ПЛАГІАТ І ПІРАТСТВО ЯК ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

«Брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся»

(Українське прислів‘я)

1. «Головний портал» українського студента

Притчею во язицех стали історії про фальшиві дипломи багатьох українських політиків та урядовців.

Не так давно ущухла чергова буря довкола дисертаційного бізнесу в Україні. Правда, поки що ми достеменно не знаємо: цех з продукування дисертацій на продаж при національному університеті в Києві закрили назажди чи просто загнали його в глибоке підпілля, що не могло не сприяти індексації тарифів?

Що б там не говорили, дисертаційний бізнес, яким успішним він не був би, – все-таки явище немасове, елітне, а отже – незважаючи навіть на карколомні ціни – менш прибуткове, ніж будь-яке дуже чи відносно дешеве, але масове “виробництво”.

Студентів же в Україні напевно більше, набагато більше, на порядки (sic!) більше, ніж нездар, які здумали себе вченими, хочуть стати кандидатами-докторами, а відтак і проФФесорами, як той один сумнозвісний, що відчасу опинився в екзилі.

…Вивчаючи сучасний стан системи освіти і науки в Україні у процесі роботи над проектом Українського Університету, ми наштовхнулися на веб-сайт з простою, але – з погляду контенту – не так дивною, як несподіваною адресою: http://institute.com.ua.

Спочатку ми подумали, що сайт належить якомусь вишу або НДІ. Аж ні, сайт є свого роду біржею, ба навіть ринком чи базаром, на якому можна не тільки купити, а й продати реферат, курсову чи навіть дипломну роботу. Якщо ви не можете знайти вже готового дослідження за темою, яка вас цікавить, можете розмістити замовлення, і за певний час, за певну суму вам таку роботу дістануть “з-під прилавка” або й спеціально напишуть.

Цікаво було б довідатися від тих, хто купував або продавав щось на цьому сайті, про тарифи на послуги, а також про особливості і враження від обслуговування. Якщо не хочете світитися в коментарях, будь ласка, пишіть нам у приват – анонімність гарантуємо.

Судячи з того, що пошукова система сайту не відгукується на ключові теми з точних наук і не впізнає імен математиків, фізиків, авіаконструкторів, світил ракетобудування та інших, можемо зробити висновок, що тематика цього ринку обмежена ареалом суспільних та гуманітарних дисциплін.

В усякому разі пошук видає нагора “праці” з економіки, історії, літературознавства, мовознавства, журналістики, мистецтвознавства та інших напрямків науки, освіти і будь-якої іншої діяльності взагалі. Власники сайту стверджують, що мають на випродаж 60 тисяч одиниць товару, і ця інформація напевно вже давно застаріла. Це означає, що ті, хто стоять за сайтом, можуть задоволити будь-який попит.

За сайтом institute.com.ua маячіють ще й інші сайти, на які з цього сайту виводять непрямі посилання.

Якщо прикинути, що один реферат коштує, скажімо, $1 і що готові продукти замовлять по одному студенту, збивається кругленька сума в $60,000. А якщо кількість замовлень складає в десять разів більше? А якщо в сто?..

Втім, не будемо рахувати чужі гроші. Спробуймо подивитися, хто за цим стоїть або може стояти. Ви думаєте, що самі студенти організувалися й збили такий банк даних? Навряд… Тут явно не обійшлося і не обходиться без кандидатів, а то і докторів наук, без доцентів і навіть проФФесорів з підприємницькою жилкою…

За результатами, які видає пошукова система, часом “фонить” інформація, яка дає підказки для пошуку і яка є не наслідком чиїхось попередніх пошуків, а явною необачністю чи помилкою власників і адміністраторів сайту. Ці “вуха” дають підстави підозрювати певних “ділових людей”, але все-таки не дають підстав для категоричного висновку.

Є ще один спосіб довідатися, кому належить такий вельми простий спосіб заробляти дуже грубі гроші, – подивитися, а хто ж володіє правом власності на домен. Легітимні бізнеси в цивілізованих країнах не приховують цю інформацію; публічно недоступною може бути хіба що контактна інформація…

Пошукові системи провідних компаній світу, які реєструють, відстежують або обслуговують домени, вказують лише на те, що institute.con.ua зареєстровано в українській компанії, яка надає відповідні послуги. Уся інша інформація, за винятком дат, є not published (не публікується).

Гаразд, пригляньмося хоча б до дат.

Схоже на те, що наш institute.com.ua появився 2005 року (created: 2005-09-23 12:50:48+03). Якісь зміни в адмініструванні сайту й у технічних контактах було здійснено 2013 року (created: 2013-04-08 22:19:45+03) з модифікацією 2015 року (modified: 2015-11-18 10:57:28+02). Найновіші зміни чи уточнення в реєстраційну інформацію було внесено зовсім недавно (modified: 2016-09-02 18:59:03+03). Реєстрація домена чинна до вересня 2017 року (expires: 2017-09-23 12:50:48+03).

Подані вище дати підказують, що реєстрацію домена було оплачено на 12 років наперед (2005-09-23 12:50:48+03 – 2017-09-23 12:50:48+03). Зміни адміністративних та технічних контактів, можливо, обумовлені зміною власника: 2013 року сайт перейшов із одних рук у інші руки.

Дата реєстрації домена співвідноситься з появою на ринку вищої освіти одного загадкового інституту, а дата модифікації адміністративних та технічних контактів – з періодом фактичного припинення діяльності цього ж інституту. Оскільки жодних слідів того, що домен institute.com.ua купували для згадного інституту і що сам інститут бодай щось публікував на цьому сайті, немає, залишимо припущення припущенням і не будемо озвучувати назву таємничого інституту. Але й ці “вуха” зафіксуємо…

До речі, ці “вуха” вигулькують аж надто близько біля згаданих вище “вух”.

Подальше розслідування залишимо для МОНУ та ГПУ.

Щоправда, я не знаю, наскільки “Головний портал студентів” зацікавить ГПУ, якщо виходити з того, що рівень освіченості, рівень національної свідомості й громадянської зрілості генерального прокурора явно не надається для того, щоб побачити у цьому сайті склад злочину і визначити небезпечність його для України й українського суспільства. Адже він і сам, мабуть, був таким, що не стидався списувати.

Але я сподіваюся, що в МОНУ знайдеться хоча б одна людина (не міністр – вона недалеко відкотилася від генпрокурора), яка здатна таки побачити, якої шкоди завдає вищій школі, як маргіоналізує усю систему освіти й науки України цей “Головний портал студентів” і як ганьбить він її перед цілим світом.

…В Україні, як і в інших країнах, напевно поширений такий вид приватного освітнього підприємництва, як репетиторство. Кого цікавить досвід США в цій царині і хто володіє англійською, задайте в Google пошук на tutoring (репетиторство), і ви побачите, наскільки він успішний.

Хтось мені може закинути, що “Головний портал студентів” також є… репетиторством. Але ж репетиторство не фальшує реальну освіту, воно й шахрайством не є. Репетиторство є доповненням до звичайної освіти. Слабкого студента чи учня репетитор підтягує до рівня успішного, а з успішного – вигранює вундеркінда. Тут якість навчання перетворюється на тривкі знання.

А що пропонує institute.com.us? Уже готові тексти, які допомагають ледачим або заніколеним нестудентськими справами відбути повинність, одержати оцінку й зробити ще один крок до диплома, який хай і не буде фальшивим сам по собі, але фактично не буде підтриманий знаннями.

А це – злочин, який спричинює деградацію, виродження, здичавіння цілого суспільства. І злочин цей – кримінальний. Отже, і той, хто продає, і той, хто купує, апріорі є злочинцем.

Заерніть увагу ще й на те, що портал в основі своїй російськомовний.

2. Чому мовчить професорсько-викладацький корпус

Минуло три дні від часу публікації першої частини цих нотаток. Трьох днів зазвичай достатньо, щоб читачі, яких зацікавила тема, втяглися в предметну дискусію або більш-менш масово виразили свої емоції з прихильністю або відразою до сказаного автором.

Ефект виявився несподіваним для мене. Мої нотатки не викликали ні осмисленого занепокоєння, ні вибуху емоцій. Націкавішим є те, що ніякої реакції не проявили в моїй групі, яка об’єднує українських учених, професорів-доцентів-викладачів, від якої у першу чергу сподіваєшся інтересу до такої, як на мене, надзвичайно тривожної теми. Нуль уваги!

Гаразд, хай їх не тривожить майбутнє України, яку будуватимуть і розвиватимуть люди з фальшивими дипломами й фальшованою фаховою підготовкою. Бо яке майбутнє у країни з такими проФФесіоналами, які з шкільної чи студентської лави ступають на злочинну стезю, щоб піти у світ без знань, але з “корочками” і вмінням обшахраювати самих себе?

Гаразд, хай їм чуже відчуття гордості за успіхи своєї галузі освіти й науки, свого університету, свого інституту чи факультету, своєї кафедри, які самі не переймаються своїм престижем, своїми досягненнями, своєю конкурентністю не тільки на світових обширах, не тільки у себе в країні, а навіть у місті розквартирування. Бо чого можна сподіватися від міністра, що приходить на посаду без будь-якої візії розвитку освіти й науки, а президент академії чи ректор університету прилип до крісла чи не пожиттєво й бере собі від посади, усе що можна, даючи при цьому можливість керівникам інститутів та факультетів узяти своє.

Хіба не наслідком цього є таке характерне саме для України явище, як клони в освіті й науці, коли під дахом державного вишу раптом вигулькує приватний комерційний (платний, значить) заклад з дуже близькою назвою, який, використовуючи потенціал державного, кладе кругленькі суми в кишені засновників? І Поплавський – лише вершина айсберга, яка стирчить над водами. Нам відомі й інші клони.

Гаразд, думаю я, має ж бути якась персональна, особиста гордість, що ти віддаєш свої знання і свій досвід, кладеш свою кар’єру на те, щоб підготувати собі ж достойну зміну, щоб твої учні пішли від тебе не просто з реальним, а тривким багажем знань, а головне – із здатністю са-мо-стій-но мислити й творити. Інакше вони залишаться в тенетах епігонства і не підуть далі свого вчителя, а відтак не створять своїх шкіл. Але скидається на те, що й на цьому, особистісному, рівні порушена тема не зачіпає жодної струни.

Я розумію: комусь це все – просто байдуже, хтось утомився висловлювати своє ставлення до порушеної проблеми чи тим більше – обговорювати якусь, як на їхній погляд, практично незнищенне явище. Очевидно, що є чимало й тих, хто побоюються виказувати свою реакцію навіть “лайканням”. Подаруймо їм право на втому, брязнь чи байдужість.

Поза цим спадає раптом на думку зухвале запитання: а який відсоток професорсько-викладацького складу українських вишів є, власне, частиною цього шахрайського бізнесу? Чи не є часом institute.com.ua тим ринком, базаром, на якому торгують самі кандидати-доктори та доценти-професори нашої неньки-України? Припускаю, що тут можна не тільки пристойно підробляти, а й “робити гроші” набагато грубіші, ніж платять за осноовним місцем роботи. Та ще й без дозволу на сумісництво.

Ну, не міг штатний колектив сайту (скільки не мав би він співроббітників) співпрацею лише зі студентами наклюкати десятки, а мо’ вже й сотні тисяч добротних текстів рефератів, курсових і дипломних робіт, які апріорі тягнуть щонайменше на “тверду четвірку з плюсом”, якщо не на відмінну оцінку.

Як знак підтримки такого припущення вигулькує третя пара “вух”: пошукова система сайту часом викидає дослідження автора, який має конкретне невигадане ім’я, науковий ступінь і звання, ба навіть посадову прив’язку до конкретного університету. Що це – помилка у програмучснні чи зухвалість, помножена на упевненості в безнаказаності?

Звичайно, мені хотілося б знати. На сьогодні ж я знаю поки що одно: деяких моїх колег тривожить мій, як їм здається, надто критичний інтерес до стану освіти й науки в Україні. Тому мені нагадують про гріхи молодості (так, “баби” – а що ж іще?) і тут-таки категорично і прямим текстом від імені усієї системи вищої освіти: “Вам доступ до університетів України заборонений повністю”. Наче я намірився обійняти посаду ректора-декана-професора-доцента. Чи бодай асистента.

…Сьогодні ці нотатки поширено ще в декількох групах, які об’єднують науковців та викладачів вузів. Подивимося, якою буде реакція. Хотілося б відгуків і від студентства. Хай навіть анонімних. Ми ж говоримо про явище, а не про персоналії.

Сайт Институт.com.ua тим часом продовжує працювати…

3. Плагіат як ознака корумпованості українського суспільства

У коментарі до перших двох частин цієї статті Микола Бойко написав:

«Десь в 1999 році чи 2001 мені запропонували докторську дисертацію за 400 у.о. Якщо подивитись це відео, то барон Мюнхаузен відпочиває: https://www.youtube.com/watch?v=kQYpT1_93Pg&fbclid=IwAR1gM-llVoS-wPAwNWsy4sRuF7tDfQQ6YJ6FvfIFenuokpXUtHQ3F3GaeQc».

Історія «Доктора Пі» (Андрія Слюсарчука) закінчилася 2012 року восьмирічним ув‘язненням. Він вийшов на волю відбувши лише половину визначеного строку.

Прикметно, що шахрайська діяльність Слюсарчука стала частиною біографій двох президентів України:

«Слюсарчук відомий також як безпрецедентний приклад введення в оману шахраєм-псевдонауковцем владних структур. Зокрема, за каденції В. А. Ющенка він особисто зустрічався з Президентом, який пообіцяв Слюсарчуку створити та віддати під керівництво останнього Інститут мозку, а за президентства В. Ф. Януковича Слюсарчук був нагороджений Державною премією України в галузі освіти 2011 року» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%8E%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Шахрайство в науці зазвичай іде в парі з плагіатом.

Наприкінці 90-х і початку 2000-х років набули широкого розголосу історії, пов‘язані з плагіатом як шахрайством у науці, «героєм» яких був майбутній Герой України, академік НАНУ й політик найвищого рангу Володимир Литвин (дет.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Ці історії взагалі не мали жодних наслідків ні юридичного, ні адміністративного, ні морального характеру. Поговорили й забули.

Однією з найгучніших плагіаторських історій стала історія з плагіатом у докторській дисертації Катерини Кириленко. Експерти встановили, що 26% дисертації дружини Кириленка є плагіатом, а текст не відповідає рівню докторських робіт (дет.: https://censor.net.ua/ua/news/435512/26_dysertatsiyi_drujyny_kyrylenka_ye_plagiatom_a_tekst_ne_vidpovidaye_rivnyu_doktorskyh_robit_ekspertyza).

Упродовж останнього часу в центрі уваги наукової громадськості опинився літературознавець Дмитро Дроздовський. Комісія знайшла в дисертації Дроздовського 64% плагіат (дет.: http://www.chytomo.com/komisiia-znajshla-v-dysertatsii-drozdovskoho-64-plahiatu/).

«Гучні історії з плагіатом в Україні» стали звичним явищем, якому BBC News Україна присвятила оглядову статтю (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-46063436).

Тут доречно буде нагадати, що СРСР упродовж десятиліть не приєднувався до міжнародної конвенції з авторського права і, навіть приєднавшись, продовжував нехтувати цим правом.

Ні для кого не секрет, що пострадянський простір, і Україна передусім, знаний у світі використанням піратських, неліцензованих музичних записів та комп‘ютерних програм. Йшлося навіть про те, що адміністрація президента та уряд України мають на своїх комп‘ютерах піратське програмне забезпечення.

4. А тепер про плагіат і піратство у ЗМІ України

Очевидно, зовсім невипадково плагіат і піратство найбільшою мірою проявляються у публічному просторі через ЗМІ, уражені цією «хворобою».

Звісно, коріння тягнеться у ще радянське підгрунтя, але живильним грунтом для цього є система журналістської науки і освіти, яка склалася уже в незалежній Україні.

Я писав про це не раз (див.: «Журналістська наука і освіта в Україні» – https://www.facebook.com/886755711378887/posts/893063547414770?sfns=mo; «Синдром Рентгена» – https://www.facebook.com/100000100524358/posts/1454416767904993?sfns=mo; та ін.).

Якщо плагіат і піратство є характерними ознаками «учителів», то чого тоді сподіватися від «учнів»? Саме тому ЗМІ України стали фабриками не тільки брехні і фейків, але й зухвалого піратства та плагіату.

Завдяки можливостям модерних технологій багато інтернетних інформаційних ресурсів живуть виключно за рахунок піратства й плагіату, перебріхуючи новини і погляди.

Я звертав увагу на це явище у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (див.: https://volodymyrivanenko.com/2018/10/03/піратство-як-явище-сучасної-українсь/) на прикладі ресурсу «Бомба News».

Прикметно, що стаття не знайшла сподіваного резонансу в журналістському середовищі, що, зрештою, у контексті обговорюваної в цій статті теми є цілком закономірним і зрозумілим.

Плагіат і піратство стали однією з найвиразніших ознак корумпованості усього українського суспільства. Тому він не міг не проявитися і в президентських перегонах.

Хитромудріші кандидати роблять це більш-менш приховано, маніпулюючи тією ж ідеєю «зміни [політичної] системи чи актуалізацією ініціативи Будапештського формату (Тимошенко, Ляшко, Смешко та ін.). Роками навіть не заїкалися, а тут раптом прорвало…

До найпримітивнішого, найвідвертішого і найцинічнішого плагіату вдався Владімір Зєлєнскій, який безцеремонно скористався популярністю україноцентричної газети «День» і випустив свою газету-агітку «The! День» (див.: https://www.facebook.com/100003508151281/posts/2053780028082249?sfns=mo).

Отак утілюється в життя проект «Ukraina Incognita», задуманий у Київській організації СЖУ ще 1990 року (див. протоколи засідань виконкому правління в архіві НСЖУ), який тоді з певних причин залишився нереалізованим. Ну, а потім він потрапив у підприємливі руки і став реальністю…

***

Якщо ви дочитали цю статтю до цього місця, подумайте над тим, наскільки відповідає істині мотто президентської кампанії Анатолія Гриценка «Чесних більше». Скільки не повторюй слово «халва», у роті солодше не стане! Хіба не так?

«Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?»

Це 66-й сонет Вільяма Шекспіра в перекладі Дмитра Павличка.

Уявіть собі цей шедевр зверненим до України: «…та як тебе лишити в самотині?»

Володимир Іваненко

Український Університет

20, 24 жовтня 2016 р., 23, 25 березня 2019 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: