СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України

Виповнюється тридцять років відтоді, як 16 липня 1990 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була подія, яка стала поворотним пунктом в історії України і яка, можливо, є більш значною, ніж проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Акт проголошення незалежності України являє собою короткий документ, у якому Верховна Рада УРСР “урочисто проголошує та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ” з огляду на “смертельну небезпеку, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року”, “продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні”, “виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами” і “здійснюючи [втілюючи в життя. – В. І.] Декларацію про державний суверенітет України”. У цьому ж Акті Верховна Рада проголосила територію України “неподільною і недоторканою”, задекларувавши, що “віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Окремою постановою Верховна Рада всі військові формування, дислоковані на території України підкорядкувала Верховній Раді України, утворила Міністерство оборони України і доручила Урядові України “приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України”.
Отже, засадничим правним документом незалежності України залишалася Декларація про державний суверенітет України, ухва-лений Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. У цьому документі Верховна Рада УРСР визначила як суб’єкт “народ України”, а себе як виразник його волі “народу України” з прагненням “створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необ-хідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України”. Відтак було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.
Першим гаслом Декларації стало “Самовизначення української нації”, яке було деталізовано так: “Українська РСР як суве-ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом” (виділення мої. – В. І.).
Другим гаслом законодавець визначив “Народовладдя”, за-декларувавши що “громадяни Республіки всіх національнос-тей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосере-дньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України” (виділення мої. – В. І.).
Третє гасло визначає поняття “Державна влада”, деталізація якого наголошувала, що “державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний”.
Четверте гасло визначає “Громадянство Української РСР”, яке було витлумачено так: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. <…> Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Укра-їнської РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Українська РСР регулює імміґраційні процеси. Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки”.
П’яте гасло застерігає “Територіальне верховенство”, яке УРСР “здійснює верховенство на всій своїй території”. “Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць”.
Шосте гасло – “Економічна самостійність”. Економічна са-мостійність України була обгрунтоване наміром самостійно визначати свій економічний статус і закріплювати його в законах. При цьому наголошується, що “народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки”.
Оскільки державний суверенітет України розглядався в рамках потенційного “нового союзного договору”, ідею якого просував М. Горбачов, Верховна Рада УРСР застерегла, що “вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками — суб’єктами цієї власності”, передбачивши унормування окремими законами права на розміщення на території УРСР підприємств, установ, організацій та об’єктів інших держав і їхніх громадян. Деклапація також застерігала за УРСР право самостійно створювати “банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи”, формувати державний бюджет, а “при необхідності впроваджувати свою грошову одиницю”. Вищою кредитною установою УРСР оголошено Національний банк України, підзвіт-ний Верховній Раді Української РСР. Також передбачено, що “під-приємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташо-вані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від ва-лютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів”, а УРСР “забезпечує захист всіх форм власності”.
Сьоме гасло – “Екологічна безпека” — очевидно, було обу-мовлене наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, з якої, власне, й розпочався процес розпаду СРСР. Декларація застерігає за УРСР право самостійно встановлювати “порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів”, мати “свою національну комісію радіаційного захисту населення”, “заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці”, дбати “про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління”, а також “на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів”; остання теза фактично убезпечувала Москву від матеріальної відповідальності за вже скоєні зло-чини проти України.
Восьме гасло – “Культурний розвиток” — резервувало за Україною право самостійно вирішувати питання “науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації”, гарантувало “всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”, забезпечення національно-культурного “відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”, “піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки”. Національні, культурні та історичні цінності на території УРСР оголошено виключною “власністю народу Республіки”. Було також задеклароване право УРСР “на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР”.
Дев’яте гасло – “Зовнішня і внутрішня безпека” — декларувало право Українська РСР на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР, а відтак і визначення порядку проходження військової служби громадянами Республіки. Окремо було наголошено, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використову-ватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Тут же було урочисто проголошено про намір УРСР “стати в майбутньому постійно нейтральною держа-вою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї” (виділення мої. – В. І.).
Десяте, і останнє гасло, — “Міжнародні відносини”. Ук-раїнська РСР проголошувала себе “як суб’єкт міжнародного права” і намір здійснювати “безпосередні зносини з іншими державами”, укладати з ними договори, обмінюватися “дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами”, брати “участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах”, виступати “рівноправним учасником міжнародного спілкування”, активно сприяти “зміцнен\ню загального миру і міжнародної безпеки”, безпосередньо брати “участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах”. УРСР заявила про визнання переваги “загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм між-народного права перед нормами внутрішньодержавного права”.
Оскільки Верховна Рада ухвалювала Декларацію в контексті “нового союзного договору”, в документі спеціально наголошено, що “відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи” і що “Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору”.
Дослідники Декларації про державний суверенітет України звертають увагу на те, що Верховна Рада ухвалювала документ у період фактичного “розпаду СРСР”, коли “міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички”, коли Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, а Латвія й Естонію “активно готували віднов-лення незалежності”. Та й “на вулицях українських міст Українська міжпартійна асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки”. Ухвалення Декларації, власне, було реакцією на результати всесоюзного референдуму “про збереження СРСР” (17 березня 1991 р.). Під час цього референдуму за наполяганням Народного Руху України за перебудову в Україні було проведено “консультативне опитування” із запитанням: “Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України?”. Понад 80% учасників цього опитування відповіли за запитання позитивно. Дослідники також звертають увагу на те, що за “змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його”. Крім того, “з тексту українського [за]питання ‘випало’ критично важливе для КПРС слово ‘соціалізм’”. До того ж, у запитанні звучала зовсім інша назва союзної держави: не Союз Радянських Соціалістичних Республік, а Союз Суверенних Респуб-лік. Нарешті, Декларація визначала перевагу Конституції й законо-давства України над законодавством нової союзної держави.
Як справедливо наголошують дослідники, Декларація про дер-жавний суверенітет УРСР Верховна Рада ухвалювала фактично на виконання резолюції “Про державний суверенітет України”, ухваленої XXVIII з’їздом Компартії України “під тиском суспільних настроїв”, і тому текст Декларації треба розглядати як компромісний. Разом з тим, остаточний текст Декларації ключає зміни й доповнення, внесені народними депутатами від Руху, завдяки яким українська Декларація “далеко випередила декларації Росії і прийняту на з’їзді КПУ”. Вважають, що “це фактично була програма побудови незалежної держави”. Декларація справді “надала поштовх і напрямок процесу утворення незалежної держави”. Адже “практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР”, а її принципи мали бути “використані для укладення нового союзного договору”.
Аналітики наголошують, що в українському суспільстві Декларація “була сприйнята неоднозначно”. Як приклад, мусують позицію згаданої уже Української міжпартійної асамблеї, “яка вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки” і яка “сприйняла її як пропагандистський акт КПУ”. Справді, в першій статті Декларації “УРСР подана як ‘суверенна національна держава’, хоч за чинною в той час конституцією вона була союзною республікою з обмеженим суверенітетом”, “не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад”, а “за офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади”.
Якщо, пишуть дослідники, “Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від ‘всіх національностей, що проживають на території Республіки’. Якщо ‘всім національностям’ Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише ‘забезпечує національно-культурне відродження’. Але гарантії вільного розвитку не передбачено”. І далі: “Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже, УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Де-кларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС. Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акта. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум”.
І все ж, Декларація про державний суверенітет України через рік стала наріжним каменем Акту проголошення незалежності України, який був підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, і була визначена як “правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод”.
Критики Декларації про державний суверенітет, якщо ви звер-нули увагу, зауважують, що Україна як суб’єкт Союзу РСР “не мала права самостійно визначати соціальний лад”. Це справді так. І ні в тексті Декларації, ні пізніше в тексті Акту проголошення незалежності навіть згадки про право визначати суспільний лад немає. Це невипадково, і зовсім не тому, що на перешкоді стояли комуністи, які становили конституційнну більшість у Верховній Раді, які були зацікавлені у збереженні радянського суспільного устрою і які готові були будувати в умовах цього ладу Україну, проголошену суверенною, самостійною, незалежною.
Справа в тому, що і “Народна рада” — фракція Народного руху України за перебудову, яка мала майже 28% голосів у Верховній Раді (125:450), також не мала наміру здійснювати устроєві зміни в Україні. “Народна рада” як фракція і громадсько-політичні сили, що їх вона репрезентувала, на жаль, не мали своєї концепції устроєвих змін і стратегії розвитку суверенної, самостійної, незалежної України. Усе, що вони мали у своєму резерві, так чи інакше було реалізовано в Декларації про державний суверенітет, а потім і в Акті проголошення незалежності України.
Тим часом Декларації про державний суверенітет відкривала можливості замислитися над ідеєю устроєвих змін, випрацювати концепцію заміни радянського авторитарно-тоталітарного суспільного устрою й стратегію розвитку України на тривалу перспективу. Ініціатори таких змін на той час були. Хтось із них був учасником Народного руху, хтось був членом “Демократичної платформи” в КПРС, а хтось був україноцентричним, але цілком незалежним від будь-яких політичних сил. Це була невелика група ентузіастів, до якої належав і я і яка збиралася для обговорення ідеї системних змін то в Будинку вчених, то в Будинку літераторів, то в Київському університеті. Ця група мала певні напрацювання. Звісно, що ми не могли розраховувати на підтримку “Демократичної платформи” в КПРС, члени якої, за винятком її представників у нашій групі, категорично відкинули наші пропозиції. Прикметно, що пропозиції щодо підготовки устроєвих змін не прийняло й керівництво Народного руху. Я особисто обговорював цю ідею з рядом лідерів “Народної ради”, які прямо заявили, що це питання “не на часі”.
Отже, навіть Народний рух України влаштовував радянський суспільний устрій, і саме в умовах цього устрою й способу урядування Рух готовий був будувати Україну, в якій, як заявляв голова Проводу НРУ Іван Драч, росіяни житимуть краще, ніж в Росії, а євреї – краще, ніж в Ізраїлі. Розмови на тему системних змін відтак було вичерпано. Ініціативна група розпалася, і після проголошення незалежності Україна залишилася радянською. Суто формальні зміни було внесено у спосіб урядування: було створено інститут президентства, який фактично зберіг за собою структуру, функції і повноваження ЦК КПУ з усією вертикаллю влади. На довгі десятиліття розвитку незалежної України було закладено бомбу уповільненої дії, яка фактично унеможливлює успішність процесів націєтворення й державотворення.
Жоден президент, починаючи від Леоніда Кравчука і закінчуючи Володимиром Зеленським, заступаючи на посаду, не мав своєї концепції системних змін і хоч якоїсь стратегії розвитку України. Авторитаризм і адміністративно-командне управління визначили характер урядування в Україні, спричинюючи аж надто часті випадки ручного управління. Так само жодна із численних політичних партій заходила у Верховну Раду та Кабінет Міністрів України, не маючи своєї концепції системних змін і бодай якоїсь стратегії розвитку України.
За роки незалежності в Україні появилася величезна кількість громадських організацій та “мозкових центрів”, але так само жодна із цих організацій і жоден із цих “мозкових центрів” не запропонували українському суспільству ідею системних змін через заміну авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування якісно новими суспільним ладом і способом урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях. Не проявили ініціативи й численні академічні інституції та виші України.
Це спонукало мене, як учасника ініціативи системних змін від часу становлення української незалежності, взяти на себе нелегку ношу випрацювання концепції системних змін і просування її в українське суспільство, заручившись підтримкою невеличкої групи однодумців в Україні та діаспорі. Результат моїх тридцятирічних роздумів, опертий на напрацювання моїх однодумців, вилився в численні статті й нотатки, опубліковані переважно в інтернетних ресурсах і тепер виходять на люди у вигляді збірок статей. У цих статтях і нотатках поки що лише тезово окреслено пропоновані напрямки й комплекс заходів для популяризації ідеї системних змін у суспільстві, наукового осмислення самої ідеї й випрацювання концепцій та проектів системних змін.
Перший напрямок я визначаю як популяризацію самої необхідності системних змін в українському суспільстві. На цьому етапі дуже важливо придивитися, який суспільний устрій і який спосіб урядування нам дісталися від СРСР і чому вони не працюють у незалежній Україні. Чому в державотворенні українці наступають на одні й ті ж граблі? Чим обумовлений ментальний розкол в українському суспільстві, як його подолати і розв’язати проблеми націєтворення. Як вилікувати суспільство і зробити його сильним? Які складові формування і згуртування українського суспільства нової якості можна і треба задіяти? Чому потрібно випрацювати національну ідею, національну ідеологію та формувати політичні партії нового типу? Інтелектуальна еліта і її роль у створенні нової політичної та культурної еліт… Це – лише дещиця з того, що треба осмислити і переосмислити.
Другий напрямок нашої уваги має бути зосереджений на проблемах і перспективах розвитку освіти й просвіти. Чому освіта і просвіта мають відіграти вирішальну роль? Ми маємо повернути національну історію через створення грунтовних досліджень та переконливе розвінчання російської імперської історіографії. Необхідна популяризація нових історичних, етнографічних та інших знань. Українознавчі студії мають стати основою національно-патріотичного виховання. Українознавство як дисципліна має виконувати функції, аналогічні тим, які в СРСР виконували основи марксизму-ленінізму або те, що від них залишилося. Потрібна широко розгалужена мережа шкіл українознавства. Українознавство має стати основою основ у системі дошкільного виховання й загальної шкільної освіти. У цьому зв’язку особливої ваги набуває масової підготовки й перепідготовки вчителів українознавства. Українознавство повинне стати обов’язковим складником системи вищої освіти. Особливу увагу годилося б приділяти післядипломним українознавчим студіям і підготовці кадрів вищої кваліфікації. Нарешті, українознавство має зайняти належне місце у просвітницькій діяльності серед дорослих. Товариства “Просвіта” та “Знання” мають стати лідерами в цій царині. Актуальним залишається й створення нових структур для просвіти — наприклад, мережі університетів українознавства…
Третій напрямок — інформаційний простір і ЗМІ. Чому інформаційний простір і система ЗМІ важливі для системних якісних змін у суспільстві? Нагальним є завдання зачищення українського інформаційного простору від радянських традицій та монопольного панування російської й проросійської пропаганди та надійний захист інформаційного суверенітету Украхни. Інформаційний суверенітет України і надійний захист інформаційного простору — запорука успіху як процесів українізації, такі і невідворотності системних змін. Тому нам необхідно зайнятися реструктуризацією національного інформаційного простору, зробити все можливе для того, щоб переорієнтувати і спрямовувати діяльність чинної системи ЗМІ, не обмежуючи при цьому свободи слова. Особливу увагу належить приділтити створенню системи контрпропаганди і спецпропаганди, яку так і не було розгорнуто після початку агресії Росії проти України. У цьому зв’язку особливого значення набуває українознавча підготовка і перепідготовка журналістських кадрів нової якості. Нові завдання постають перед українським журналістикознавством і журналістською освітою та просвітою. Нарешті, нагальною залишається проблема створення добре структурованої громадської або приватної україноцентричної системи ЗМІ, здатної відвоювати інформаційний простір і забезпечувати його захист, інформаційний суверенітет України.
Четвертий напрямок — утвердження національної духовності. Становище в духовно-релігійній сфері України залишається складним і проблемним. Створення Православної церкви України поки що не розв’язало пролему розколу у церквах православного обряду. УПЦ Московського патріархату не ліквідована і її юридичний статус в Україні не змінено. Не без її участі спровоковано бунт перестарілого патріарха УПЦ КП Філарета. Надзвичайної ваги набуває питання духовного єднання України й діаспори, передусім з огляду на те, що за наданим їй Томосом ПЦУ обмежена у своїй пастерській місії лише територією України. Ніхто серйозно не займався таким сегментом духовного простору України, як рідновірство. В Україні воно проявлене різними течіями, і не всі ці течії є україноцентричними. Багато центрів рідновірства засновані російськими центрами або знаходяться під впливом російського імперського впливу. Насторожує поява нового “духовного руху” під назвою “Аллатра”, який нагадує нам про “Біле братство” як давній проект спецслужб. Особливої значення набуває міжконфесійна співпраця україноцентричних релігійних організацій, духовна освіта і просвіта поза межами церков і релігійних об’єднань, самопізнання як дорога до Бога і духовного зростання. Нарешті, актуалізується й ідея творення якісно нової релігії майбутнього на основі синтезу релігії, філософії і культури.
П’ятий напрямок — організаційні питання підготовки системних змін. Стан численних українських політичних партій та рухів, громадських об’єднань викликає серйозне занепокоєння через їхню українобіжність та українобайдужість, їхню неспроможність і небажання піднімати рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства та об’єднувати і згуртовувати його на розв’язання актуальних проблем і підготовки до системних змін. Нагальною стає потреба у створенні якісно нових україноцентричних ідеологічних партій і рухів та україноцентричних громадських об‘єднань за інтересами. Учені звертають увагу на потребу піднесення політичної культури на основі українознавчих студій. Обов’язковими елементами програм політичних партій, рухів і громадських об’єднань мають стати бачення національної ідеї, чітке обгрунтування ідеології, стратегічне бачення розвитку України на десятиліття наперед, методологія тощо. Робота з місцевими громадами, grass root рухи, спроможні швидко організувати суспільство і в максимально короткі строки висунути із своїх лав лідерів і кандидатів на урядування залишаються поки що лише мрією. У процесах націєтворення й державотворення залишаються незадіяними можливості діаспорних організацій та об’єднання зусиль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.
Шостий напрямок — еволюційна зміна суспільного устрою і способу урядування. Одніїю з найактуальніших є проблема перетворення або й ліквідація старих політичних партій та рухів, які не здатні підготувати суспільство до революційних змін або еволюційних трансформацій. Одні вдаються до насилля, нав’язуючи суспільству приватні інтереси й реалізацію політичних амбіцій своїх лідерів. Другі просувають реформи, спрямовані на косметичний ремонт існуючої системи, або вдаються до популізму, щоб захопити і утримати владу. Як одні, так і другі доводять суспільство до того чи іншого ступеня деградації. Тим часом суспільство потребує трансформації й вивільнення його енергії для поступального саморозвитку через піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, а також духовного й культурного зростання кожної особи, кожного окремо взятого члена суспільства. Трансформація суспільства — факт і фактор еволюційних системних змін. У зв’язку з цим особливого значення набуває роль національної еліти, завдання якої через освіту й просвіту за допомогою партій і рухів очолити самотрансформацію українського суспільства і прищепити йому здатність до самоорганізації. На кожних наступних виборах національно свідоме й громадянськи відповідальне суспільство приводитиме у владні структури нових, національно свідомих і громадянськи відповідальних людей і зрештою створить умови для зміни суспільного устрою, а відтак і способу урядування шляхом приведення до влади президента, парламенту та уряду, які будуть здатні ініціювати і запустити механізм системних змін.
Сьомий напрямок — налагодження нового суспільного устрою і способу урядування. Всеукраїнські Установчі Збори за участю української діаспори є єдино можливою формою еволюційної зміни суспільного устрою і способу урядування в Україні. Для цього важливо налагодити активну науково-дослідну, освітньо-просвітницьку, інформаційно-пропагандистсько-агітаційну, організаційно-управлінську роботу.
Етапи реалізації системних змін. Підготовка і втілення в життя системні зміни потребують значних витрат зусиль і, звичайно, поетапного втілення в життя. Нижче я подаю розраховані нами оптимальні строки для кожного етапу, за умови, що будуть виконані всі рекомендації, буде задіяно максимально можлива кількість людських ресурсів і не буде шаленого спротиву з боку тих сил, які не зацікавлені в системних змінах. У разі спротиву з боку держави, політичних сил антиукраїнського спрямування та потужних зовнішніх впливів, розраховані терміни реалізації доведеться подво-ювати.
Першим етапом втілення в життя системних змін, безумовно, має стати українізація України, складовими якої будуть дерусифікація, дерадянизація, декомунізація, деколонізація та інші заходи, на яких наполягають ті, хто упереджено ставляться до українізації як такої. Мета українізації — піднесення національної свідо-мості й громадянської зрілості українського суспільства; перелічені вище складові з префіксом “де-“ самі по собі цю мету досягти не можуть, і досвід декомунізації останніх років це підтверджує. Засобами реалізації ідеї українізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, які будуть здатні створити альтернативну мережу українознавчої науки, освіти й просвіти, а також підтримати формування україноцентричної системи ЗМІ. За ідеальних умов мету можна досягти за 2–5 років. Перші рік – два підуть на формування названих рухів, а наступні роки – на роботу цих рухів із суспільством і досягнення бажаного результату.
Другий етап — підготовка зміни суспільного устрою і спо-собу урядування. Мета – підготовка, організація і проведенння Всеукраїнських Установчих Зборів. Засобами реалізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства та інші рухи, об’єднані у Всеукґраїнський Фронт Системних Змін. У надрах цього Фронту як громадсько-політичної організації мають народитися і сформуватися три україноцентричних ідеологічних політичних партії: правоконсервативна (традиціоналістська), центристська і соціальнно орієнтована. Ці партії випрацюють відповідні концепції системних змін в Україні й запропонують свої програми стратегічного розвитку України на тривалу перспективу. Лідери цих партій стануть основними кандидатами на посаду президента України, і перемога будь-кого з них уможливлюватиме ініціювання системних змін на державному рівні. Відтак будуть створені Організаційні Комітети та Комісії для напрацювання трьох проектів Декларації Установчих Зборів про зміну суспільного устрою, нової Конституції України й Стратегії розвитку України. На встілення в життя завдань другого етапу потрібно приблизно 5–7 років, п’ять із яких ми резервуємо на підготовку і формування партій для гарантованого виграшу лідера однієї з них на президентських виборах, а решту часу на за-пуск процесу підготовки системних змін.
Третій і останній етап — Всеукраїнські Устанорвчі Збори (Всеукраїнський Установчий Конгрес або Конвент). Мета – повна і остаточна ліквідація залишків авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування, проголошення якісно нових суспільного ладу та способу урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях, ухвалення нової Конституції України, рішення про проведення виборів президента (гетьмана) та вищого законодавчого органу, формування Центральної Виборчої Комісії, утворюють Тимчасовий уряд на чолі із наказним президентом (гетьманом), який заміщує чинну систему урядування, забезпечує функціонування державних органів на перехідний період та трансформацію способу урядування відповідно до ухвали Установчих Збо-рів. Запуск нової системи урядування і налагодження нового уст-рою. Цей етап може зайняти 7–10 років.
За нашими підрахунками загалом на здійснення системних змін в Україні потрібно 15–20 років. Якщо цими змінами зайнятися негайно, то до 2035–2040 року Україна здійснить незворотні систе-мні зміни й вийде на шлях успішного розвитку. Зволікання із си-стемними змінами цю перспективу лише віддалятиме. Якщо Україна не розпочне ці зміни до 2030 року, стагнація поглиблюватиметься, і тоді Україну жде руїна, внаслідок якої українці щезнуть як народ, розчинившись серед інших народів, а територію України спустошать ті, хто перетворять (і вже перетворюють) її на пустелю. Хотілося б помилитися і щоб до 2050 року Україна стала однією з найпотужніших країн світу.
Отже лише від нас усіх — українського суспільства в Україні й світового українства — залежить, бути чи не бути Самостійній Україні.
3–4 липня 2020 р.