Задум цієї статті зазнав кілька кардинальних змін. Спочатку я думав написати дві окремих статті по кожному кандидату. Потім додалася ідея третьої статті, яка мала б загальний характер і передувала б диптиху або мала б характер узагальнення й ішла б після диптиху. Зрештою, я вирішив написати одну статтю, поклавши в основу її компаративний, зіставний/порівняльний аналіз.
Я – не єдиний, хто вдається до зіставного аналізу двох фіналістів цьогорічних президентських перегонів. Зіставлення кандидатів за етнічними критеріями запропонував Ігор Каганець у статті «Чи є Петро Порошенко етнічним українцем» (див.: Азбука націоналізму | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/chy-ye-petro-poroshenko-etnichnym-ukrayincem-azbuka-nacionalizmu.html).
Вдаючись до трьох ознак протиставлення «свій – чужий», І. Каганець доводить, що П. Порошенко є етнічним українцем, тобто своїм, і фактично закликає голосувати за нього. Натомість В. Зєлєнского автор статті віддає євреям, тобто вважає чужим, і фактично відбирає у нього право бути обраним.
Симптоматично, що стаття пана Каганця заявлена як частина циклу «Азбука націоналізму», але при цьому автор не бере навіть до уваги ідеологічний та світоглядний рівні аналізу. Тим часом історія того ж українського націоналізму дає нам приклади етнічних неукраїнців, які стали переконаними українськими націоналістами.
Шанований паном Каганцем Гітлер не був етнічним німцем (австріяк чи, за іншими даними, австрійський єврей), але зумів запалити серця німців ідеологією націонал-соціалізму, і десятки мільйони німців не просто поділяли його світогляд, а йшли за нього на вірну загибель.
У одній із статей про феномен М. Саакашвілі я писав, що цей діяч залишився чужим в українській політиці не тому, що він етнічний грузин, а саме тому, що він ідеологічно і світоглядно не усвідомив своєї потенційної місії в українському політикумі.
* * *
Критерії, з яких я виходитиму, обговорюючи перспективи другого туру президентських виборів в Україні, мають ідеологічний, методологічний і світоглядний характер:
1. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать українську національну ідею?
2. Яку ідеологію сповідують Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?
3. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?
4. Чи замислюється Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?
5. Чи замислюються Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?
6. Чи думають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?
7. Яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують?
Ні П. Порошенко з його БПП «Солідарність», ні В. Зєлєнскій з його партією «Слуга народа» на наші запитання не відповіли. Ні прямо, ні опосередковано. Тому будемо виходити з тієї інформації, яка є доступною. Ігрища з медичним обстеженням та з дебатами оголили усю суть ОБОХ кандидатів на президента.
Придивіться до слова і чину обох кандидатів на посаду президента і спробуйте знайти прямі або хоча б опосередковані відповіді на перелічені вище запитання. Програма Владіміра Зєлєнского тут: http://files.ze2019.com/assets/program.pdf (обсяг – 8 сторінок).
Програма Петра Порошенка тут: https://programaporoshenka.com/Programa_Poroshenko.pdf (обсяг – 5 сторінок). Посилання на профілі й сторінки в соціальних мережах, публічні виступи й інтерв‘ю у ЗМІ знайдете й самі.
Я не є прибічником чи навіть симпатиком жодного з кандидатів і виходжу з того, що нинішні президентські вибори (як, до речі, й усі попередні) Україна вже програла. Тому пропонований аналіз є скорше спробою розібратися, на що (і, звісно, на кого) українське суспільство витрачає свої життєві ресурси й чому продовжує наступати на одні й ті ж граблі, втрачаючи шанс за шансом.
1. Національна ідея
На превеликий жаль, українська національна навіть не згадується як у Владіміра Зєлєнского, так і в Петра Порошенка. Це – не їхня тема.
Досвід п‘яти попередніх президентів України свідчить, що без національної ідеї бодай у риториці можна обійтися. Тому: «маємо те, що маємо» (Кравчук); «скажіть, яку Україну будувати…» (Кучма); «десять кроків назустріч людям» (Ющенко); «всьо будіт донбас» (Янукович); «жити по-новому» (Порошенко)…
Так, жоден із президентів України не переймався цим питанням. Здається, випрацювання національної ідеї не приходило на думку й Національному Інститутові Стратегічних Досліджень (НІСД).
2. Ідеологія
Ні Владімір Зєлєнскій, ні Петро Порошенко ніде жодним словом не визначили свої ідеологічні постулати і свої світоглядні позиції. Наголошую: ніде жодним словом.
Десь після п‘ятнадцятої хвилини своєї короткої прес-конференції для іноземних журналістів на запитання кореспондента газети «Фігаро», яка у нього ідеологія – консерватизм, лібералізм, – В. Зєлєнскій відповів: «Главная моя ідєологія – заможний украінєц» (див.: https://youtu.be/Ls0tv5M6fMs).
Ідеологічні уподобання П. Порошенка можна визначити, відстежуючи його міграцію з однієї партії до іншої (СДПУ/о/ > ПР > Наша Україна > знову ПР, а тепер поліідеологічний БПП).
Аналізуючи тексти їхніх програм і публічні виступи, можна зробити висновок, що і один, і другий сповідують щось близьке до лібералізму. Не класичний, структурований лібералізм. Я назвав би їхній лібералізм емпіричним, тобто сформованим практикою життя, життєвим досвідом кожного з них.
Звісно, що у них багато чого спільного або подібного так само, як і багато чого відмінного. З відмінного передусім привертає увагу риторика. Себто, кандидати відмінні один від одного формою, але не суттю/змістом. Тут не місце вдаватися до деталізації спільного – хто хоче, може зробити це самостійно. Незважаючи на суб‘єктивність таких підходів, усі напевно дійдуть однакового висновка: суть у них одна.
Чи чують вони сподівання українського народу? Зєлєнскій вирішив почути й зібрав сто тисяч пропозицій для своєї програми. Аналітики звертають увагу, що усе в цій програмі звелося до декларативних загальників. Порошенко сам знає, що потрібно «його» народові, і тому вибірково торкає окремі струни народної бандури: «Армія. Мова. Віра», – але виходить какофонія.
Чому так виходить? Та тому, що і один, і другий не мають навіть рожевого уявлення про традиції і звичаї народу, за лідерство у якого вони змагаються. Хіба за такого підходу в принципі можливо збагнути, усвідомити й осягнути, чого хоче цей народ і яким чином привести його до його омріяної мети?
3. Стратегія
Отже, яку стратегічну візію демонструють Зєлєнскій та Порошенко? Та ніякої! У програмах обох кандидатів немає навіть поняття «стратегія».
Програма Зєлєнского не має ні стратегії, ні тактики руху вперед. Там, де мали б бути програмні положення, кандидат на президента декларує свої… цінності. При цьому він не приховує підміну, але його електорат настільки засліплений любов‘ю до свого кумира, що цю зухвалу підміну не бачить. А що стратегічні, тактичні, оперативні, організаційно-управлінські аспекти в цій «програмі» ніхто навіть не думав визначати, електоратові просто байдуже.
Програма Порошенка нічим не краща від програми Зєлєнского. Чинний президент тримається свого курсу, визначеного ще п‘ять років тому і вже дискредитованого за роки його правління, – «Жити по-новому». Що означає цей постулат на цей раз? Читаємо: «жити вільно», «жити безбідно», «жити чесно» і «жити безпечно». До кожного складника, звичайно, є деталізація, пояснення, обіцянки… П‘ять років на посаді президента й десятиріччя в політиці так і не навчили пана Порошенка, що брак стратегічного бачення перетворює будь-яку подобу програми на порожні обіцянки.
Правда, поза програмою Порошенко стратегію бодай згадує (див., напр.: https://www.facebook.com/474409562693441/posts/1578550378946015?sfns=mo).
Отже, і новачок у політиці Зєлєнскій, і ветеран Порошенко стратегічно є ягодами одного поля. Чому? Та тому, що і один, і другий «сів не в той літак» (М. Вінграновський). Якщо «жити чесно», то їм обом краще було б і не рипатися.
4. Системні зміни. Зміна устрою
Питання зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях, на часі від дня проголошення Верховною Радою УРСР державного суверенітету України.
На жаль, ніхто в Україні так і не зрозумів, що Україна вийде з орбіти Московії і стане на шлях успішного розвитку тільки після повної перемоги над радянським ладом. Саме тому ми ратуємо за те, щоб на посаду президента України прийшов Фанатик Системних Змін, який зініціював і очолив би перехід України до нового ладу.
Прикро, але ні один, ні другий кандтидат навіть не натякає (отже, не усвідомлює нагальності) на необхідність повної ліквідації «радянського устрою», успадкованого Україною від СРСР. Очевидно, їм обом комфортно жити й працювати в умовах «радянського способу життя», а що такий спосіб життя є гальмом розвитку України вони не бумають.
5. Системні зміни. Зміна способу урядування
Найближче до розуміння проблем способу урядування в Україні підійшов Ігор Смешко, який брав участь як кандидат на президента у першому турі виборів. За підказкою своїх зарубіжних колег, генерал Смешко звертає увагу на суперечності в урядуванні, спричинені конфліктом повноважень президента та прем‘єр-міністра України.
У своїй статті, присвяченій І. Смешку як кандидату на президента, я зауважив, що навіть системник Смешко до кінця не зрозумів причину цієї проблеми і вказав на те, що цей конфлікт повноважень «запрограмував» інститут президентства, який по суті зберіг за собою функції, що були властиві ЦК КПУ і від першого секретаря ЦК перейшли до президента.
Як чинний президент, П. Порошенко активно послуговується адміністративно-командними можливостями обійманої посади, яка разом з тим не обумовлює кола відповідальності президента і його апарату у вигляді неконституційної АП з повноваженнями почилого в Бозі ЦК. Очевидно, це його влаштовує, і тому він нічого не робить, щоб змінити ситуацію. Так само інститут президентства залишає за собою й вертикаль влади, успадковану від компартійного «демократичного централізму».
Неефективна багатопартійність та брак класичних ідеологічних партій також не спонукає ветерана української політики й урядування Порошенка до висунення ідеї «зміни політичної системи», про що говорять інші кандидати.
Сказане вище такою ж мірою стосується й новачка в політиці, але дипломованого правника В. Зєлєнского, який вийшов на вибори з еклектичним набором «побажань трудящих», але не висунув жодної власної ідеї бодай ситуативних змін у царині урядування. Очевидно, що він неспроможний навіть на обговорення питань такого штибу, і саме це напевно й дало підстави А. Гриценкові після двогодинної розмови з претендентом на булаву заявити, що до президентства він не готовий.
У контексті теми системних змін обох рівнів характерним є явище, на яке звернув увагу Сергій Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2142745779114695?sfns=mo). Це проблема «непам‘ятання “совка”» молодшими поколіннями українців, зокрема, й поколінням самого Зєлєнского.
Перше: непам‘ятання «совка» якраз і є проблемою. Є пам‘ять про безтурботне дитинство, яка на підсвідомому рівні романтизує те, що довелося застати за «совка».
Друге: незнання радянської історії й небажання осмислювати її сутнісні явища. Будь Зєлєнскій освіченішим, він не узяв би один із знакових символів «совка», породжений Сталіном, – «слуга народа», через який Зєлєнскій і проявив свою «совковість».
Нарешті, завдяки своєму українобіжному чи принаймні українобайдужому «Кварталу» Зєлєнскій зумів заручитися підтримкою тієї частини електорату, яка в суспільстві означена як «какаяразніца» і під час виборів активізується й проявляється ситуативним вибором. Тому справді про РЕВАНШ «совкових» і «ватних» навряд чи є підстава говорити, а от про активізацію частини суспільства з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності говорити треба.
Прикметно, що саме до цієї верстви українського суспільства належить і сам Владімір Зєлєнскій.
Власне, якраз ці мої спостереження підтверджує і розшарування симпатиків Зєлєнского за мовною ознакою, на особливість якого також звернув увагу С. Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2133574203365186?sfns=mo).
6. Українізація
Як Владімір Зєлєнскій, так і Петро Порошенко не думають над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті.
Можна було говорити про переваги Порошенка, який активно експлуатує у своїй риториці питання української мови. Біда, однак, у тому, що це – лише риторика, а заходи, які криються за цією риторикою, носять ситуативний характер. Отже, ефективність їх позірна, і в цьому можна вбачати навіть дискредитацію ідей українізації.
Про це я писав докладно в одній із статей циклу «Слово і чин президента Порошенка».
Що у цьому відношенні спостерігаємо в іншого кандидата? З великою натяжкою тут можна нагадати, що В. Зєлєнскій обстоює статтю Конституції України, в якій вказано, що державною мовою в Україні є українська мова. Ну, ще участь у президентських перегонах змусила принципово російськомовного Зєлєнського (є відео з його відвертими заявами) поспішно перехожити на українську. Але робочою мовою президентської кампанії Зє українська поки що не стала.
На відміну від Порошенка, який активно вітає своїх співгромадян «Слава Україні!» й сам по-простецькому співає гімн України, Зєлєнскій, здається, жодного разу за межами свого «Кварталу» не скористався вітанням «Слава Україні!» і на його публічних заходах не виконувався гімн України. Симптоматично?
Прикметно, Зєлєнскій повсякчас наголошує, що він фокусує свою увагу на тих питаннях, що «об’єднують» людей, і свідомо виводить за рамки своєї кампанії явища, які «роз‘єднують». До тих тем, що «роз‘єднують» він відносить теми армії, мови, релігії та ін.
Це дуже помилкова позиція, оскільки грамотно несучи в маси своїх прихильників ідеї поваги до збройних сил, української мови, національних традицій і звичаїв, релігії і церкви, він міг би більшою мірою консолідувати суспільство, ніж просто знімаючи проблеми з обговорення й ховаючи голову в пісок.
7. Перемога в цивілізаційній війні.
Нарешті давайте подивимося, яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують.
Очевидно, взайве нагадувати, що президентство П. Порошенка починалося з обіцянки швидкої перемоги на сході України, що з часом перетворилася на затяжну війну, яка забрала життя незріченної кількості людей і принесла бариші тим, хто на цій війні робив і продовжує робити великі гроші.
Свою каденцію Порошенко закінчує обіцянкою після другого туру виборів і ще до того, як ЦВК оголосить його результати, запустити процедуру повернення Криму. Чинний президент залишається вірним Нормандському формату переговорів з його посиденьками у Мінську. На відміну від інших кандидатів, ініціатива Будапештського формату його не приваблює.
Отже, воювати з РФ панові Порошенкові, схоже, сподобалося. Тому стратегії перемоги у цій цивілізаційній війні випрацювати він так і не спромігся. Але він залюбки пересипає свої виступи антиросійською тріскотнею, і за його видаванням бажаного за дійсне ховається брак реальних системних дій не тільки у війні з РФ, але і взагалі.
У тому, що нам відомо про погляди Владіміра Зєлєнского на війну з Росією, новачок в українській політиці й лідер президентських перегонів так само, як і чинний глава держави, є прихильником того ж Мінського формату. Відмінність проявляється лише в тому, що Зєлєнскій хоче зробити співучасниками балачок у Мінську ще й представників США та Великобританії. Як вони впишуться у цей формат, наразі невідомо.
Ініціативу Будапештського формату сам В. Зєлєнскій не обговорює. Ретроспективне реферування різноманітних висловлювань про ставлення Зєлєнского до російської агресії і взагалі до Росії засвідчує суперечливість і невизначеність цього кандидата щодо суті того, що відбувається. Форма ж висловлювань Зєлєнского така, що в ньому легко запідозрити проросійськість або принаймні українобіжність чи українобайдужість його поглядів.
Симптоматичним є те, що пропагандистський у багатьох відношеннях серіал «Слуга народа» обходить тему агресії РФ щодо України й узагалі виводить за дужки тему російсько-українських відносин, створюючи враження, що в України з Росією усе добре або принаймні між ними нічого не відбувається.
Члени команди у такій же неоднозначній формі запевнюють українське суспільство в тому, що Зєлєнскій є проукраїнським політиком. Таким запевненням суперечить той факт, що Зєлєнскій, будучи у віці військовозобов‘язаного, три чи скільки там разів ухилився від мобілізації, проігнорувавши повістки військкомату. Прикметно, що кандидат на президента ці речі ніяк не пояснює.
Судячи з усього, у В. Зєлєнского, як і в Порошенка, немає плану перемоги у війні, і єдине конструктивне з того, що він висловлює, – це необхідність спецпропагандистських дій на окупованих територіях. Що-що, а створення такого проукраїнського російськомовного спецпропагандистського телеканалу Зєлєнскій міг би ініціювати ще на початку агресії РФ. Але він навіть не заїкався про це аж до останнього часу.
Як і Порошенко, Зєлєнскій явно не усвідомлює цивілізаційного характеру агресії Росії щодо України, а отже – й не має навіть уявлень про першопричини й природу цієї війни. Тому він не може запропонувати й стратегію перемоги, обмежуючись риторикою про мир на Донбасі та про те, що він готовий відстоювати територіальну цілісність України.
***
Підсумовуючи сказане вище, ще раз наголошу, що цьогорічні президентські вибори Україна уже програла. Тому за великим рахунком, в принципі уже не має значення, який із кандидатів набере більшу кількість голосів у другому турі.
Я – не єдиний, хто ще від першого туру цих виборів стверджує цю думку. Аналогічну думку, наприклад, має заступниця голови Верховної Ради Оксана Сироїд (див.: https://www.facebook.com/100000455144418/posts/2810961205595690?sfns=mo)
Відмінність полягає лише в тому, що О. Сироїд та інші прихильники такого погляду застановлюються на ситуативних підходах, обговорюючи різні варіанти можливих дій за умови перемоги того чи іншого кандидата. Ми ж послідовно додержуємо погляду, що Україна й українське суспільство, потребуючи системних змін, має реально підійти до реалізації таких змін.
Це означає, що хто ці вибори не виграв би, ситуація в українському суспільстві і в Україні не зміниться. Відмінність між кандидатами – лише в одному.
Слово і чин Петра Порошенка передбачувані: хоч риторично він антипутінський/антиросійський, він не ініціює й очевидно, що не ініціюватиме системних змін в Україні, продовжуючи ухвалювати ситуативні рішення і здійснювати косметичні ремонти (реформи), які залишатимуть Україну в радянському устрої, а українське суспільство – з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.
Владімір Зєлєнскій – залишається «темною конячкою», його наміри й плани зумисне не розголошуються й не конкретизуються. Олександр Мотиль назвав Зєлєнского «небезпечно проросійським» (https://www.facebook.com/1007871572711529/posts/1207732796058738?sfns=mo), що таїть не менше ризиків і викликів для українського суспільства і для України. Якщо Зєлєнскій і буде вдаватися до рішучих трансформаційних дій, то вони будуть в інтересах Московії, але аж ніяк не України й українського народу.
Отже, прийнявши як даність програшний вислід цих президентських виборів, українському суспільству годилося б замислитися над тим, що і як треба зробити для того, щоб ці вибори стали останнім наступанням на граблі, останньою помилкою, останнім уроком, після чого повинні нарешті початися системні зміни.
Володимир Іваненко
Український Університет
Міжнародна Фундація Лідерства
1- 15 квітня 2019 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 