Із книги спогадів про Д. М. Прилюка

ВСЕ, ПОВ‘ЯЗАНЕ З НИМ, ЗГАДУЮ З ТЕПЛОТОЮ
(С. 81–95)

Кремезний, дебелий дядько з часто червоним загривком, з якого проростала масивна й часто упріла голова, він уявляється більше головою колгоспу, аніж деканом другого за величиною факультету журналістики на теренах СРСР, а отже – і знаним на всій його території авторитетом у царині підготовки журналістів. Таким запав і мені в пам’ять професор Дмитро Михайлович Прилюк.

Вихідець із віддаленого подільського села, він називав себе селюком. Я не певний, чи говорилося те з гумором, чи всерйоз: професор журналістики Прилюк не завжди був чутливий до слова, і професор стилістики Алла Петрівна Коваль, очевидно, мала підстави саме таким, селюком, його і вважати. Я й сам зауважував, що Дмитро Михайлович не завжди відчував тонкощі мови, не вникав у відмінності між значеннями слів. Наприклад, він повсякчас плутав слова уява та уявлення, і це при тому, що вони були ключовими поняттями у його лекційному курсі з теорії і практики журналістської творчості.

Коли я почав викладати для майбутніх журналістів курс теорії і практики перекладу, мій друг Микола Шудря підказав мені приклад буквального, скорше – буквалістського чи буквалістичного, перекладу винесеного в заголовок газетного матеріалу фразеологізму про людське око на російську – о человеческом глазе (замість для отвода глаз), що мав місце у двомовній газеті „Колгоспне село” (пізніше – одномовна газета „Сільські вісті”), коли там головним редактором був… Дмитро Прилюк.

Очевидно, навчаючись журналістики у передвоєнні роки в Харкові, молодий Прилюк недостатньо засвоїв уроки свого вчителя Юрія Шевельова – одного з найкращих українських мовознавців. До речі, на відміну від Олеся Гончара, Д. Прилюк прихильно згадував Шевельова. Парадокс: Гончар, який сам став прекрасним стилістом, осквернив свого вчителя, а Прилюк, бач, – ні.

…Дехто з моїх колег-журналістів, які були студентами Д. Прилюка, закидають мені, що я вибілюю людину, яка на початках своєї викладацької діяльності, а потім – і свого декантства переслідувала інакомислячих колег (ідеться, зокрема, про історію із М. Шестопалом) і була сяка-така по відношенню до студентів (тут вам розкажуть уже десятки жахливих історій). Як ви вже побачили, я далекий від ідеалізації Дмитра Михайловича: він був непростою людиною й суперечливою особистістю, – але все пов’язане з ним згадую з теплотою. Навіть коли прискіпуюся до його недоліків.

До мого приходу на факультет журналістики (восени 1974 року) я взагалі не був знайомий із Д. Прилюком. Я не був його студентом. Я взагалі не навчався на очолюваному ним факультеті, і з цієї причини у мене немає власних спостережень, а отже – власних симпатій чи антипатій та думок, з приводу того, що відбувалося на факультеті журналістики Київського університету за десятиріччя до того, як я туди потрапив. Переказувати ж чужі враження – не є завданням будь-чиїх спогадів. Учасники й очевидці тих подій самі розкажуть, що відбувалося, чому і як. Скажу тільки, що серед моїх найближчих друзів і знайомих від початку моєї фахової кар’єри було чимало тих, хто потерпіли за свої погляди чи симпатії під час навчання на цьому факультеті. Лише один чи два з них виміщували свій гнів на Прилюкові. Усі ж решта згадували Дмитра Михайловича без злості або не згадували взагалі, а причину всього, що сталося, покладали на карб Системи.

Як і Д. Прилюк, я викладав і виконував певні адміністративно-управлінські функції на факультеті журналістики. Отже, я сприймав Дмитра Михайловича як старшого колегу і як керівника; а був період, коли (працюючи помічником ректора) і я був для доцента Прилюка „начальством” (хоча, за великим рахунком, яке там начальство – помічник ректора). За півтора десятка років спільної роботи на ниві журналістської науки та освіти між нами не виникало напруження, яке спричинювало б конфлікти, хоча непорозуміння траплялися, і не раз. І в тому немає нічого дивного: ми належали до різних поколінь, у нас були ідеологічні розходження і ми могли мати відмінні погляди на проблему, яка потребувала розв’язання.

Як декан, Дмитро Михайлович, здається, порадувався тому, що з моїм приходом кафедра стилістики нарешті дістала викладача з базовою журналістською освітою (до того на кафедрі працювали лише філологи). Слава Богу, і А. П. Коваль, як завідувачка кафедри, і інші викладачі рахувалися з моєю думкою. Алла Петрівна погодила з деканом моє призначення на свого неформального заступника (формально такої посади не існувало). За десять років моєї роботи на кафедрі стилістики було багато зроблено для наближення викладання не тільки основ редакторської майстерності, а й усіх мовних дисциплін до потреб журналістської професії.

Відпрацювавши кілька років у ректораті, я повністю зосередився на викладацькій роботі, і декан Прилюк призначив мене своїм заступником з міжнародних зв’язків (мій попередник на цьому терені М. І. Скуленко став заступником декана з навчальної роботи).

Які були міжнародні зв’язки у період так званого застою, можна тільки уявити. Усе, з чого ми могли радіти на факультеті, так це те, що Д. Прилюк був членом редколегії польських «Зошитів пресознавчих». Ну, а я опублікував якусь замітку в аналогічному болгарському виданні (і то там прізвище моє було перекручено). 1983 року мені було запрошення на симпозіум у Західну Німеччину: Дмитро Михайлович підписав відповідне подання до ректорату, міжнародний відділ ректорату включив мою поїздку до плану закордонних відряджень, але в міністерстві вищої освіти вирішили, що, цитую мовою оригіналу, «командирование нецелесообразно». Навіть пізніше, уже в роки перебудови, міжнародні зв’язки з близьким зарубіжжям було непросто налагоджувати, а що вже говорити про далеке…

Як на мене, окремої розмови заслуговує тема «Д. Прилюк як організатор журналістської науки і освіти». Організація й управління навчальним і науковим процесом на факультеті – найперший і найголовніший функціональний обов’язок декана. Можливо, знайдеться молода людина, яка обере цю тему предметом окремого дослідження: досвід Дмитра Михайловича заслуговує такої уваги, тим більше що саме в часи його декантства серйозні зміни відбувалися в усій радянській системі підготовки й перепідготовки журналістських кадрів. Отож там є до чого придивитися.

«Київська школа» досить успішно конкурувала з «московською школою». Можу це стверджувати з певністю, оскільки сам я був, з одного боку, – виучень «московської школи», а з другого – учасник колективу «київської школи». До того ж, буваючи в МДУ на конференціях, я не раз обговорював цю тему із своїми московськими вчителями-колегами.

Не буду тут вдаватися до описування того, як на факультеті працювали над навчальним планом, як кроїли його й перекроювали після «погоджування» в ЦК Компартії України, у міністерстві вищої освіти й т.д. Про це краще напишуть безпосередні учасники цього процесу.

Думаю, мені з руки більше сказати про Д. Прилюка як організатора й керівника української науки про журналістику, оскільки з часом, уже при новому деканові факультету журналістики, мені довелося сім років працювати на посаді заступника декана з наукової роботи. Не можу стверджувати, що Дмитро Михайлович особливо яскраво проявив себе у цій царині. Якось воно склалося так, що як науковець він вивищувався над усіма іншими професорами, доцентами й викладачами, але не стільки плідністю і якістю своїх досліджень, скільки підкресленою важливістю того, що він робив на дослідницькій ниві особисто. Особисті ж наукові пристасті його були зосереджені на студіюванні й узагальненні складових журналістської майстерності. На основі цих студій він підготував два томи навчального посібника (який так і не набув статусу підручника) й дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук, про що я скажу трохи нижче.

Поточним керівництвом науково-дослідної роботи на факультеті за деканства Д. Прилюка на моїй пам’яті займався заступник декана з наукової роботи, доцент кафедри телебачення й радіомовлення В. Я. Миронченко – людина педантична й залюблена у сферу своїх власних досліджень. Звуженість наукових інтересів (а отже – й недостатнє розуміння усього розмаїття наукових інтересів колег з інших кафедр) доцента Миронченка й значною мірою пасивне ставлення декана до організації наукових студій на факультеті були причиною того, що за результативністю наукових досліджень факультет журналістики з року в рік займав передостанні місця по університету.

Ніхто цим і не переймався. І я напевно також обійшов би увагою цю проблему, якби мені, працюючи в ректораті, не довелося разом із проректорами з наукової роботи аналізувати, зводити докупи й редагувати (по суті переписувати) щорічні звіти про наукову роботу усіх факультетів та науково-дослідних інститутів і лабораторій університету, які подавалися до мінвузу. Це спонукало мене до роздумів і послужило серйозним стимулом для виступів на різних факультетських конференціях про необхідність активізації та піднесесення ефективності наукових досліджень.

Ну, я й довиступався до того, що новий декан факультету журналістики А. З. Москаленко, ледве заступивши на посаду, запропонував мені стати його заступником з наукової роботи й почав підтримувати усі мої ініціативи. Призначення мене, на той час викладача без ученого ступеня й звання, було сприйнято на факультеті неоднозначно. Потужну хвилю обурення викликало воно з боку таких ретроградів, як професор В. А. Рубан. Дмитро Михайлович прихильно сприйняв моє призначення; думаю, що А. Москаленко радився з ним перед тим, як запросити мене на розмову й запропонувати посаду заступника декана з наукової роботи. Ще за життя Д. Прилюка за підтримки з боку декана А. Москаленка мені вдалося добитися такого пожвавлення науково-дослідної діяльності кафедр факультету, що буквально через пару років факультет піднявся вгору у першу п’ятірку, а один чи два рази займав навіть друге місце серед структурних підрозділів університету.

Повертаючись до особи Д. Прилюка, хочу наголосити, що однією із його заслуг у царині організації наукових досліджень було започаткування міжвідомчого наукового збірника «Журналістика: Преса. Телебачення. Радіо», який виходив двічі на рік і який відкривав можливості для публікації статей і розвідок за матеріалами досліджень викладачів, аспірантів і студентів факультету журналістики. До того у розпорядженні професорсько-викладацького складу була відповідна тематична серія наукових записок університету, яка, з одного боку, об’єднувала журналістику з філологією, а з другого – виходила від випадку до випадку тоненьким зошитом, і надрукуватися в тій серії було практично неможливо. Від початку видання збірника «Журналістика» її редактором-упорядником і відповідальним секретарем редколегії був доцент В. Миронченко. Ставши заступником декана з наукової роботи, потім ці функції я перебрав на себе.

І ще в одному відношенні хочу віддати належне Д. Прилюку. Я вже писав про це колись у статті пам’яті професора Прилюка, але хочу повторити і тут: саме Дмитро Михайлович у своїх виступах на наукових конференціях і засіданнях ученої ради факультету науку про журналістику почав називати «журналістикознавством». Якось так склалося, що Д. Прилюк ніколи не вжив цей термін у своїх друкованих працях і, ясна річ, навіть не пробував його обгрунтувати. Мене ж праця на посаді заступника декана з наукової роботи спонукала до занурення у фундаметальне дослідження «Журналістикознавство: теорія, методологія та організація науки про журналістику», яке я мав намір захистики як докторську дисертацію. Робота практично була завершена, за її матеріалами було опубліковано цілу низку статей, але до захисту діло не дійшло. У цій праці запропонований Д. Прилюком термін став ключовим поняттям і знайшов свою обгрунтування. Тут же додам, що на основі цього дослідення було випрацювано всесоюзну програму з координації наукових досліджень у галузі журналістики.

У цьому контексті тепер є сенс сказати докладніше про Д. Прилюка як науковця й повернутися до його студій з теорії і практики журналістської майстерності. На моїй пам’яті відбувалися перипетії із захистом докторської дисертації Д. Прилюка, основою якої, як я вже сказав, став його двотомний навчальний посібник з теорії і практики журналістської творчості. Оскільки після смерті Дмитра Михайловича мені було доручено читати лекції за програмою створеного ним курсу для студентів факультету журналістики, я простудіював той посібник уздовж і впоперек. Забігаючи наперед скажу, що у своєму лекційному курсі я відійшов від концепції свого попередника, підсиливши курс елементами психології, логіки й методології.

Докторську дисертацію Д. Прилюка я лише переглянув, зауваживши, що структурно вона по суті не відрізняється від навчального посібника. Мені не довелося бути свідком обговорення дисертації Дмитра Михайловича на очолюваній ним кафедрі. Знаю, що обговорення було досить бурхливим, але кафедра дисертацію схвалила до захисту. Читали ту дисертацію й завідувачі більшості кафедр факультету, а також провідні викладачі. Знаю, що досить критично поставилася до дисертації Прилюка професор А. Коваль, і вона відверто висловила дисертантові свої думки. А от Анатолій Погрібний свої погляди висловив стриманіше. Відгуки останніх по суті збігалися із моїми враженнями від наукового доробку Д. Прилюка: його дослідженню бракувало серйозної теоретико-методологічної основи, що зрештою робило його працю емпіричною й такою, яка явно не тягла на «відкриття нового напрямку в науці» чи заснування нової «наукової школи» (основна вимога до докторських дисертацій).

Єдиним місцем для захисту докторської дисертації з журналістики на той час була рада при факультеті журналістики Московського унівесритету. Що там і як там усе відбувалося, в Києві не знали. Мені ж про це трохи розповідав професор Я. М. Засурський – декан факультету журналістики МДУ, голова тієї ради й один із моїх професорів. Ясен Миколайович сказав мені, що, звичайно, дисертація Прилюка на докторську не тягне – там і науки як такої практично немає, і вони в раді зробили йому поблажку, прийнявши роботу до захисту і зрештою ухвалили рішення присвоїти Д. Прилюкові вчений ступінь доктора філологічних наук.

І справді, праця Д. Прилюка являла собою узагальнення журналістського досвіду у виборі тематики, накопиченні й осмисленні фактів, виборі форми (жанру) та ін. саме в тому ключі, як уявлялося Дмитрові Михайловичу «суспільне призначення журналістського твору» (так, власне, називалася його докторська дисертація). Понятійно-категоріальний апарат був слабкий і суперечливий (а яким він ще міг бути, якщо дисертант не відчував відмінностей між уявою й уявленням?), у роботі переважали емпіричні методи дослідження (тобто методологія дослідження кульгала) і в роботі не було нічого такого, що давало б підстави вважати дисертанта зачинателем нового напряму в науці про журналістику. Єдине, чим вигравала робота, так це те, що ця праця була чи не першою з цього предмету, але не настільки солідною, щоб її можна було через переклад на російську запровадити в навчальний процес на факультетатх і відділеннях інших університетів Радянського Союзу, на яких готували журналістів. А професор Прилюк мріяв про таке.

Перипетії з дисертацією розтяглися на довгі місяці. Вища атестаційна комісія надіслала працю Д. Прилюка на зовнішнє рецензування, і дисертація наче в воду впала: її не могли знайти упродовж цілого року. Цілком випадково дисертацію було потім таки знайдено. На тій кафедрі, куди ВАК відправила її на рецензування, лаборантка використовувала як підвищення на своєму стільці, щоб їй було зручніше працювати на друкарській машинці. Відтак процес затвердження було зрушено з місця, і Дмитро Михайлович буквально світився від радості.

Коли вже все було «на мазі», Д. Прилюк ініціював розмову з професором А. Погрібним, який на той час був секретарем партійного бюро факультету журналістики. Як розповідав мені Погрібний, Дмитро Михайлович сказав йому буквально таке: «Толя, як тільки з ВАКу повідомлять, що мою дисертацію затверджено, не чекаючи поки прийде диплом доктора наук, ви мене подавайте на професора». При тій же розмові Д. Прилюк зауважив, що як тільки він стане професором, він одразу ж складе з себе повноваження і декана, і завідувача кафедрою – піде на пенсію.

Звичайно, і посаду, і звання професора Д. Прилюк дістав за прискореною процедурою. Але з посади декана йому довелося піти не за власним бажанням, а під тиском згори.

…Так склалося, що за сімнадцять років роботи на факультеті я практично не стикався із Д. Прилюком як викладачем. Так що навіть не можу сказати, наскільки цікавим він був як викладач, як навчитель. Сподіваюся, про це розкажуть його колишні студенти й колеги, які бували на його відкритих лекціях. Натомість розкажу про цікаві моменти, коли ми пересіклися як викладачі, і то скоріше формально.

Десь наприкінці 70-х років на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права виникла проблема з працевлаштуванням радянських випускників. Справа в тому, що фактично цей факультет готував фахівців для країн, які розвиваються. З певною метою цей контингент розбавляли радянськими студентами: вони складали приблизно 15 відсотків студентів факультету. Оскільки їхнім завданням було наглядати за прибульцями з інших країн та доповідати куди треба, ці студенти проходили спеціальний відбір. По закінченню факультету деяким з них щастило влаштуватися на дипломатичну роботу, вже після розвалу СРСР попит на них виріс в рази: Україна потребувала дипломатичних кадрів.

На той час більшість цих студентів розподілялися в райкоми та обкоми партії й комсомолу, де вони працювали переважно лекторами-міжнародниками. І от настав час, коли виникла проблема перевиробництва цих лекторів. Відтак було зроблено спробу допомогти їм набути додаткову фахову підготовку й у такий спосіб розширити можливості для працевлаштування. Вибір упав на журналістику: розрахунок був на те, що вони знайдуть собі застосування у міжнародних відділах редакцій газет, журналів, телебачення та радіо. Після досить докладного обговорення на ключових кафедрах та на раді факультету було вирішено, що факультет журналістики запропонує міжнародникам два курси. Д. Прилюк прочитав студентам-міжнародникам свій курс з основ журналістської майстерності, а я – основи редакторської майстерності. З-поміж наших студентів-міжнародників жоден не запалився бажанням присвятити себе журналістиці, і я більше ніж певен, що іновація була безрезультатною. Експеримент тривав лише рік, і продовження йому не було.

Другий момент був набагато цікавішим. Був якраз той період, про який жартували тоді, що ми виконали п’ятирічку за три генсеки. Через збіг обставин (череда конфліктів із керівництвом університету, тертя між кафедрами та й пенсійний вік) Д. Прилюк втратив посаду декана (обов’язки декана виконував його заступник з навчальної роботи О. Мукомела). Факультет жив у чеканні нового декана, і ніхто не знав, буде це своя людина чи пришлють когось зі сторони. Пригадую, з-поміж своїх умовляли на посаду декана А. Погрібного, але він категорично відмовився. Відтак пішли чутки про стороннього кандидата. Дмитро Михайлович щось знав про це, і загадково так говорив, що «здогадується», хто прийде, і що це – «хороша людина».

Восени 1983 року на посаду декана факультет журналістики прийшов А. Москаленко. Він не був чужим для факультету: свого часу він тут навчався, тут навчалися і його діти. Але не був він і частим гостем факультету: я не пригадую, щоб він брав участь у накових конференціях, які проводилися на факультеті, або бодай приходив поцікавитися, як навчаються його син та дочка. Із сином Віталієм проблем не було, а от дочка Олена… Кафедра-куратор намагалася подіяти на зухвалу дівчину через батька, але з того нічого не виходило.

Обійнявши посаду декана, А. Москаленко запропонував мені не тільки посаду заступника декана з наукової роботи, про що я писав вище, а й запросив на свою кафедру теорії і практики радянської преси, яку формально все ще очолював Д. Прилюк. Передавши курси, які я викладав на кафедрі стилістики, своїм асистентам – В. Різуну та В. Моренцю, я почав викладати курс аналітичних жанрів, зокрема – статті, а з відходом Д. Прилюка саме мені було доручено читати його курс теорії і практики журналістської майстерності.

Хтось тут напевно згадає Дмитра Прилюка як письменника й публіциста. Тому зауважу тільки одну річ, про яку мені розповідав сам Дмитро Михайлович. Ідеться про його повість, написану ще на самісінькому початку 60-х років, яка двадцять років пролежала у шухляді, оскільки радянська цензура не пускала її до друку, і лише в часи перебудови Д. Прилюкові нарешті пощастило її опублікувати. А цікава ця повість тим, що вона суголосна з оповіданням О. Солженіцина „Один день Івана Денисовича”, яке було написане черед кілька років після повісті Прилюка, але якому судилася багато щасливіша доля, ніж повісті українського письменника. Сподіваюся, історики літератури належним чином поцінують цей твір Дмитра Михайловича.

…Звичайно, хотілося б кілька слів сказати про професора Д. Прилюка як людину. Людські якості Дмитра Михайловича проявлялися по-різному, і головною рисою його характеру більшість напевно назвуть його селянську впертість. Часом він проявляв, я сказав би, волячу впертість. І вона однаковою мірою могла проявлятися як по відношенню до підлеглих, так і по відношенню до начальства.

Упертість Д. Прилюка по відношенню до колег і підлеглих не була абсолютною. Звичайно, він мав право і міг одноосібно ухвалювати якісь рішення як декан (досить часто так і чинив), але його можна було переконати (не до протилежного, звичайно), і я не раз був свідком того, як хтось із завідувачів кафедр доводив Дмитрові Михайловичу свою правоту, і той мусив з цим миритися. Але я пригадую немало випадків, коли та ж А. П. Коваль скаржилася, що декан уперся рогом і переконати його з того чи іншого питання не вдалося. Це не означає, що він зовсім не радився із своїми колегами, розв’язуючи ті чи інші проблеми факультетського життя.

Такою ж мірою упертість і наполегливість Д. Прилюка спрямовувалася і вгору. Мені доводилося спостерігати його у стосунках із ректором університету М. У. Білим та проректорами, причому у порівнянні з тим, як у таких же ситуаціях поводилися декани інших факультетів, і мушу сказати, що Дмитро Михайлович вигідно вирізнявся. Після бойових походів у ректорат він повертався на факультет, як правило, упрілий і розчервонілий, з чолом і шиєю густо всипаними краплями поту.

Одним із доволі частих приводів для баталій у ректораті були, скажемо так, «проблемні студенти» факультету журналістики. Маю на увазі тих студентів, які привертали до себе увагу Комітету державної безпеки. Мало хто знає, що університетом опікувався спеціальний відділ у складі щонайменше трьох офіцерів. Керівник цього відділу ледве не щоранку зустрічався з ректором університету. Більш-менш регулярно ці офіцери зустрічалися з деканом, а в нагальних випадках у разі відсутності декана – із його заступником (переважно з навчальної роботи), а вже потім працювали із самими студентами. У моїй пам’яті як помічника ректора і як заступника декана затрималося багато таких ситуацій. Згадаю тут випадок із студентом, чиє ім’я як десидента, либонь, найбільш знане – Сергій Набока.

Сергій був скромним, мовчазним і мав хворобливий вигляд, коли він був моїм студентом. Зірок з неба він не знімав, навчався посередньо і, як кажуть, не висовувався. Як його викладач, я навіть і не підозрював, що він перебуває під наглядом КДБ, і до мене дійшли чутки про це, коли вже постало питання про його відрахування, а суть його справи так і залишилася для мене невідомою. Так-от, мушу сказати, що перед тим, як відрахувати його з факультету, Д. Прилюк зробив усе можливе, щоб захистити хлопця і залишити на факультеті, хоч на нього давили і ректор та проректор, і офіцери КДБ. Очевидно, Дмитро Михайлович мав не одну розмову і з самим Набокою. Пригадую, як пару разів декан шкодував, що Сергій до нього не прислухався і що йому по-батьківському шкода юнака.

Пізніше С. Набока, як відомо, був одним із організаторів Українського культурологічного клубу. Пригадую, як офіцери КДБ збилися з ніг, шукаючи на факультеті журналістики студентів, з допомогою яких вони могли б одержувати інформацію з засідань клубу, коли його учасники збиралися ще невеликим колом. „Дався вам той культурологічний клуб”, – сказав якось я одному з них, намагаючись переключити нашу розмову на Народний рух та інші громадські ініціативи, які вже накочувалися широкою хвилею. Оскільки моя репліка не викликала жодної реакції з боку кадебіста, я зробив для себе висновок, що то були їхні ж проекти, і з часом це підтвердилося. УКК ж залишався незалежним і закритим: КДБ, здається, так і не змогло туди проникнути, аж поки клуб не став масовим. Мені не давало спокою запитання: чому так?

Відповідь я дістав у зовсім несподіваній ситуації. Навідався я якось до друзів, які працювали в редакції журналу „Україна”. Сидимо, балагуримо… Аж тут зайшла Катерина Зеленська й почала розказувати, що її син Сергій Набока видобувся на волю, показувала фотографії й хвалилася активністю Сергія в українському національному русі… Прямий і гострий на слово Олександр Гижа не стримався: „Катерино, так ти ж єврейка! До чого тут український національний рух?” Зеленська спокійно кинула у відповідь: „Так тепер же це МОДНО!”

…Ректор КДУ Михайло Улянович Білий недолюблював Прилюка і ставився до нього не без огиди й презирства – сам був людиною непростого характеру, а становище ректора, статус ветерана 18-ї армії (тієї, де начальником політвідділу був Л. Брежнєв), стосунки з найвищими посадовцями (він був дружній із В. Щербицьким) наче освячували його право на це. У цьому відношенні промовистим є один дуже цікавий епізод.

Частину відпустки я завжди проводив у батьків на Сумщині. Того літа мій дід відібрав на своїй пасіці рамку всуціль залиту стільниковим медом і дав мені як гостинець для мого начальника. Я привіз ту рамку до Києва і в перший же день приніс на роботу, щоб передати Михайлові Уляновичу. Вибравши момент, коли у приймальні нікого ще не було, з тією рамкою заходжу до ректора, вітаюся й кажу, що ось привіз йому гостинця від мого діда. Михайло Улянович почав відмовлятися, і я сказав йому, що якщо йому незручно возитися з моїм гостинцем, я передам його водієві, і той відвезе додому. Але ректор категорично відмовлявся, вигукуючи: «Це що – хабар?», – утікаючи від мене поза столом для засідань. «Ну, не викидати ж мені це», – сказав я, засмучений тим, що мені цю рамку й зберігати ніде. «А ви віддайте гостинець своєму деканові, – сказав Білий. – Він бере хабарі, візьме й це».

Отож в обідню перерву я поволік дідів гостинець на факультет. Дмитро Михайлович вислухав мою розповідь про реакцію Білого, розсміявся й охоче прийняв мій подарунок. Чи брав він хабарі, як стверджував ректор, судити не беруся. Чутки такі ходили, як і про інших деканів, але підтвердити хабарництво Прилюка можуть хіба що тільки ті, хто з допомогою хабаря став студентом очолюваного ним факультету. Траплялося, що студенти приносили викладачеві пляшку вина, але це було звичайною практикою радянського способу життя і хабарем не вважалося. У будь-якому разі мої стосунки із Д. Прилюком після вручення йому дідового гостинця не змінилися.

Був один епізод у моїх стосунках із Д. Прилюком, про який я ніколи не забуду. В середині 70-х я прийняв запрошення на роботу в ректораті тому, що мені було обіцяно квартиру готельного типу в університетському будинку, який якраз будувався. Але обіцянки залишилися обіцянками, і мені довелося житло купувати за власні кошти (точніше – за кошти моїх батьків). Так склалося, що мені бракувало 500 карбованців до тієї суми, яку треба було заплатити за половину хати. Я оббігав усіх своїх відомих, маловідомих і невідомих друзів і знайомих: у перспективі мені гроші обіцяли, але на даний момент розводили руками. Моя безпосередня начальниця А. П. Коваль сказала мені: вільних грошей у неї немає, а заради 500 карбованців вона не піде ворушити строковий рахунок на десять тисяч карбованців…

Я не тішив себе надією, коли йшов із своїм клопотом у кабінет до декана Д. Прилюка. Дмитро Михайлович якраз перебирав якісь папери на столі для засідань. Не дослухавши мою розповідь, він запитав: «Скільки треба?» Я сказав. «Почекайте трохи, я звільнюся, і ми сходимо в ощадкасу», – сказав він. Невдовзі я мав на руках суму, якої мені бракувало.


Окремої розмови, безумовно, заслуговує історія із захистом моєї кандидатської дисертації. Взагалі мушу сказати, що із тими дисертаціями мені не щастило. У мене був шанс ще на початку 70-х років захистити дисертацію з історії фольклористики за матеріалами дослідження життя й діяльності Климента Квітки, але це було мені заказано: формальною забороною був брак у мене музикознавчої освіти, а фактичною – те, що К. Квітка був міністром юстиції в уряді Центральної Ради. Потім мені було перейдено дорогу в аспірантуру з мистецької критики, і то через те, що мій безпосередній начальник, з одного боку, і вчений, до якого я йшов в аспірантуру, – з другого, виявилися одвічними ворогами й пакостили один одному, використовуючи інших людей як «розмінну монету».

Уже викладаючи в університеті, я написав дисертацію з критики перекладу. Це була друга робота такого характеру в цілому світі, і чотири ради з захисту дисертацій (дві в Києві і дві в Москві) відмовилися приймати роботу до захисту через брак фахівців, здатних оцінити моє дослідження. Одну із цих рад за місцем моєї роботи очолював Д. Прилюк. Мій колишній професор і завідувавач кафедри літературної критики й публіцистики МДУ А. Бочаров після безуспішної спроби вивести мене на захист через свою кафедру сказав мені: «Вам же простіше написати нову дисертацію для конкретної ради й під конкретних опонентів і за темою, про яку не скажеш, що бракує фахівців».

Я прислухався до тієї поради і, поки їхав у поїзді з Москви до Києва, сформулював собі тему і продумав концепцію нової дисертації – «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста». Коли затверджувалася тема на факультеті, говорилося навіть, що я беруся до «заяложеної теми». Мене підтримав, спасибі йому, професор П. М. Федченко, якого я попросив стати моїм формальним науковим керівником: «У будь-якій темі можна сказати нове слово». Рівно через рік дисертація була готова, пройшла обговорення на двох кафедрах і рекомендована до захисту. Рада із захисту дисертацій, очолювана Д. Прилюком, прийняла дисертацію до захисту, визначила провідну організацію та призначила опонентів. І тут один із моїх «доброзичливців», якого я зачепив критичним словом в одній із своїх рецензій, накатав на ім’я ректора університету скаргу про те, що результати моїх дисертаційних досліджень, мовляв, недостатньою мірою опубліковані, і це при тому, що я вже був визнаним авторитетом із життя й творчості Лесі Українки. Дмитро Михайлович умовляв мене зняти дисертацію з захисту. Декан А. Москаленко сказав, що знімати не треба. Ясна річ, очолювана Д. Прилюком рада відклала захист до публікації результатів дослідження.

Коли дисертацію було задепоновано як монографію, а кілька розділів опубліковано у вигляді журнальних статей («Українська мова та література в школі», «Вітчизна» та ін.), дисертацію було винесено на захист. Захист проходив блискуче, висловлювалися навіть пропозиції щодо присвоєння мені одразу вченого ступеня доктора філологічних наук. Ну, а потім було таємне голосування й затяжна перерва: Д. Прилюк довго сидів на телефоні з ВАКом. Мені нічого не говорили. Нарешті зібрали після перерви раду й оголосили, що забракло лише чверті голоса, щоб винести позитивне рішення щодо моєї дисертації. Дуже швидко й шило вилізло із мішка: п’ять членів ради на чолі з професором В. Рубаном змовилися проголосувати проти (пару з них потім навіть хвалилися тим, що їх попросили проголосувати проти, і вони радо погодилися). За наслідками цієї ситуації у мене відбулася розмова з Д. Прилюком та А. Москаленком. Зійшлися на тому, що краще всього, коли я сам, бувши в Москві, зайду до ВАКу.

Через якийсь час, я так і зробив. Оскільки як заступник декана з наукової роботи я був вхожий до ВАКу, щойно я переступив поріг кабінету, начальник відділу філологічних наук вигукнув мені назустріч: «Ну, що там у вас у Києві робиться?!» Ми сіли й докладно обговорили мою ситуацію. Було два варіанти розв’язання проблеми. Перший варіант: ВАК може зайнятися розслідуванням того, що відбулося на захисті, виявить порушення процедури (змову щодо голосування проти) і призначить повторний захист. «Це забере багато часу й нервів», – пояснив мені співрозмовник і порадив вибрати другий варіант: почекати якийсь час і вийти на захист дисертації повторно.

Я так і зробив: перечекавши рік чи півтора, я замінив у дисертації лише титульну сторінку (поставивши новий рік захисту), не змінивши ані титли в самому тексті (і це незважаючи на те, що якраз за цей час відбулася навіть зміна генеральних секретарів ЦК КПРС), і повторно вийшов на захист. На цей раз мій захист проходив, скажемо так, прискореним темпом, і що цікаво – рада винесла одностайне рішення про присвоєння мені вченого ступеня кандидата філологічних наук. «За» проголосував навіть той член ради, який повинен був би голосувати «проти». Після засідання ради професор Д. Прилюк, який рідко коли вдавався до гострого чи нецензурного слова, вітаючи мене, щось там дуже нецензурне сказав на адресу того псевдонаукового кодла, яке вирішило позбиткуватися наді мною.

* * *

Смерть професора Д. Прилюка була наглою й несподіваною. Його дружина, досвідчений лікар-кардіолог за фахом, дуже потім жалкувала, що щось таки вона прогавила… Віра Григорівна не була частим гостем на факультеті за життя Дмитра Михайловича. А з його відходом зачастила, і чомусь чи не найбільше часу проводила у розмовах зі мною. Під час цих розмов я й спонукав її передати архів покійного чоловіка до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМУ), куди вже на той час я передав значну частину свого власного архіву. Із свого боку, я мав відповідну розмову і з завідувачкою фондів архіву-музею. Наскільки мені відомо, Віра Григорівна так і вчинила, і я дуже радий, що спадок мого старшого колеги професора Дмитра Михайловича Прилюка закладено для довічного зберігання і є доступним для дослідників його життя й творчості.

Вашингтон, США

14 червня 2015 року

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s