – «конфлікт політичних інтересів у керівництві виконавчою гілкою влади», тобто між інститутом президентства, з одного боку, та уряду – з другого.

У який спосіб майбутній президент має намір лікувати цю «хворобу»? Ну, звісно ж, за допомогою конституційних і законодавчих ініціатив, тобто реформами. Запише він у законі наказ президентові та прем‘рові: отут граєте, а отут не граєте, – і вони готові будуть старатися. Ага, розігналися!..

Нічого не вийде, генерале Смешко! Не вийде передусім тому, що інститут президентства зберігає за собою статус, структуру і силу впливу ЦК КПУ, і чого ви там не понаписували б у Конституції та законах, «радянський лад» жив, живе і продовжуватиме жити не за законами, якими красивими вони не були б, а за «понятіями», встановленими і утвердженими компартійно-радянською номенклатурою, яка з розпадом СРСР переродилася в олігархат.

Отже, передусім годилося б змінити устрій/лад, а вже відтак встановлювати такий спосіб урядування (політичну систему), який був би природним (питомим) для сутнісно і якісно нового устрою/ладу і який би виключав будь-яку можливість перевищення повноважень будь-ким і на будь-якому рівні, а також передбачав би невідворотну персональну відповідальність кожного посадовця. Зокрема, і президента.

До речі, Україна має саме таку традицію, якщо звернути увагу на досвід гетьманства. Рівень корупції в гетьманщині, як зауважують історики, пішов стрімко вгору після того, як українські гетьмани почали співпрацювати з Московією.

Нарешті, свою «сьому перемогу» І. Смешко вбачає у «будівництві справжньої демократії в Україні».

«Справжню демократію» в Україні генерал Смешко думає будувати, спираючись на «три сучасних закони» демократії:

«Перший закон: необхідними умовами для її існування є наявність у країні критичної маси заможного середнього класу із високим рівнем його політичної культури.

Другий закон: максимум функцій держави має бути делеговано в органи місцевого самоврядування. <…>

Третій закон: необхідною засадою для політичної стабільності за умов демократії є наявність хоча б двох <…> заснованих на ідеології демократії політичних партій <…>».

Ще раз вибачимо авторові програми контамінацію понять – у цьому разі «закон» та «засада». Тим більше, що він у цей момент заслуговує заохочення, як чи не єдиний кандидат на президента, який сподобився згадати про «національну ідею України» (саме так).

Ось її формулювання:

«БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА є найвищими духовними цінностями українського народу;

КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ одвічно годуватимуть Україну;

ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ завжди захищатимуть права українців на життя, свободу і щастя та боронитимуть соборність і незалежність Держави».

Сподіваюся, запропоноване Смешком визначення національної ідеї ще буде докладно обговорено, проаналізовано і оцінено. Я ж висловлюся тут однією дуже короткою фразою: воно мене не гріє і не надихає – як змістом, так і формою.

***

Генерал І. Смешко останнім часом став частим гостем різних форумів та телевізійних ефірів, на яких здобуває високі оцінки. Він і справді вирізняється з-поміж інших кандитатів помітно вищим інтелектом, значно ширшою ерудицією, «мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка).

У його команді є багато розумних і високоосвічених фахівців, які активно вибудовують позитивний і вельми привабливий імідж кандидата на президента.

Коментарі під публікаціями чи інтерв‘ю самого І. Смешка, а також підпублікаціями його пропонентів свідчать про те, що попит на таку фігуру, як він, в українському суспільстві є і що кількість його прихильників зростає.

Втім, у цій частині статті я хочу поговорити про компетентність І. Смешка як кандидата на президента. Гарним приводом для такої розмови, як на мене, є лаконічний і чіткий виступ І. Смешка на заході ГО “Відкрита Україна” (див.: https://youtu.be/xKu1ujeCLiU). Тут ідеться про економіку, збройні сили, дипломатію та інформацію.

Давайте прислухаємося до його думок і визначимо рівень компетентності І. Смешка.

1. Економіка

Негаразди економіки України пан Смешко пояснює головно способом урядування, обумовленим дисфункційним розподілом повноважень між президентом і прем‘єр-міністром, про що йому нашептав зарубіжний експерт професор Майерсон, бо наш генерал-професор сам цього не бачив.

Проблема в тому, що зарубіжний консультант Майерсон побачив лише маківку айсберга і навряд чи розумів природу двоголової виконавчої влади в Україні.

Як учений-системник (так принаймні кваліфікують генерала Смешка його колеги), наш герой мав зрозуміти, що інститут президентства в Україні – це рудимент (сиріч недорозвинутий, залишковий орган, що був повноцінним на попередніх стадіях існування) компартійно-радянського способу управління, який замінив собою ЦК КПУ на чолі з її першим секретарем, що здійснював тотальний контроль, але ніякої відповідальності не ніс. Адміністрація президента, не будучи конституційною гілкою влади, за своєю суттю є рудиментом ЦК КПУ.

Дисфункціональність взаємин між президентом і урядом за роки незалежності України пробували ліквідувати, посилюючи повноваження президента (аж до диктаторських) або посилюючи повноваження уряду. Але навіть із урізаними повноваженнями в умовах парламентсько-президентської республіки «слабкий» президент залишається зверху.

Чому? Справжній системник (не обов‘язково навіть із ступенем доктора наук) легко відповість на це запитання. Справа в тому, що ми маємо справу з проявом адміністративно-командного способу урядування, успадкованого Україною від УРСР/СРСР, і що є верхівкою піраміди, основу якої складає авторитарно-тоталітарний суспільний устрій.

Цей устрій продовжує панувати в незалежній, але все ще радянській Україні. Він довів свою неефективність в усіх сферах життя Радянського Союзу, він спричинився до розпаду радянської імперії і будь-які спроби побудувати на цих підвалинах демократичну й успішну державу приречені на провал.

Якщо генерал Смешко не бачить цього, не усвідомлює нагальності системних змін, тоді які наслідки матимуть його ситуативні наміри/спроби «змінити систему»?

(Про системні зміни більше тут: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/.)

2. Збройні сили

Стосовно національної безпеки та оборони генерал Смешко висловлює ряд слушних думок, з якими треба погодитися. Цікаво, що при цьому генерал-полковник часто посилається на авторитет британського полковника Ґранта.

Зворушує те, як І. Смешко говорить про неефективність ЗСУ, обумовлену, зокрема, таким фактором, як хамство командного складу по відношенню до підлеглих. Очевидно, це справді надзвичайно серйозна проблема, якщо сам генерал Смешко демонструє прояви хамства не по відношенню навіть до підлеглих, а до людей за межами субординації, коли в ефірі телепередачі дозволяє собі збуджено наїжджати на діаспору, на підтримку якої тут же висловлює сподівання.

У цьому контексті не можу не звернути увагу на симптоматичний коментар, залишений кадровим військовим Петром Недзельським (Peter Nedzelsky) під записом журналіста Дмитра Панамарчука (Dmytro Ponamarchuk). Наводжу його повністю:

«Пане Дмитро, давайте не будемо займатися домислами і переходити на особисте. Тим більше, що зараз я є ПОЛКОВНИКОМ ЗАПАСУ, свого часу звільнений зі служби “за грубе порушення військової дисципліни – за образу Президента Л.Кучми”. Навіть відповідної військової пенсії позбавлений. А Ви про генерала!!! У нас генералами стають такі,як кандидат в Президенти ГЕНЕРАЛ СМЄШКО, що будучи односельцем Міністра Оборони Радецького швидко виріс з підполковника-викладача Зенітно-Ракетного Військового Училища до генерал-полковника СБУ!!!!! Свого заступника Сацюка Смєшко виростив зі звання “капітан” до звання “генерал-майор” ЗА РІК! Тобто, кожні ТРИ місяці Смєшко присвоював Сацюку чергове звання! Потім Сацюк втік в Росію і виявився російським агентом…. А сьогодні ця потвора Смєшко ще й досі на свободі та ще преться в Президенти України!»

Жорстко, ба навіть жорстоко відгукується український полковник про українського ж генерал-полковника, який приміряється до посади верховного головнокомандувача. Не хочеться навіть коментувати. І сила, і честь відпочивають… «Генерал – катастрофа», – називають нашого героя в одній із публікацій (див.: https://skelet-info.org/igor-smeshko-general-katastrofa/).

3. Дипломатія

Маючи статус Надзвичайного й Повноважного Посла, І. Смешко, втім, не бере на себе відповідальність говорити за всю українську дипломатію, і це добре. Він зосереджує увагу на правочинності Будапештського меморандуму як міжнародної угоди і говорить цілком слушні речі як свідок політичних і дипломатичних процесів 90-х років.

Дивує інше: від початку агресії РФ щодо України генерал Смешко, усвідомлюючи усю важливість Меморандуму, публічно не звертався із закликом до президента і ВРУ ініціювати скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму й не намагався заручитися підтримкою громадськості, коли стало зрозуміло, що керівництво України не має наміру апелювати до країн – підписантів Меморандуму.

Два роки тому його було офіційно запрошено приєднатися до міжнародної громадської ініціативи Будапештського формату. Генерал Смешко не зійшов зі свого олімпу відреагувати бодай короткою фразою, не кажучи вже про участь в обговореннях публікацій ініціативи.

Лише надумавши балотуватися на посаду президента, на п‘ятому році війни, Смешко нарешті вийняв з рукава Будапештський меморандум як свою козирну карту і, розмахуючи нею, заговорив про Будапешт на всіх перехрестях. Здавалося б, це – добре. Але це може бути добре лише у разі перемоги пана Смешка на виборах.

Позиціонуючи себе як ученого-системника, доктор технічних наук сприймає Будапештський меморандум як окремо взятий документ, а ініціативу Будапештського формату – як ситуативний захід, що стосується лише безпеки України. Йому невтямки, що Будапештський меморандум важливо розглядати у контексті Гельсінкських угод (зокрема, Договору про безпеку і співробітництво в Європі), а ініціативу Будапештського формату – як крок до Гельсінки-2.

Отак у колоді дипломата Смешка козирний туз перетворюється на ще козирну, але лише шістку.

(Більше тут: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, і зокрема тут: https://www.facebook.com/824928457662337/posts/1188133288008517?sfns=mo.)

4. Інформація

Інформаційну складову генерал Смешко розглядає у широкому плані, і це добре, що він включає сюди освіту і просвіту, хизуючись своєю обізнаністю з прихильністю Проспера Меріме до козацьких традицій та з доповіддю Ланселота Лоутона в британському парламенті, але назагал відбувається скоромовкою.

На жаль, генерал Смешко не говорить про нагальність українізації інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України, про створення й підтримку україноцентричної системи ЗМІ та ін.

Не хочу повторювати тут те, що я вже писав про погляди І. Смешка на цю проблему (див.: https://www.facebook.com/655866524623672/posts/988192474724407?sfns=mo).

Отже, який аспект не візьміть, доктор технічних наук, професор І. Смешко демонструє ситуативні підходи і не зажди належну компетентність.

***

Ігор Смешко системні зміни зводить до «зміни політичної системи». Метою цих змін є побудова «справжньої демократії», а інструментом – двопартійна система на зразок американської (див.: текст – http://clc.am/YbWiHQ; відео – https://youtu.be/1CffsJ1A56o).

Сам він зайнявся створенням ідеологічної «консервативної демократичної партії», яка, за логікою озвученої ним ідеї, опонуватиме так само ідеологічним «ліберальним демократам».

Нагадаю, що спробу скопіювати американську двопартійну політичну систему було зроблено ще 1990 року, коли Л. Лук‘яненко з однодумцями заснував Українську Республіканську партію (УРП), а Ю. Бадзьо – Демократичну партію України (ДПУ).

Незважаючи на розколи, внаслідок яких С. Хмара очолив УКРП – консервативну республіканську партію, УРП продовжує своє існування, хоч і не відіграє помітної ролі в політичному житті України. Потужною ідеологічною силою УРП так і не стала.

ДПУ пережила значно серйозніші розколи і взагалі зникла з політичного видноколу України, а її лідери стали гвинтиками таких приватних політичних проектів, як, наприклад, «Батьківщина». Ідеї й ідеали «справжньої демократії» так і залишилися мрією невиправних романтиків. Розчаровані (серед них і засновник ДПУ) просто відійшли вбік.

Осмисливши досвід цієї спроби побудови демократичної держави у пострадянській Україні за американським зразком, ми зрозуміємо непродуктивність і безперспективність задуму Смешка.

Так-от, біда і УРП, і ДПУ була в тому, що обидві партії поставили за мету будувати демократію в країні, яка ще продовжувала будівництво соціалізму, хай і з «чєловєчєскім ліцом». Ніяких системних змін, як зміна радянського авторитарно-тоталітарного устрою, навіть на думці в наших республіканців і демократів не було.

У цьому можна переконатися, заглянувши у оприлюднені документи УРП та ДПУ, прочитавши та послухавши публічні виступи їхніх лідерів. Я ж дозволю собі послатися й на свої особисті розмови з Лук‘яненком, Бадзьом та іншими провідними українськими республіканцями та демократами.

У концепції І. Смешка кілька слабких місць, які роблять його ідею «зміни політичної системи» нездійсненними.

Перше і найслабше: поборник «істинної демократії» Смешко не думає про ліквідацію залишків авторитарно-тоталітарного устрою. Отже, він намірився будувати омріяну демократію американського штибу у тій же РАДЯНСЬКІЙ Україні.

Друге: у копіюванні політичного досвіду США у порівнянні із своїми попередниками пан Смешко звузив спектр запозичення, проігнорував республіканську ідею і зосередився лише на ідеї демократичній, розділивши її на дві частини – «консервативну» та «ліберальну». Таким чином, можливо, сам того не бажаючи, Смешко віддав усі свої симпатії американським демократам, які приблизно так і розділилися в структурі своєї партії: одні – правіші, інші – лівіші. Прикметно, що саме американські демократи більшою мірою, ніж республіканці, спричинилися до того, що відбулося з Україною і в Україні.

Третє: І. Смешко багато говорить про важливість традицій, але відбувається загальниками і не пропонує ніяких способів піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. За такого підходу його ідея «істинної демократії» нічим не відрізняється від примарної ідеї тих наївних українських романтиків, які мріють про «справжнє народовладдя».

Четверте: абстрагувавшись від національної свідомості й громадянської зрілості, майбутній президент України захоплений швейцарським мовно-культурним досвідом. Симптоматично ж, що обіцяючи кардинальне зміцнення національної безпеки і оборони України, генерал Смешко навіть не подумав про важливість для України безпеково-оборонного досвіду Швейцарії, який по суті є успішним втіленням історичного досвіду українського козацтва.

***

«Маю честь!» – такими словами закінчується текст програми генерала Смешка.

Хоч генерал Смешко й позиціонує себе як кадрового військовика, а не кадебіста, у суспільній свідомості він закарбувався як екс-голова СБУ і… кадебешник. Оскільки ні до Смешка, ні за Смешка, ні після Смешка СБУ так і не зазнала системних змін, так і не позбулася чекістських традицій, так і не стала Службою безпеки України, це залишиться чорною міткою на образі Смешка як політика.

Повторюся: він міг багато чого змінити навколо себе на посаді голови СБУ, але не змінив її. А от СБУ його змінила. І не на краще. Це – факт і фактор, які заважатимуть Смешкові у політичній кар‘єрі. Поясню, чому.

В царській Росії, колонією якої була й Україна, офіцери-військовики вважали нижче своєї гідності подавати руку жандармському офіцерові. Було таке неписане правило, і про це є чимало свідчень у літературі.

Більшовики не тільки своїми репресіями проти військових кардинально змінили взаємини. Показовою була й система звань: наприклад, молодший лейтенант спецслужб прирівнювався своїм званням до майора-військовика, завдяки чому побутувало поняття «мікромайор».

Лише після Другої Світової війни систему звань у різних відомствах вирівняли. Рудиментом радянської дійсності залишаються офіцерські й генеральські звання навіть у невоєнізованих відомствах (напр., офіцери й генерали… юстиції).

Усе це свідчення того, наскільки Україна застряла в болоті радянського ладу і навіть не думає рівнятися на цивілізовані країни світу.

Хтось із моїх друзів напевно скаже, буцімто я наїжджаю на І. Смешка – одного з найпідготовленіших кандидатів на президента.

Це – не наїзди. Якщо людина заявляє «Маю честь!», то вона має й діяти відповідно. КДБ/СБУ дуже підточує честь справжнього офіцера. А коли про цього офіцера говорять ще і як про… рантьє та латифундиста, то декларувати свою честь якось не випадає…

***

Був у США військовик, який збудував свою офіцерську кар‘єру, переїжджаючи з одного військового містечка в інше, не маючи власного житла. Навіть ставши п’ятизірковим генералом, він продовжував жити у службовому помешканні. Ну, а потім став президентом і на роки своєї каденції поселився прямо на роботі. І тільки пішовши з президентського поста, сподобився купити собі перше і останнє власне житло – невелику ферму в Пенсільванії, де до кінця свого життя й жив у скромному будинку та вирощував бичків.

Крім заслуг у Другій Світовій війні, він залишив по собі мережу знаменитих американських швидкісних автодоріг – гайвеїв. Ця мережа носить його ім‘я й нагадує своїм символом про його найвище в американських збройних силах звання, що відповідає маршальському.

З численних подарунків, одержаних під час перебування в Білому Домі, він узяв собі на пам‘ять лише три речі, серед яких – набір із трьох пляшок кримських мускатних вин, подарованих йому М. Хрущовим, що так і залишилися невідкоркованими.

До речі, він же підписав документ про спорудження у Вашингтоні пам‘ятника Тарасові Шевченку, на відкритті якого був найпочеснішим гостем уже як колишній президент.

Його ім‘я – Дуайт Ейзенгауер. За генерала такої проби українські виборці проголосували б так само дружно, як американці двічі голосували за генерала Ейзенгауера.

Безумовно, Ігор Смешко має чимало чеснот, але саме генеральство може відштовхнути від нього українського виборця. Не користуються шаною генерали в українців. Мабуть, не заслужили. 31 березня маємо змогу пересвідчитися.

***

Замість післямови

Один із найближчих соратників І. Смешка у нашому приватному обміні думками написав мені:

«Вважаю, що зараз у України є шанс. Пов’язую його зі Смешко. Хотів би Вас запитати: хто з заявлених, на Ваш погляд, дає Україні цей шанс?»

Я відповів йому так:

«У нинішній ситуації – НІХТО. Тому зараз може йти мова лише про те, хто не «дає», а «має» шанс. На цьому тлі тут напрошується висновок, що українське суспільство має набити ще одну ґулю своїми граблями, і воно цей шлях має пройти.

Ми вважаємо, що наразі принципово важливішим є питанння системних змін, з якими Україна запізнилася на чверть століття. Агресія Росії створила умови для другої спроби.

Тому ми зробимо ставку лише на того, хто перейметься ідеєю системних змін, хто готовий наступні п‘ять років працювати над створенням Фронту Системних Змін, хто переможе на виборах 2024 року і хто очолить реальний перехід українського суспільства до нового суспільного ладу/устрою. Алгоритм тут: https://www.facebook.com/AllUkrainianFront4SystemicChanges/.

Це має бути Фанатик Системних Змін – совісна, безкомпромісна, без подвійних стандартів україноцентрична особистість. Божий дар, культура, освіта і все таке інше – невід‘ємна частина пакету».

Чи готовий до такої місії Ігор Смешко?

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

13 лютого – 10 березня 2019 р.

*) Міліція тут означає військову силу, сформовану з цивільних як підмога для регулярної армії за надзвичайних обставин.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: