ПЕТРО ТРОНЬКО, ЛЕБЕДИН, ВАСИЛІВКА ТА ПОЛУБОТКО

Сьогодні, в день народження мого батька Григорія Іваненка, перепощую свій текст, написаний п‘ять років тому, у якому згадую і свого батька як краєзнавця.

На ФБ появилася сторінка “Академік Тронько”. Дуже приємно, що появилася така сторінка. Спливли спогади… Написалося…

…Я можу сказати, що якийсь час знав Петра Тимофійовича досить близько.

Познайомився я з ним ще бувши студентом Московського університету на якихось днях України в Москві. То було, ясна річ, шапочне знайомство, хоч я був власкором “Літературної України”.

Ближче й тісніше знайомство, із щирими розмовами, відноситься до того періоду мого життя, коли вже в Києві я працював у редакціях газет і журналу, спеціалізуючись на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва. Отож журналістські справи не раз і не два заводили мене в будинок Уряду до профільного заступника голови Ради міністрів УРСР.

У ті часи “пробитися” до заступника голови уряду не було проблеми: досить було пред’явити на вході з Садової вулиці журналістське посвідчення, а потім узяти ліфт на відповідний (здається, п’ятий) поверх. Не пригадую, щоб у П. Тронька навіть приймальня була: до нього можна було зайти, минаючи приймальню, через двері його кабінету, що вииходили прямо в коридор. Часто вони були навіть не причинені. Дуже доступний і демократичний був цей, сказати б по-сучасному, віце-прем’єр.

Особливо, ризикну сказати, заприязнилися ми з П. Троньком під час поїздки по місцях Г. Сковороди з нагоди одного великого юввлею. У Лохвиці на Полтавщині відкривали пам’ятник і саджали дубовий гайок. У селі Сковородинівці на Харківщині відвідали могилу найвидатнішого українського філософа… Петро Тимофійович мав при собі службову представницьку “Волгу” – вона була  частиною нашого антуражу, зобов’язувала автоінспекторів давати нам “зелене світло” й була важливим атрибутом церемоніальних зустрічей на кордонах областей з місцевим начальством, – але до кінця кількаденної подорожі так нею й не скористався. Лише насамкінець, попрощавшись з нами, сів у машину й поїхав собі у справах. А то весь час їхав разом із нами, членами ювілейного комітету й журналістами, в автобусі, співаючи з нами пісень під орудою знаменитого співака Сергія Козака, чий голос був потужніший за всі наші разом узяті (укупі з досить бадьорим Троньковим) голоси.

“Заходь, заходь, земляче!” – заохочував мене Петро Тимофійович, помітивши мене краєм ока крізь напіввідчинені двері й продовжуючи переглядати папери на столі: – “Що там нового в наших краях?” – запитання було до мене, наче не я прийшов узяти коротке інтерв’ю (тоді не було прийнято, щоб особи такого рангу, як мав П. Тронько роздавали інтерв’ю наліво-направо, і ми скорше брали їх не так для друку, як для внутрішнього редакційного вжитку).

Ну, так, ми ж із П. Троньком були земляки. Справа в тому, що до війни Петро Тимофійович працював у моєму Лебелинському районі на Сумщині секретарем райкому комсомолу і там у нього народилася й дочка (є вона серед моїх друзів тут на ФБ). Він знав і моє село…

Цікаво: багато було переговорено з Петром Тимофійовичем, але не пригадую, щоб бодай зачіпалася тема історії міст і сіл України – напевно найважливішого наукового й культурного доробку Тронька, завдяки якому його й було обрано на академіка. Пригадую, точилися тривалі розмови й про створення в системі Академії наук інституту краєзнавства, але далі балачок до діла так і не дійшло.

Інші справи приводили мене до заступника голови уряду з культури. Та й мені якось невтямки було ініціювати якусь розмову про історію міст і сіл. Уже потім я пошкодував, що не поговорив з Петром Тимофійовичем на цю тему. Було ж про що! З-поміж багатьох аспектів державного проекту і досі тривожить мене один організаційний аспект: участь тисяч, а то й десятків тисяч учителів з усіх-усюд України, яким було спущено завдання зайнятися збиранням матеріалів з історії свого хутора, села, селища, містечка чи міста.

У тому проекті, очевидно, був задіяний і мій батько. Пригадую, як він скрупульозно збирав і описував топоніміку й гідроніміку, занотовував спогади старожилів. Усі зібрані ним матеріали пішли “в район”, а відтак і далі. Не знаю, чи то був батьків недогляд, чи така вказівка була, але у батька не залишилося навіть чернеток. Незважаючи на те, що він мав звичку зберігати архів: за роки й роки він зберігав свої щоденники спостереження за погодою, частина яких тепер знаходиться на державному зберіганні в моєму архіві в ЦДАМЛМ України. Його ж краєзнавчі накопичення як у воду впали.

Я розумію: подавати в історії міст і сіл України повний перелік учасників проекту коштувало б додаткових витрат, але ж бодай гуртова згадка про вчителів не була б зайвою.

Із важливого для мене, що я точно обговорював з Петром Тимофійовичем, було занесення в державний реєстр, а отже – й забезпечення державної охорони надзвичайно цінного історичного пам’ятника, який вивищувався у моєму селі на крутому березі Груньки.

Це був кількаметровий чотирикутний стовп цегляної кладки старих часів у два обхвати (за переказами, для стійкості стовпа вседині було використано спалений дуб, тривко укорінений у землю). Увінчувала стовп бляшана куля, уже добряче поїдена ржею. На двох боках стовпа вгорі я ще пригадую дві букви “П”. Батько мій довідався від старих мешканців села, що тих букв було чотири: по букві на кожному боці. Ті букви мали певне значення і, за легендою, розшифровувалися так: Павло Полуботок – Петрові Першому. Отже, очевидно, пам’ятник відносився до часів гетьманування П. Полуботка й царювання Петра І, тобто до того, як Петро згноїв Павла у фортеці в Петербурзі, яку ми знаємо як Петропавлівську.

Чому цей пам’ятник було встановлено саме в моєму селі Василівці? Це – частина однієї з найтрагічніших сторінок в історії України. 

Справа в тому, що в тих околицях відбувалися вирішальні події так званої Полтавської битви, і місцева топоніміка зберегла про це пам’ять (Побиванка, Розгуляй тощо). Кажу “так званої”, оскільки, за деякими джерелами, ця “битва” тривала лише півгодини, тобто битви як такої фактично не було. Але жорстоке побоїще було. 

Як відомо, під Лебедином, а точніше – в селі Михайлівці, знаходилася ставка Петра І (нам, школярам, показували старезний дуб у центрі Михайлівки, під яким Петро “відпочивав”). Там навколо нього й крутилися головні історичні події. 

Після “зради” І. Мазепи значна частина козацьких старшин залишилися вірними московському цареві, за що, власне, й поплатилися (дет.див., напр., тут: http://history.sumynews.com/xvii/1677-1708-rozkvit-kozatskoji-derzhavnosti/item/729-lebedyn-skilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia.html). На тій же хвилі вивищився й Павло Полуботко, який став промосковським гетьманом.

Пізніше Полуботко усвідомить свою помилку, а тоді Петро щедро нагородив Павла. Легенда гласить, що цар сказав новоявленому гетьманові: “Скільки за день конем обскачеш, усе – твоє!” От і наскакав собі Полуботко у неозорих слобожанських степах (ще дід мій пам’ятав ці степи неораними; на сьогодні там залишилося 211 га незайманого степу – заповідник “Михайлівська цілина”, 6 км від батьківської хати). Отак Полуботко й набув собі мою рідну Василівку, Михайлівку й низку слобід, заселених переселенцями з Поділля.

Невдовзі по тому, за легендою, Михайлівку він віддав у посаг дочці, яку видав заміж за Капніста, і з тієї родини пізніше виішов відомий поет Василь Капніст. Мою ж Василівку Полуботко віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за Миклашевського, – ця родина згодом володіла знаменитими порцеляновими фабриками, а також давала імперії й вояків.

У саду біля маєтку Миклашевських і було встановлено той пам’ятний стовп, про який сказано вище.

Мистецькою цінністю стовп, ясна річ, не був, але історично щось таки значив. Проте з неясних для мене причин той пам’ятник до державного реєстру пам’яток історії та культури не потрапив. Тому я й вирішив обговорити це питання з П. Троньком.

Петро Тимофійович, як з’ясувалося, пам’ятав той стовп, але від обговорення питання про внесення його в державний реєстр, м’яко кажучи, ухилився: “З тим пам’ятником є проблема… Колись поговоримо…” Що завадило взяти під державну охорону той пам’ятний стовп Полуботка я так і не довідався, а моя ініціатива не знайшла підтримки і залишилася нереалізованою. 

Час же брав своє. З тими посадовцями, що прийшли після Тронька, взагалі було марно говорити.

…На переломі 20-го й 21-го століть моя сестра, яка мешкає у Василівці, повідомила мені в Америку, що наш полуботківський стовп розвалився. Не від часу й негоди, а від місцевих алкоголіків-зловмисників, яким хтось сказав, буцімто під стовпом закопано скарб. Ну, вони якоїсь ночі й докопалися, що пам’ятник не встояв і розсипався.

Ясна річ, злочинців ніхто й не шукав. Відновлювати пам’ятник ніхто й не намагався. Величезне колись село, що претендувало навіть на роль райцентру (якраз біля того пам’ятника за мого дитинства проводилися масові районні заходи), зубожіло. Замість чотирьох колгоспів, знаного в СРСР племзаводу й потужного маслосирзаводу, в селі, з дозволу сказати, господарює якась незрозуміла агрофірма, очолювана чужими людьми. Син приятеля мого дитинства й досвідчений агроном, який позаторік возив мене з Києва у Василівку, а потім і назад до Києва, казав мені, що не витримав наруги над землею і перекваліфікувався на водія маршрутки.

7 липня 2015 р.

Вашингтон, США

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s